Економічна дипломатія та економічна безпека України
5.2. Кадрове забезпечення функцій ведення комерційної дипломатії
Заняття “торговими проблемами” означає для дипломатів, власне кажучи, сполучення двох різних функцій: 1) збору інформації, оцінки зібраних відомостей, інформування центру і переговорів; 2) безпосередньої підтримки експорту. Аналітики говорять, що пріоритет пови-нен належати першому пункту, при тому, природно розуміти, що для ефективної участі у переговорах дипломату потрібно отримати деяку додаткову підготовку. Причому така підго-товка повинна бути дуже специфічного характеру [103].
Відповідно змінювалися стандарти кадрових вимог, як і рівень торгово-економічної спеціалізації. Але разом з тим були й істотні проблеми, що виходять із двох нерідко кон-фронтуючих сфер діяльності людей бізнесу та кадрових дипломатів.
З боку перших відзначалася готовність направлення без будь-яких зволікань керів-ників молодшої ланки, які будуть жити за межами країни, вільно працювати, розмовляти ще однією іноземною мовою, крім англійської; добре розуміють політику, звичаї і специфічні пи-тання; добре розуміють звичаї закордонних країн, а також їхніх сусідів; мають знання і досвід інтернаціонального підходу до бізнесу.
З боку інших висловлювалася критика на адресу існуючої системи підготовки (начеб-то більше вивчаємо техніку роботи, у той час як на практиці передбачається зіткнення з більш серйозними питаннями, у тому числі геополітичного чи міжнародного значення). Залучення фахівців з бізнесу може бути корисним, але проблеми це в цілому не вирішує, таким людям найчастіше не вистачає широти національного підходу, вони не знають “гарячих”, з погляду політики, проблем.
Відомо, що під впливом “економізації” змінився характер вимог до кадрів, в першу чергу до кадрів економічної дипломатії. Виявилися потрібними знання і досвід у сфері еконо-міки, і особливо світової економіки та міжнародних економічних відносин; підвищена роль міжнародного приватного права і пов’язаних з ним галузей.
Проблема відповідної кваліфікації дипломатів та їх професійної готовності забез-печувати національні інтереси країни і в той же час сприяти покращенню торгово-еконо-мічних інтересів вітчизняного бізнесу виявилася однією із найбільших проблем.
Зміна функцій і ролі сучасної дипломатії ставить перед цією службою подвійне зав-дання в кадровій сфері. З одного боку, це постачання для міжнародного діалогу фахівців, глибоко обізнаних з певною спеціальною сферою і здатних порозумітися з аналогічними спе-ціалістами в інших країнах. З іншого боку – це підготовка дипломатичного персоналу в дусі генералізму, який передбачає спроможність працювати відразу на цілій низці напрямів.
Одна з основних функцій дипломатії, зокрема економічної – збір об’єктивної ін-формації про те, що відбувається у світі, та її оцінка з погляду інтересів держави – може реально виконуватися лише тоді, коли твій партнер з іншого посольства чи міністерства закордонних справ довіряє тобі. Діалог між дипломатами базується на двох принципах: ко-ректність інформації та конфіденційність. Дипломат, пійманий на брехні, втрачає свій ав-торитет в очах колег. Дипломат, який намагається довідатися якомога більше від колеги, не повідомляючи йому нічого нового або обмежуючись загальновідомими речами, не поважає співбесідника і не може розраховувати на його довіру. Найбільш лаконічно цей принцип сформулював Д. Ф. Даллес: “Довіра, яку щодо тебе виявив інший, викликає звичайно потребу, щоб ця довіра була заслуженою”. Вимога “почути якомога більше, сказавши якомога менше”, свідчить про необізнаність зі специфікою дипломатичного фаху і на практиці не спрацьовує. У своїй книзі “Дипломатія” Г. Ніколсон писав про важливість для дипломатів такої речі, як кор-поративність. “Подібно до науковців, філателістів або інших фахівців, які, збираючись разом, відкривають для себе, що інтереси їхнього фаху дають змогу подолати національні та мовні бар’єри, дипломатична служба різних держав створює щось на зразок відчуття солідарності і висуває певні неписані норми, які визнаються всіма”. Посол та міністр, які ведуть переговори про укладення мирної угоди, “можуть відкрити для себе, що вони знайомі з довоєнних пір, коли були молодими аташе”. Ця дипломатична солідарність є важливим чинником, який не має нічого спільного з космополітизмом чи відсутністю патріотизму, хоча дипломату й повинна бути властивою певна міра скептицизму. Інколи ніщо не відповідає інтересам власної держави більше, ніж солідарність між дипломатами, представниками шляхетного фаху, який недарма протягом сторіч вважався парафією політичної та інтелектуальної еліти [103, с. 48].
