Економічна дипломатія та економічна безпека України
6.1. Розширення функцій дипломатії в економічній області
Розширення функцій дипломатії в міжнародній економічній сфері – результат роз-витку і модернізації структури світової економіки на всіх рівнях: глобальному, національному, регіональному. Пройшло вже декілька десятиліть, як почали істотно змінюватися функції в економічній області, виконання яких доручається державним органам і працюючим з ними іншим установам. Збільшення функцій не носило характеру механічного розширення переліку питань, які відносяться до сфери економічної дипломатії. Можна говорити про наступних шість проблем.
1. Піднято загальний рівень завдань: розширилося число країн-учасниць; у наявності постійний загальносвітовий процес модернізації та розвитку світового ринку. У ньому беруть участь усі країни: розвинуті, менш розвинуті, з перехідною економікою.
Висновок для економічної дипломатії: від рішення конкретних проблем окремих країн і експортерів намітився перехід на загальносвітовий рівень керування ринком. Хоча задачі, які вирішують при цьому країни і господарські суб’єкти відрізняються між собою, існує одна загальна риса: з області чисто зовнішніх, міжнародних відносин дипломатія “пішла” до еко-номічних питань кожної відповідної країни.
2. У міру поглиблення глобалізації дипломатичне спрямування експорту піднялося до рівня торгово-економічного або економічного управління національними інтересами за кор-доном на всіх стадіях: порядок входження національних факторів у закордонну економіку, забезпечення гарантій, організація підтримки національним фірмам і окремим обличчям у діяльності з розвитку і зміцнення закордонних позицій національної економіки, формування механізмів дозволу суперечок. Оформляється “діалоговий початок” у механізмі керування, що спонукає до наступальних й оборонних функцій: а) за іноземними факторами стали визнавати право на “життєздатність”; б) уряди приймаючих країн визнають свою відповідальність за “передбачуваність” прийнятих ними рішень (тобто зобов’язуються “грати за правилами”); в) прихильність принципам суверенітету, невтручання, юрисдикції, повага міжнародного пра-ва, міжнародних зобов’язань – усе більш схиляється до різного роду їх “модернізацій”. Процес формування світового господарства став з’єднувати універсальність ринку як форму орга-нізації господарства, і керованість механізму застосування ринкових форм до конкретних національних, регіональних і інших особливостей.
Висновок для економічної дипломатії: автоматично і тільки спираючись на ліберальні ринкові механізми забезпечити свої інтереси на світовому ринку стало просто неможливо. Забезпечення національного інтересу і захист національної безпеки залишаються пріори-тетним завданням; вони органічно містять у собі позиції своїх національних факторів на світовому ринку, що розширюється. Важливого значення набуває здатність економічної дип-ломатії працювати в режимі, що випереджає, забезпечувати політичний заділ для просування економічних інтересів.
3. Ринок намагається підкорити собі все більше сфер суспільної діяльності. Задача вироблення та узгодження “правил гри” на світовому ринку постала на рівні національного господарства, істотно видозмінивши раніше очевидну однозначність понять “вітчизняний виробник”, “національні традиції”, “непорушні пріоритети” і “вікові цінності”.
Висновок для економічної дипломатії: визначальними стають загальні стандарти по-літико-правового режиму, єдиного правового простору при розумінні, що ринкова економіка не є синонімом ринкового суспільства. Економічна дипломатія не може бути засобом підміни загальнодемократичних норм і стандартів на ринкові “замінники”.
4. Приєднання до загального міжнародного правового простору не означає відмови від національних інтересів, досвіду і традицій. Забезпечення цієї задачі усередині країни і в зов-нішній економіці – нова область економічної дипломатії: від дотримання правил конкуренції до забезпечення конкретних інтересів окремих виробників на внутрішньому ринку, при тому, що такі “внутрішні виробники” найчастіше входять своїми інтересами (інвестиціями, техно-логією, збутовими мережами тощо) у закордонні господарства; тобто національний інтерес здобуває “дуалістичний” характер.
