Криміналістика
1.1. Виникнення і розвиток криміналістики
Точний «день народження» криміналістики як певного узагальнення засобів і прийомів виявлення злочинів та встановлення злочинців, безумовно, назвати неможливо. Ясно тільки одне, що перші настанови стосовно відшукання істини у разі порушення окремими особами правил поведінки, звичаїв і законів почали з´являтися з появою організованого правосуддя у стародавніх державах. Уже в священних книгах іудеїв, християн, мусульман — Торі, Біблії, Корані — можна знайти опис прийомів відкриття зазначеної істини шляхом допиту, обшуку, впізнання. Такого роду відомості містяться й у римських Законах XII таблиць, грецьких Законах Солона, «Руській правді»», «Псковській Судній Грамоті»», «Судебнику» 1497 року, «Соборному уложенні» 1649 року тощо.
Звичайно, все це були розрізнені епізоди пошуку шляхів надійного подолання протиправної поведінки, які ґрунтувалися на життєвому досвіді і мали цілковито практичну спрямованість. Проте саме вони були першими кроками, які започаткували традицію використання для розслідування злочинів даних природничих і технічних наук, котра поступово перетворилася на широкий шлях становлення і розвитку самобутньої і надзвичайно корисної для практики науки криміналістики.
З розвитком суспільства, економіки, соціальних відносин, піднесенням рівня виробництва, пожвавленням обігу товарів і грошей, накопиченням багатств одних і зубожінням інших неминуче розвивалася негативна сторона прогресу у вигляді асоціальної поведінки окремих людей та їх груп і найгострішого її прояву — злочинності. Цілком зрозуміло, що ці явища не залишились поза увагою суспільства, яке поступово і з висхідною інтенсивністю почало реагувати шляхом утворення органів спеціального розшуку і розслідування та впровадження відповідних методів їх роботи. А оскільки злочинні прояви характеризувалися, як правило, таємничістю (і це буде завжди), їх виявлення і розкриття потребувало великих зусиль і знань з різних галузей науки і техніки. Почала складатися тенденція, яка сформувалася згодом як закономірність, щодо використання, пристосування, переробки для цілей розслідування даних природничих і технічних наук.
Можна виділити п´ять напрямів такого роду забезпечення розслідування, які виникли майже одночасно і розвивались паралельно, а саме: залучення і пристосування методів антропології для ідентифікації особи; використання особливостей папілярних ліній на долонях рук з цією ж метою; вивчення особливостей почерку з метою встановлення характерологічних рис особи та її ідентифікації; використання можливостей фотографії для дослідження речових доказів, вивчення вогнепальної зброї і наслідків її застосування для вирішення діагностичних та ідентифікаційних завдань.
Практика розслідування зазнавала значних трудностей в обліку та розпізнаванні рецидивістів. На кожного з них заводилися облікові картки, які згодом доповнювались фотографічними знімками, але розшук за цими матеріалами був вкрай важким.
Недоліки існуючих способів реєстрації злочинців побачив молодий помічник діловода паризької префектури поліції Альфонс Бертільйон, син відомого лікаря, антрополога і статистика Луї Адольфа Бертільйона.
Працюючи з шаблонними описами прикмет злочинців і добре знаючи результати роботи свого батька, А. Бертільйон почав проводити антропологічні вимірювання ув´язнених. Йому були відомі ідеї бельгійського статистика А. Кентле, який стверджував, :що в світі не існує двох людей з абсолютно однаковою будовою тіла, а ймовірність зустріти двох людей, однакових за зростом, становить 1 : 4.
А. Бертільйон вирішив збільшити кількість вимірюваних частин тіла, зменшуючи тим самим ймовірність випадкових збігів. Якщо для одного виміру ймовірність збігу дорівнює 1 : 4, то для чотирнадцяти вимірів це співвідношення становить уже 1 : 286 435 456. Він розробив єдину систему фіксації результатів вимірювань і класифікації реєстраційних карток та виготовив спеціальні інструменти для вимірів розмірів різних частин тіла людини. За три місяці виснажливої праці було створено 1800 карток злочинців, які виходили на свободу, а 20 лютого 1883 р. прийшов перший успіх — було викрито рецидивіста Мартена, який ховався за чужим прізвищем — Дюпон. Цей метод, який отримав назву «бертільйонажу», був доповнений «словесним портретом» злочинця (описанням його зовнішності за єдиною схемою) і створив основу сучасної галузі криміналістичної техніки, яка охоплює методи ідентифікації особи за зовнішніми ознаками.
Паралельно з бертільйонажем вивчалися можливості реєстрації злочинців за відбитками пальців. Уперше папілярні лінії на поверхнях долонь описав і вивчив італійський біолог Марчелло Мальпігі ще в 1686 p., але практичного застосування це відкриття не отримало. Згодом, більш як через півтора століття, чиновник англійської колоніальної адміністрації в Бенгалії Уільям Хершел звернув увагу на те, що китайські торговці на договорах ставлять відбиток зафарбованого тушшю великого пальця правої руки. Вивчаючи відбитки пальців майже 20 років, У Хершел переконався в ідентифікаційній значущості і у 1879 р. відправився до Англії, сподіваючись там знайти застосування своєму відкриттю.
У цей же час у Токіо працював шотландський лікар Генрі Фолдс, який звернув увагу на відбитки пальців, що залишались на сирій глині при виготовленні посуду. Зібравши величезну кількість відбитків пальців, він вивчив різні типи папілярних узорів, намагався знайти загальні деталі в цих узорах людей різних рас і національностей. І якщо У.Хершел вважав за можливе використовувати відбитки пальців лише для реєстрації та ідентифікації раніше засуджених злочинців, то Г. Фолдс бачив значення слідів пальців, що залишаються на місці події, для доказування причетності осіб до вчиненого злочину. Результати своїх досліджень Г. Фолдс опублікував у журналі «Природа» 28 жовтня 1880 p., але керівництво Скотланд-Ярда через відсутність класифікації узорів у висновках автора не визнало за можливе використовувати відкриття на практиці.