Аналізуючи сучасні тенденції та дилеми, які стоять перед кадровими системами дипло-матичних служб світу, процитуємо В. Беккуса, який вважав, що жодна з наявних систем підготовки та комплектування кадрів на Заході не позбавлена суттєвих вад. Він прогнозував, що наприкінці XX ст. в кадровій політиці МЗС світу стоятиме на порядку денному низка ключових проблемних питань. Перерахуємо ті, що актуальні для України. В Україні на даному етапі, коли відбувається розбудова сучасної дипломатичної служби, ця дилема не є такою актуальною, як для інших країн. На стадії формування дипломатії Україна не має іншого виходу, ніж комплектувати МЗС значною мірою за рахунок осіб, які не мають дипломатичної освіти і не є кадровими дипломатами. Проте на перспективу вимальовується чітке прагнення до перетворення української дипломатії на традиційну “елітну”, закриту систему за зразками, випробуваними протягом століть. Заснування Дипломатичної академії при МЗС в 1996 р. було важливим кроком на цьому шляху. Така тенденція відповідає передовому світовому досвіду, хоча “закритість” дипломатії не повинна перетворюватися на догму, й за необхідності як виняток має передбачатися прихід фахівців з інших установ.
Однозначних відповідей на ці запитання поки немає. Проте для того, щоб гармонійно розвиватися в майбутньому, дипломатична служба повинна зробити вибір або принаймні сформулювати концепцію стосовно цих ключових дилем.
Коротко про систему дипломатичних рангів та кар’єрного просування. На етапі ста-новлення кадрової політики в МЗС України ця система, яка є, так би мовити, ключовим коліщатком механізму дипломатичної служби, ставатиме об’єктом дедалі більшої уваги. Чітка ієрархія дипломатичних рангів традиційно й небезпідставно вважається вагомим атрибутом дипломатії як закритої системи. Проте нині все голосніше лунають голоси про шкідливість зайвої ієрархічності. Так, у вересні 2000 р. федеральний міністр закордонних справ Німеччини Й. Фішер, сповіщаючи про наступну кадрову реформу в МЗС ФРН, як одну з основних цілей ставив “усунення ієрархій, які паралізують мотивацію та творче ставлення до роботи”.
Оскільки, як ми вже згадували, сучасній українській дипломатичній службі властива однозначна тенденція до її перетворення на закриту систему, дипломатичні ранги будуть, очевидно, потрібні і в майбутньому. Проте слід враховувати, що серед провідних західних дипломатичних служб є і такі, що відмовилися від системи дипломатичних рангів, але збе-регли свій закритий статус.
