Економічна дипломатія та економічна безпека України
8.1. Історичні аспекти формування інституційної структури ЄС як фактора стабільності співіснування
Першими угодами, підписаними між Україною та ЄС були: “Угода між Європейськими Співтовариствами та Україною про торгівлю текстильними виробами” (від 5.05.1993) та “Угода між Урядом України і Комісією Європейських Співтовариств про заснування пред-ставництва Комісії Європейських Співтовариств України та про його привілеї та імунітети” (від 17.09.1993).
Наступні угоди “Про створення Контактної групи по вугіллю та сталі” (від 8.06.1994) та “Про партнерство та співробітництво між Україною та Євросоюзом та їх державами-чле-нами” (від 14.06.1994) та інші, мають безпосереднє прикладення у конкретних галузях.
Представництво Європейської Комісії в Україні було відкрито у Києві у вересні-жовтні 1993 р. Воно має статус дипломатичної місії та офіційно представляє Європейську Комісію в Україні [73].
Такі представництва, які відкриті в Україні, існують в усьому світі. Взагалі працює 126 представництв, найбільшими з яких є представництва у Москві, Токіо та Вашингтоні. Пред-ставництва забезпечують втілення програм кооперації та сприяння Європейського Союзу у країнах-партнерах [108].
Представництва займаються питаннями двосторонньої торгівлі та інвестицій. Вони повністю втілюють спільну зовнішню політику та політику безпеки ЄС в рамках загального положення. Представництва працюють у тісному контакті з посольствами країн-членів ЄС, а також з урядом та неурядовими організаціями країн-партнерів. Крім цього, Представництва мають серйозні завдання щодо розповсюдження інформації та роз’яснення процесу по-дальшого розвиту ЄС.
Представництво Єврокомісії у Києві здійснює керівництво виконанням угоди про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною, яку було ратифіковано у березні 1998 р. і яка є основним документом, що регламентує стосунки між ЄС та Україною. У рамках цієї угоди представництво здійснює керівництво та нагляд за втіленням у життя програми ЄС Тасіс, яка забезпечує надання ноу-хау і фінансування розвитку економіки та демократичного сус-пільства у нових незалежних державах та Монголії. В Україні існує також спеціальна про-грама, яка забезпечує допомогу у відшкодуванні збитків від Чорнобильської катастрофи.
Представництво Європейської Комісії у Києві підтримує інші програми, наприклад, молодіжний рух – Євроклуб. Представництво видає щомісячний євробюлетень, має свою те-левізійну програму, відділ преси та інформації. Представництво надає всебічну інформаційну допомогу організаціям, установам, навчальним закладам, засобам масової інформації та широким колам громадськості [72].
Існуюча інституціональна структура ЄС є досить контрастною за своєю природою, охоплюючи міждержавні інститути, до числа яких належать, зокрема, Рада ЄС, Європейська Рада, Консультативний монетарний Комітет, Економічний і фінансовий Комітет, Політичний Комітет з питань закордонної політики і загальної безпеки, Координаційний Комітет з питань правосуддя і внутрішніх справ, Генеральний Секретаріат Ради, Європейський Парламент тощо [108].
“Наднаціональні” елементи конструкції представлені головним чином Європейською Комісією і значною мірою Європейським судом правосуддя. Членам Комісії гарантована незалежність від держав-членів, а свої рішення комісія приймає за допомогою процедури більшості. Суд першої інстанції Європейського Союзу, за певних передбачених у договорі умов, може розглядати справи, що віднесені до національного правосуддя.
“Незалежні адміністративні органи” ЄС, що діють у рамках окремих держав-членів, користуються великою автономією як стосовно тих держав, на території яких вони перебувають, так і відносно Європейської Комісії і Європейського Парламенту; вони не є ні “міждержавними”, ні “наднаціональними”. Це стосується, зокрема, Європейського моне-тарного інституту, Європейської системи центральних банків (SEBC), Європейського цент-рального банку, Європейського інвестиційного банку, Європейської рахункової палати, євро-пейського омбудсмена тощо [73].
У Конституції всі інститути союзу розглядаються як такі, що мають єдиний рівень легітимності і підлягають уніфікації на таких засадах: переслідування цілей союзу, утвер-дження його цінностей інтересам союзу, його громадянам і державам-членам та покликані забезпечити зв’язок, ефективність політики і дій для досягнення цілей союзу.