Висновок для економічної дипломатії: процес міжнародного співробітництва під впли-вом активної і повсякденної участі державної дипломатичної служби стане: а) платформою для спільної роботи різних країн над розвитком світового ринку при дотриманні законних інтересів і позицій на базі загальновизнаних норм міжнародного права; б) засобом для про-сування під диктовку найбільш впливових загонів світового ринку і під тиском таких фірм убік однополярного світу при забезпеченні відповідного інтересу однієї супердержави.
5. У міжнародних відносинах підвищується не тільки економічний, але і соціальний стан. Причин цьому принаймні дві: а) істотно розвивається загальнолюдська культура, люди стали усе більше відповідати за долю світу; б) під впливом об’єктивних причин, у тому числі і не без впливу економічної дипломатії, про себе дає знати відставання розвитку (відносне чи навіть абсолютне) людського потенціалу. Така ситуація неприпустима в умовах, коли збулися прогнози і пророцтва тих фахівців, які вказували на особливу продуктивність інвестицій у “людський розвиток”. Ця закономірність вже знайшла своє підтвердження в деяких країнах, які спробували вирватися з вікової відсталості в історично найкоротший термін.
Висновок для економічної дипломатії: розвиток людського потенціалу стає на рівень найбільш пріоритетних задач міжнародної політики. Замість неоліберальної, капіталоориєн-туючої глобалізації потрібен вихід на рівень “глобалізація з людським обличчям”.
6. Розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції підвищив роль коорди-наційної роботи між міністерствами іноземних справ і дипломатичними представництвами різних країн. Така практика в цілому не є чим-небудь новим для дипломатичної діяльності, тому що потреба “звіряти годинник” на регулярній основі на практиці була завжди [215].
Висновок для економічної дипломатії: зазначений напрямок у дипломатичній діяль-ності істотно зростає з обліком питань, відмічених вище. Відповідно підвищується роль нарад і консультацій такого роду, починаючи з найвищого рівня і закінчуючи рівнем економвідділів посольств. Залежно від характеру й обсягу задач поряд з економічними відділами можуть створюватися також торгові.
Таким чином, сучасна економічна дипломатія носить аж ніяк не абстрактно-тео-ретичний характер, тому що:
а) цей напрямок державного сприяння формам і методам участі в міжнародній еко-номіці став універсальним, загальносвітовим явищем;
б) фактор економічного інтересу і національної економічної безпеки має вирішальне значення, і економічна дипломатія, як і раніш, покликана сприяти його забезпеченню;
в) виконувати свої розвинуті і модернізуючі функції економічна дипломатія може лише як елемент у механізмі керування;
г) специфічною рисою такого управлінського механізму є наявність єдиного правового поля;
д) реалізація можливостей економічної дипломатії може виявлятися подвійно – і як засіб рівноправного співробітництва, і як знаряддя нового, властивого сучасному етапу розвитку світового господарства переділу ринку, сфер власності і впливу;
е) економічна дипломатія здобуває риси соціально орієнтованої міжнародної діяльності;
ж) підвищується роль економічних питань при проведенні консультацій між посоль-ствами (на рівні відділів), міністерствами тощо [215].
Тим самим економічна дипломатія не тільки допомагає вирішенню поточних і орієн-тованих на найближче майбутнє завдань, але також впливає на характер оцінок навіть від-далених суспільно-економічних перспектив.
Особливий випадок суспільної підтримки і засобів забезпечення економічної дипло-матії – досвід Європейського Союзу. Велика залежність ділового кола від національного регулювання діяльності на “єдиному ринку” ЄС призвела до утворення специфічної системи їх взаємозв’язку і лобістського впливу на інститути Євросоюзу. У результаті, крім індиві-дуального, склалось також колективне лобіювання через союзи і об’єднання ділових кіл. Експерти відзначають різні рівні таких організацій.
