Економічна дипломатія та економічна безпека України
7.1. Стратегія розвитку в Україні інноваційної інфраструктури і роль економічної дипломатії
Створення інфраструктури наукової та інноваційної діяльності, комерціалізації результатів НДПКР, збереження розвиненої мережі малого інноваційного підприємництва є од-ним з небагатьох шляхів відновлення економіки, розвитку науки і освіти.
Інноваційна інфраструктура – це різноманітність суб’єктів інноваційної діяльності, які виконують функції обслуговування і сприяння інноваційним процесам. Інноваційна інфра-структура забезпечує горизонтальні і вертикальні зв’язки між суб’єктами інноваційної діяль-ності та сприяє дифузії технологій на міжнародному ринку інновацій, прискорює трансферт знань. У загальному розумінні, інноваційна інфраструктура – це усі інформаційні, організа-ційні, маркетингові, освітні і інші зв’язки, які сприяють новим ідеям знаходити їх практичну реалізацію і поширення на ринку інновацій [5].
Базовими елементами як міжнародної інноваційної інфраструктури, так і інфраструк-тури окремих країн є технопаркові та інформаційно-технологічні системи.
У міжнародній практиці існує велика різноманітність форм технопаркових структур – наукові парки, технологічні і дослідницькі парки, інноваційні, інноваційно-технологічні і біз-нес-інноваційні центри, центри трансферту технологій, інкубатори бізнесу і інкубатори тех-нологій, віртуальні інкубатори, технополіс і ін. Велика різноманітність цих форм не означає принципової відмінності у їх функціональному призначенні і наявність певної специфіки організаційних форм чи особливого спектра проблем, а просто носить різний термінологічний характер, що пов’язано із особливостями у визначеній країні. Узагальнюючи типи технопар-кових структур, можна виділити три основних групи: інкубатори, технопарки і технополіси.
Особливу роль в інноваційній інфраструктурі відіграють бізнес-інкубатори. У сучас-ному світі бізнес-інкубатором прийнято вважати багатофункціональний комплекс, що надає різноманітні послуги новим інноваційним фірмам, які знаходяться на стадії виникнення і становлення. Інкубатори призначені для “висиджування” нових інноваційних підприємств, яке за своєю суттю включає надання допомоги на різних стадіях їх розвитку: надання первісного капіталу, консультування, інформування, оренда приміщень і обладнання. Найбільшого по-ширення інкубатори набули в США (на даний момент їх нараховується біля 600 і усі вони об’єднані у Національну асоціацію інкубаторів бізнесу). Усі інкубатори можна поділити на два види: самостійні та включені до складу технопарків.
Технопарк – це науково-виробничий територіальний комплекс, головною метою якого є формування максимально сприятливого середовища для розвитку малих і середніх нау-коємких інноваційних фірм-клієнтів. Між технопарками та інкубаторами існує ряд відмін-ностей. Так, по-перше, спектр фірм – клієнтів технопарків не обмежується лише створю-ваними суб’єктами, а включають підприємства, які знаходяться на різних стадіях розвитку чи освоєння інновацій. По-друге, в той час як інкубатори можуть створюватись для підтримки і нетехнологічних видів діяльності (мистецтво, сільськогосподарська діяльність), технопарки призначені лише для підтримки інноваційної діяльності. Відмінності існують і в організа-ційних формах. Інкубатори створюються в одній чи декількох будівлях. Технопарки, як пра-вило, мають свої ділянки землі, які можуть здаватися ними під будівництво офісів чи вироб-ничих приміщень. У структурі технопарку виділяють інноваційно-технологічний, учбовий, консультаційний, інформаційний, маркетинговий центри та промислову зону. Головною структурною одиницею технопарку є інноваційно-технологічний центр [5].
На сьогодні у світі функціонує близько 500 технопарків, з яких 150 у США, 170 у Європі, 70 в Росії, 8 в Україні (з яких функціонує лише 4).