Важливу роль у становленні дактилоскопії відіграв знаний англійський природознавець і мандрівник Френсіс Гальтон, двоюрідний брат Чарлза Дарвіна. Працюючи над проблемами фізичних і духовних здібностей та властивостей людини, Ф. Гальтон провів велику кількість антропометричних вимірів, детально ознайомився з роботами А. Бертільйона, публікаціями У. Хершела і Г. Фолдса, дійшов висновку про неповторність пальцевих узорів і здійснив к систематизацію і класифікацію. Він вважав запропоновану ще в 1823 р. чеським професором Яном Пуркіньє систему типів пальцевих узорів неприйнятною і поклав в основу своєї класифікації кількість і розташування своєрідних папілярних трикутників, що зустрічалися у візерунках, назвавши к дельтами за подібність до грецької літери Д. Результати своїх досліджень він опублікував у журналі «Природа», а в 1892 р. випустив книгу «Відбитки пальців».
Завдяки енергійним зусиллям генерального інспектора поліції Бенгалії Едварда Генрі ідеї Ф. Гальтона отримали розвиток і були з деякими удосконаленнями опубліковані Е. Генрі в книзі «Класифікація та використання відбитків пальців», а з 1897 р. запропонована Е. Генрі система ідентифікації почала працювати в Індії, з 1905 р. — в Англії, Шотландії, Ірландії, англійських домініонах і колоніях.
Систему Гальтона — Генрі, удосконалюючи, почали запроваджувати Вільгельм Ебер у Німеччині, Жеан Вучетич в Аргентині, а 1920 р. радянський судовий медик і криміналіст П. С. Семеновський запропонував удосконалену систему класифікації пальцевих узорів, яка практично без змін використовується до цього часу.
Наприкінці XIX ст., коли в цивільному і кримінальному судочинстві стала часто виникати потреба в установленні виконавця документа чи підпису або у виявленні підробки, почали формуватися наукові основи дослідження документів. Спочатку для проведення таких досліджень до суду запрошувались вчителі чистописання, каліграфії, які за інтуїцією створювали емпіричні методики дослідження почерку. Але це було лише позначенням наявності наукової та практичної проблеми, що полягала у необхідності створення галузі криміналістики, яку сьогодні ми називаємо судовим почеркознавством. А основні зусилля в той час спрямовувались на спроби встановити на підставі вивчення почерку людини И природні властивості та риси характеру. Вперше ці ідеї, які у сукупності отримали назву «графологія», висунув французький абат Мішон у книзі «Таємниці письма», що побачила світ у 1872 p., а розвинув к італійський вчений Чезаре Ломброзо у книзі «Графологія» (1895). к окремі положення одержали наукове обґрунтування у сучасній криміналістиці, проте в цілому вони не ґрунтуються на науково встановлених закономірностях.
А. Бертільйон запропонував застосовувати для досліджень почерку і підписів так званий прикметоописовий метод, побудований за аналогією з антропометричними вимірюваннями тіла людини, склавши таблиці ймовірності збігу відповідних «прикмет» окремих літер без зв´язку з рештою тексту. Французький криміналіст Едмон Локар у 1915 р. вперше застосував графометрію — вимірювання відношень різних елементів почерку і підписів.
Усі названі методи самі по собі були непридатними для надійного встановлення конкретного виконавця тексту або підпису, оскільки ґрунтувалися не на пізнаних закономірностях відображення людини в письмі, а на досить вільних суб´єктивних оцінках, що практично не піддавались верифікації, або на чисто кількісних ознаках, відірваних від розуміння психофізіологічного механізму писання. Водночас, окремі елементи прикметоописового і графологічного методів отримали своє місце у сучасній, науково зрілій, системі почеркознавства.
На взаємозв´язок фізіологічних особливостей людини та її почерку звернув увагу видатний російський криміналіст Євген Федорович Буринський, який зазначав, що завданнями почеркознавства є відкриття залежності між діяльністю органів, які створюють письмо, і результатом цієї діяльності — почерком. Ці зв´язки були відкриті, ідеї Є. Ф. Буринського розвинуті і розширені в працях багатьох вітчизняних криміналістів — С. М. Потапова, А. І. Вінберга, Б. І. Шевченка, А. І. Манцвєтової, В. Ф. Орлової, М. Я. Сегая, P. М. Ланцмана, С. А. Ципенюк, В. В. Липовського та ін., які розкрили закономірності формування неповторного у кожної людини динамічного стереотипу у вигляді почерку, створили струнку систему класифікаційних ознак у к взаємозв´язку, розробили надійні методики експертної ідентифікації виконавців рукописних текстів, підписів, цифрових записів, записів стилізованими письмовими знаками, виконаними незвичною рукою, ногою, зубами, в особливих умовах, позах, станах тощо. У цьому контексті не можна залишити поза увагою одну з піонерських робіт у галузі судового почеркознавства — С. Оттоленгі «Експертиза почерку і графічна ідентифікація» (1926).
Непересічна роль у формуванні криміналістики належить судовій фотографії. Ми повинні беззаперечно шанувати Є. Ф. Буринського як родоначальника цього нового напряму в криміналістиці, засоби і методи якого використовувалися для фіксації обстановки події, різних слідів, злочинців тощо. Застосування методів судово-дослідницької фотографії істотно розширило також можливості вивчення об´єктів, що потрапляли до орбіти судочинства, перш за все документів. За допомогою розробленого Є. Ф. Буринським оригінального методу фотографічного підсилення контрасту («кольороподіл») можна було побачити і зафіксувати не видиме неозброєним оком. Так, він прочитав тексти на дуже давніх шкіряних грамотах, знайдених під час розкопок на території Московського Кремля. За ці дослідження Є. Ф. Буринського в 1898 р. нагороджено Великою золотою медаллю імені М. В. Ломоносова.