Всі інститути союзу поділяють на дві великі групи: ті, які формують “інститу-ціональну рамку” союзу, представляючи його загальне політичне обличчя, і ті, які належать до групи “інших інститутів та органів” союзу.
До “інституціональних органів” союзу входять:
1) Європейський Парламент – орган представництва “європейських громадян”. Обира-ється “європейськими громадянами” шляхом загальних прямих виборів у складі 736 членів на п’ять років. Разом з Радою Міністрів здійснює в союзі законодавчі, бюджетні, а також контрольні і консультативні функції;
2) Європейська Рада – міждержавний орган політичного керівництва союзу. До скла-ду Ради входять глави держав чи урядів держав-членів, Голова Ради і Голова Європейської Комісії. У роботі Ради приймає участь міністр закордонних справ союзу. Рада надає “необ-хідні імпульси” для розвитку союзу, визначає його орієнтацію і загальні політичні пріоритети: свої рішення ухвалює, як правило, консенсусом. Вона не бере участі у здійсненні зако-нодавчих функцій союзу;
3) Рада Міністрів – міждержавний орган із законодавчими і виконавчими функціями союзу. До складу РМ входить один представник від кожної держави-члена, призначений державою-членом на міністерському рівні залежно від теми засідання РМ. Цей представник – єдиний, хто представляє державу і має виключне право голосу. Свої рішення РМ приймає, як правило, кваліфікованою більшістю голосів. Разом з Європейським Парламентом РМ здійснює законодавчі і бюджетні функції, а також функції координації та визначення політики відповідно до умов, передбачених в Конституції [72];
4) Європейська Комісія – ключовий виконавчий орган урядового характеру союзу, здійснює функції координування, виконання і управління відповідно до умов, визначених в Конституції, забезпечує представництво союзу на міжнародному рівні, за певних умов має право законодавчої ініціативи. За здійснення своїх функцій Комісія несе відповідальність перед Європейським Парламентом і за резолюцією недовіри останнього може бути відправ-лена в колективну відставку. У здійсненні своїх функцій Комісія є цілком незалежною. Ко-місія – колегіальний орган, що складається з Голови комісії, міністра закордонних справ союзу і 13 Європейських Комісарів. Кандидатура на посаду Голови комісії висувається ква-ліфікованою більшістю Європейської Ради за результатами виборів до Європейського Парла-менту і після обирається на цю посаду голосами більшості членів новообраного Європей-ського Парламенту. Обраний Голова комісії призначає 13 Європейських Комісарів з числа рекомендованих кандидатів від кожної держави-члена, враховуючи на свій розсуд їх компе-тентність, ділові якості і незалежність, і за цими ж критеріями комісарів без права голосу в комісії – по одному від тих держав-членів, які залишились не представленими Європейським Комісаром в комісії.
Будь-який Європейський Комісар чи Комісар зобов’язаний піти у відставку на вимогу Голови комісії. У разі вотуму недовіри з боку Європейського Парламенту і Європейські Комі-сари, і Комісари разом з Головою комісії ідуть у відставку колективно.
Міністр закордонних справ союзу відповідає за загальну безпеку, здійснення зовніш-ньої політики та зовнішні зносини союзу. Є за посадою заступником Голови Європейської комісії. Призначається на посаду за згодою Голови Європейської Комісії рішенням Єв-ропейської Ради, прийнятим кваліфікованою більшістю голосів. Європейська Рада, за до-помогою тієї ж процедури, має право достроково припинити повноваження міністра [73].
6. Суд Правосуддя – виключний орган юрисдикції союзу. Забезпечує “дотримання права” в тлумаченні і застосуванні Конституції. Розглядає позови від держави-члена, інсти-туту, будь-якої фізичної чи юридичної особи, а в іншому порядку – звернення органів націо-нальної юрисдикції стосовно тлумачення права чи чинності актів, що прийняті. Включає:
– Суд європейського правосуддя, до складу якого входить один суддя від кожної держави-члена;
– Трибунал першої інстанції, до складу якого входить як мінімум один суддя від кожної держави-члена (кількість суддів Трибуналу визначає статут Суду правосуддя);
– Трибунали спеціалізованої юрисдикції.