Для того щоб відповідати новим вимогам, дипломат повинен бути здатним до ви-конання традиційних дипломатичних функцій (аналіз, інформування, ведення переговорів тощо) на універсальній основі, з точки зору вимог і інтересів у цілій низці сфер. Він повинен мати достатній рівень професійної обізнаності та практичного досвіду для вирішення проблем на будь-якій посаді, де йому доведеться працювати протягом своєї кар’єри. Натомість перед дипломатами ставляться інші вимоги. Від них очікуються глибокі знання у своїй специфічній сфері, обізнаність із правилами й нормами, розуміння взаємозв’язків, без чого МЗС неспро-можне діяти в цій сфері на достатньо компетентному рівні. Водночас спеціалісту необхідна здатність дивитися на свій вузький специфічний предмет з урахуванням інших зовнішньо-політичних пріоритетів. МЗС не може працювати на достатньо високому рівні, якщо дипломати обох напрямів не представлені в ньому в достатній кількості. Що ж стосується їхньої підготовки, то тут існують два основні підходи. Перший – це готувати молодих дипло-матів від самого початку в дусі вимог генералізму за одночасного рекрутування обізнаних зі своїми сферами фахівців, які стають дипломатами-спеціалістами. Другий – це створення вже в ході виконання завдань дипломатичної служби двох окремих груп, які працюють разом і досягають позитивних результатів за рахунок “командного духу”.
У сучасній українській дипломатичній службі превалює другий підхід, тобто праг-нення вже під час перебування підготовлених фахівців на дипломатичній службі створити дві окремі групи, які б успішно взаємодіяли. Одною з причин цього є вже згадувана успадкована від радянських часів схильність до підготовки дипломатів-спеціалістів. А втім, важко обрати якусь іншу стратегію на етапі формування нової дипломатичної служби, коли мимоволі доводиться “на ходу” вирішувати питання кадрової політики, над якими в інших країнах роками працюють десятки досвідчених експертів.
Щодо професійних якостей економічного дипломата, то до них можна віднести:
– знання і досвід у сфері торгівлі та економіки, зокрема світової економіки і між-народних економічних відносин;
– знання міжнародного приватного і публічного права та пов’язаних з ним галузей;
– знання економічної специфіки країн-партнерів;
– знання хоча б двох іноземних мов.
Завданнями економічного дипломата в сучасних умовах є:
– розробка на основі аналізу інформації комплексу дво- та багатосторонніх відносин України у світовому співтоваристві;
– розробка проектів, висновків, пропозицій щодо виконання міжнародних договорів;
– розробка політики і конкретних заходів щодо розширення торгово-економічних, фі-нансових зв’язків, науково-технічних, культурних та інших обмінів між країнами та міжна-родними організаціями;
– забезпечення єдиної системи реєстрації та обліку договорів;
– залучення іноземних інвестицій в економіку України [103].
Що стосується психологічних якостей сучасного посла, то тут підходи західних дипло-матичних служб добре ілюструються на прикладі запитань стандартної анкети, на основі якої складається характеристика кожного німецького дипломата. Його керівні здібності оціню-ються насамперед за трьома ключовими якостями: “вміння делегувати компетенції та контро-лювати діяльність підлеглих”, “здатність мотивувати підлеглих” та “вміння бути прикладом” для них. При цьому найвища оцінка керівних здібностей виставляється, якщо керівник [2, с. 193]:
а) здатний правильно оцінювати можливості співробітників, тому знає, в якому пи-танні він може покластися на них, а в якому – має контролювати; де потрібно, дає вказівки; де можливо – свободу дій; причому вказівки мають конкретний характер;
б) щедрий у спілкуванні зі співробітниками на добрі побажання, похвалу та визнання успіхів; має особливий талант пояснювати їм значення відповідного завдання і сенс їх роботи; навіть у скрутних ситуаціях здатний “повести за собою”;
в) поважається співробітниками як взірець, сам виконує більший обсяг роботи, ніж вимагає від підлеглих.
Поряд із професійними дипломатичними якостями послу необхідні властивості вправ-ного менеджера. Відомий британський дипломат Даглас Баск писав, що хороший посол – це не лише лідер зіграної команди, але і її тренер: “Коли він залишатиме свою посаду, то важ-ливо, аби в нього було почуття, що кожен його підлеглий став під його керівництвом більш щасливим та компетентним. Йому слід уважно спостерігати за роботою підлеглих, заохочу-вати, підказувати рішення та ніколи не забувати похвалити”.
