Порівняльне літературознавство

9.2. Становлення категорії інтертекстуальності

Відома істина, згідно з якою світ - це відкрита книга, здавна навіювала думку, що людське життя є не чим іншим, як тлумаченням тлумачень, реакціями на реакції, запитуванням і вслуханням у відповіді - безконечним процесом, який сьогодні називаємо семіозисом (чи семіозою, від грец. semeion - знак і sis - дія). Метафоричне уявлення про текст як світ і світ як текст простежуємо вже у Старому Заповіті, де Мойсей, тяжко засмучений моральним падінням свого народу, звернувся до Бога: «...витри мене з книги Своєї, яку Ти написав», а Господь відповів йому: «Хто згрішив Мені, того витру із книги Своєї» (Вихід 32.32). У культурі Бароко світ сприймався як велетенська книга, наповнена символіко-алегоричним змістом, який потребує мудрого, вдумливого розшифрування: «Читай її завжди і повчайся, заодно немовби із високої гавані на штормовий океан споглядай і забавляйся» - писав Григорій Сковорода - філософ і поет, котрий одну зі своїх праць назвав «Букварем світу». Віддавна відома і близька до постмодерністської світоглядна позиція, яку висловив Теренцій у II ст. до н. е., стверджуючи: ніщо не було сказане, що не було б сказане раніше.

За Нового часу письменники і критики часто описували явища міжтекстової взаємодії в категоріях впливу і запозичення, традиції і новаторства. Скажімо, у студії 1890 p., присвяченій баладі «Тополя» Т. Шевченка, І. Франко запропонував уявити літературну традицію у вигляді історично твореної, колективно збагачуваної «скарбниці понять, уявлень і форм», з якої митці відбирають типові мистецькі засоби і комбінують із них неповторні творіння:

Коли з такого погляду дивимось на яку-небудь літературу, то конечно мусимо бачити в цілім величезнім засобі літературних мотивів, образів і форм спільний, загальнонародний, а далі й загальнолюдський фонд, котрим свобідно користується кожний писатель і кожний народ по мірі своєї спосібності і культурності і до котрого своєю чергою докладає більшу або меншу цеглину свого, власного, оригінального..

Інший приклад - критик Михайло Рудницький, для котрого у 1930-х роках прикметною була увага до світової літератури, з перспектив якої оглядав тенденції українського мистецтва. Зіставлення літературних явищ він часто перетворював у бароково щедрий потік міжтекстуальних асоціацій, ремінісценцій, що не раз сприймалося як демонстративне хизування ерудицією, багатою начитаністю. Проте творчі мотиви критика були поважніші - він уявляв літературу як Грандіозний надтекст:

Література стає розмовою книжок понад головами громадянства, народу та часу; вона витворила власний світ впливів слова на слово, окремий матеріал, в якому творить і своєрідні засоби взаємин. Пересічний споживач літератури є супроти цього світа у такому становищі, як кожний із нас супроти небесних планет: коли стверджуємо, що якийсь твір впливає на нас, робимо це так само, як хвалимо сонце за теплий день або місяць за нічний поетичний настрій».

Михаїл Бахтін у статті «Проблема змісту, матеріалу та форми у словесній художній творчості» (1924) і наступних своїх працях пояснював народження нового тексту характером різноманітних його взаємин із попередньою літературною традицією, які проявляються у внутрішній діалогічності «свого» і «чужого» слова в цьому тексті:

При творчому ставленні до мови безголосих, нічиїх слів немає. У кожному слові - голоси іноді нескінченно далекі, безіменні, майже безособові (голоси лексичних відтінків, стилів тощо), майже невловимі, і голоси, які звучать близько й одночасно. [...] Для слова (а отже, й для людини) немає нічого страшнішого, ніж безвідповідальність (безответственность). Почутість як така - вже діалогічне відношення. Слово хоче бути почутим, мати відповідь і знову відповідати на відповідь, і так асі (іпіїит. Воно вступає в діялог, який не має смислового завершення.

Хоча явище інтертекстуальності є настільки давнім, як література, ба й сама мова, поняття інтертекстуальності з´явилося недавно, в добу постмодернізму. У середині XX ст. бахтінська діалогічність отримала теоретичне обґрунтування у працях Юлії Крістевої. Усуваючи (за її власним визнанням) нечіткість категоріальної мови Бахтіна, уточнюючи та розвиваючи його ідеї, французька дослідниця сформулювала 1967 р. визначення інтертекстуальності як такої взаємодії між текстами, яка відбувається всередині окремого тексту:

...будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є продуктом усмоктування і трансформації якого-небудь іншого тексту. Тим самим на місці поняття інтерсуб єктивності постає поняття інтертекстуальності, і виявляється, що поетична мова піддається як мінімум подвійному прочитанню.

Щоправда, Ю. Крістева змалювала постструктуралістський образ Бахтіна як захисника безособистісної інтертекстуальності, в рамках мови, замкнутої на самій собі, тоді як російський мислитель підкреслював роль діалогів (включно з діалогами між авторами і читачами) не інакше як засобу морального зближення людей, «зустрічі особистостей», а не лише мовленнєвого спілкування (і це добре видно з наведеного його висловлювання про відповідальність слова).

Зрештою, теорія інтертекстуальності набула великої популярності. Канонічним було визнано формулювання поняття інтертексту, що його 1973 р. запропонував Ролан Барт. За Бартом, головною ознакою інтертекстуальності є безмежність, зумовлена безмежністю мови (письма):

Кожен текст є одночасно й інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш чи менш упізнаваних формах: тексти попередньої культури і тексти культури сучасної. Кожен текст - це нова тканина, зіткана зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагментів соціальних ідіом і так далі - всі вони поглинуті текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту і довкола нього існує мова. Як необхідну передумову для будь-якого тексту, інтертекстуальність не можна зводити до проблеми джерел і впливів; вона становить загальніше поле анонімних формул, походження яких рідко можна з´ясувати, позасвідомих або автоматичних цитацій без лапок.

