Криміналістика
3.6.2.Наукові засади впізнання. Проблема розпізнавання образів. Сукцесивне і симультанне впізнання
Процесуальна дія, спрямована на встановлення фактів, які за певних умов стають доказами у справі, нас цікавить, перш за все, з точки зору надійності її результатів. При цьому юристи — судді, прокурори, слідчі, адвокати — мають бути впевнені в їх надійності спочатку з природничо-наукових, а потім вже з правових позицій. Іншими словами, треба завжди оцінювати докази, встановлюючи, наскільки той чи інший з них адекватно відображає фрагмент об´єктивного навколишнього світу, котрий як факт потрапив до орбіти процесуального доказування.
Щоб визначити науковість проведення впізнання і оцінити надійність його результатів, необхідно знати механізми захисту життєдіяльності біологічних видів, без найвищим чином ефективної дії яких жоден з видів, у тому числі і людина, не зміг би існувати. Дослідженнями в галузях нейропсихології, нейрофізіології, біоніки, меди- цини встановлено принципи діяльності нашого мозку, серед яких слід виділити принцип компаративності, принцип поверховості та принцип мінімізації негативної аферентації.
Принцип компаративності полягає в тому (схематично), що наш мозок постійно, в режимі порівняння й ідентифікації, зіставляє завдання, які постають перед організмом, з відбитками у філо- та онтогенетичній пам´яті і дає його системам команди, котрі виконуються на підсвідомому рівні автоматично і забезпечують достатньо врівноважене існування. Будь-які прогалини в пам´яті, нештатні ситуації негайно включають механізм пошуку аналогій, серед яких через компарацію виявляються найбільш прийнятні і які відразу ж включаються до процесу життєдіяльності, забезпечуючи гомеостазис. Разом з тим, це робить пам´ять більш досконалою. Водночас, відсутність певних відбитків у пам´яті або збої в системі компарації можуть негативно вплинути на функціонування організму — аж до його загибелі.
Другий принцип, який одержав назву «поверховість», полягає в тому, що мозок філогенетично всі подразники, котрі надходять до нього й інтерпретуються ним як команди, автоматично розташовує за певною ієрархією — поверхами. Це дає можливість організму здійснювати певні дії за деякою послідовністю — від найбільш важливих і загальних та принципово життєдайних до менш важливих, похідних, підкріплюючих, чим знову ж таки забезпечується гомеостазис. Цей принцип, як і перший, свідчить, наскільки людина здатна на підсвідомому рівні адекватно реагувати на зовнішні й внутрішні подразники, розрізняючи їх та вибираючи їх за важливістю для даної ситуації і тим самим гарантуючи собі відносно комфортне поточне існування та перспективу існування й розвитку всього виду.
Нарешті, принцип мінімізації негативної аферентації означає, що наш мозок філогенетично і в постійному автоматичному режимі зменшує аж до повного знешкодження (у межах психофізіологічних можливостей даного організму) всілякі негативні впливи на організм, перш за все — на його психічні процеси. Разом з названими та іншими принципами діяльності мозку він усуває чи зменшує негативні впливи і дозволяє організму адекватно сприймати навколишній світ, взаємодіяти з ним і постійно забезпечувати стан гомеостазису, а отже — запрограмованого природою існування.
Таким чином, можна стверджувати, що узнавання елементів об´єктивного світу, ситуацій, матеріальних рухів і видозмін є домінуючою неодмінною властивістю людини, причому ця властивість панує в життєдіяльності і, що головне, ніяким чином істотно не залежить від свідомості та вольових зусиль суб´єкта. Це означає, що узнавання здійснюється як абсолютно необхідна функція, за здорової психіки — адекватно, одномоментно і не потребує ніякого втручання людини в сенсі встановлення певних правил чи процедур. Спрощено: узнавання відбувається тому, що не може не відбуватися. Щоправда, здатність узнавання може удосконалюватись шляхом спеціальних тренувань, але це ніяк не змінює і не ставить під сумнів глибинні закономірності взаємозв´язків і взаємообумовленостей природи.
Наукове вивчення феномена узнавання психологами, фізіологами, математиками, біологами, медиками, криміналістами та іншими фахівцями зумовило необхідність теоретичного обґрунтування цього явища, виявлення можливостей його прогностичного використання, що зрештою привело до створення синтетичної теорії розпізнавання образів, яка органічно вплелася в систему теорій кібернетики як науки про загальні закони одержання, зберігання, передачі та переробки інформації.
Виходячи з викладеного можна впевнено стверджувати, що феноменальна психологічна пристосованість людини до існування в навколишньому середовищі спирається на безпомилкове, в принципі, розпізнавання образів і мінімізацію на цій основі к негативного впливу. Зрештою, це означає, що прикладне застосування такої здатності, отриманої незалежно від нашої волі природним шляхом, не має викликати ніяких сумнівів щодо науковості використання впізнання об´єктів у судочинстві і надійності його результатів для юридичного доказування. Саме ця здатність, виявлена природознавцями і помічена юристами, дозволила обґрунтувати і передбачити свого часу в КПК специфічну слідчу дію — пред´явлення для впізнання.
Глибокі наукові дослідження механізмів розпізнавання образів людиною визначили дві форми цього психічного процесу—сукцесивну, або аналітичну, яка передбачає сприйняття окремих прикмет зовнішності ізольовано одна від одної (колір очей, волосся, розміри і форма носа, неординарні ознаки тощо), і симультанну, або синтетичну, за якої об´єкт сприймається в цілому, одномоментно, без виділення окремих ознак. Перша ґрунтується на розумовому, дискурсивному мисленні і тому в аспекті співіснування живих організмів з навколишнім середовищем є практично неприйнятною через свою штучність і малу надійність (у тваринному світі вона взагалі неможлива), у той час як друга забезпечується миттєвим інстинктивним включенням тайників пам´яті, що приводить до автоматичного компаративного ототожнення на підсвідомому рівні раніше сприйнятих об´єктів. Тому друга форма має використовуватись у кримінальному судочинстві в рамках певних процесуальних правил (процедур) як забезпечений природними механізмами життєдіяльності спосіб одержання надійної доказової інформації. Використання сукцесивної форми може принести деяку користь в оперативно-розшуковій роботі (описання особи за прикметами, створення рисованих портретів, синтез портретів за допомогою фоторобота). Зрозуміло, що одержані таким чином дані є лише приблизними.