Економічна дипломатія та економічна безпека України
7.2. Стабільність та передбачуваність національних інтересів як головні завдання економічної дипломатії
Вирішення проблем національних інтересів і національної безпеки завжди поєднано зі створенням постійно діючих механізмів взаємодії влади і ринку через закони, постанови, ділову і адміністративну практику. Бізнес має свої канали для доведення власних інтересів до рівня прийняття рішень і дій. Окремі фірми стали приймати кодекси своєї поведінки з різних питань як вираз готовності здійснювати діяльність на умовах, які враховують інтереси інших сторін. Своє місце відводиться й науці, яка дає рекомендації, наводить науковий аналіз і виробляє прогноз. Ці два напрямки взаємозв’язані: перший не дає можливості ігнорувати реальні інтереси учасників ринку всіх видів, другий не дозволяє якомусь учаснику нав’язувати суспільству однозначні погляди і оцінки явищ.
Отже, прогнози довгострокової дії – це управлінський процес підготовки заздалегідь національних господарств до існуючих і майбутніх економічних викликів.
Центральною економічною проблемою кожної країни має стати здатність її економіки розвиватися так, щоб фірми отримували більш конкурентні переваги і підвищували продук-тивність. Лише таким шляхом можна досягти підвищення рівня життя і економічного зрос-тання. Цей процес потребує, щоб фірми постійно удосконалювали технологію і розвивали стратегію випередження конкурентів. Роль керівництва країни полягає у проведенні політики, здатної забезпечити формування кадрів, підйом і розвиток фірм.
Незалежно від нинішнього положення кожна країна зіштовхується з проблемами у своєму русі до вищого рівня конкурентноздатності і продуктивності. Ці проблеми можна звести до переліку питань, що стоять перед кожною країною і утворюють її національні пріоритети. Зміст цих програм визначається тим, якої стадії досягла національна промис-ловість. Країни, що знаходяться на стадії інвестицій, прямують до інноваційного статусу. Кожна країна має власну історію, соціальну структуру й інститути, які впливають на мож-ливий вибір. Відповідний зміст політики для розв’язку національних проблем має визначатися унікальними обставинами, що склалася в країні і потребують вивіреного балансу політичних, соціальних і економічних заходів, розробка яких специфічна для кожної країни.
Останнє десятиріччя XX ст. характеризувалось значними змінами в світовій економіці. Нова фаза науково-технічної революції та інтернаціоналізації потоків капіталу трансфор-мувала головні моделі економічного розвитку. Цільовою моделлю, яку намагається впро-вадити більшість країн, є економіка зростання. Але, на цей час такі показники, як динаміка інновацій, об’єм інвестиційних потоків поступилися місцем у рейтингах економічних оцінок факторам технологічної швидкості і концентрації, що визначають ступінь високотехноло-гічності зростання сучасної економіки. Останніми найважливішими тенденціями, що визна-чають перспективи будь-якої економіки, стали гуманітарні фактори – гуманітарна складова економічної моделі. У світі відбувається не просто поступовий еволюційний перехід до нового економічного укладу, а глобальна неоекономічна революція, обумовлена технологічними, фі-нансовими та екологічними змінами, переходом на новітні ринкомісткі, високопродуктивні та гнучкі види виробництва, що затверджують домінування в світі гуманітарної економіки [215].
