Економічна дипломатія та економічна безпека України

7.3. Реалізація та захист національних економічних інтересів на основі цивілізаційних детермінант та індикаторів економічної дипломатії

Трактування понять “національний економічний інтерес” і “безпека в міжнародному бізнесі” – вихідний пункт у питанні про сутність і форми економічної дипломатії.

На нинішньому етапі розвитку світової економіки, глобалізації господарської діяль-ності завдання забезпечувати національний інтерес і гарантувати економічну безпеку своїй країні набуло великоъ гостроти, а за кількістю країн, що апелюють до цього питання, різних суспільних сил і організацій – широких міжнародних масштабів. Це зумовлено тим, що:

– під впливом інтернаціоналізації господарського життя відбувається ламання тради-ційних економічних устроїв у межах держав (джерела цього процесу ідуть у глиб століть);

– під впливом транснаціоналізації виробництва і капіталу іноземні фактори усе ак-тивніше тиснуть на “національних полях” вітчизняних виробників, усе жорсткіше визначають характер і масштаби попиту у всіх видів споживачів за кордоном (це нове явище кінця XX ст., воно викликано появою ТНК);

– під впливом найбільш великих учасників світового ринку умови роботи на ньому стали визначатися ліберальними економічними ідеями з властивими такому підходу гло-бальними фінансовими мірками, з неминучим переділом сфер впливу у світовому госпо-дарстві, з важкими наслідками для соціальної сфери, екології та інших областей загально-людських інтересів (це новітнє явище, що несе серйозні наслідки для економіки XXI ст.).

На сучасному етапі розвитку національні економічні інтереси варто розглядати як характерну рису цивілізованого суспільства. А це припускає, що суспільство структуроване, усі суб’єкти його діють за єдиними правилами, свої проблеми вирішують у режимі діалогу, визнаючи і неухильно дотримуючи не тільки свої права й обов’язки, але також поважаючи і чужі права. У самому загальному плані національний економічний інтерес включає здатність кожного суспільства, кожної держави вирішувати наступні задачі:

– розвивати і модернізувати національну економіку, зміцнювати життєздатні націо-нальні виробництва, для того щоб конкурентні позиції у світовому господарстві зміцню-валися, а разом з ними зміцнювався і статус своєї країни у міжнародному бізнесі;

– використовувати участь у міжнародно-кооперованих виробництвах (у тому числі транснаціонального типу) для удосконалювання внутрішньої структури і підвищення ефек-тивності національної економіки;

– передбачати можливість відмови від окремих неефективно працюючих національних виробництв;

– забезпечувати зростання добробуту і багатства свого населення, розширення інвести-ційного і споживчого ринків, розвиток життєздатних національних традицій у культурі, під-приємництві;

– надавати національному господарському середовищу відповідну соціальну орієн-тацію, розвивати і заохочувати суспільну відповідальність бізнесу;

– активно і конструктивно брати участь у міжнародних політичних структурах в інте-ресах адекватного врахування національних інтересів при розробці і модернізації “правил гри” на світовому ринку [144].

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що на сучасному етапі розвитку важливою рисою характеристики національного господарства держави є перехід бізнесом національного кордону, що створює таку ситуацію, коли в області питань економічної дипломатії постає питання захисту національних економічних інтересів.

Сьогодні дії всіх ланок державного управління мають бути спрямовані на розбудову демократичного суспільства та забезпечення ефективного сталого та безпечного розвитку України з урахуванням її національних інтересів. Така діяльність потребує стратегічної перс-пективи, визначення пріоритетних цілей розвитку суспільства з урахуванням всіх чинників внутрішнього і зовнішнього середовища, формування у масовій свідомості бажаної моделі майбутнього. Саме цим цілям має слугувати стратегія національної безпеки, яка окреслює методологічні та концептуальні орієнтири розвитку держави та визначає загальні механізми імплементації життєво важливих національних економічних інтересів.

Стратегія національної безпеки як комплексний інтегральний документ має узго-джувати геополітичні орієнтири та економічні ресурси, внутрішні соціально-політичні й еко-номічні інтереси та зовнішньополітичні впливи, враховувати соціальні, ідеологічні, екологічні, науково-технічні та інші чинники, а головне, визначити стратегічні напрямки та пріоритети політики в усіх визначальних сферах від внутрішніх трансформаційних процесів, соціально-економічних, воєнно-політичних та адміністративних реформ до проблем євроатлантичної і європейської інтеграції, співпраці з міжнародними інституціями та структурами [104].

Основу стратегії мають складати універсальні ціннісні орієнтири спрямовані на роз-будову правової демократичної держави, громадянського суспільства і ринкової економіки.