У багатьох країнах розвиток ідей технопарків призвів до появи більш інтегрованого елемента інноваційної інфраструктури, яким є технополіс. Не завжди є можливим провести чітку розмежовуючу лінію між технопарками і технополісами, оскільки вони мають багато спільного. Однак, технополіси мають суттєві риси, які дозволяють називати його самостійною групою технопаркових структур.
Технополіс (тавтологічні дефініції – наукове місто, наукоград, “місто мозків”, “місто техніки”) – це крупний сучасний науково-промисловий комплекс, що включає університет чи інші ВНЗ, науково-дослідні інститути, а також житлові райони, які оснащені культурною і рекреаційною інфраструктурою. Метою будівництва технополісів є зосередження наукових досліджень у передових галузях, створення сприятливого середовища для розвитку нових наукоємних виробництв в цих галузях [5].
Для практики міжнародного інноваційного підприємництва характерним є викорис-тання компаній ризикового капіталу і малих інноваційних фірм для проведення діяльності з виробництва і просування на ринок інновацій. У США одним із методів прискорення ін-новаційних процесів є застосування “ризикових” форм їхньої організації на рівні корпорацій. “Венчур” у перекладі з англійського означає ризиковане підприємство, починання.
Венчурні фірми – це тимчасові організаційні структури, що зайняті розробкою нау-кових ідей і перетворенням їх в нові технології та продукти, створювані із метою апробації, доробки і доведення до промислової реалізації “ризикових” інновацій. Венчурні фірми, як пра-вило, є неприбутковими, оскільки не спеціалізуються на виробництві, а займаються науко-вими дослідженнями, інженерними розробками, створенням і впровадженням нововведень та передають свої результати фірмам-експлерентам, патієнтам, віолентам і комутантам.
Експлеренти – це невеликі організації, що спеціалізуються на створенні нових продук-тів і радикальних нововведень, які ведуть до довгострокової переваги над конкурентами. Фірма-експлерент в своєму розвитку створюється як компанія – піонер, її головна роль в економіці – інноваційна, яка полягає у створенні радикальних “проривних” нововведень.
Фірми-експлеренти неприбуткові, працюють на початку етапу максимальної винахід-ницької активності і з самого початку випуску продукції. Вони створюють умови для науково-технічних зрушень у сучасній західній економіці.
У зв’язку із обмеженістю виробничих потужностей при впровадженні нововведення фірми-експлеренти можуть взаємодіяти із іншими фірмами-виробниками, а також вступати у партнерські відносини з фірмами-віолентами, фірмами-патієнтами і фірмами-комутантами і можуть при необхідності перетворюватися в них.
Патієнти – це фірми, що орієнтуються на вузький сегмент ринку і задовольняють специфічні, зростаючі чи сформовані під дією моди, реклами чи яких-небудь інших засобів вимоги покупця. Вони діють на етапах росту випуску продукції та на стадії падіння вина-хідницької активності, їхня науково-технічна політика вимагає прийняття рішень про терміни постановки на виробництво та зняття з нього продукції, проведення чи припинення розробок на рівні винаходів, про доцільність продажу і покупки ліцензій. Патієнтна стратегія – це стра-тегія диференціації продукції та зайняття своєї ніші, вузького сегмента ринку. Такі фірми вва-жаються прибутковими. Однак, при цьому існує й велика ймовірність ризику чи небезпека кризи.
Характерною особливістю патієнтів є агресивність дій і неналежна увага до зовніш-нього середовища. Це пов’язане з тим, що патієнтам необхідно “захопити” певну нішу ринку і довести свою заможність. Приклади фірм-патієнтів: Cry research, Jaguar та ін.
Віоленти – це фірми, що діють у сфері великого стандартного бізнесу з великим капіталом та високим рівнем освоєної технології. Як правило, віоленти займаються крупно-серійним і масовим випуском виробів. Ці фірми прибуткові і діють при ТНК. В основному віоленти беруть участь в проведенні планових пошукових і прикладних НДР та в створенні нових моделей і модернізації раніше виготовлюваної техніки. Віоленти орієнтуються на задо-волення попиту широкого кола споживачів, що пред’являють “середні запити” до якості і ціни.