Визначальними векторами зростання гуманітарної економіки стали високоінтелек-туальні галузі і новітні типи виробництва, що базуються на інтелекті як основному ресурсі новітнього технологічного укладу. Наприклад, вже зараз такі країни, як Норвегія, Канада, Ні-меччина, Ірландія та Австрія переорієнтували свою економіку на виробництво і використання сучасних знань, що на 50 % забезпечують зростання національного багатства. Найбільш стабільне зростання науково-технічного потенціалу демонструють США: загальні витрати на НДДКР складають в середньому за останні три роки 220,6–225 млрд на рік. За рівнем викорис-тання мережі Інтернет перше місце на сьогодні займають Ісландія (44,6 %), Швеція (40,4 %), Норвегія (36,2 %) та США (21 %). Зі 100 компаній, що входять до провідних світових економічних індексів 99 працюють в галузі Інтернет-послуг та фармакології. В нашій країні зараз від 70000 до 200000 користувачів Інтернету. Але за останні роки виділення коштів на науку скоротилося з 3,5 % від ВВП до 0,15 %. [194]
Як відомо, протягом останніх століть в історії технологічно-інноваційної еволюції бу-ло п’ять хвиль, в результаті яких утворилося п’ять технологічних укладів. Економічні перспек-тиви кожного з них визначалися домінуванням певного типу отримуваного ресурсу.
П’ята хвиля, започаткована в середині 80-х років XX ст. опирається на досягнення у сфері мікроелектроніки, інформатики, біотехнологій, фармакології, медичної діагностики, генної інженерії, нових різновидів енергії, супутникових технологій і використовує прин-ципово новий тип виробничих ресурсів – гуманітарний (інтелектуальний) ресурс, основною характеристикою якого є високопродуктивність, мобільність, невичерпаність і регенеративність.
Включення України в загальносвітову ритміку техніко-економічного розвитку відбу-лося в кінці XIX ст. на рівні третього техноукладу. Створення нових укладів йшло шляхом доганяючої органічної модернізації, яка генерується шляхом швидкого створення нових ви-робництв за допомогою економічної політики мобілізаційно-адміністративного типу. У ре-зультаті нові технологічні уклади співіснували (і співіснують зараз) з попередніми, викорис-товуючи дефіцитні ресурси, і тим самим гальмують становлення передових відтворювально-технологічних контурів та завершення нормального циклу технологічного розвитку [201].
Технологічна різноукладність вітчизняної економіки, наявність різних техноеконо-мічних секторів, ринкових і галузевих сегментів становить особливості перехідної змішаної економіки у технологічному і структурному вимірах. Наслідки застосування “доганяючої” моделі в значній мірі і зумовили змішаний характер техноекономічної моделі української економіки з секторами різної конкурентоспроможності, а саме: по-перше, низьку конкуренто-спроможність галузей і технологій масового використання, по-друге, значний потенціал перс-пективних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень у ряді виробництв і, по-третє, значні експортні можливості у традиційно-індустріальних і сировинно-транзитних галузях.
Для галузей національної постіндустріальної економіки, що розвиваються найбільш стрімко, пропонується використовувати назву “instant” і ввести в науковий оборот термін інстант-економіка – як змістовну і організаційну характеристику розвитку п’ятого економіч-ного укладу в Україні, що визначається сегментарним маневруванням в рамках різноукладної транзитарної економіки.
Деякі скептики сьогодні стверджують, що неможливо побудувати гуманітарну постін-дустріальну економіку в індустріальному суспільстві за умов домінування мобілізаційної моделі, стримування заробітної плати, прямих та опосередкованих державних дотацій, вузь-кості національних ринків, залежності від притоку іноземних інвестицій у відсутність висо-кого рівня споживання населення та розповсюдження постматеріалістичної мотивації як фундаменту переходу до постіндустрійної моделі суспільного розвитку. Основною проблемою конструювання засад нового економічного укладу в сучасних умовах стає фактор адаптації його внутрішніх характеристик до національного характеру індустріальної економіки. Фак-тично зараз можна казати про неадекватність укладової характеристики сучасної економіки, тому що глобальна економіка є неоекономічною надбудовою, яка має свою секторну й сегментарну організації. Новітні галузі є специфічними за своїми ознаками елементами націо-нальної економіки, оскільки вони безпосередньо підпорядковуються законам глобальних еконо-мічних потоків. Проблеми і перспективи їх функціонування – це складноструктурний ком-плекс глобальної та національної економік. Основним проблемним вузлом постіндустрійного дизайну, що був концептуально визначений в останній час, стала необхідність розробки моделі розбудови постіндустрійної гуманітарної економіки в окремо взятій країні.