У 1889 р. Є. Ф. Буринський створив на власний кошт судово-фотографічну лабораторію, яка не мала аналогів в інших країнах. Вона стала в подальшому зразком для створення сучасних криміналістичних експертних установ. У цьому ж році він провів перше криміналістичне дослідження документів, довівши з демонстрацією в судовому засіданні фотографічних знімків можливість використання фотографічних методів для виявлення підробки підпису і відновлення змісту залитого тексту. На підставі проведених численних досліджень і теоретичних узагальнень у 1903 р. Є. Ф. Буринський видав капітальну працю «Судова експертиза документів, проведення її та користування нею».
З того часу, ось уже ціле століття, разом з удосконаленням фотографічної техніки і становленням криміналістики як науки бурхливо розвивалася судова фотографія як надійний засіб фіксації ходу й результатів слідчих дій і, особливо, як сукупність методів дослідження речових доказів. Великий внесок у розвиток і впровадження в практику судово-оперативної фотографії (її ще називають слідчою, відбиваючою, фіксуючою) зробили С. М. Потапов (1926, 1936, 1946), М. Д. Вороновський (1931.), М. С. Полєвой (1963), М. О. Селіванов і О. О. Ейсман (1965), В. Г. Гончаренко (1972), М. В. Салтевський (1973), Г. І. Грамович (1980) та ін. Але найбільш вагомими в науковому сенсі є досягнення судової фотографії у сфері дослідницької фотографії. Коротко к можна викласти так.
Спеціаліст у галузі фотографічної хімії М. М. Зюскін розробив методи обернення фотографічного зображення (дисертація 1952 року), зробив значний внесок у розвиток метричної фотографії, під його та Б. Р. Киричинського науковим керівництвом у 1962 р. видано фундаментальну працю «Фотографічні та фізичні методи дослідження речових доказів», яка одержала визнання всіх криміналістів світу.
Інженер-фізик Б. Р. Киричинський розробляв методи дослідження речових доказів за допомогою невидимих випромінювань, вперше в світі впровадив метод дослідження інфрачервоної люмінесценції, як підсумок своєї праці в галузі криміналістики у 1969 р. видав серйозну монографію «Судова радіологія».
Розробці методів посилення, послаблення, гармонізації фотографічного зображення присвятили свої роботи В. І. Фаворський, О. Ю. Брайчевська; метод кольороподілу за допомогою кольорової фотографії розробив В. Г. Дроздов.
О. Ф. Аубакіров, В. Г. Гончаренко, Ю. П. Попов висунули низку корисних пропозицій щодо фотографічного дослідження речових доказів у променях лазерів, люмінесцентного аналізу.
В. К. Лисиченко дослідив можливості використання випромінювань радіоактивних ізотопів.
Відчутний внесок у судову фотографію зроблено у багатьох працях, присвячених мікрофотографії, фотографуванню за різних умов освітлення, за допомогою світлофільтрів тощо.
Якщо методи дослідження документів, зовнішності людини, слідів пальців почали розроблятись на ранніх етапах розвитку криміналістики, то методи дослідження вогнепальної зброї та слідів її дії ще досить довго залишались маловивченими, особливо тому, що традиційно ці об´єкти досліджували судові медики. Мабуть, саме з цієї причини низка серйозних праць у галузі судової балістики належить судовим медикам.
Потреба в проведенні судово-балістичних досліджень, у встановленні обставин виконання пострілу на підставі слідів, залишились на місці події, в ототожненні зброї за стріляними кулями або гільзами виникла в період широкого розповсюдження серед населення вогнепальної зброї та зростання кількості випадків її застосування для вчинення злочинів.
У 1874 р. в Москві вийшла книга А. Наке «Судова хімія. Виявлення отрут, дослідження вогнепальної зброї, підробки документів, монет, сплавів, харчів і визначення плям», у якій автор описав прийоми дослідження різних видів вогнепальної зброї для вирішення питань щодо факту здійснення пострілу, його давності тощо.
У 1879 р. судовий медик Н. Щеглов опублікував книгу «Матеріал до судово- медичного дослідження вогнепальних ушкоджень». У цій роботі отримали відображення, поряд із судово-медичними питаннями, відомості про будову і принцип дії вогнепальної зброї, типи снарядів, особливості процесів, що відбуваються під час пострілу. Він вперше описав сліди на кулі, які утворюються полями нарізів у каналі ствола зброї. Причину появи цих слідів автор пояснив так: «Куля, зустрічаючи зі свого боку значну перешкоду руху, змінює форму, злегка сплющується, але, поступаючись тиску газів, вступає у нарізи. Тут частина свинцю, що складає кулю, зіскоблюється вищестоящими нарізами, внаслідок чого на ній утворюються жолобки, які відповідають вигнутим частинам нарізів».