1. На національному рівні: національні торгові і торгово-промислові палати; регіо-нальні торгівельні палати провінцій Бельгії, Голландії, Франції, Іспанії, земель Німеччини; загальнонаціональні об’єднання промисловців (французький “Патронат”, італійська конфін-дустрія; галузеві національні об’єднання промисловців, експортерів; регіональні галузеві об’єднання промисловців у Бельгії, Іспанії ).
Об’єкт лобіювання: підрозділи національних урядових органів, що відповідають за зв’язки з Європейським Союзом; свої комісари і службовці в апараті ЄС і в його органах; національні депутати в Європарламенті; представництва своїх країн при ЄС у Брюсселі.
Найбільше в цьому зацікавлені ті країни, інтереси яких ігноруються в ЄС (малі краї-ни), чи ті, де сильні “земляцькі” зв’язки. Так що в наявності зрощування інтересів ділових кіл і дипломатів-чиновників, особливо конкретної групи країн. Це питання може породити певні проблеми.
2. На міжнародному рівні: європейські галузеві союзи промисловців, експортерів, імпортерів: “Єврофер” (чорна металургія), ФЕФСІ (інвестиційні фонди і компанії) – часом декілька союзів в одній галузі. У той же час вони об’єднані в Конфедерацію галузевих європейських союзів промисловців зі штаб-квартирою в Брюсселі; асоціація європейських торгово-промислових палат “Європалата”, що нараховує у своїх рядах 33 учасника країн ЄС, Туреччини, Ізраїлю. Її спеціалізація: інтереси ділових кіл країн Західної Європи, особливо дрібних і середніх підприємств; двосторонні торговельні палати (ЄС з третіми країнами). Особлива увага до окремих регіонів, у відношенні яких ЄС проводить офіційний політичний курс (США, Середземномор’я, Японія) і відповідно інституалізуються органи “ділового діа-логу” бізнесменів країн. Їхня турбота лобіювати вигідну їм реалізацію угод; науково-дослідні установи за профілем відповідної типології чи за відстеженням кон’юнктури окремих ринків.
Усі перераховані види союзів (асоціацій, інститутів, центрів) мають чітко виражену європейську спрямованість, але допускають у свій склад іноземних членів, якщо такі мають чітко викладені інтереси в європейських країнах (інвестиції, філії).
Експерти говорять про наявність у рамках описаної структури двох видів лобістської діяльності: непрямої і прямої.
У рамках першого виду називають підготовку досліджень, публікацій і прогнозів (тобто інформаційно-аналітичну діяльність); проведення семінарів, конференцій, зустрічей (тобто по суті мова йде про елемент політико-нормативного характеру, тому що саме на таких форумах обговорюються деталі майбутніх рішень ЄС); консультування органів ЄС, у тому числі через передачу інформації про свої рішення і тим самим орієнтування ЄС у виборі таких мір, що найбільш підходило для європейського бізнесу.
У рамках другого виду лобістської діяльності називають фінансування виборчих ком-паній депутатів Європарламенту; лобіювання національних урядових підрозділів при призна-ченні членів Європейських комісій – наборі персоналу, участь в урядових і міжнародних комісіях з окремих питань регулювання економіки та інших проблем, що становлять діловий інтерес (можливі шляхи участі: надання інформації, участь в опитуваннях як респондентів); ініціювання антидемпінгових розслідувань у Комісії ЄС (КЄС); лобіювання санкцій за суб-сидування експорту і порушення правил конкуренції з боку третіх країн; участь в офіційних делегаціях на переговорах з іншими країнами (чи присутність на таких переговорах).
Лобіювання не обмежується тільки економічним простором країн ЄС. Через по-сольства і дружні фірми лобіювання здійснюється і на території третіх країн. “Типовими” приводами для такої (корупційної) діяльності називають наступні мотиви:
– одержання від ЄС преференцій у торгівлі, пільгових тарифних квот, сприятливих “граничних” цін та інших пільг, що полегшують експорт у ЄС;
– прагнення вплинути на політику ЄС в області стандартизації;
– лобіювання КЄС з питань антидемпінгових заходів, що звертаються проти них, а також санкцій за порушення встановлених у ЄС правил конкуренції та субсидування;
– намір впливати на хід розгляду скарг, поданих іноземними фірмами та їхніми сою-зами у відношенні рішень КЄС (такі скарги можуть подаватися у Верховний Суд ЄС).