У цілому на фоні стрімкого зростання значущості інформаційної складової змен-шується вагомість індустріальних форм організації економіки. Новітні технології дають уні-кальну можливість країнам з обмеженими ресурсами зробити стрибок через цілі цикли про-мислового розвитку, які ще декілька років тому треба було пройти, щоб досягти сьогод-нішнього рівня економічного розвитку західного суспільства.
Якщо XX ст. було епохою галузей, що базувалися на використанні природних ресурсів і ефективних технологій, то у ХХІ пануватимуть “штучні інтелектуальні галузі”, економіка інтелектуальних активів, головним чинником розвитку яких є не виробництво та впро-вадження, а наявність ідеї, проекту, програми.
Для України річ не тільки в необхідності затвердження галузей глобальної економіки як домінуючих сегментів національного розвитку, а у визначенні оптимальної форвардної стратегії економічного розвитку держави.
Треба мати на увазі, що включення до глобальної економіки – це сегментарний та різноциклічний процес, який відбувається за кластерним принципом. Зокрема, стратегія за-гального державного реформування має бути зорієнтована на створення “кластерів спо-лучених структур” – структур, що забезпечуватимуть потреби розбудови в Україні іннова-ційної неоекономіки. Наприклад, при проведенні адміністративної реформи треба враховувати фактор необхідності формування інноваційно-територіальних зон, а реформа системи освіти повинна бути спрямована на її трансформування в індустрію знань. Освіта повинна транс-формуватись у галузь постіндустрійної економіки, стати “економікою знань”, що забезпе-чуватиме “виробництво інтелекту”.
Глобальна гуманітарна економіка не має таких же ознак монолітності, що й на-ціональна. Саме тому реалізацію форвардної стратегії потрібно починати зараз, не чекаючи, коли в нашій країні з’явиться масштабний народногосподарський комплекс гуманітарної еко-номіки і коли до цього процесу приєднається більшість країн, що розвивається [196].
Сьогодні ми маємо унікально сприятливий момент для формулювання та втілення основ нової стратегії включення до глобальної гуманітарної економіки – attachment strategy. Головними характеристиками цієї стратегії мають стати структурованість та поетапність.
Варто негайно подолати свою тотальну залежність від експорту сировинних ресурсів, використати можливість диверсифікувати свій експорт за рахунок нових технологій, що відносяться до нової економіки.
Можна говорити навіть про те, що в країні складається деяка, поки що неформальна, але широка коаліція за розвиток власної технологічної індустрії. На цій основі концепцію можна розвивати далі. Наступним повинно стати питання про принципи і механізми дій, що мають бути реалізовані суспільством та його зацікавленими групами. Проблема державного регулювання і суспільно-політичного сприяння новій економіці вийшла в центр суспільної уваги. Однак чіткого розуміння того, яким чином публічно-політичні заходи повинні бути пов’язані з економічною моделлю, як і раніше – немає.
По суті немає пропозицій на державному рівні, пов’язаних з розвитком технологічної промисловості та експортом технологій, венчурного інвестування, зняттям інформаційних бар’єрів, захистом прав інтелектуальної власності не лише на національному, а і на гло-бальному рівні.
Успіх індустріальної політики далеко не завжди визначається витратами на неї і навіть її спрямованістю. Імовірно, коефіцієнт корисної дії бюджетних витрат на розвиток технологій незначний у всіх країнах. Можна згадати СРСР, де дисципліни біологічного й інформаційного циклу були менш пріоритетними, ніж дослідження в галузі фізики, які мали військово-прикладне значення. Згодом це виявилось катастрофічним відставанням у біотехнології і комп’ютерних науках.