Комутанти – фірми, що здійснюють середній і дрібний бізнес, що орієнтується на задоволення конкретних національних і місцевих потреб. Вони індивідуалізують підхід до клієнта, але на базі використання досягнень фірм-віолентів. Комутанти працюють на етапі падіння випуску продукції, їхня політика вимагає ухвалення рішення про ступінь техно-логічного освоєння виробів, доцільність змін в них відповідно до вимог специфічних потреб. Головне завдання комутантів полягає в підвищенні споживчої цінності товару не за рахунок надвисокої якості, а за рахунок задоволення невеликих за обсягом потреб клієнтів.
Однією із форм прискорення нововведень, що відомі світовій практиці, є профіцентри. Профіцентри – тимчасові цільові об’єднання наукових працівників декількох суміжних галу-зей науки і техніки, а також менеджерів для вирішення конкретних науково-технічних чи ви-робничих завдань, наприклад з освоєння і виробництва нових видів продукції [4].
Стратегія розвитку в Україні інноваційної інфраструктури повинна бути спрямована на:
– посилення регіонального аспекту у створенні територіальних інноваційних структур;
– розробка і здійснення економічного механізму державної фінансової підтримки інноваційної інфраструктури на стартових періодах її створення, економічних стимулів її подальшого ефективного функціонування, залучення позабюджетних джерел фінансування, зокрема венчурних фондів, надання безоплатних послуг та таких, що надаються на пільгових засадах для підприємств і організацій, які входять до складу технопарків і технополісів;
– організаційну підтримку інноваційної інфраструктури шляхом удосконалення орга-нів управління цими структурами, діяльності спеціальних міжвідомчих органів, розробки і реа-лізації державних програм, затвердження пріоритетних напрямів діяльності технопарків;
– законодавче і нормативно-правове забезпечення створення і ефективного функціо-нування інноваційної інфраструктури [192].
Технополіси, технопарки, інноваційні центри, як правило, необхідно, в першу чергу, створювати з метою забезпечення прориву в принципово нових галузях інноваційної діяль-ності в регіонах з розвинутим потенціалом академічної, вузівської та галузевої науки, а також ВПК, де функціонують наукові центри НАНУ і Міністерства освіти і науки України [198].
Інші складові інноваційної інфраструктури слід створювати як при технопаркових структурах, так і автономно. З метою стимулювання створення і функціонування технопарків, технополісів, інноваційних центрів, бізнес-інкубаторів та інших інноваційних структур по-даткові, митні, валютні пільги, що надаються академічним технопаркам, необхідно поширити на інші подібні структури [44].
Інноваційні та інвестиційні проекти, які виконуються у пріоритетних напрямах діяль-ності технопаркових структур, повинні першочергово отримувати кошти з кредитів, що нада-ються під державні гарантії іноземними державами, банками, міжнародними фінансовими ор-ганізаціями, іншими фінансово-кредитними установами, зокрема, державною інноваційною ком-панією. Для фінансової підтримки малих інноваційних підприємств, що проходять період ста-новлення в бізнес-інкубаторах, необхідно створити мережу венчурних (ризикових) фондів [61].
Розвиток інноваційної інфраструктури в Україні слід здійснювати поетапно. З цією метою доцільно розробити та реалізувати спеціальну державну програму до 2010 р. Необхідно створити і надати державну підтримку діяльності Всеукраїнської біржі інновацій та відпо-відних регіональних бірж. Слід запровадити практику щорічного проведення Всеукраїнської та регіональних ярмарок (виставок) інноваційних технологій і продукції, Всеукраїнського конкурсу інноваційних проектів.
З метою вдосконалення організаційного забезпечення процесу створення і функціо-нування технопаркових структур функції координації та загального методичного керівництва цими роботами, а також роботами створення і функціонування спеціальних (вільних) еко-номічних зон доцільно покласти на єдиний міжвідомчий орган.
Для удосконалення управління технопарками необхідно створити для цього асоціації, консорціуми, акціонерні товариства з наданням їм права юридичної особи.