За деякими повідомленнями кількість таких зафіксованих порушень становить де-кілька тисяч в рік. Фірми при цьому переслідують наступні цілі: незаконне одержання дотацій за виробництво, складування і експорт сільгоспродуктів; неправомірне заниження рівня мит-ного обкладання при імпорті (зловживання у сфері регіональної і структурної політики); завищення фактичних витрат, оплачуваних з бюджету ЄС.
На початку XXI ст. геополітична карта Європи радикально змінилася і стала значно більш складною в порівнянні з “двополюсним” світом, що існував у часи “холодної війни”. На європейську арену разом з Україною вийшли держави, що наполегливо прагнуть розширити рамки стабільної, інтегрованої Європи.
На тлі світових глобальних тенденцій, що безпосередньо впливають на воєнно-полі-тичний стан на Європейському континенті, продовжується формування контурів нової архі-тектури Системи європейської та євроатлантичної безпеки, основними складовими якої є ОБСЄ, ЄС, НАТО, Рада Європи. Особливості сучасних міждержавних відносин спираються, насамперед, на пріоритет політичних, економічних і міжнародно-правових засобів забез-печення національних інтересів і безпеки країн Європи. Це підтверджується переглядом стра-тегічної концепції НАТО, формуванням загальної зовнішньої політики та політики безпеки відповідно до договору про Європейський Союз, розвитком партнерських відносин між європейськими державами у військовій і політичній сферах, активізацією діяльності ОБСЄ з запобігання і врегулювання конфліктів.
Формування нової європейської архітектури безпеки здобуває реальних обрисів на підставі основних загальноприйнятих принципів, а саме:
– чіткого усвідомлення факторів, що впливають на рівень національної безпеки: полі-тичних, економічних, військових, етнічних, екологічних, інформаційних та інших факторів розвитку демократичних процесів, формування взаємовигідних міждержавних відносин;
– необхідності створення механізмів колективного реагування на нові загрози, що набули трансконтинентального характеру: міжнародний тероризм, поширення зброї масового ураження і обігу наркотиків, організована злочинність тощо;
– визначенні фундаментальних вимог до системи колективної європейської безпеки – неподільності безпеки та її всеохоплюючого і комплексного характеру [163].
До основних геополітичних пріоритетів і стратегічних цілей України відносяться:
– повернення до європейської ідентичності;
– політика активного нейтралітету;
– консолідація та розвиток стратегічного партнерства з США;
– підтримка та розвиток відносин з Російською Федерацією;
– активна регіональна політика;
– консолідація і зміцнення особливих відносин із сусідніми країнами, що є стратегічно важливими для України;
– розширення та зміцнення економічних зв’язків [20].
Основним базовим національним інтересом і стратегічною задачею зовнішньополі-тичного курсу є розвиток України як незалежної суверенної держави сучасного світу за умови збереження її національних цінностей, захисту економічного і політичного суверенітету, влас-ної соціально-культурної ідентичності.
Одним з найважливіших пріоритетів сучасної української політики є її західноєвро-пейський вектор. Україна історично і географічно завжди була європейською країною.
З огляду на необхідність забезпечення власної військової безпеки, особливої уваги, насамперед для військових, заслуговує процес матеріалізації Європейським Союзом концепції спільної європейської політики безпеки й оборони (СЄПБО). Основними принципами цієї концепції є: забезпечення ролі ЄС у світовій оборонній і зовнішній політиці; зміцнення європейського оборонного потенціалу за рахунок сучасних технологій; здатність ЄС самос-тійно здійснювати аналіз ситуації та приймати необхідні стратегічні рішення з урахуванням власних можливостей, але без зайвого дублювання НАТО.