Професор судової медицини Ліонського університету А. Лакассань у 1889 р. також звернув увагу на сліди у вигляді «борозенок», які спостерігалися на кулі, вилученій з трупа. Вивчивши кулю, він відзначив, на ній відбились сім «борозенок» і дійшов правильного висновку про наявність семи нарізів у каналі ствола зброї, з якої було зроблено постріл. У стволі револьвера, знайденого під підлогою у будинку підозрюваного, виявилося шість нарізів. Потім, коли А. Лакассаню надали кілька інших екземплярів револьверів, він знайшов серед них револьвер із сімома нарізами в каналі ствола і дійшов висновку, що потерпілого було вбито саме з цього револьвера. Безумовно, збігу кількості слідів від полів нарізів на кулі з кількістю нарізів у стволі зброї за нинішніми уявленнями експертів-балістів явно недостатньо для ототожнення зброї, але дослідження професора
A. Лакассаня поклало початок науковій судовій балістиці і стало, по суті, однією з перших судово-балістичних експертиз.
У 1898 р. берлінський хімік П. Єзеріх здійснив ототожнення револьвера за слідами на кулі, використавши для цього мікроскопічні дослідження шляхом порівняння сфотографованих під мікроскопом ділянок бокових поверхонь куль. Доктор судової медицини Лейпцігського університету Р. Коккель у 1905 р. запропонував досить простий спосіб одержання відбитків слідів на кулях шляхом прокатування кулі боковою поверхнею по пластинці з воску, змішаного з цинковим білилом. Були й інші пропозиції фіксації слідів на кулях: французький професор судової медицини B. Бальтазар запропонував прокатувати кулі по олов´яній фользі, грецький криміналіст Георгадес — по копіювальному паперу, одеський криміналіст С. М. Матвеев — по желатиновому шару фотоплівки, московський професор Ю. М. Кубицький використав для цих цілей метод гальванопластики.
У 1947 р. київський криміналіст Микола Михайлович Зюскін впровадив розроблений ним метод одержання з куль прозорих зафарбованих відбитків, який дозволив вивчати найдрібніші деталі слідів від поверхні каналу ствола без будь-яких оптичних чи механічних спотворень, чим грішили всі інші методи. Метод М. М. Зюскіна, який отримав назву «методу реплік»», є до цього часу найбільш зручним і надійним засобом ототожнення вогнепальної зброї за вистріляними кулями.
Слід торкнутися ще однієї сторінки становлення судової балістики (і взагалі вчення про сліди — трасології) — порівняльної мікроскопії. Американець Чарлз Уейт у 1920— 1923 pp. зібрав технічні характеристики стрілецької зброї і зробив колекцію з понад 1500 моделей револьверів і пістолетів. Вивчаючи сліди на кулях за допомогою мікроскопа, він знайшов цей метод надто трудомістким і не досить зручним і надійним. Невдовзі Ч. Уейт разом з Д. Фішером і Ф. Грейвеллом організували у Нью-Йорку Бюро судової балістики, в якому Ф. Грейвелл у 1925 р. створив порівняльний мікроскоп, який дозволяв одночасно досліджувати поверхні двох куль за допомогою двох об´єктивів і окуляра, поле зору якого через систему призм було поділено навпіл.
Про нові можливості дослідження вогнепальної зброї та слідів її дії повідомив у 1913 р. у журналі «Архів кримінальної антропології і судової медицини» вже відомий нам В. Бальтазар. Він зазначив, що деталі вогнепальної зброї — ударник, патронний упор затвора, зачіп викидача на капсулі і на денці гільзи залишають сліди, характерні лише для даного екземпляра зброї. Спостереження вченого лягли в основу сучасної методики ототожнення зброї за стріляними гільзами.
Великий внесок у розвиток судової балістики належить українським і російським вченим: В. Ф. Гущину (розробив методику ототожнення гладкоствольної мисливської зброї за слідами на дробу і картечі), Б. М. Комаринцю, Б. І. Шевченку, В. Є. Бергеру, В. Г. Гончаренку, Б. М. Єрмоленку, Є. І. Сташенку, С. М. Матвееву та ін., які удосконалили методики ідентифікації зброї за стріляними кулями і гільзами, встановлення напрямку, дистанції, послідовності пострілів, проведення експериментальної стрільби тощо. Особливо треба відзначити перші фундаментальні роботи із судової балістики, які не втратили свого наукового і практичного значення дотепер, — це «Судова балістика» В. Ф. Червакова, яка вийшла у 1937 p., і «Судова балістика» С. Д. Кустановича, що побачила світ у 1956 р.
За роки розвитку криміналістики немало було зроблено в напрямі використання в доказуванні слідів взуття, транспортних засобів, знарядь злому та інструментів. Почалося все зі спроб надійної фіксації об ємних слідів ніг, які, зрозуміло, було практично неможливо вилучати з місця події в натурі. У 1850 р. аптекар Тулонської ескадри Гюгулен оприлюднив спосіб фіксації слідів ніг за допомогою розтопленого стеарину. В 1867 р. військовий лікар із Забайкалля А. Борхстайн запропонував цю операцію виконувати за допомогою медичного гіпсу, використання якого для цих цілей вважається найбільш ефективним до наших днів.
Необхідно відзначити великий внесок у трасологію Е. Локара, який у 50-ті pp. минулого століття випустив шеститомне «Керівництво з криміналістики», де крім іншого детально описав прийоми дослідження слідів ніг людей і тварин, автомобільних шин, знарядь злому та інструментів, мікрооб´єктів. У цьому аспекті варто згадати і роботу шведських криміналістів А. Свенссона і О. Венделя «Розкриття злочинів. Сучасні методи розслідування кримінальних справ» (1957).
Класикою вчення про сліди вважається монографія Б. І. Шевченка «Наукові основи трасології»», що побачила світу 1947 р. У ній автор одним з перших виклав теоретичні основи ототожнення людини, тварин, а також різних предметів — знарядь злочину на підставі залишених ними на місці події слідів. У наступні роки проблеми трасологічних досліджень отримали відображення в роботах Г. Л. Грановського, М. В. Салтевського, В. М. Прищепи, Ф. П. Сови, засновника методики трасологічного ототожнення об´єктів масового виробництва М. Я. Сегая, натхненника створення транспортної трасології Л. К. Литвиненка та ін.