Основним принципом стратегії є принцип балансу інтересів людини, суспільства та держави в усіх сферах життєдіяльності. У розробці моделі стратегії доцільно виходити з національних цінностей та національних інтересів. На основі оцінки останніх визначити ос-нови національної політики та стратегічні напрямки її здійснення. При цьому має бути здійснена оцінка ризиків.

Національні цінності – цінності, що формують правову, філософську та етичну основи для забезпечення подальшого існування країни, це цілі нації. Національні інтереси – об’єктивні потреби матеріального та духовного існування як внутрішньо цілісного та само-бутнього соціального утворення, що сприймаються нацією в контексті міжнародних відносин. Вони визначають участь країни в подіях світового рівня. Тільки через призму їх реалізації та захисту можуть і повинні визначатися національні цілі, формуватись політика та стратегія країни.

Стратегічна оцінка передбачає вивчення і оцінки внутрішніх та зовнішніх умов для визначення сил і тенденцій, що впливають на національні економічні інтереси, загроз націо-нальним економічним інтересам та можливостей щодо їх попередження та нейтралізації.

Для забезпечення захисту національних економічних інтересів політики країни фор-мулюють політичні принципи, які визначають процес формування національної стратегії. Національна політика являє собою загальний рівень дій та завдань управління, які визначені на державному рівні з метою забезпечення захисту національних інтересів. Своє відображення національна політика знаходить у різних документах, промовах, політичних заявах та інших виступах державних чиновників від імені уряду.

Визнано, що стратегія національної безпеки – це мистецтво і наука використання всіх елементів державної влади в мирний та військовий час. Її формування передбачає наявність стратегічного мислення, основу якого складають осмислення цілей, способів та засобів їх досягнення [107].

У розробці стратегії особливо важливе місце займає система управління ризиками. Стратегічні ризики, що становлять загрозу національним економічним інтересам держави, сталому її розвитку, зумовлені уразливістю населення, військових і господарських об’єктів, навколишнього середовища до руйнівного впливу різних джерел і чинників загроз. Метою такого управління є відвертання або зниження стратегічних ризиків до прийнятної величини, спрямованих на забезпечення сталого розвитку суспільства та держави.

Внутрішнє становище сучасної України разом із позитивним впливом реформ, що проводяться, характеризується негативними та досить довготривалими наслідками системної кризи. Тривалий процес економічних перетворень, різка соціальна поляризація суспільства, криміналізація багатьох сторін суспільного життя – ось не повний перелік процесів, що є джерелами загроз для України. Правильний вибір стратегії дозволяє зосередити зусилля й ресурси на реалізацію потенціалу соціального та економічного розвитку і тим самим за-безпечити ефективний і безпечний розвиток усіх сфер життєдіяльності людини, суспільства і держави в ринкових умовах.

Отже, стратегія національної безпеки України – це система великомасштабних державно-політичних рішень і вироблених напрямів діяльності у сфері забезпечення на-ціональних інтересів, послідовна реалізація яких забезпечує досягнення стратегічної мети основними суб’єктами політики, генеральна лінія, спрямована на розв’язання завдань цілого історичного періоду, на досягнення фундаментальних, довготермінових цілей [136].

Проблематика національних економічних інтересів має особливе значення для країн, що перебувають на етапі ринкової трансформації, зокрема, для України.

На сучасному етапі розвитку важливою рисою характеристики національного гос-подарства держави є перехід бізнесом національного кордону, що створює таку ситуацію, ко-ли в області питань економічної дипломатії постає питання захисту національних економічних інтересів.

Поява категорії “національні економічні інтереси” (національні інтереси в економічній сфері) пов’язана із становленням економічної незалежності країни. Як об’єктивний чинник, національні економічні інтереси є водночас категорією економічної теорії та політології, тісно переплітаються із категоріями економічного суверенітету, економічної безпеки, економічної сфери країни та її складовими тощо.

Під національними економічними інтересами слід розуміти сукупність об’єктивних економічних потреб незалежної країни, задоволення яких забезпечує ефективне функціо-нування та сталий розвиток її економічної системи, а через неї й економіки. Економічні інтереси є об’єктивним виразом функціонування економічної сфери країни. Вони виступають як провідна складова системної сукупності національних інтересів, тому що економічна сфера є базовою [3, с. 18].

Реалізація (захист) національних економічних інтересів дуже тісно пов’язана із забезпеченням економічної безпеки держави. Остання виступає як стан, при якому націо-нальні економічні інтереси захищені від внутрішніх і зовнішніх загроз. За суттю реалізація (захист) економічних інтересів і є змістом забезпечення економічної безпеки. Захист націо-нальних економічних інтересів є найважливішою функцією системи забезпечення безпеки економічної сфери.

Мета реалізації національних економічних інтересів полягає в підтриманні такого стану економічної сфери держави, який характеризується збалансованістю, стійкістю до негативних чинників (загроз), здатністю цієї сфери забезпечувати ефективне функціонування економіки держави і економічне зростання [122].