До “інших інститутів та органів” союзу належать:
7) Європейський центральний банк – незалежна установа союзу, що наділена права-ми юридичної особи, лише вона має право дозволити емісію євро. Разом з національними центральними банками утворює систему європейських центральних банків, яка в рамках угоди про грошову одиницю союзу – євро – проводить єдину монетарну політику союзу. Головне завдання системи – стабільність цін в союзі, підтримка загальної економічної політики з ме-тою досягнення реалізації його завдань. Система працює за своїм власним статутом, керівниц-тво нею здійснюють органи центрального європейського банку, які вправі приймати рішення.
8) Рахункова палата – складається за принципом один громадянин від однієї держави-члена, проте її члени здійснюють свої функції цілком незалежно. Здійснює контроль за доходами і витратами союзу і за якісним використанням фінансових засобів.
До консультативних органів союзу за Конституцією належать:
1) Комітет регіонів – здійснює консультативні функції для Європейського Парла-менту, Ради Міністрів і Європейської Комісії; складається з представників органів місцевого і регіонального самоврядування;
2) Економічний і Соціальний комітет – виконує такі ж консультативні функції, що і Ко-мітет регіонів; складається з представників організацій працівників, працедавців і інших со-ціально-економічних, професійних і культурних середовищ громадянського суспільства [73].
Члени обох комітетів не можуть бути пов’язані жодним імперативним мандатом і здійснюють свої функції цілком незалежно на користь загальних інтересів союзу.
Будь-який європейський інститут, відповідно до проекту Конституції, діє в межах повноважень і відповідно до процедур і умов, які йому визначено в Конституції. Інститути між собою підтримують “лояльне співробітництво”.
Ієрархізація юридичних норм союзу, відповідно до Конституції, пропонується за двома різними напрямами:
а) горизонтальна ієрархія між актами союзу і актами держав-членів, що базується на трьох засадах: загальна компетенція належить державам-членам; компетенція союзу має виключний характер і базується на принципах субсидіарності і пропорційності; Конституція і правові акти союзу мають примат стосовно правових актів держав-членів;
б) вертикальна ієрархія між різними категоріями нормативних актів союзу. Конвент відповідно до раніше прийнятої резолюції Європейського Парламенту в проекті Конституції пропонує її глибоку і радикальну реформу на основі трьох наступних принципів: спрощення (з метою усунути існуючий дуалізм юридичних актів, передбачений в договорах про ЄС і Співдружність); спеціалізації (відповідно до поділу функцій на конституційні, законодавчі і виконавчі) і демократизації [73].
Відповідно Конституція пропонує поділити всі нормативні акти союзу, залежно від статусу акта, процедури прийняття акта і його адресатів на три відмінні категорії.
Конституційний блок складається з єдиного акта – Конституції, до складу якої від-несено дві частини і додаткові протоколи. Незважаючи на свою назву, Конституція зали-шається актом міжнародного права, підписаним державами-членами і ратифікованим відпо-відно до чинних в них конституційних процедур. У результаті вона набуде форми конс-титуційного договору.
До законодавчого блоку належать ті нормативні акти союзу, які приймаються Євро-пейським Парламентом у співробітництві з Радою Міністрів кваліфікованою більшістю го-лосів за ініціативою Європейської Комісії.
Європейський закон визначає основні засади, головні орієнтири і істотно важливі елементи тих заходів, які необхідно вжити. Має загальнообов’язковий характер і пряму дію стосовно держав-членів, їх юридичних і фізичних осіб. До цієї категорії належать, зокрема, рамковий закон, який встановлює положення статутного характеру щодо функціонування окремих європейських інститутів, і щорічний фінансовий закон – бюджет союзу [73].
Європейський рамковий закон пов’язує державу-члена через визначення тих резуль-татів, яких вона має досягти, залишаючи вибір засобів для цього у віданні самої держави. Рамкові закони повинні відповідати Конституції, а європейські закони – відповідати і Конс-титуції, і рамковим законам.
