Порівняльне літературознавство
9.1. Компаративістика «без берегів»
Ризома (Жиль Дельоз і Фелікс Ґваттарі), сад із безліччю стежок (Борхес), бібліотека-лабіринт («Ім´я троянди» Умберто Еко) та інші метафоричні образи наочно відтворюють принцип інтертекстуального розуміння літературного тексту як «невода» (Ролан Варт), крізь який плине стереофонічний потік явних і прихованих цитат, перегуків, відлунь, що мають не лише літературне, а й позалітературне походження. А ось іще одне образне окреслення захоплюючого відчуття цілковитої свободи, яким насолоджується Актеон сучасного літературознавства, вистежуючи сліди невидимої здобичі:
Жартома можна сказати, що інтертекстуальність для компаративіста є тим, чим степ був для козака
У чому сенс такого «суб´єктивного» підходу? Чи не є він дослідницьким свавіллям, безцільною інтелектуальною грою, розплатою за яку стане розмитість меж і перспектив дисципліни?
Очевидно, не зовсім так. Якщо це гра, то все-таки серйозна гра, здатна, за твердженням сучасної дослідниці, глибше розкрити специфіку мистецтва в загальній культурі людства. Річ у тім, що теоретики постструктуралізму розглядають світ сучасної культури в широкому розумінні слова як єдину мережу загального тексту, що містить приховані та явні нагромадження цитат і ремінісценцій з культурного досвіду минулого - «немає нічого, окрім тексту» (Жак Дерріда). Сприймаючи культуру й передусім літературу як єдиний інтертекст, постструктуралізм відмовився від обмежень генетичного та типологічного підходів і, вдаючись до різноаспектних зіставлень, інтерпретаційних експериментів, намагається виявити насамперед інтертекстуальну гру письма, міжтекстуальні перегуки, які збагачують наше розуміння тексту і культури загалом. На зміну генеалогічному (XIX ст.) і структуралістичному (XX ст.) мисленню, метафорою якого є дерево з його закоріненістю в ґрунт і стрункою просторовою організацією, у компаративістику й загалом гуманітаристику прийшло постмодерне мислення, яке Жиль Дельоз та Фелікс Ґваттарі означили метафорою ризоми (франц. rhizome) - трави, що росте горизонтально, утворюючи цілісну, хоч і переривчасту, поверхню без глибини, початку й кінця. На противагу знерухомілим, семантично центрованим одновимірним ієрархіям, організованим навколо логічного стрижня чи кореня, яким для приведення в дію потрібен поштовх іззовні, ризоматичне мислення тяжіє до мінливих, децентрованих, випадкових різнорідних асоціацій (принцип нонселекції), що можуть набувати яких завгодно конфігурацій і відзначаються креативною динамікою завдяки власній внутрішній нестабільності.
Традиційному монологізму дослідницького погляду, який зазнає кризи щоразу, коли стикається з фактами, що не вписуються у наперед заготовлені генеалогічні та типологічні моделі, постмодерна доба протиставила методологічний плюралізм, який черпає силу не із жорстко уніфікованої системи мірок, а з їхньої плинної множинності, легко перебудовуючись та оновлюючись у безперервному контакті з реальністю (т. зв. принцип картографії).
Інтердетерміністичні підходи відкривають для компаративних зіставлень спокусливо розлогі простори. Такий широкий підхід має не лише вади, а й переваги, відкриваючи те, що досі не помічалося, наприклад парадоксальну інверсійність у сфері культурних цінностей: не лише попередні літературні явища впливають на наступні, а й навпаки - хронологічно пізніші літературні явища збагачують наше розуміння попередніх.
Постмодерній думці притаманна відмова від однозначних узагальнюючих систем на користь історичного, індивідуалізуючого підходу. Якщо, згідно з приписами Модерну, існують певні онтологічні підстави універсальної єдності речей, людей та подій, а відтак - всезагальні критерії оцінки та пояснення взаємозв´язку всього сущого то постмодерна теорія сумнівається в можливості об´єктивних наративів, які, упорядковуючи дбайливо зібрані емпіричні факти у причиново-наслідкові ланцюжки, були б здатні пояснити світ. Жак Дерріда запровадив поняття загального тексту (texte général), котре обіймає своїм обсягом сукупність концептуалізацій, що є типовими для окремих галузей, таких як історія, філософія, література. Навіть якщо кожен з тих дискурсів має претензії на істину й універсальність, то в сукупності ефекти їхнього сенсу є взаємосуперечними - залишається тільки безконечна кількість текстів, не обов´язково, зрештою, писаних, що й дефініюється як інтертекстуальність.
Питома ознака постмодерної критики - «інтелектуальна гра», яка висвітлює мистецьке явище в найнесподіваніших ракурсах і контекстах задля оновлення та збагачення його сенсу. До інтерпретаційного плюралізму дослідників провокує сама багатозначність мистецького мовлення, творена інтертекстуальністю: різнорідні символи, з яких зіткане мереживо тексту, концепційно упорядковані на тематичному, сюжетному, стилістичному рівнях таким чином, що не дорівнюють самим собі, а відсилають читача до різних інших текстів, кодів, універсальних істин, протиставляючи й ототожнюючи, або ж зміщуючи чи замінюючи їх, і витворюючи таким чином їхній «діалог» - децентрований, неврівно- важений, пронизаний постійним сумнівом, коли не можна бути впевненим у такій чи іншій його оцінці. Отже, мистецькі властивості тексту пов´язані з його здатністю довше затримати увагу читача на суперечливій семантиці й спонукати докласти більше власних творчих зусиль на будування концептуальних зв´язків.
Зрештою, зміна методологічної позиції, переакцентування дослідницької уваги зазвичай сприяє висвітленню літературного явища у цікавому, несподіваному ракурсі. Внаслідок експериментального застосування до одного й того ж твору різних підходів виникає еклектична суміш інтерпретацій, що пропонують відмінні висвітлення, збагачуючи загальне сприймання і розуміння тексту. Кожен підхід чи парадигма є в певному розумінні теорією можливої інтерпретації мистецького явища. Ознайомлення з перипетіями історичного розвитку національних літератур і відмінними теоретичними позиціями критичних шкіл, оволодіння різними методологіями допомагає інтерпретаторові виробити критичний інформований підхід, здійснити свідомий вибір власних дослідницьких стратегій.