Основним стратегічним завданням України є реалізація політики економічного зрос-тання, на перехідному етапі якого максимальна увага законодавчої та виконавчої влад, органів місцевого самоврядування має приділятись утвердженню в економіці найбільш сприятливого інноваційно-інвестиційного середовища [179].
Це, в свою чергу, потребує зростання на цьому етапі ролі держави, дійового регу-лювання і стимулювання науково-технологічного та інноваційного розвитків. Держава по-винна виступати суб’єктом, що посилює ринкові механізми в умовах, коли наявні та потенційні переваги української економіки поки що не можуть бути реалізовані на підґрунті ринкових саморегуляторів та ефективної конкуренції.
З метою підтримки національного виробника, в межах відкритої економіки потрібне дієве стимулювання з боку держави внутрішнього ринку, сприяння освоєнню механізмів енерго-збереження та структурної політики, захист високотехнологічного потенціалу та інвести-ційного комплексу. Необхідна активна взаємодія держави з приватним сектором економіки з метою прискорення формування і утвердження національного капіталу. Його концентрація повинна бути зосереджена на вирішальних пріоритетах соціально-економічної політики.
Подальше економічне зростання здійснюватиметься на власній відтворювальній (інвес-тиційний) базі та, переважним чином, на достатній ринковій основі.
Специфіка трансформаційних процесів в Україні в цей період полягає в стратегії європейської інтеграції України, в залученні до надбань сучасного цивілізаційного процесу і в наближенні до еталону моделі європейського розвитку.
Для вирішення основних завдань інноваційного розвитку слід використати наступні переваги економіки України:
– значний науково-технологічний потенціал, висококваліфіковані наукові та інже-нерно-технічні кадри, велику кількість об’єктів інтелектуальної (промислової) власності;
– високий рівень системи вищої освіти;
– потужний технологічний потенціал оборонних і суміжних з ним цивільних галузей, особливо машинобудування і приладобудування;
– резерв виробничих потужностей з випуску масової, відносно дешевої продукції, яка здатна знайти збут на внутрішньому ринку, а також на ринках окремих країн;
– природні ресурси, розвинута мінерально-сировинна база і транспортна інфраструктура.
Орієнтирами інноваційного розвитку економіки можуть стати:
– зміна політики, передусім промислової та зовнішньоекономічної, з суто сировинної на збільшення виробництва та експорту наукомісткої, конкурентоспроможної продукції;
– розширення внутрішнього ринку, збільшення частки внутрішнього споживання у структурі ВВП до 70–75 %;
– випереджаюче зростання ролі машинобудування, насамперед пріоритетних його га-лузей за рахунок освоєння і випуску систем машин нового покоління, заснованих на нетра-диційних принципах, у тому числі для переробки відходів;
– частка продукції машинобудування в загальній структурі промисловості повинна бути збільшена і доведена до рівня 25–30 %;
– обсяги продукції на одного зайнятого у машинобудуванні повинні зрости у 3,5–4 рази за рахунок докорінного технічного і технологічного переозброєння виробництва з ви-користанням новітніх досягнень вітчизняної та світової науки і техніки;
– зростання наукомісткості ВВП до 1,7–2,5 %, як це передбачено законодавчими нормами;
– збільшення в десятки разів, проти нинішнього рівня, обсягів прямих іноземних інвестицій, які на сучасному етапі в розрахунку на одного мешканця в Україні не можна навіть близько порівнювати зі значенням цього показника в країнах західного світу [131, 134].
Інвестиційна політика держави повинна бути спрямована на розвиток наявного по-тенціалу перспективних високотехнологічних виробників. Одним з головних завдань України є затвердження на світовому космічному, авіаційному та інших ринках перспективних технологій.