На певних етапах накопичення емпіричного матеріалу і появи розрізнених узагальнень цілком природно виникала потреба в систематизації розрізнених відомостей про використання наукових прийомів і методів розслідування. Першим таку спробу здійснив відомий австрійський юрист Ганс Гросс (1847—1915). Після закінчення юридичного факультету університету в м. Граці (1869) Г. Гросс почав працювати судовим слідчим. Він самостійно вивчив основи фізики і хімії, ботаніки й зоології, серйозно зайнявся фотографією й мікроскопією і з накопиченням нових знань став використовувати к у своїй роботі з розслідування злочинів. У 1898 р. Г. Гросс видає першу монографію із судової психології «Криміналістична психологія».
З 1897 до 1902 р. Г. Гросс працював професором кримінального права Чернівецького університету, потім був запрошений до Празького університету, а в 1905 р. повернувся до м. Граца. Тут Г. Гросс створив перший у світі музей криміналістики, а в 1898 р. заснував журнал «Архів кримінальної антропології та криміналістики» й залишався його головним редактором до 1915 р.
Основна праця Г. Гросса «Керівництво для судових слідчих як система криміналістики» (1893) російською мовою видавалася у 1895, 1896, 1897, 1908 і 1930 pp. У ній Г. Гросс проголосив появу нової самостійної науки про техніку розслідування злочинів, яку він назвав криміналістикою. Він переконливо доводив, що різноманітні досягнення природничих і технічних наук можуть бути успішно використані для розкриття злочинів. Ці доводи він підкріплював ефектними прикладами із своєї багатої слідчої практики. До речі, сюжет славнозвісної детективної повісті «Смерть під вітрилом» Чарльза Сноу подарував саме Г. Гросс.
На думку Г. Гросса, криміналістика має два завдання: практичне і теоретичне. Практичне полягає у встановленні істини у кожній кримінальній справі, теоретичне — у вивченні злочинця і пізнанні злочину. Г. Гросс вважав, що криміналістика має вивчати речові докази, вчинки і явища, пов´язані зі скоєнням злочину, характер, звички і способи дії учасників кримінального процесу, прийоми виявлення й дослідження різних слідів, підроблених документів тощо.
Робота Г. Гросса, яка ґрунтувалася на аналізі широкого спектра наукової літератури і двадцятирічному власному досвіді, послугувала поштовхом для розробки проблем використання криміналістичних методів у багатьох країнах.
Професор хімії Лозаннського університету Р. А. Рейсс опублікував книгу «Наукова техніка розслідування злочинів», яка була перекладена російською у 1912 р. У Росії юрисконсульт Міністерства юстиції
С. М. Трегубов на основі стажування у Р. А. Рейсса видав у 1915 р. «Основи кримінальної техніки. Науково-технічні прийоми розслідування злочинів». У початковий період існування радянської Росії провадились інтенсивна підготовка і видання криміналістичних робіт у перекладі, зокрема: А. Гельвіга «Сучасна криміналістика (методи розслідування злочинів)» (1925), Г. Шнейкерта «Таємниця злочинця і шляхи до її викриття» (1925), Р. Гейндля «Кримінальна техніка. З майстерні карного розшуку» (1925), Е. Аннушата «Мистецтво розкриття злочинів і закони логіки» (1927). Зовсім не скоро, через три десятиліття, наша юридична бібліотека поповнилася корисною роботою згадуваних нами вище А. Свенссона і О. Венделя.
Зрозуміло, що перекладна література не могла повною мірою задовольнити потреби вітчизняних спеціалістів ні якісно, ні кількісно. Тому визначними віхами у становленні наукової криміналістики і надзвичайно цінними посібниками для практиків слід вважати роботу відомого харківського судового медика Миколи Сергійовича Бокаріуса «Початковий зовнішній огляд трупа при міліцейському і кримінально- розшуковому дізнанні»» (1925), яка в 1930 р. переросла у фундаментальний посібник «Судова медицина для медиків і юристів». Згодом, у 1940 p., інший вчений — відомий київський судовий медик Юрій Сергійович Сапожніков видав визначну роботу «Початковий огляд трупа на місці його виявлення». Великий внесок належить і «чистим» криміналістам, які забезпечили практику корисними матеріалами. Так, І. М. Якимов підготував «Практичне керівництво з розслідування злочинів» (1924), М. П. Макаренко — «Техніку розслідування злочинів» (1925), В. М. Натансон — «Основи техніки розслідування злочинів у конспективному викладі» (1925), М. Д. Вороновський — «Кримінальну техніку. Початковий курс» (1931), В. І. Громов «Методику розслідування злочинів» (1929) тощо.
Таким чином, у криміналістиці був накопичений величезний емпіричний матеріал, :що із закономірною неминучістю зумовило настання етапу формування окремих криміналістичних теорій, паростки яких уже почали пробиватися в роботах названих нами вітчизняних і зарубіжних вчених. Надзвичайно важливу роль у завершенні формування основ криміналістичної теорії та становленні криміналістики як ще не зовсім зрілої, але цілком самостійної, юридичної науки відіграла розробка теорії криміналістичної ідентифікації,
У січні 1940 р. в журналі АН СРСР «Советское государство и право» Сергій Михайлович Потапов публікує статтю «Принципи криміналістичної ідентифікації», яка стала основоположною у формуванні криміналістичної теорії світового значення і до цього часу відіграє (і буде відігравати!) фундаментальну, філософського рівня роль у доказовому процесі встановлення судової істини завдяки виявленню фактів на основі вивчення контактних матеріально фіксованих, субстанціональних та ідеальних слідів минулих подій. Основні положення цієї статті він розгорнув і більш детально аргументував у брошурі «Вступ до криміналістики», яка вийшла у 1946 р. Концепція С. М. Потапова, якщо коротко, полягала у тому, щ(о головним завданням і основною метою всіх методів криміналістики є отримання судового доказу тотожності в результаті дослідження, яке називається «ідентифікація». При цьому метод ідентифікації є способом точного узнавання предметів та явищ, об´єднує в систему окремі криміналістичні методи і у різних видах і формах його застосування являє собою саму методологію криміналістичного дослідження. Автор концепції вважав, що ідентифікації можуть підлягати різноманітні матеріальні предмети і явища, їх роди і види, кількості та якості, ділянки простору і моменти часу, людська особа в цілому, її окремі ознаки, фізичні властивості, розумові здібності, зовнішні дії людини та її психічні акти. Нарешті, були визначені принципи ідентифікації, які він, зокрема, сформулював так: а) чіткий поділ об´єктів, що беруть участь в ідентифікації, на ідентифіковані та ідентифікуючі; б) поділ об´єктів ідентифікації на змінювані та відносно незмінні; в) дослідження кожної ознаки, що порівнюється в русі, тобто встановлення залежності існуючого стану даної властивості від попередніх і супутніх умов.