Блок виконавчих актів призначений для втілення в життя Конституції та законодавчих актів союзу. До цих актів належать [73]:
а) Європейська постанова не є законодавчим актом, але, маючи загальний характер, спрямована на реалізацію положень законодавчих актів і певних специфічних положень Конституції. Вона або є обов’язковою і прямо застосовною у всіх державах-членах, або юри-дично лише пов’язує свого адресата через визначення тих результатів, яких він має досягти, залишаючи йому свободу у виборі засобів для цього;
б) Європейське рішення не є законодавчим актом, але має обов’язкову силу. У тому разі, коли воно є індивідуально-адресним, воно обов’язкове лише для свого адресата.
Рада Міністрів, Європейська Комісія, Європейський центральний банк приймають європейські постанови і європейські рішення в порядку і за умов, визначених в Конституції. Вони ж за умов, визначених в Конституції, приймають рекомендації.
Європейські закони чи європейські рамкові закони можуть делегувати Європейській Комісії повноваження на прийняття “делегованих постанов”, які доповнюють або моди-фікують деякі елементи закону чи рамкового закону.
Держави-члени вживають всіх необхідних у внутрішньому праві заходів для вико-нання юридично обов’язкових актів союзу.
Європейські рамкові закони, прийняті відповідно до встановленого порядку, підпису-ються Головою Європейського Парламенту і Головою Ради Міністрів і підлягають опублі-куванню в Journal officiel Європейського Союзу і набирають чинності в день, який в них вказано або в іншому разі – на 20-й день з дня опублікування. У цьому ж органі ЄС підля-гають опублікуванню і європейські постанови чи європейські рішення за підписом голови відповідного європейського інституту [108].
Міжнародні договори та угоди союзу є складовою права союзу. У контексті положень проекту Конституції вони мають вищу юридичну силу щодо будь-яких внутрішніх юридичних актів союзу, проте мають відповідати Конституції.
Здійснення конституційного контролю в союзі покладено на Європейський суд правосуддя.
Отже, проект Конституції для Європи має вагомий реформаторський потенціал. Як його буде реалізовано, покаже майбутнє.
Україною прийнята і зараз активно втілюється в життя стратегія інтеграції України до ЄС, яка визначає основні напрями співробітництва України з ЄС – організацією, яка в процесі свого розвитку досягла високого рівня політичної інтеграції, уніфікації права, економічного співробітництва, соціального забезпечення та культурного розвитку [12].
Національні інтереси України потребують утвердження її як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС. Стратегія інтеграції України до ЄС ґрунтується на [12]:
– Конституції України, що встановлює спрямування зовнішньополітичної діяльності України на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизна-ними принципами і нормами міжнародного права;
– схвалених Верховною Радою України основних напрямах зовнішньої політики Ук-раїни та концепції (основах державної політики) національної безпеки України;
– Угоді про партнерство та співробітництво (УПС), підписаній між Україною і ЄС, яка визначає механізм взаємодії між Україною і ЄС.
Стратегія інтеграції України до ЄС визначає основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 р., протягом якого мають бути створені передумови, необхідні для набуття Україною повноправного членства в ЄС.
Стратегія інтеграції України до ЄС має забезпечити входження держави до євро-пейського політичного, економічного і правового простору і отримання на цій основі статусу асоційованого члена ЄС, що є головним зовнішньополітичним пріоритетом України.
Адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучас-ною європейською системою права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави у рамках ЄС і сприятиме поступовому зростанню добробуту громадян, приведенню його до рівня, що склався у державах-членах ЄС [15].
Адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність із європейськими стандартами і охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство, законодавство про інтелектуальну влас-ність, охорону праці, життя та здоров’я, навколишнього природного середовища, захист прав споживачів, технічні правила і стандарти, транспорт, а також інші галузі, визначені угодою про партнерство та співробітництво. Важливим чинником реформування правової системи України слід вважати участь України у конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та ЄС стандарти [15].
Етапами правової адаптації є імплементація угоди про партнерство та співробіт-ництво, укладання галузевих угод, приведення чинного законодавства України у відповідність із стандартами ЄС, створення механізму приведення проектів актів законодавства України у відповідність із нормами ЄС.
Глобалізація світового господарства, уніфікація національних економік на засадах ГАТТ/COT, економічні тенденції в державах-членах ЄС щодо консолідованого єдиною гро-шовою одиницею ЄС, потенційна взаємовигідність вільної торгівлі є важливими факторами економічної інтеграції та розвитку торгівлі між Україною і ЄС.