Виходячи з мети національних економічних інтересів, головним (стратегічним) з них на перехідному етапі до ринкової економіки слід вважати такий стан (або системну сукупність характеристик стану) економічної сфери, до якого треба прямувати, тобто стан, який повністю відповідає вимогам ринкової економіки. Такий підхід надає можливість відобразити сукуп-ність національних економічних інтересів у вигляді “дерева цілей”.

Національні економічні інтереси можна поділити на поточні (тактичні), пов’язані з розв’язанням невідкладних проблем функціонування або розвитку економічної системи та усуненням загроз, що призвели до кризових явищ у економічній сфері і які в такому вигляді є пріоритетами державної політики щодо забезпечення економічної безпеки на певний період, і довгострокові (стратегічні), що є виразом цілей визначеної економічної політики держави в цілому на перспективу.

Для більш ефективної організації процесу визначення і реалізації національних еко-номічних інтересів доцільно користуватися наступним алгоритмом [3, с. 20]:

– аналіз світового досвіду організації визначення і реалізації національних еконо-мічних інтересів зарубіжних країн;

– аналіз з точки зору дотримання економічної безпеки існуючого стану економічної сфери, її якісних характеристик і кількісних значень індикаторів;

– визначення на основі зробленого аналізу загроз економічній безпеці;

– визначення сукупності національних економічних інтересів на певний період та їх прийняття на державному рівні;

– розробка стратегії забезпечення економічної безпеки України і в її складі – інтересів, цілей і кількісних значень показників розвитку економічної сфери країни;

– розробка пріоритетів державної політики (у складі державної програми забезпечення економічної безпеки) щодо ліквідації чи зниження негативного впливу загроз національним економічним інтересам;

– організація постійного моніторингу загроз реалізації економічних інтересів держави;

– організація та моніторинг здійснення заходів щодо ліквідації чи зменшення впливу негативних чинників.

Національні економічні інтереси потребують спочатку визначення, а потім – ефек-тивної організації механізму своєї реалізації і захисту. Визначення цих інтересів має ґрун-туватись на, по-перше, сукупності цілей економічного і соціального розвитку країни на конкретному етапі, по-друге, врахуванні існуючого стану економічної сфери і переліку та змісту виявлених загроз щодо неї, по-третє, системі визначених якісних і кількісних критеріїв стану економічної сфери, який відповідатиме вимогам сучасної ринкової економіки. Тобто сукупність економічних інтересів на кожному етапі соціально-економічного розвитку країни не буде незмінною, а залежатиме від наведених вище чинників. Національні економічні інтереси як поточні, так і довгострокові, мають визначатись і затверджуватись на державному рівні у складі стратегії забезпечення економічної безпеки України. Слід також підкреслити, що за нинішніх умов нерозвиненості і нестабільності економічної сфери одноразова реалізація національних економічних інтересів неможлива. Їх реалізація має бути послідовною, а її тривалість обумовлюється темпами розвитку економічної сфери, а також наявністю всіх потрібних для функціонування економіки ресурсів. А це, в свою чергу, вимагає визначення пріоритетних національних економічних інтересів, реалізація яких має стати першочерговою.

У концепції національної безпеки України до пріоритетних національних інтересів віднесено [104]:

– створення громадянського суспільства, підвищення ефективності органів державної влади і місцевого самоврядування, розвиток демократичних інститутів для забезпечення прав та свобод людини;

– досягнення національної згоди, політичної і соціальної стабільності, гарантування прав української нації та національних меншин України;

– забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості кордонів;

– створення самодостатньої соціально орієнтованої ринкової економіки:

– забезпечення екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності сус-пільства;

– збереження та підвищення науково-технічного потенціалу;

– укріплення генофонду українського народу, його фізичного і морального здоров’я та інтелектуального потенціалу;

– розвиток української нації, історичної свідомості, розвиток етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності громадян всіх національностей, які складають український народ;

– налагодження рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма державами, ітеграція в європейське та світові співтовариства;

У цілому національні інтереси в економічній сфері визначаються необхідністю за-безпечення добробуту українського народу та посідання такого місця в світовому поділі праці, міжнародній торгівлі та фінансах, яке б відповідало її природним, трудовим та інтелекту-альним ресурсам, сприяло реалізації потенціалу великої європейської держави. Здійснення національних економічних інтересів можливе за рахунок консолідації зусиль держави, сус-пільства, політичних партій і рухів, суб’єктів економічної діяльності, відсутність якої слід розглядати як найголовнішу з загроз національній безпеці України. На сучасному етапі реа-лізація цих інтересів потребує в цілому, насамперед, зупинення подальшого руйнування економіки, досягнення економічної стабільності і переходу до фази економічного зростання.