Концепцію С. М. Потапова, паростки якої вже пробивалися в ранніх роботах А. Бертільйона, І. М. Якимова, Є. У Зіцера, схвально сприйняли юридичні кола, хоча в деяких аспектах вона була піддана обґрунтованій критиці в журнальній статті М. В. Терзієва «Ідентифікація в криміналістиці» (1948) і монографії А. І. Вінберга «Основні принципи радянської криміналістичної експертизи» (1949), в основному, за надзвичайно широкі рамки ідентифікації, яка, за С. М. Потаповим, охоплює всі пізнавальні акти, підводить будь-яке судження або дослідження під поняття ідентифікації, що є штучним і для науки неприпустимо розпливчастим. Деякі положення своєї концепції автор у подальшому уточнив.
Названі роботи С. М. Потапова, М. В. Терзієва, А. І. Вінберга поклали початок формуванню такої окремої криміналістичної теорії, як теорія криміналістичної ідентифікації Проблеми криміналістичної ідентифікації, викликані видатною ідеєю, що постали перед вченими і практиками, одержали певне вирішення і подальший розвиток у роботах В. Я. Колдіна «Ідентифікація при проведенні криміналістичних експертиз» (1957), «Ідентифікація в розслідуванні злочинів» (1978), фундаментальній монографії М. Я. Сегая «Методологія судової ідентифікації»» (1970), книзі Б. І. Шевченка «Теоретичні основи трасологічної ідентифікації в криміналістиці» (1975), докторських дисертаціях М. В. Салтевського «Теоретичні основи встановлення групової належності в судовій експертизі»» (1969), В. С. Мітрічева «Наукові основи і загальні положення криміналістичних ідентифікаційних досліджень фізичними і хімічними методами» (1971), І.Г. Гончаренка «Методологічні проблеми використання даних природничих і технічних науку кримінальному судочинстві»» (1981), монографії В. П. Колмакова «Ідентифікаційні дії слідчого» (1977), філософській статті І. І. Котюка «Гносеологічна функція криміналістичної ідентифікації» (1985) та багатьох інших.
Завершальним етапом формування криміналістики як самостійної юридичної науки стали дискусії про її предмет і методологічні основи, адже тисячоліття пізнавальної діяльності людства беззаперечно довели, що пізнання об´єктивної дійсності у будь-якій галузі може бути плідним лише тоді, коли чітко визначено предмет даної конкретної науки.
З накопиченням емпіричного матеріалу, впровадженням пристосованих для проблем юридичної практики досягнень природничих і технічних наук, появою плодотворних наукових ідей і ґрунтовних систематизованих узагальнень криміналістика пройшла непростий шлях від прикладної технічної дисципліни до зрілої самостійної науки, здатної не лише відбивати існуючу в даних умовах місця і часу дійсність, а й прогнозувати шляхи і наслідки розвитку об´єктів свого вивчення — вищої форми забезпечення потреб практики. Підсумки розвитку криміналістики підбивались на принципових і представницьких дискусіях про її предмет у 1942 p., потім у 1952 р. і нарешті на кількох всесоюзних конференціях криміналістів у Харкові (1969), Свердловську (1970), Москві (1972), Мінську (1973). Існуючі визначення предмета криміналістики, які давали свого часу І. М. Якімов, І. П. Мітрічев, А. І. Вінберг, П. І. Тарасов- Родіонов, О. М. Васильєв, М. П. Шаламов, О. О. Ейсман і які були, безумовно, корисними для розвитку науки криміналістики, все ж недостатньо відображали призначення і функції науки в суспільстві, зосереджуючись на її статичних проявах і кількісних характеристиках.
Дане ще в 1967 p. P. С. Бєлкіним визначення предмета криміналістики, до якого він включив положення про необхідність вивчення наукою закономірностей розвитку того фрагмента реального світу, котрий є її предметною галуззю, принципово відрізнялось від інших тим, що воно в основі відповідало канонам теорії пізнання (а наука є найважливішим засобом пізнання!) і наукознавчим уявленням про сутність і завдання науки. Навколо висловленої P. С. Бєлкіним ідеї і точилася періодично різної гостроти полеміка, яка врешті-решт закінчилась визнанням, а потім — і утвердженням нового принципового напряму теоретичного збагачення криміналістики. Як завжди буває в науці, висловлені й утверджені ідеї, якими б вони не були досконалими, з часом піддаються вдалим чи менш вдалим доповненням і уточненням. Як правило, це приносить користь і науці, і практиці. Такого роду пропозиції і удосконалення, які збагатили певним чином запропоноване P. С. Бєлкіним формулювання, в усякому разі мотивували подальші пошуки оригінальних рішень, були зроблені в цікавих і конструктивних працях В. І. Попова, Ф. Ю. Бердичевського, Ю. І. Краснобаєва, М. О. Селіванова, Є. І. Зуєва, 3. І. Кирсанова, В. Г. Гончаренка та ін. Про це ми поговоримо у спеціальному параграфі нашого підручника.