Базовим документом, що визначає засади економічної інтеграції України до ЄС та засади розвитку торгівлі, є угода про партнерство та співробітництво.
Розвиток процесу економічної інтеграції полягає у лібералізації і синхронізованому відкритті ринків ЄС та України, взаємному збалансуванні торгівлі, наданні на засадах взаєм-ності режиму сприяння інвестиціям з ЄС в Україну та українським експортерам на ринках ЄС, запровадженні спільного правового поля і єдиних стандартів у сфері конкуренції та державної підтримки виробників. Економічна інтеграція базується на координації, синхронізації та відповідності прийняття рішень у сфері економіки України та ЄС і передбачає ліквідацію обме-жень розвитку конкуренції та обмеження застосування засобів протекціонізму, формування основних економічних передумов для набуття Україною повноправного членства у ЄС.
Безпека України у контексті загальноєвропейської безпеки ґрунтується на тому, що розвиток і зміцнення ЄС поглиблюють загальноєвропейську безпеку в усіх її вимірах.
Принцип неподільності європейської безпеки однаково важливий як для України, так і для ЄС та його повноправних та асоційованих держав-членів. Кооперативна безпека, пошук підходів до якої, поряд з іншими європейськими і трансатлантичними структурами, активно веде ЄС, має стати для України гарантією власної безпеки. Розширення співпраці між Украї-ною та Західно-Європейським Союзом (ЗЄС) – основною структурою оборони та безпеки ЄС – є одним із основних чинників інтеграції України до ЄС [68].
Визнання Євросоюзом важливого значення України у формуванні нової архітектури європейської безпеки на третє тисячоліття може і повинно бути використаним як суттєвий важіль просування українських інтересів у відносинах з ЄС. Одночасно зміцнення безпеки України пов’язане із забезпеченням економічної безпеки та політичної стабільності у державі.
Політична консолідація передбачає неухильне поглиблення політичного діалогу і поліпшення загальної атмосфери відносин між Україною та ЄС (саміти, міністерські кон-сультації, зустрічі на експертному рівні). Вона спрямована на:
– гарантування політичної стабільності як в Україні, так і на всьому європейському континенті;
– забезпечення мирного розвитку та плідного співробітництва всіх європейських націй;
– зміцнення демократичних засад в українському суспільстві [74].
Політичну консолідацію у контексті стратегії України на європейську інтеграцію слід розглядати у двох площинах:
1. Зовнішньополітична консолідація спрямована, насамперед, на зміцнення європей-ської безпеки. З одного боку, вона включає всебічне входження України в європейський по-літичний, правовий, економічний, інформаційний, культурний простір. З іншого – ідентифі-кацію політики ЄС щодо України, відокремлення її від політики ЄС щодо Росії та підтримку державами Європи та світовим співтовариством стратегії інтеграції України до ЄС. У цьому контексті важливим є співробітництво з Європейською Комісією, Європарламентом та ін-шими загальноєвропейськими інституціями, а також поглиблення відносин з окремими дер-жавами-членами ЄС. Істотною складовою зовнішньополітичної консолідації слід вважати згоду ЄС на поступове залучення України до міжрегіональних ініціатив союзу. Одним з реальних внесків на шляху до зближення політичних позицій України та ЄС було б досяг-нення згоди щодо спільної позиції в ООН з глобальних міжнародних питань.
2. Внутрішньополітична консолідація базується на виборі, зробленому українським суспільством на користь інтеграції до ЄС. Вона включає, насамперед, зміцнення демократії та верховенства права в державі. Європейська інтеграція сприятиме становленню громадян-ського суспільства в Україні і дальшому формуванню української політичної нації як повно-правного члена сім’ї європейських націй. Важливим елементом внутрішньої консолідації є формування у суспільстві прихильності до ідеї набуття у майбутньому членства в ЄС як реальної можливості забезпечити гідне майбутнє для України та її громадян [79].
Політична консолідація не може відбуватися за рахунок односторонніх кроків. На період до набуття Україною статусу асоційованого члена ЄС слід послідовно дотримуватися принципу паритетності, домагаючись від ЄС рівноцінних зустрічних кроків.