На етапі переходу до ринкової економіки стратегічним національним інтересом слід вважати таку системну сукупність характеристик стану економічної сфери, яка повністю відповідає вимогам ринкової економіки. Ці характеристики стану випливають із сутності ос-новних суперечностей, присутніх економічній сфері. Власно вони і є національними еко-номічними інтересами першого рівня і водночас мають стратегічний довготривалий характер. До таких інтересів слід віднести [107]:

– об’єктивну необхідність задоволення всією сукупністю ресурсів зростаючих мате-ріальних і духовних потреб людей;

– оптимальне забезпечення потреб економіки в різного роду ресурсах, необхідних для її ефективного функціонування;

– задоволення потреб економіки в ефективно діючому економічному механізмі, засно-ваному на засадах ринкової економіки;

– забезпечення відповідності потреб економічної системи в ефективній структурі дер-жавного управління і регулювання;

– збалансованість між національними і регіональними інтересами в економічній сфері;

– збалансованість між національними економічними інтересами і економічними інте-ресами первинних ланок народного господарства;

– збалансованість між національними інтересами в економічній сфері і міжнародними економічними інтересами та економічними інтересами інших країн.

Сукупність національних економічних інтересів другого рівня, які послідовно ви-пливають із національних економічних інтересів першого рівня, можна поділити на дві групи:

1) пов’язані із реформуванням економічної сфери і створенням її інфраструктури, яка б задовольняла потребам ринкової економіки;

2) пов’язані із вирішенням найгостріших проблем сьогодення в економіці країни.

До першої групи національних економічних інтересів другого рівня слід віднести наступні:

– створення умов для активізації розвитку економічних суб’єктів;

– підвищення науково-технічного та інноваційного потенціалів, зростання конкуренто-спроможності національної економіки;

– запровадження економічного механізму збереження і відтворення природних, тру-дових, інтелектуальних, енергетичних ресурсів і основних фондів країни, а також економіч-ного стимулювання найефективнішого їх використання;

– здійснення бюджетної реформи на основі розробки і прийняття Бюджетного кодексу, що надавало би можливість систематично виконувати бюджетні призначення і ліквідувати нецільове використання бюджетних коштів;

– суттєве вдосконалення податкової системи на основі розробки і прийняття По-даткового кодексу, який би, з одного боку, вирішував проблему наповнення дохідної частини бюджету, а з іншого, заохочував підприємства в ефективній роботі;

– вдосконалення і розвиток грошово-кредитної системи з метою забезпечення гро-шовою масою і кредитами потреб економіки і населення;

– реформування системи залучення вітчизняних і іноземних інвестицій у національну економіку з метою забезпечення самовідтворення національної економіки і економічного зростання країни;

– прискорення розвитку національної банківської системи на чолі з незалежним Національним банком України, що дозволило би мати потужний банківський сектор, спро-можний забезпечувати достатнє фінансування національної економіки і суспільства;

– створення повноцінного фондового сектора, спроможного забезпечувати перебудову національної економіки, залучення збережень населення і підприємств в її розвиток, а також надійний захист майна громадян і економічних суб’єктів;

– реформування системи оплати праці;

– розвиток і становлення потужного ринку страхових послуг, який би ефективно захи-щав майнові і соціальні інтереси населення, фінансові інтереси банків, інвесторів, підприємств і організацій;

– реформування пенсійної системи, медичного і соціального забезпечення [90].

До другої групи національних економічних інтересів другого рівня доцільно включити такі:

– забезпечення збалансованості структури зовнішньої торгівлі, що передбачатиме як задоволення потреб внутрішнього ринку і захист вітчизняних товаровиробників з вико-ристанням прийнятих у міжнародній практиці засобів, так і розвиток експортного потенціалу;

– спроможність економіки країни функціонувати в режимі розширеного відтворення;

– наявність міцних і конкурентоспроможних транснаціональних корпорацій, створе-них за участю вітчизняних підприємств;

– подолання платіжної кризи і забезпечення економічної і фінансової стабілізації в країні;

– легалізація тіньової економіки в офіційну, повернення тіньових капіталів з-за кор-дону і забезпечення їх вкладення в розвиток національної економіки;

– ліквідація заборгованості із заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат;

– забезпечення стабільності національної грошової одиниці і її конвертованості, утво-рення достатнього золотовалютного запасу країни;

– поступове зниження інфляції та доведення її до 5 % на рік;

– досягнення і підтримання позитивного зовнішньоторговельного сальдо і сальдо платіжного балансу [90].