Розмежувавши поняття твору і тексту, Ролан Барт звільнив текст од будь-яких генетичних залежностей і структурної завершеності, уподібнивши його до невода («метафора Тексту - сітка, невід... У Тексті не вимагається поважати якусь монолітну цілісність, його можна розчленувати... його можна читати, не беручи до уваги волю його батька»), а читача - до безтурботного мандрівника: позбувшись будь-якої напруги, внутрішньо нічим не обтяжений, він вбирає у свою душу безліч багатозначних просторових, кольорових, звукових, запахових вражень, які є випадковими, неповторними й тому унікальними, що робить кожну прогулянку неподібною до інших

У 1970-х роках американський критик Гарольд Блум драматизував інтертекстуальні уявлення, описавши стосунки між великими митцями як історію creative misreadings (творчих непорозумінь) у великому діалозі між поколіннями, в якому «сини» відповідають на питання, що їх марно ставили перед собою «батьки». Такі репліки-відповіді, які ревізують традицію, можуть бути відхиленням од напряму, обраного попередниками (clinamen), антитетичним його доповненням (tessera), цілковитим руйнуванням зв´язків з ним (kenosis), очищенням (askesis), переломом з непередбачуваними наслідками (demonization), парадоксальним поверненням до втраченого первинного сенсу (apophrades). Отож поетична традиція є нескінченним ланцюгом поєдинків між наступниками і попередниками.

Проблематику інтертекстуальності, над якою працювало традиційне літературознавство, постструктуралізм концептуально осмислив, систематизував і створив для неї широке теоретичне підґрунтя. Замість уявлення про текст як автономну, організовану і внутрішньо ієрархізовану структуру деконструкція і постмодерна теорія постулювали «смерть автора» і «вільну гру значень», шукаючи приховані суперечності тексту, котрий сам себе дезорганізує, демонструючи розрізнювання (différance) і розпорошення сенсу (dissémination - розсіювання), замінюючи усталене предметне відношення (референцію) безконечними міжтекстовими зв´язками (інтертекстуальністю).

Розрізнювання (в українському перекладі Анатолія Ситника французьке différance отримало український відповідник «рознесення») - це неологізм Жака Дерріди, заснований на двозначності французького дієслова différer, що одночасно означає «відрізнятися» і «відкладати, запізнюватися». Іменники différence (відмінність, різниця) і différance (розрізнювання) є омонімами, що мають однакову вимову, але відмінне написання та значення. За Деррідою, différance ілюструє той факт, що слова та інші знаки в мовленні ніколи не викликають того, що означують (тобто десигнату, чи означуваного), і можуть бути з´ясовані лише за допомогою інших слів, розуміння та інтерпретація яких, своєю чергою, творить дальший нескінченний ланцюжок. Слова та інші знаки завжди відрізняються від того, що означують, бо завжди затримуються, запізнюються «через відстрочку, переадресування, пролонгацію, відправку, обхід, зволікання, відкладання про запас». Отож

рух відтягнення, оскільки він спричиняє відмінності, оскільки він розрізняє, виявляється спільним корінням усіх концептуальних опозицій, що розмічають нашу мову, таких як чуттєве / умосяжне, інтуїція / значення, природа / культура тощо

На відміну від логоцентричного розуміння усталеного, структурованого, незмінного значення тексту, поняття відрізнювання підкреслює його нескінченний процесуальний характер, наголошує на безперервній праці діалогічного розуміння та постійному розпорошенні конфліктних інтерпретацій, вказує на творчу вагу полюса рецепції, а не монологічного полюсу автора.

Згідно з постмодерними ідеями «смерті автора» (есеї «Смерть автора» Роіййна Варта, «Що таке автор?» Мішеля Фуко) в теорії інтертексту першорядну роль відведено читачеві. Текстова структура організовує читацьку рецепцію і спрямовує критичну інтерпретацію, яка, властиво, є проекцією тексту на міжтекстову мережу. Інтерпретація, в якій твір ізольовано від контексту, не здатна розкрити його своєрідність. Багатство міжтекстуальних відношень є міркою змістовності твору. Цей критерій особливо увиразнився в постмодерну добу, коли спостерігаємо інтенсивне насичення текстів міжтекстуальними сигналами. На відміну від класичного поняття «впливу», категорія інтертексту динамічна - відповідно до мінливого свого предмета, який можна розглядати в генетичному, структурному і функціональному, діахронічному, синхронічному і панхронічному аспектах.

Мішель Ріффатер означив інтертекстуальність як «зв´язки, які читач виявляє між читаним твором та іншими творами, що передували йому або з´явилися пізніше». Відповідно формується інтертекстуальний підхід як «своєрідний погляд на літературу як мережу без зафіксованого початку та кінця, як текст-що-ніколи-не-завершується». Інтертекстуальна функція - процес творення сенсу в діалозі, на перехресті різних текстів і традицій - має мінливий, незавершений характер, тому дослідник не може усталити остаточно сенсу, може щонайбільше описати значеннєву продуктивність тексту.

Такий підхід передбачає різноаспектне зіставлення літературних явищ на основі методологічного плюралізму задля виявлення не лише генетично-контактної залежності і типологічних збігів, а й різноманітних аналогій, паралелей, перегуків, діа- і полілогів, які - незалежно від свого походження, належності до комунікативного поля і типологічного ряду - виконують смислотворчу функцію. Вагу мають найрізноманітніші міжтекстові асоціації: явні й приховані, системні й часткові, закономірні й випадкові.