У процесі досягнення згаданих орієнтирів необхідно враховувати наступні обмежен-ня, характерні для сучасного етапу розвитку економіки України:
– технологічна відсталість, що обумовлює низьку конкурентоспроможність продукції окремих галузей;
– нерозвиненість сфери малих інноваційних підприємств та інфраструктури в інно-ваційній сфері;
– дефіцит фінансових ресурсів, який позначається на інноваційній активності вироб-ництв реального сектора економіки [122].
Вирішального значення у впровадженні інноваційної моделі розвитку, утвердженні України як високорозвиненої, соціально-орієнтованої держави ринкового типу з конкуренто-спроможною економікою набуває її структурна перебудова.
Головним змістом структурного маневру, виходячи з оцінки сучасних тенденцій і реальних можливостей економіки, буде прискорений розвиток національних галузей і вироб-ництв, що в змозі забезпечити конкурентні переваги на світовому ринку, так і поступове прискорення темпів зростання в суміжних галузях економіки.
Державна структурна політика економічної дипломатії на цьому етапі перебудови має зосереджуватися на розв’язанні таких основних завдань:
– проведенні ефективної промислової і аграрної політики та сприянні підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому і світовому ринках;
– забезпеченні структурного маневру у бік підвищення частки галузей і виробництв з високим ступенем промислово-технологічної переробки, значною питомою вагою доданої вартості і швидким оборотом капіталу;
– стимулюванні інноваційного процесу з метою технологічного оновлення, зниження енерго- та матеріалоємності, підвищенні ефективності вітчизняного виробництва;
– завершенні трансформації структури державної власності і управління, податкової системи, товарних і фінансових ринків, інноваційних механізмів та інших в інститути рин-кової економіки та сприяння підприємницькій діяльності;
– скороченні та оптимізації державного сектора економіки, підвищення ефективності управління державним майном і корпоративними правами;
– розвиток внутрішнього ринку з підвищенням конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників, що сприятиме зменшенню зовнішньої залежності національної економіки та підвищить економічну безпеку держави;
– реструктуризації технологічної і організаційно-господарської структури неефектив-них суб’єктів господарювання з виділенням підприємств і продукції, що підлягають перепро-філюванню, консервації, конверсії або ліквідації, в тому числі і через механізм банкрутства;
– підвищенні інноваційної активності на мікрорівні, сприянні процесам інтеграції та створенні великих ефективних та конкурентоспроможних компаній, всебічної підтримки малого і середнього бізнесу;
– забезпеченні більшої прозорості функціонування природних монополій, організацій-ного їх поділу на природно монопольні і немонопольні сегменти, посиленні контролю за витратами та підтриманням необхідного рівня інвестицій;
– формуванні та реалізації державних і галузевих цільових програм розвитку про-мисловості, аграрного сектора, транспорту, сучасних систем зв’язку і телекомунікацій;
– прискоренні розвитку та ринкової адаптації економічної системи на засадах все-світньої економічної трансформації, що відбувається на базі новітніх інформаційних тех-нологій, посиленні глобальних та регіональних інтеграційних процесів;
– забезпеченні прискореного розвитку та інтеграції у міжнародний інформаційний простір ринкової інфраструктури – товарних бірж, транспортних терміналів, банківських і небанківських фінансово-кредитних установ, ринку інформаційної продукції та послуг;
– підвищенні рівня накопичень в економіці, особливо частки інвестицій в основний капітал, шляхом створення сприятливого інвестиційного клімату та умов переходу від спо-живацької ідеології у використанні ВВП до забезпечення інвестиційного розвитку [69].
Структурна перебудова економіки України на підґрунті інноваційної моделі розвитку повинна забезпечити необхідні відтворювальні пропорції ВВП та їх позитивну динаміку.