Адаптація соціальної політики України полягає у реформуванні систем страхування, охорони праці, здоров’я, пенсійного забезпечення, політики зайнятості та інших галузей со-ціальної політики відповідно до стандартів ЄС і поступовому досягненні загальноєвро-пейського рівня соціального забезпечення і захисту населення [127].
Цей напрям інтеграційного процесу має здійснюватися у рамках загальної програми реформ з активним залученням інституцій та програм ЄС та його держав-членів і першо-черговим спрямуванням технічної допомоги ЄС саме на адаптацію соціальної політики. Важливе значення у цьому контексті матиме ратифікація і дальша імплементація Україною Європейської соціальної хартії, а також укладання угод з координації систем соціального забезпечення робітників, які мають українське громадянство і працюють на території держав-членів ЄС.
Поряд із цими напрямами європейської інтеграції, культурно-освітній та науково-тех-нічний займають особливе місце, зумовлене потенційною можливістю досягти вагомих ус-піхів у інтеграційному процесі саме на цих напрямах. Вони охоплюють галузі середньої і ви-щої освіти, перепідготовку кадрів, науку, культуру, мистецтво, технічну і технологічну сфери [98].
Інтеграційний процес на відповідних напрямах полягає у впровадженні європейських норм і стандартів у освіті, науці і техніці, поширенні власних культурних і науково-технічних здобутків у ЄС. У кінцевому результаті такі кроки спрацьовуватимуть на підвищення в Ук-раїні європейської культурної ідентичності та інтеграцію до загальноєвропейського ін-телектуально-освітнього та науково-технічного середовища [95].
Здійснення цього завдання передбачає взаємне зняття будь-яких принципових, на відміну від технічних, обмежень на контакти і обміни, на поширення інформації. Особливо важливим є здійснення спільних наукових, культурних, освітніх та інших проектів, залучення українських вчених та фахівців до загальноєвропейських програм наукових досліджень.
Практичне здійснення інтеграційного процесу можливе лише за умови доповнення загальноєвропейського виміру співпраці регіональною інтеграцією та поглиблення галузевого співробітництва України і ЄС. Ураховуючи важливу для ЄС тенденцію, висловлену в гаслі “ЄС: від союзу країн до союзу регіонів”, цей напрям набуває особливого значення.
Основою регіональної інтеграції є УПС, Європейська Хартія місцевого самовря-дування, інші відповідні правові акти ЄС та Ради Європи.
Регіональна інтеграція передбачає встановлення і поглиблення прямих контактів між окремими регіонами України та державами-членами і кандидатами у члени ЄС, їх розвиток у визначених у цій стратегії напрямах для поступового перенесення основної ваги інтегра-ційного процесу з центральних органів виконавчої влади на регіони, до органів місцевого само-врядування, територіальних громад і, зрештою, найширшого залучення громадян України.
Галузева співпраця являє собою координацію і взаємодію між Україною та ЄС у конкретних галузях і сферах господарської діяльності. Пріоритет на найближчі роки у галу-зевій співпраці слід віддати сфері трансєвропейських транспортних, електроенергетичних та інформаційних мереж, співробітництву у галузі юстиції, запобіганню та боротьбі з орга-нізованою злочинністю і поширенням наркотиків, митній справі, науково-дослідницькій сфе-рі, промисловій та сільськогосподарській кооперації тощо.
Правовою основою галузевої співпраці є УПС, відповідні нормативні акти сторін, угоди та протоколи, укладені між Україною і ЄС та державами-членами ЄС щодо співпраці і взаємодії як у цілому, так і у визначених галузях.
Доцільними є також розробка та схвалення відповідними міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади України програм розвитку відносин із ЄС, які б виходили із загальних положень Стратегії інтеграції та поступово сформували цілісний пакет – національну програму інтеграції.
Галузева співпраця передбачає, поряд з прийняттям галузевих програм співробіт-ництва з ЄС, розробку переліку підрозділів та посадових осіб у центральних органах ви-конавчої влади, місцевих органах влади, що відповідають за формування та реалізацію державної політики України щодо ЄС, встановлення прямих контактів між міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади України і відповідними директоратами Європейської Комісії. У коротко- та середньостроковому контексті вирішальна відповідаль-ність за узгодження галузевої співпраці покладається на українську частину ради з питань співробітництва між Україною та європейськими співтовариствами (Європейським Союзом), а за їх реалізацію – на українську частину Комітету з питань співробітництва між Україною та Європейськими Співтовариствами та міністерство економіки України [132].