В історичному аспекті необхідно підкреслити ще одну важливу обставину. З часом криміналістика — спочатку спорадично, а потім і предметно — почала виходити за межі досудового слідства, кримінального судочинства і судочинства в цілому. Перші прояви цієї нової закономірності матеріалізувались у визначних фундаментальних роботах А. Є. Ароцкера «Використання даних криміналістики в судовому розгляді кримінальних справ» (1964) і Т В. Варфоломеєвої «Криміналістика і професійна діяльність захисника» (1987) та в багатьох інших роботах, наприклад: В. Г. Танасєвича — про використання криміналістики в прокурорському нагляді; В. Г. Тихині — у тактиці цивільного процесу; В. В. Німчука — в дослідженні старовинних рукописів і палімпсестів; Ю. П. Попова — в дослідженні творів образотворчого мистецтва; С. А. Ципенюк — у дослідженні документів пушкінської доби, М. С. Полевого — в атрибуції портрета М. Ю. Лєрмонтова тощо.
Розповідь про створення методологічних основ криміналістики була б неповною, якби ми крім багатьох уже згаданих не назвали кілька робіт, які можуть вважатись теоретичною опорою сучасної криміналістичної теорії та надійним джерелом ефективної практики. Серед них книги P. С. Бєлкіна «Курс криміналістики» в 3-х томах (1997), P. С. Бєлкіна і А. І. Вінберга «Криміналістика і доказування» (1969), P. С. Бєлкіна і А. І. Вінберга «Криміналістика. Загальнотеоретичні проблеми» (1973), 1. І. Вінберга і Н. Т Малаховської «Судова експертологія» (1979), І. М. Лузгіна «Методологічні проблеми розслідування» (1973), О. О. Ейсмана «Логіка доказування» (1971), О. Р. Ратінова «Судова психологія для слідчих» (1967), М. О. Селіванова «Радянська криміналістика. Система понять» (1982), В. О. Коновалової «Проблеми логіки і психології у слідчій тактиці» (1965), Г. А. Матусовського «Криміналістика в системі наукових знань» (1976), О. М. Васильєва і М. П. Яблокова «Предмет, система і теоретичні основи криміналістики» (1984), М. С. Полевого «Криміналістична кібернетика. Теорія і практика математизації і автоматизації інформаційних процесів і систем у криміналістиці» (1989), І.І. Шиканова «Актуальні питання кримінального судочинства і криміналістики в умовах сучасного науково-технічного прогресу» (1978), В. Ю. Шепітька «Криміналістична тактика» (2007), монографія колективу авторів «Радянська криміналістика. Теоретичні проблеми» (1978), монографія за редакцією М. Г. Находкіна і В. Г. Гончаренка «Лазери в криміналістиці і судових експертизах» (1986) та ін.
Розширення і поглиблення процесу використання даних природничих і технічних наук супроводжувалось вивченням і узагальненням практики спеціальних органів, які займалися розслідуванням злочинів, що утворило один з основних напрямів у розвитку криміналістики, зміст якого — вироблення найбільш загальних наукових положень і рекомендацій щодо організації та проведення досудового слідства. Так виникла слідча (криміналістична) тактика, яка почала займатися і займається тепер вивченням закономірностей поведінки осіб, які потрапляють в орбіту кримінального процесу, проявів у зв´язку з цим їхніх психічних властивостей, а також виробленням на цій основі прийомів спілкування, збирання і дослідження доказової інформації в контексті їх змісту, послідовності та доцільності у конкретних ситуаціях, оптимальної лінії поведінки працівників слідства при виконанні ними процесуальних дій із збирання, дослідження й використання доказів у кримінальному судочинстві.
Уже в перших роботах згадуваних нами піонерів криміналістики — Г. Гросса, Е. Аннушата, А. Гельвіга, Р. Гейндля, В. Громова, С. Трегубова, Г. Шнейкерта, В. Штібера, І. Якімова містяться розрізнені, але змістовні рекомендації щодо організації, планування розслідування, проведення окремих слідчих дій — в основному допиту, обшуку, слідчого огляду. Більше того, ще в роботі Я. Баршева «Підстави кримінального судочинства із застосуванням до Російського кримінального судочинства» (1841) містилися деякі рекомендації щодо проведення огляду. В усіх перших підручниках з криміналістики радянського періоду більш чи менш детально висвітлюються питання тактики досудового слідства.