Серед можливих напрямків співробітництва Україна – ЄС на сьогодення можна вио-кремити такі:
– у політичній сфері – здійснення намірів України щодо здобуття асоційованого членства в ЄС;
– в економічній сфері – набуття Україною до кінця 2007 р. членства в міжнародній організації СОТ завдяки підтримці європейських країн. Надзвичайно важливого значення набуває залучення західних країн (в якості інвесторів) до реалізації Україною проектів транс-європейських транспортних коридорів, зокрема нафтопроводу Одеса – Броди – Гданьск, а також участь України в створенні та діяльності Європейського газового консорціуму (разом з Росією, Німеччиною та залученням інших країн);
– у військовій сфері – продовження практики проведення загальних військових навчань, у тому числі з використанням інфраструктури українських полігонів (Яворівський навчальний центр, полігон “Широкий Лан”); активна участь у діях і заходах багатонаціо-нальних сил, що створюються за рішенням Ради Безпеки ООН для запобігання конфліктам і для їхнього врегулювання.
У військово-технічній сфері Україна має сучасні високорозвинені авіаційні, танко-будівні, ракетно-космічні та суднобудівні галузі.
Прикладами конкретних проектів для загальної з країнами ЄС розробки та вироб-ництва можуть бути:
– використання модифікації військово-транспортного літака Ан-70 у відповідності до вимог європейських країн. Вже відбулася успішна презентація літака Ан-70 у Чехії й було отримано замовлення на створення трьох таких літаків для цієї держави;
– розробка та забезпечення проекту модернізації танка Т-72, що знаходиться на озбро-єнні країн Центрально-Східної Європи (у тому числі нових членів НАТО);
– участь у розробці перспективних проектів військових кораблів (Україна бере участь у програмі НАТО “Перспективний фрегат XXI сторіччя”);
– участь у загальній розробці космічних апаратів і в Європейських космічних програмах (моніторинг земної поверхні, радіотехнічна розвідка);
– створення на базі українських РЛС європейського центра контролю космічного простору та південного сектора загальноєвропейської системи попередження ракетних нападів.
Між Україною та Республікою Польща з 2001 р. проводяться консультації про включення українського контингенту до багатонаціонального з’єднання на основі польсько-словацько-угорської загальновійськової бригади для участі в миротворчих і гуманітарних операціях Європейського Союзу.
Для формування багатонаціональної бригади європейських сил швидкого реагування Україна може надати: 5–10 офіцерів у спільний штаб багатонаціональної бригади; аеромо-більний батальйон; змішану ескадрилью армійської авіації.
Крім багатонаціональної бригади, для забезпечення стратегічного перекидання військ ЄС запропонована військово-транспортна ескадрилья ВПС України.
Викладені напрямки співробітництва не тільки враховують політичні прагнення України, але й відповідають головній меті ЄС – його трансформації в європейську систему колективної безпеки.
У контексті наведеного тлумачення змісту національної безпеки головне завдання фінансової системи полягає в тому, щоб забезпечити відповідний обсяг та структуру ресурсів, які необхідні для покриття витрат економічних агентів, пов’язаних з пристосуванням до нових умов (adjustment costs). Ця функція фінансової системи в перехідних економіках в цілому та Україні, зокрема, має багато в чому специфічний характер.
Сама фінансова система в Україні сьогодні ще знаходиться в процесі формування як в інституціональному, так і функціональному аспектах. Так, якщо банківську систему вже можна вважати відносно сформованою, то фондовий ринок перебуває ще в зародковому стані. До того ж поки що не зрозуміло, який сектор – банківський чи фондовий ринок – домі-нуватиме як джерело забезпечення потреб економічних агентів коштами, які необхідні для здійснення великомасштабних інвестицій. У цьому зв’язку слід зазначити, що для України модернізація успадкованих від попередньої економічної системи виробничих потужностей має таке саме значення, що й успішна індустріалізація для країн, що розвиваються [36].