Отже, визначення національних економічних інтересів надає можливість перейти до розробки державної політики забезпечення економічної безпеки у вигляді сукупності її ос-новних напрямків. З іншого боку, при визначенні пріоритетів економічної безпеки важливо враховувати загальнонаціональні пріоритети, серед яких на сучасному етапі розвитку країни, насамперед треба назвати наступні, що більшою частиною лежать у площині економіки [105]:

– укріплення економічних засад державності і національної безпеки;

– продовження системних реформ у державі, економіці і суспільстві;

– забезпечення критичної маси економічних перетворень, які б дозволили повніше задіяти ринкові механізми;

– стабілізація виробництва і забезпечення економічного зростання;

– глибока структурна перебудова національної економіки, утвердження науково-тех-нологічної моделі її розвитку.

Сучасні умови розвитку відкритих економік (зокрема, трансформаційні реалії Ук-раїни) вимагають ґрунтовної та комплексної оцінки можливостей національної інтеграції до світового господарського простору. Актуальність проблематики такої інтеграції, а також прак-тичні потреби в ній зумовлюються потенціалом торгово-інвестиційного партнерства, розвитку спеціалізованого виробництва, причому процеси реалізації цього потенціалу визначаються фак-торами глобального економічного середовища і взагалі тенденціями цивілізаційних процесів.

Такими тенденціями є перехід до якісно нового технологічного укладу виробництва, що базується на знаннях, інформаційних ресурсах і технологіях, а також лібералізаційні про-цеси, що відбуваються у світі, та регіоналізація.

Блок глобальних детермінант пов’язаний з тенденціями і феноменами, технологічними за своєю природою. Це ті явища у сфері виробництва, змістом яких є поява нового облад-нання, більш ефективної техніки, що вирішує принципово нові завдання, нових підходів в організації менеджменту сфери господарювання, залучення до процесів виробництва прин-ципово нових матеріалів тощо. Йдеться не тільки про застосування поліпшених способів і за-собів задоволення існуючих потреб, але й про появу нових цінностей і критеріїв благополуччя та прогресу. Сказане (а це різнорідні за своєю природою події, явища, моделі поведінки людей та матеріальні процеси) прийнято позначати терміном “інновації”, який є категоріальною при-в’язкою, скоріше, до часового контексту, ніж просто до певного буттєвого наповнення. На думку економістів, аналітичний погляд на новітні тенденції в економічному житті людства повинен “вихопити” те, що, по-перше, пронизує всі феноменальні прояви інноваційності, а по-друге – визначає її головну, сутнісну рису. Це – інформаційність, інформаційна насиченість, якщо йдеться про об’єкти соціально-економічних відносин, або тенденції до дедалі більшої інформаційної насиченості, якщо розглядаються процеси розвитку систем виробництва і соціально-економічних відносин. Отже, міжнародна торгівля означає не просто “визнання” світовим ринком корисності національного експортного продукту, але й “визнання” від-повідної моделі виробництва, “закріплення” соціальної структури суспільства з його націле-ністю на пріоритети технологічного (а в ряді аспектів і гуманітарного) змісту. Крім того, безперечно, що збут є джерелом інвестиційних та оборотних коштів для подальшого розвитку такого виробництва. Причому завдяки технологічній монополій, яка нерідко характеризує інформаційно-інноваційну парадигму національного розвитку, можуть з’являтися додаткові інвестиційні та оборотні кошти, що виступають фактором прискорення розвитку лідерів світової економіки та закріплення їх відриву від решти країн світу [47].

Тепер слід перейти до другого блоку детермінант, зміст якого наповнюють явища, події та фактори геоекономічного порядку. Насамперед, можна сказати про інтернаціона-лізацію в її домінуючій на сьогодні формі прояву – глобалізації. За своєю природою інтернаціоналізація – це процес розширення господарської діяльності за межі окремих на-ціональних економік у вигляді багатосторонніх коопераційних контактів з метою підвищення продуктивності та ефективності виробництва. Ключовими рисами такої транснаціоналізації ринкової діяльності є усунення перешкод з боку урядів для руху товарів і факторів вироб-ництва, а також подальша активізація міжнародних організацій, які сприяють лібералізації руху товарів і факторів виробництва.

Разом з тим за своєю природою згадані процеси є багатовимірними, а їх наслідки для окремих країн – надто неоднозначними. Очевидно, що їх позитивні результати – можливість розвивати спеціалізоване виробництво, зниження затрат на утримання контрольно-адмініст-ративних інститутів (насамперед, митниць і регламентуючих відомств) – супроводжуються підвищенням уразливості фінансових систем, небезпекою колапсу ряду галузей національного виробництва, що, у свою чергу, може спричинити радикальне погіршення умов життя і соціально-політичні ускладнення.

Особливо характерними такі небезпеки є для держав, які переживають складні етапи докорінних реформ і створення ефективних ринкових систем (і зокрема, для України). І саме тому принципового значення набуває оцінка особливостей і основних наслідків інтер-націоналізації економічних систем на сучасному етапі.