Охорона довкілля є визнаним пріоритетом державної політики і предметом під-вищеної уваги громадськості в європейських державах, одним з головних напрямів діяльності ЄС і актуальною проблемою для України, зумовленою не лише наслідками аварії на ЧАЕС, але й загальним станом довкілля в Україні.
Правовою основою співробітництва у галузі охорони довкілля є УПС, міжнародні договори та угоди щодо безпеки навколишнього природного середовища, сторонами яких є Україна та ЄС. У результаті співробітництво в галузі охорони довкілля має призвести до ство-рення безпечного і сприятливого для людини загальноєвропейського екологічного простору.
Внутрішнє забезпечення процесу інтеграції України до ЄС покладається на вищі, центральні та місцеві органи виконавчої влади України у співпраці з органом законодавчої влади, відповідними органами місцевого самоврядування.
Керівництво стратегією інтеграції України до ЄС здійснює Президент України.
Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію стратегії інтеграції України до Єв-ропейського Союзу.
Міністерство закордонних справ України здійснює заходи щодо забезпечення політич-них відносин України з ЄС та координацію діяльності органів виконавчої влади у цій сфері.
Міністерство економіки України здійснює міжвідомчу координацію з питань міжга-лузевого економічного та соціального співробітництва України з ЄС [132].
Інші міністерства та центральні органи виконавчої влади забезпечують реалізацію га-лузевого співробітництва України з ЄС, імплементацію угоди про партнерство та співро-бітництво, здійснюють інші заходи у межах своєї компетенції та визначених стратегією завдань з метою поглиблення інтеграції України до ЄС [12].
Стратегія інтеграції передбачає такі сфери внутрішнього забезпечення інтеграції України до ЄС:
– затвердження Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України пе-реліку центральних органів виконавчої влади, організацій, установ, посадових осіб, відпо-відальних за здійснення завдань, визначених стратегією інтеграції;
– регулярне проведення засідань української частини Ради з питань співробітництва між Україною та Європейськими Співтовариствами з метою забезпечення виконання завдань, визначених стратегією інтеграції;
– забезпечення формування і здійснення галузевих та регіональних програм співро-бітництва з ЄС у тій частині, за яку несе відповідальність українська сторона;
– створення нових програм у системі освіти, стажування та підвищення кваліфікації працівників органів законодавчої, виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за напрямами європейської інтеграції України, запровадження спеціалізації з питань ЄС у рамках навчальних програм вузів;
– створення програми мовної підготовки державних службовців та фахівців, які за-безпечують процес інтеграції, розробки та здійснення комплексу заходів щодо розширення та підвищення якості вивчення мов ЄС у середніх та вищих навчальних закладах;
– розробка програми фінансування заходів з інтеграції України до ЄС відповідно до стратегії інтеграції;
– фінансування заходів, спрямованих на інтеграцію України до ЄС, за рахунок бюд-жетних коштів з широким залученням позабюджетних коштів, коштів приватних осіб та програм допомоги ЄС Україні;
– забезпечення правової адаптації нормативно-правових актів, що приймають органи виконавчої влади, до вимог ЄС;
– перегляд навчальних програм правової освіти з метою їх адаптації до програм ЄС, вивчення правових засад діяльності установ ЄС, дослідження процесів у правовій галузі як у державах-членах, так і державах-кандидатах у члени ЄС;
– забезпечення проведення широкомасштабної агітаційно-інформаційної національної кампанії з метою сприяння інтеграції України до ЄС. Розробка і запровадження програми інформування широких кіл громадськості щодо ситуації в ЄС, проблем, що існують на шляху інтеграції України до ЄС;
– забезпечення доступу до європейських правових, бібліографічних та інших ін-формаційних баз даних;
– створення національного центру (банку) даних стосовно ЄС. Із створенням на-ціональної програми інтеграційної стратегії щорічно розроблятиметься план дій з реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до ЄС [12].