Фундаментальні теоретичні основи тактики як розділу науки криміналістики були закладені в докторських дисертаціях О. М. Васильєва «Основи слідчої тактики» (1960) і В. О. Коновалової «Теоретичні проблеми слідчої тактики» (1966). Далі розробку проблем криміналістичної тактики (ця, друга, назва стала більш вживаною) крім зазначених авторів проводили багато вчених, серед яких (вибірково і вкрай обмежено) слід назвати Н. М. Ахтирську («Криміналістична тактика: принципи і функції»» — 1998), О. Я. Баєва («Конфлікти в діяльності слідчого» — 1981), В. П. Бахіна («Поняття, сутність і зміст криміналістичної тактики» — 1999), P. С. Бєлкіна («Нариси криміналістичної тактики» — 1993), Н. Г. Бритвич («Теоретичні основи і тактика пред´явлення для впізнання» — 1968), І. Є. Биховського («Процесуальні і тактичні питання системи слідчих дій» — 1975), Т. С. Волчецьку («Криміналістична ситуалогія» — 1997), Г. Г. Доспулова («Психологія допиту на попередньому слідстві»» — 1976), А. Я. Драпкіна («Основи криміналістичної теорії слідчих ситуацій» — 1987), А. В. Дулова («Тактичні операції у розслідуванні злочинів» — 1979), О. О. Закатова («Неправда і боротьба з нею» — 1984), Г. О. Зоріна («Тактичний потенціал слідчої дії»» — 1989), A. М. Карнєєву («Притягнення як обвинуваченого» — 1962), В. С. Ко- маркова («Тактика допиту»» — 1976), В. І. Комісарова («Теоретичні проблеми слідчої тактики» — 1987), В. Г. Лукашевича («Основи теорії професійного спілкування слідчого» — 1993), М. І. Порубова («Наукові основи допиту на попередньому слідстві»» — 1978), Ф. М. Сокирана («Сучасні концепції психологічного впливу на досудовому слідстві» — 2002), М. П. Хайдукова («Тактико-психологічні основи впливу слідчого на осіб, які беруть участь у справі»» — 1984), С. Ю. Якушина («Тактичні прийоми при розслідуванні злочинів» — 1983), B. Ю. Шепітька зі згадуваною вже його роботою «Криміналістична тактика. Системно-структурний аналіз» (2007).
Криміналістичний аналіз окремих видів злочинів, класифікація прийомів к вчинення і приховання обумовили розробку криміналістичних методик, що містять рекомендації стосовно організації та здійснення розслідування відповідних найбільш типових видів злочинів.
Значний внесок у розробку теоретичних основ методики розслідування окремих видів злочинів внесли: харківський криміналіст О. Н. Колесниченко, який у 1967 р. захистив докторську дисертацію «Наукові та правові основи розслідування окремих видів злочинів» — першу роботу з криміналістичної методики такого рівня; вчений з Єкатеринбурга І. Ф. Герасимов — «Деякі проблеми розкриття злочинів» (1976); мінчанин І. А. Возгрін — «Криміналістична методика розслідування злочинів» (1983), москвичі О. М. Васильєв — «Проблеми методики розслідування окремих видів злочинів» (1978), М. П. Яблоков — «Криміналістична методика розслідування» (1985), І. Ф. Пантелеев — «Методика розслідування злочинів» (1975).
Поряд із загальнотеоретичними працями методичного спрямування і певною мірою на їх основі бурхливо вивчались і вивчаються питання методики розслідування окремих видів злочинів, останнім часом, з розвитком вільного ринку, — особливо у сфері економічних відносин. Слід підкреслити при цьому, що методологічною базою для активного розвитку цього наукового напряму, безперечно, є фундаментальна праця київського професора С. І. Тихенка «Боротьба з розкраданнями соціалістичної власності, пов´язаними з підробленням документів» (1959), у якій вперше він поставив питання і довів системне і детермінуюче значення норм кримінального права (перш за все його Особливої частини) для формування окремих методик розслідування певних видів злочинів.
Варто назвати декілька робіт з методики розслідування, які і в теоретичному, і практичному сенсі є корисними для підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів, серед них роботи М. М. Баранова «Розслідування крадіжок особистого майна» (1977), Т. П. Бірюкової та В. В. Бірюкова «Розслідування виготовлення та збуту підроблених грошей» (2006), В. І. Боярова «Розслідування вбивств, вчинених під час «розборок» злочинних угруповань» (2000), В. Б. Вєхова «Комп´ютерні злочини: способи вчинення, методика розслідування» (1996), А. Ф. Волобуєва «Проблеми методики розслідування розкрадань майна у сфері підприємництва» (2000), А. В. Дулова «Основи розслідування злочинів, вчинених посадовими особами» (1985), М. К. Камінського «Розслідування хабарництва» (1978), Л. Л. Канєвського «Криміналістичні проблеми розслідування і профілактики злочинів неповнолітніх» (1991), В. О. Коновалової «Вбивство: мистецтво розслідування» (2001), В. І. Кукліна «Розслідування розбійних нападів і грабежів» (1977), В. В. Лисенка «Розслідування ухилень від сплати податків, вчинених посадовими особами підприємств, організацій, установ» (1997), Г. А. Матусовського «Економічні злочини: криміналістичний аналіз» (1999), В. В. Радаєва «Розслідування злочинів, вчинених особами з психічними вадами» (1987), Л. Д. Родіонова «Розслідування дорожньо-транспортних пригод» (1990), В. Н. Сидорика «Методика розслідування зґвалтувань» (1981),
В. В. Тищенка «Корисливо-насильницькі злочини: криміналістичний аналіз» (2002), В. М. Шевчука «Основи методики розслідування контрабанди» (2001), М. П. Яблокова «Розслідування організованої злочинної діяльності» (2002), колективна монографія за редакцією В. Ю. Шепітька «Розслідування злочинів у сфері господарської діяльності: окремі криміналістичні методики» (2006).
Сьогодні на юридичних факультетах, в університетах, академіях, у правоохоронних органах України працюють криміналісти Ю. П. Аленін, В. П. Бахін, Я. О. Береський, П. Д. Біленчук, В. І. Бояров, Т. В. Варфоломеева, В. Г. Гончаренко, І. В. Гора, Ю. М. Дьомін, В. А. Журавель, 1. В. Іщенко, В. А. Колесник, В. П. Колонюк, В. О. Коновалова, І. І. Котюк, І. П. Красюк, В. С. Кузьмічов, В. В. Лисенко, Є. Д. Лукьянчиков, І. Т. Hop, М. Я. Сегай, В. В. Тищенко, В. Ю. Шепітько та багато інших, не менш знаних фахівців. Крім того в останні роки в різних спеціалізованих вчених радах десятки талановитих і перспективних молодих вчених захистили цікаві й корисні дисертації з криміналістики, так що в майбутнє можна дивитися з оптимізмом.