Міжнародні економічні відносини як цілісний механізм, який ґрунтується на зво-ротних зв’язках, є функціональною системою реалізації господарських інтересів діючих суб’єктів за допомогою специфічних принципів, властивих для інтернаціонального рівня спілкування, та інструментів їх досягнення. Для цього механізму властивий динамізм, який, з огляду на історичні та національні особливості, зумовлює логіку саморозвитку міжнародної економічної діяльності окремих країн.

У чому полягає сьогоднішня специфіка механізму міжнародних економічних від-носин? Тепер, коли людство увійшло до третього тисячоліття, навіть від тих моделей сві-тового розвитку, які існували ще в порівняно недалекому минулому (перша половина XX ст., перші десятиліття після Другої світової війни), міжнародна система господарських відносин відрізняється значно більшою інтегративністю.

Характеристиками процесу переходу до сучасної глобалізаційної моделі постали зростання обсягів і підвищення якості споживання у країнах Заходу, а також збільшення розриву між провідними, найбагатшими державами (сьогодні кажуть про “золотий мільярд” – населення цих країн) і найбіднішими державами світу. Причому дуже часто в останніх умови життя погіршувалися не тільки відносно (порівняно з умовами життя в найуспішніших країнах), але й абсолютно, що супроводжувалося поширенням жебрацтва, зростанням без-робіття і навіть масовим голодуванням. Крім того, внаслідок дії механізмів нерівномірного перерозподілу інформаційних ресурсів і фактичної монополії провідних держав на початку XXI ст. ці розриви тільки збільшуються.

У цьому контексті можна говорити про те, що основними геоекономічними на-слідками сучасної парадигми диспропорційного розвитку є не просто диференціація країн за рівнем добробуту, за рівнем внутрішньосуспільної доцільності та вигідності моделі відкритої економіки і за сприятливістю місця країни у системі міжнародного поділу праці, а посилення й закріплення такої диференціації з об’єктивних і суб’єктивних причин.

З огляду на наявні тенденції до глобалізації та регіоналізації, а також до подальшої активізації силового тиску з боку провідних держав світу на економіки країн “третього світу” та трансформаційні суспільства, виникає необхідність розробки і впровадження активної інтеграційної моделі. На відміну від пасивної, вона будується не на імітаційних принципах побудови відкритого ринкового господарства, а на науково обґрунтованому механізмі національної спеціалізації економіки, на комплексі міжнародно-коопераційних домовленостей з основними торгово-економічними партнерами України.

Важливою складовою механізму реалізації та захисту національних економічних інтересів є сукупність індикаторів (показників), за допомогою яких можна характеризувати рівень реалізації цих інтересів. Індикатори можуть характеризувати в кількісному вигляді як стан економічної сфери, так і результати здійснення національних економічних інтересів у динаміці. У цілому механізм реалізації та захисту національних економічних інтересів є важливою складовою загального механізму забезпечення економічної безпеки України.

Відповідно до цього є вкрай важливим визначення основних характеристик та порогових індикаторів безпечної економічної сфери.

Визначення основних критеріїв (характеристик) економічної сфери, за яких її безпека підтримується на належному рівні, має важливе методологічне і практичне значення для забезпечення економічної безпеки. Краще критерії, що характеризують економічну сферу, визначати за її складовими (секторами). Розподіл за вказаними секторами умовний, тому що всі вони нерозривно пов’язані між собою в єдину систему – економічну сферу держави. Наведені кількісні та якісні критерії (характеристики) та порогові значення індикаторів характеризують економічну сферу, яка, по-перше, притаманна ринковій економіці, по-друге, знаходиться в безпечному стані. Що стосується кількісних критеріїв безпечного стану економічної сфери, то вони не можуть перевищувати (бути меншими) порогових значень індикаторів цієї сфери [68].

Бюджетний сектор – зведення до мінімуму дефіциту державного бюджету (не перевищує 3 % ВВП), безумовне виконання дохідної та видаткової частин бюджету (видатки державного бюджету не більші за 20 % ВВП), державний (внутрішній і зовнішній) борг не сягає небезпечного рівня (загальний – не перевищує 60 % ВВП, а зовнішній – 70 % обсягу річного експорту або 25 % ВВП, внутрішній – 30 % ВВП, витрати на обслуговування і погашення внутрішнього державного боргу не перевищують 25 % суми доходів державного бюджету), а темпи його зростання не можуть перевищувати темпів зростання ВВП, сама бюджетна система спроможна забезпечувати повне фінансування запланованих витрат і цільове використання бюджетних коштів. Рівень перерозподілу ВВП через консолідований бюджет знаходиться в межах 38–40 %. Рівень зовнішньої заборгованості на душу населення (для країн з перехідною економікою) не більше 200 дол. США, витрати на обслуговування і погашення зовнішнього боргу – 18 % обсягу експорту чи 20 % доходів державного бюджету, а відношення короткострокової зовнішньої заборгованості до поточних бюджетних надходжень не більше як 40 %. Частка зовнішніх запозичень у покритті дефіциту державного бюджету не повинна перевищувати 30 %.