Намагання сучасних дипломатичних служб перейти на нові методи роботи є важливим компонентом у загальному процесі їх пристосування до нових вимог і нових “правил гри” в сучасних міжнародних відносинах.
Аналізуючи нові функції дипломатичної служби в країнах Заходу, ми дійшли вис-новку, що сучасний дипломат – це насамперед радник, консультант, місце якого поруч з політичним керівництвом країни. Пряме спілкування глав держав та урядів не знижує, а, навпаки, підвищує роль дипломатів як представників країн на міжнародній арені. У випадку України ця роль є особливо важливою, оскільки український політичний істеблішмент не має такого багатого досвіду міжнародного спілкування, як політики країн Заходу. У сучасних умовах дипломатам не доводиться скаржитися на нестачу нових викликів. За певного скорочення компетенцій у веденні політичних переговорів роль дипломатії відчутно зросла в інших основних сферах – представницькій та інформаційній. Сучасний дипломат, який є, по суті, акумулятором досвіду держави в міжнародній сфері, чимраз більше стає посередником не лише між урядами, а й між народами, культурами, економічними системами. Його досвід є неоціненним для будь-якої молодої незалежної держави, яка утверджує себе в міжнародній спільноті. Оскільки до того ж у сучасному світі лишається слушною теза, що “велич держави вимірюється якістю її дипломатії”, то щодо нових демократій традиційна репрезентативна функція дипломатії ще більше зростає під кутом зору утвердження їх позитивного іміджу у світі. Разом з дорадчими функціями і постачанням (менеджментом, аналізом) інформації для вищих політичних кіл на сьогоднішнього дипломата покладається широка палітра інших завдань, насамперед у плані захисту економічних інтересів держави. Сучасний дипломат по-винен виявляти достатню обізнаність з економічними питаннями, маючи на увазі як інтереси власної держави, так і знання економічної специфіки країн-партнерів. Економізація дипло-матичних служб стоїть нині на порядку денному в більшості країн Заходу. Вона передбачає здійснення цілої низки кроків, кінцевою метою яких є значне підвищення чутливості дипло-матичних систем до економічної проблематики. Ідеться і про належну переорієнтацію системи дипломатичної освіти, і про збільшення питомої ваги компетентних співробітників, які зай-маються економічними питаннями в центрі та в закордонних представництвах, і про регулярне ознайомлення співробітників МЗС та закордонних місій з актуальними потребами націо-нальних підприємців. Корисно ознайомитися з практикою регулярного запрошення керівників провідних національних фірм та банків до МЗС, відрядження представників галузевих мі-ністерств до складу закордонних місій, використання веб-сайтів МЗС та місій для поширення достовірної інформації про умови діяльності закордонних інвесторів тощо.
Цілком можливо, що в гострій формі такі протиставлення виявляли себе скоріше на папері, ніж на практиці. Часто зустрічалися пропозиції більш помірного, компромісного ха-рактеру. Наприклад, від імені представників бізнесу (особливо периферійного, не розташо-ваного безпосередньо на “торгово-фінансових артеріях” чи поблизу від них) обговорювалися ідеї дипломатичних представників більше орієнтуватися на вирішення загальнонаціональних завдань (тобто враховувалися інтереси не тільки тих ділових кіл, що зосереджені у центрі бізнесу). Зустрічалися скарги на “географічну несправедливість”, коли “близькість з іноземним посольством“ виявлялася не на руку розташованим у відповідному окрузі фірмам. Логіка дипломата-керівника дуже проста: бізнесмен повинен йти разом з дипломатом, так що прагнути будь-що до прямого представництва на міждержавному рівні зовсім не обов’язково.