Інноваційна політика повинна бути спрямована на забезпечення прогресивних змін у тенденціях формування і використання ВВП як основи економічного зростання. Пріори-тетними напрямами оптимізації відтворювальних пропорцій мають стати:
– постійне зменшення затратомісткості у тенденції співвідношення між витратами (проміжним споживанням) і новоствореною вартістю (валовою доданою вартістю), яке ха-рактеризує ефективність виробництва;
– підвищення питомої ваги валового капіталоутворення в структурі ВВП, в першу чергу, за рахунок накопичення основного капіталу, темпи якого повинні перевищувати темпи зростання ВВП. Така тенденція формуватиме інвестиційний тип розвитку економіки, створюючи ресурсне підґрунтя для структурної її перебудови;
– відновлення стимулюючого впливу заробітної плати на інноваційний розвиток і технологічне оновлення виробництва, її відтворювальної функції, підвищення платоспро-можного попиту населення та перерозподіл первинних доходів на користь товаровиробників. З цією метою необхідно поступово підвищувати рівень середньої заробітної плати і частку оплати праці в структурі ВВП, за рахунок чого зменшаться нарахування на фонд оплати праці;
– активізація виробництва і структурної перебудови економіки шляхом збільшення в структурі ВВП частки валового прибутку і змішаного доходу за рахунок зменшення податкового навантаження на товаровиробників [76].
Інноваційна модель розвитку економіки на середньострокову перспективу передбачає збереження основних пропорцій її загальногалузевої структури. У формуванні економічного розвитку країни провідну роль буде відігравати промисловість, її частку в загальному обсязі валової доданої вартості слід збільшувати.
Переведення економіки на інноваційний шлях розвитку вимагає відповідного нор-мативно-правового забезпечення. Перші кроки для його створення в Україні вже зроблено.
Разом з тим цілий ряд проблем, що стоять на заваді інтенсифікації інноваційних процесів, ще не знайшли свого нормативно-правового вирішення в нашій країні. А головне – чинне законодавство України, яким регулюються правовідносини у названій сфері, не має необхідної структурної повноти і системної завершеності. Виходячи з цього, необхідно, спи-раючись на світовий досвід, розробити кілька взаємоузгоджених законопроектів, які в су-купності з вже прийнятими законами та необхідним комплектом нормативних актів могли б сформувати правове поле для впровадження інноваційної моделі розвитку української економіки.
Зокрема, для активізації інноваційної діяльності в ринкових умовах необхідно зако-нодавче врегулювати питання функціонування інноваційних ринків, місця і ролі в них таких ринкових структур, як інноваційні біржі, консорціуми, акціонерні товариства, асоціації, промислово-фінансові групи з метою коопераційної інтеграції наукових організацій, вузів, промислових підприємств та банків створення і комерціалізації нових технологій.
Існує необхідність внесення змін та доповнень до Бюджетного кодексу України, зокрема з метою запровадження в системі видатків державного бюджету спеціальних фондів фінансування інновацій, кошти яких будуть використовуватись, зокрема, через механізм дер-жавного замовлення на інноваційну продукцію.
З розвитком ринкових відносин виникають умови для створення фондів ризикового (венчурного) капіталу, який відіграє дуже велику роль у кредитуванні інноваційних проектів у більшості розвинених країн світу як найбільш адекватного специфіці інноваційного під-приємства. Потенціальними інвесторами фінансових ресурсів в установи венчурного фінансування можуть бути суб’єкти комерційної діяльності, які мають можливість вкладати вільні кошти на тривалі строки, шукають засоби захисту капіталів від інфляційних процесів і отримання у майбутньому високої норми прибутку. Ключову роль тут повинні забезпечити інноваційні фонди різного типу і спрямування. На сьогодні венчурний капітал, який має специфічні особливості, не має в Україні відповідного правового забезпечення і ніяк не стимулюється державою. Виникає необхідність в розробці і прийнятті спеціального закону “Про основні засади формування та регулювання ринку венчурного капіталу в Україні”. У цьому законопроекті слід передбачити введення у діюче законодавство поняття “венчурне фінансування”, чіткий нормативно-правовий порядок відрахувань і консолідації коштів в ін-новаційні фонди, а також механізм повернення коштів, формування і реалізацію заходів дер-жавної підтримки венчурних фондів, їх управлінських структур і венчурних підприємств, координацію діяльності учасників венчурних проектів, заходи контролю за діяльністю фондів. Серед заходів державної підтримки важливо визначити державні гарантії внесків венчурних фондів в інноваційні проекти; участь державного і приватного капіталу у спільних венчурних проектах, які мають стратегічне значення тощо [83].