Грошово-кредитний сектор – обсяг обігових коштів підприємств всіх форм влас-ності знаходиться на рівні, який забезпечує нормальне їх функціонування, відсутні бартер в розрахунках між підприємствами і їх заборгованість бюджету, рівень простроченої кредитор-ської і дебіторської заборгованості дорівнює нулю, постійно зростає обсяг безготівкових розра-хунків, як в народному господарстві, так і при сплаті населенням куплених товарів і послуг.

Скорочується відповідно до розгортання безготівкових розрахунків частка грошової маси поза банками до рівня, не більшого за 4 % ВВП, збільшуються основні грошові агрегати (зокрема, грошова маса має перевищувати 15–20 % ВВП), емісія (приріст грошової бази) не перевищує встановлених нормативів, знижується рівень доларизації грошового обігу (не повинен бути більшим 10 % грошової маси в національній валюті, а обсяг іноземної валюти готівкою до національної валюти готівкою – не більше 25 %), зростає рівень монетизації еко-номіки до значення, яке є достатнім для її забезпечення грошовою масою (не менш як 50 % ВВП).

Обсяги наданих економіці країни кредитів мають забезпечувати фінансування обі-гових коштів підприємств у необхідних для їх нормального функціонування розмірах, а також довгострокове інвестування в народне господарство, яке забезпечує економічне зростання (кредитні надходження до економіки мають бути більшими за річний обсяг ВВП). При цьому облікова ставка НБУ не перевищує 10-відсотковий рівень, відсоткова ставка за державними паперами – 8,5 %, а відсоткові ставки комерційних банків – 15 %, створено економічні умови для зростання обсягів депозитів підприємств і населення.

Інвестиційний сектор – обсяг вітчизняних і іноземних інвестицій достатній не тільки для самовідтворення економіки, але й забезпечення економічного зростання країни. За сві-товим виміром такий обсяг вітчизняних інвестицій має перевищувати 17 % ВВП, а прямих іноземних – 5 %.

Валютний сектор – обмінний курс гривні до іноземних валют є спочатку паритетним до темпів інфляції, а потім – стабільним, гривня стає вільно конвертованою валютою, обсяг золотовалютних резервів країни достатній для підтримання стабільності національної грошо-вої одиниці (перевищує обсяг тримісячного імпорту). Позитивним є сальдо зовнішньоеко-номічної діяльності, в ній відсутні бартерні операції, сальдо платіжного балансу стає також нульовим або позитивним. Рівень забезпеченості готівкової валюти валютними резервами має бути більшим за 100 % [68].

Банківський сектор – наявність стійкої до кон’юнктурних коливань на вітчизняному і світовому фінансових ринках, надійної і повнокровної банківської системи з автономним національним банком, спроможність цієї системи забезпечувати фінансування в необхідних розмірах народного господарства, населення та держави. Приріст первинної емісії НБУ не більш за 20 %.

Фондовий сектор – розвиток і становлення повноцінного фондового ринку, який має забезпечувати реструктуризацію вітчизняної економіки, стимулювати вкладення збережень населення і підприємств в її розвиток і фінансову стабілізацію, є стійким до кон’юнктурних коливань на світовому фондовому ринку, національний індекс акцій є стабільним.

Наявність надійної і потужної системи захисту і примноження майна громадян і господарюючих суб’єктів, яка б також забезпечувала вагому частку фінансування реструк-туризації економіки та її зростання.

Страховий сектор – становлення надійного сектора страхових послуг, спроможного ефективно захищати майнові права та інтереси населення і господарюючих суб’єктів, суттєво впливати на реструктуризацію економіки і забезпечувати її зростання. Надходження стра-хових платежів є більшим за 7 % ВВП.

Внутрішньо-економічний сектор – повністю здійснено перехід до ринкових відно-син і створено повноцінну ринкову інфраструктуру, в наявності всі умови для сталого еко-номічного зростання народногосподарського комплексу. Наявність достатнього рівня розвит-ку галузей виробництв, які мають життєво важливе значення для функціонування держави як у звичайних, так і в екстремальних умовах і здатних забезпечити процес відтворення неза-лежно від дії чинників, що створюють загрози економічній безпеці, а також замкнених циклів у ключових виробництвах, диверсифікованих зовнішніх джерел фінансових, сировинних, енергетичних ресурсів, участь вітчизняних виробників у міжнародній кооперації на вигідних для них та для держави умовах (обсяг ВВП на душу населення від середнього по “сімці” розвинутих країн не менший за 50 %, його щорічний приріст перебільшує 3 %, частка оброб-ної промисловості в загальному обсязі промислової продукції не менша за 70 %, а частка ма-шинобудування – 20 %, витрати на НДДКР – 2 % ВВП, знос основних фондів не перевищує 50 %). Тіньовий сектор економіки не перевищує 10 % ВВП. Вітчизняні валютні кошти повертаються з-за кордону, інфляція в цілому не перебільшує 3,1 % на рік, стають стабільними ціни [68].