Отже, більше енергії та кмітливості варто спрямовувати на взаємне співробітництво між держапаратом і приватним бізнесом: користі таке співробітництво і кооперація принесе більше, а ефект буде мати більш тривалий характер.
На високі посади у сфері дипломатії стали призначатися фахівці, що мають прак-тичний досвід у торгово-економічній сфері; розширилося пряме співробітництво міністерств іноземних справ із зовнішньоторговельними службами своїх країн, а також створилися різного роду міждепартаментські консультативні ради; торгова дипломатія усе більш переставала бути синонімом економічної дипломатії, якби “відмежовувалася” від того, що незабаром стала дійсно сучасною економічною дипломатією. Особливо відчутною ця зміна стала в останні роки, у тому числі під впливом процесів глобалізації, розвитку операцій транснаціональних корпорацій. Але джерела формування такої торгово-економічної інфраструктури і розширення функції дипломатії можуть розглядатися й раніше.
Відбір кадрів, відповідно до опублікованих документів, здійснюється з числа випускників університетів чи коледжів, що мають відповідні дипломи за профілем “Ділове адмі-ністрування” чи “Зовнішня торгівля”. Функції зазначених двох відомств у цій роботі чітко ви-значені. Міністерство економіки зобов’язалося пропонувати список таких навчальних закладів, а також представляти фахівців у спільні комісії з добору кандидатів.
Державний департамент, діючи разом з Міністерством економіки України, допомагає в оцінці письмової екзаменаційної роботи з метою визначення компетентності випускника в області ділового адміністрування чи зовнішньої торгівлі і вживання додаткових заходів з метою залучення кандидатів для роботи у закордонній службі з комерційної спеціалізацією.
Державний департамент розглядає комерційних спеціалістів як функціональну групу усередині закордонної служби. Міністерство економіки України рекомендує для призначення своїх співробітників як резерв, а також несе основну відповідальність за рекомендацію на таку роботу бізнесменів та інших неурядових співробітників, що мають необхідний досвід у промисловості, торгівлі, туризмі й інвестиціях.
У розподілі таких співробітників на конкретні посади державний департамент ви-ходить з рекомендацій Міністерства економіки України. Зі своєї сторони, останнє розширює число таких посад, на які фахівці можуть призначатися у порядку ротації.
У питанні ранжування фахівців у їх комерційній діяльності державний департамент зобов’язався забезпечувати відповідні кадри необхідним дипломатичним статусом. Їх функ-ціональні обов’язки перелічуються у спеціальному додатку. До таких обов’язків відносять:
1) надання наступних видів послуг закордонним і місцевим бізнесменам, які звер-таються безпосередньо за підтримкою: налагодження ділових зв’язків; забезпечення при-датною інформацією про потенційних покупців, джерела постачання та інші ділові мож-ливості; допомога у підготовці і представленні ділових пропозицій, допомога у встановленні контактів з місцевими урядовими чиновниками; підготовка швидких і обґрунтованих відпо-відей на запити з торгових проблем; надання іншої необхідної допомоги, коли це необхідно;
2) просування експорту товарів, забезпечення необхідної організаційної підтримки;
3) сприяння використанню можливостей для приватних інвестицій;
4) підтримка контактів з іноземними бізнесменами і урядовими чиновниками з метою захисту інтересів;
5) для цілей належного інформування закордонного і місцевого бізнесу організація роботи відповідних бібліотек, ведення файлів;
6) максимальне пересування у зоні своєї діяльності з метою демонстрації комерційних інтересів;
7) усіляке просування стандартів і специфікації, щоб сприяти бізнесовій діяльності, участі у торгах тощо;
8) підтримка участі бізнесу у місцевих торгових ярмарках, виставках, у роботі ін-формаційних центрів, а також забезпечення необхідною інформацією місцевих бізнесменів і урядових представників про проведення аналогічних заходів.