• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Криміналістика

1.5. Пізнавальна функція криміналістики

Криміналістика — єдина з юридичних наук, яка своїми засобами і методами повною мірою бере безпосередню участь у ретроспективному практичному пізнанні подій минулого на основі філософських теорій пізнання і відображення, використовуючи розсіяну в навколишньому середовищі інформацію у вигляді гомоморфних чи зашифрованих і латентних копій (відбитків) окремих елементів цих подій. Пізнавати відображення минулих подій можуть певною мірою й інші юридичні науки, перш за все — процесуальні, однак їх можливості для цього явно недостатні, що закономірно й зумовило виникнення юридичної науки криміналістики.

Саме методологія криміналістики дозволяє використовувати для вирішення завдань правосуддя все багатство філософських теорій і категорій та досягнення всіх інших наук, переходячи в гносеологічному процесі від рівня ймовірності до рівня вірогідності, тобто встановлювати істину. Криміналістика, як ніяка інша юридична наука, вивчаючи події минулого, які не можуть бути об´єктами безпосереднього сприйняття слідчим, судом, адвокатом, іншими суб´єктами пізнання і доказування, має всі можливості вивчати відображення цих подій у матеріальних та/або ідеальних слідах, що характеризують наслідки подій, ознаки скоєння якихось дій певною особою, знаряддя та засоби вчинення дій, обставини, що характеризують психофізіологічні особливості особи, тощо. Такого роду події будь-якими іншими засобами крім криміналістичних практично встановити неможливо, а тому криміналістика виконує визначальну пізнавальну функцію. Вона, не відрізняючись у своїй гносеологічній сутності від інших наук, наповнює процес юридичного пізнання можливостями найрізноманітніших знань людства і робить цей процес надзвичайно ефективним, а його результати — надійними.

Однак ніяк не можна погодитись із твердженням, яке подекуди зустрічається в спеціальній літературі, що криміналістика вивчає сутність, змістовий бік юридичного процесу, а процесуальні науки досліджують формальний порядок судочинства, у зв´язку з чим процесуальна діяльність не має гносеологічного начала. Насправді ж пізнання в судочинстві здійснюється в ході процесуальної діяльності, яка в певних випадках і в певному обсязі може забезпечуватись також засобами криміналістики, рівно як за необхідності — засобами інших наук. Головне завдання криміналістики полягає у створенні надійних методів виявлення й пояснення доказової інформації, розробці системи технічних засобів, тактичних прийомів і окремих методик найбільш ефективного використання цієї інформації в пошуку істини, що неможливо зробити в межах будь-якої іншої науки.

Відзначаючись великими пізнавальними можливостями і надійними результатами у вирішенні суттєвих правових завдань, пізнавальна діяльність у судочинстві, будучи окремим випадком загального пізнання і підпорядковуючись усім його законам, водночас, формально обмежується певними умовами, а саме:

а) результати пізнання в судочинстві обов´язково мають знаходитись в точно передбачених законом джерелах, які формуються завдяки діяльності точно встановлених у законі осіб, які належать до категорії суб´єктів доказування — особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, захисника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, представників трьох останніх;

б) результати пізнання у судочинстві можуть використовуватись лише у формі судових доказів, а в іншому вигляді щодо вирішення справи по суті вони є індиферентними;

в) судове пізнання має відбуватися за досить точно встановленими законом процедурами, порушення яких майже завжди зводить нанівець усі найістотніші результати пізнання;

г) неодмінною умовою корисності й доцільності пізнання в судочинстві є обов´язкова фіксація його ходу і результатів у передбачених законом протоколах і за допомогою інших засобів;

ґ) тривалість пізнання у судочинстві обмежується встановленими в законі строками;

д) методи, які застосовуються в ході пізнання, не потребують процесуальної регламентації, оскільки методи пізнання є категорією гносеологічною, яка не може бути законною або незаконною. Проте окремі прийоми застосування цих методів — спостереження, порівняння, бесіди, вимірювання тощо — можуть порушувати права і законні інтереси учасників судочинства, наприклад бути небезпечними для життя й здоров´я, принижувати гідність, порушувати інші встановлені законом заборони, і тому вони не можуть використовуватись у судовому пізнанні, а здобуті за допомогою таких негідних прийомів дані беззастережно виключаються із системи доказів.