Фінансові потреби економіки (маються на увазі проблеми, що потребують першо-чергового вирішення) сьогодні значною мірою перевищують можливості України генерувати необхідні (за обсягом та структурою) кошти. Таким чином, можна говорити про своєрідне замкнене коло, в яке потрапила Україна: для розвитку економіки потрібні кошти, які еко-номіка сьогодні нездатна генерувати в принципі (не кажучи вже про спроможність фінансової системи їх акумулювати та відповідним чином використати).
Україна вимушена сьогодні розв’язувати проблеми, масштаби яких в інших країнах з перехідною економікою були незначними (бартерні розрахунки, взаємна заборгованість під-приємств тощо).
Стан економіки України змушує уряд займатися вирішенням поточних проблем, тоді як дії стратегічного характеру носять поодинокий та некоординований характер, а в багатьох сферах просто відсутні. Наслідком цього та інших причин об’єктивного та суб’єктивного характеру є формування в Україні вельми специфічної економічної системи, основні риси якої суттєво відрізняються як від “нормального” ринку, так і від адміністративно-командної еко-номіки радянського типу.
Складність економічної ситуації, зумовлена гострою нестачею коштів, посилюється внаслідок їх неефективного використання. Причому на сьогоднішній день практично відсутні спроби оптимізувати витрати на всіх рівнях функціонування економічної системи.
На відміну від інших країн найбільшою небезпекою для банківського сектора України є його нерозвиненість та реальна загроза того, що банківська система відіграватиме незначну роль в національній економіці порівняно з іншими секторами господарства і не зможе ви-конувати свої “природні” функції [195].
Очевидно, що перелік проблем можна продовжувати, але коли мова йде про націо-нальну економічну безпеку слід виокремити один вельми важливий аспект: неефективна фінансова система разом з іншими чинниками сприяє зростанню внутрішньої та зовнішньої заборгованості, що суттєво обмежує вибір інструментів та напрямків економічної політики як в короткотерміновому, так і в довготерміновому плані. Підтвердженням цієї тези є ситуація з розрахунками України з постачальниками енергоносіїв і, перш за все, газу.
Якщо говорити коротко, то неспроможність України своєчасно та повною мірою розраховуватися за нафту та газ ставить під загрозу економічну безпеку країни внаслідок зростання зовнішнього боргу, який можна розглядати як форму фінансової залежності, яка доповнює, так би мовити, “традиційну залежність” України насамперед від Росії. Очевидно, що відсутність коштів також обмежує можливості диверсифікації джерел забезпечення країни енергоносіями [163].
До речі, забезпечення стабільного надходження енергоносіїв є окремим вельми важ-ливим фактором економічної безпеки України, без врахування якого не можна говорити про якісь стратегічні напрямки економічного розвитку.
Аналіз проблем розвитку газового сектора України дозволяє зробити декілька вис-новків, а саме:
– по-перше, висока залежність від зовнішнього ринку вимагає такої політики, скла-довими частинами якої повинні бути диференціація джерел надходження газу, запровадження газозберігаючих технологій виробництва та споживання, формування ринкових принципів відносин між постачальниками та споживачами газу. При цьому велике значення має запро-вадження оптимального режиму ціноутворення, який, в свою чергу, визначатиме фінансові відносини учасників газового ринку;
– по-друге, борг України за газ вже сьогодні виступає фактором, який обмежує можливості України щодо здійснення маневрування відповідними коштами;
– по-третє, становище України не дозволяє їй сьогодні реально впливати на ціну газу, Хоча партнери закладають в цю ціну ризик співробітництва з Україною;
– по-четверте, газовий ринок України характеризується сьогодні відсутністю прозо-рого та раціонального механізму ціноутворення, пошуками державою свого місця на ринку як його учасника, так і регулятора. Внаслідок цього складається ситуація, коли нерозвинутість відповідного ринку блокує розвиток фінансової системи і навпаки. А за таких умов економіка характеризується відсутністю необхідного рівня гнучкості, в результаті чого знижується рівень національної економічної безпеки. Як свідчить досвід багатьох країн, зволікання з ре-формою фінансової сфери в цілому та банківського сектора зокрема веде до зайвих втрат.