У сучасній структурі фінансування інноваційної діяльності надто незначна частка комерційних банків. В інноваційній сфері до цього часу не сформувалися механізми гарантії повернення фінансових коштів та їх страхування. Сучасним законодавством ніяк не стимулюється кредитування такими банками цієї досить ризикованої і в той же час над-звичайно важливої для розвитку економіки держави сфери діяльності. З метою реалізації комп-лексу заходів з стимулювання взаємодії банківської системи і страхового бізнесу з реальним сектором економіки, включаючи науково-технічну сферу і інноваційну діяльність, слід розро-бити і запровадити у практику закони “Про стимулювання участі комерційних банків в інвес-туванні інноваційної діяльності” і “Про страхування ризику інвестицій в інноваційні проекти”.
Важливого значення набуває розробка ЗУ “Про державне регулювання трансферу технологій”. Цим законодавчим актом мають бути розв’язані проблеми економіко-правових взаємовідносин ліцензіара і ліцензіата при здійсненні внутрішнього трансферу технологій на ліцензійній основі (всередині країни), здійсненні міждержавного технологічного обміну та комерціалізації інновацій на патентній і безпатентній основі. За допомогою цього закону стане можливим забезпечення еквівалентності міждержавного технологічного обміну, запобігання неконтрольованого ввезення в країну застарілих технологій, припинення практики завищення вартості нематеріальних активів (ноу-хау, об’єктів іноземної інтелектуальної власності) у складі іноземних інвестицій, що має визначатися за результатами державної експертизи. Майбутнім законом мають бути захищені національні інтереси держави і здійснюватися за-ходи правового регулювання обмежень у передачі технологій (НДДКР, патентів, ліцензій) з міркувань оборони, пріоритетів зовнішньо- і внутрішньоекономічної політики, збереження науково-технічних переваг над країнами-конкурентами.
У чинних законодавчих актах накопичилось чимало протиріч і невідповідностей загальноприйнятим у світі нормам в питаннях охорони прав на інтелектуальну власність, які гальмують винахідницьку діяльність і комерціалізацію нових технологій. Розв’язати їх про-понується шляхом прийняття спеціальних законів “Про врегулювання прав на об’єкти інте-лектуальної власності, створені за рахунок коштів державного бюджету та державних цільо-вих фондів і стимулювання винахідницької діяльності в Україні” та “Про правовідносини між роботодавцем та працівником в питаннях винахідництва, створення корисних моделей та про-мислових зразків”.
Запровадження передбачених законів нової системи державного регулювання інноваційної діяльності вимагає відповідних змін у цілому ряді чинних законів України. Виходячи з цього, пропонується передбачити розробку ЗУ “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України, що регламентують інвестиційну та інноваційну діяльність”.
Змінам і доповненням підлягають нормативно-правові акти, які регламентують:
– інституціональні перетворення в народному господарстві;
– податкову систему;
– стимулювання, підтримку та захист виробника;
– торговельні операції, в тому числі експортно-імпортні;
– умови функціонування суб’єктів підприємницької діяльності;
– фінансово-кредитні відносини;
– забезпечення конкуренції, захист інтелектуальної, промислової і комерційної власності;
– міжнародне правове співробітництво;
– доступ фізичних та юридичних осіб до компетентних судів та адміністративних органів України для захисту їх особистих та майнових прав;
– соціальний захист працівників тощо [78].