Зовнішньоекономічний сектор – позитивне сальдо зовнішньоекономічної діяльності, зростання експорту наукоємних, високотехнологічних товарів та послуг (частка в експорті високотехнологічної продукції не менша за 15 %, а продукції машинобудування – 40 %), наявність тільки критичного імпорту (частка імпорту у внутрішньому споживанні не більша за 25 %), відсутність бартерних операцій у зовнішньоекономічній діяльності.

Соціально-економічний сектор – створено економічні передумови для сталого зрос-тання добробуту населення і задоволення його потреб в якісному забезпеченні всіма видами соціальних послуг. Витримується баланс грошових доходів та витрат населення, відсутня заборгованість із заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат. Діє ефективна система трудових відносин і оплати праці, соціальні пільги і субсидії надаються лише незахищеним верствам населення. Реформована пенсійна система відповідає з одного боку, вимогам рин-кової економіки, а з другого – справедливому пенсійному забезпеченню. Рівень безробіття не перевищує 7 %, розрив між 10 % найбільш і 10 % найменш забезпечених груп населення менший за 8 разів, частка населення за межею бідності – не перевищує 10 %, співвідношення мінімальної і середньої зарплати не перевищує – 3 рази, співвідношення середній пенсії та зарплати – не більше 0,7–1 разу.

Світовий, а також вітчизняний, досвід надає можливість визначити порогові значення основних індикаторів безпечного стану економічної сфери. При визначенні порогових значень індикаторів, наведених вище, також використано порогові значення критеріїв приєднання країн-кандидатів до Маастрихтської угоди, а саме: загальний державний борг – 60 % ВВП, загальний дефіцит бюджету – 3 % ВВП, річний рівень інфляції – 3,1 %, річна відсоткова ставка за державними цінними паперами – 8,5 %.

Отже, визначення національних економічних інтересів надає можливість перейти до розробки державної політики щодо забезпечення економічної безпеки у вигляді сукупності її основних напрямків. З іншого боку, при визначенні пріоритетів економічної безпеки важливо враховувати загальнонаціональні пріоритети, серед яких на сучасному етапі розвитку країни, насамперед треба назвати наступні, що більшою частиною лежать у площині економіки [106]:

– укріплення економічних засад державності і національної безпеки; продовження системних реформ у державі, економіці і суспільстві;

– забезпечення критичної маси економічних перетворень, які б дозволили повніше задіяти ринкові механізми;

– стабілізація виробництва і забезпечення економічного зростання;

– глибока структурна перебудова національної економіки, утвердження науково-технологічної моделі її розвитку.

Тим часом важливим завданням урядових структур є запобігання проникненню на територію країни недоброякісних товарів, які не відповідають технічним, екологічним і медичним вимогам. Це актуально для України, чий ринок руйнується, а споживачі потерпають через недостатність вжитих державою заходів щодо сертифікації імпорту та контролю за якістю продукції, що ввозиться.

Як свідчить міжнародна практика, з метою фінансової стабілізації всередині країни уряд може вдатися до того, щоб примусити експортерів продавати валюту (тобто всю валютну виручку або її частину), яку вони заробляють на зовнішніх ринках. На різних історичних етапах подібні заходи вживалися країнами, різними за рівнями соціально-економічного роз-витку та моделями регулювання. На початкових етапах реформування економік це є типовим для пострадянських і посткомуністичних держав. Але й деякі провідні ринкові країни при виникненні валютно-фінансових диспропорцій або при загрозі можливих ускладнень запро-ваджували жорсткі обмеження режиму валютно-фінансового обігу. Найпоказовішим у цьому відношенні є приклад Франції, адже тут протягом XX ст. збільшення посилення валютного режиму відбувалося декілька разів (зокрема, в 1915, 1939, 1968 і 1981 рр.).

Отже, міжнародний досвід показує, що повномасштабне входження України до сис-теми світового господарства на вигідних для неї умовах має сприяти розвитку ринкових інститутів, виробничої та банківсько-кредитної сфер, стимулювати науково-дослідну та інно-ваційну діяльність, а також інформаційний обмін із зовнішнім оточенням.

На базі аналізу міжнародного досвіду поширення інноваційної парадигми розвитку відкритих економік в Україні доцільно добитися переведення економіки на інноваційні прин-ципи її побудови, зокрема, з визначенням галузевих і науково-технічних пріоритетів, а також конкретних організаційних механізмів реалізації цього підходу.