Професійно-психологічна підготовка працівників слідчих підрозділів

8.4. Психологічні особливості проведення допиту

Допит - це найпоширеніша слідча та судова дія, за допомогою якої можна отримати і перевірити докази. Допит - це процесуальна дія, що являє собою регламентований кримінальними процесуальними нормами інформаційно- психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть в ньому участь, спрямований на отримання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення істини у справі (ст. 224-227, 232, 490-491 КПК).

Допит є однією з найбільш важливих слідчих дій. На проведення допиту витрачається близько 80 % робочого часу слідчого, відведеного ним на проведення слідчих дій. Повнота і достовірність отриманої інформації залежить не лише від дотримання встановлених процесуальних правил, але й від усвідомленості слідчого в психологічних механізмах формування образних уявлень і їх реконструкцій.

Оскільки допит здійснюється під час безпосереднього спілкування з конкретною особою, основне значення тут має пізнавальна та комунікативна діяльність слідчого. Найчастіше проводиться допит підозрюваних, обвинувачених, свідків, потерпілих. Хоча існує суттєва різниця у соціальному та кримінально-процесуальному статусі осіб вказаних категорій, їх допит за психологічними критеріями змістовної та динамічної сторін має певні загальні характеристики.

Перш за все, допит будується поетапно:

- попереднє вивчення та аналіз обставин злочину;

- психологічна підготовка до допиту;

- виконання процедури суто допиту (допитування);

- фіксація ходу та результатів допиту;

- аналіз та оцінка результатів допиту.

Із вказаних етапів перший та останній виконуються поза контактом із допитуваним, другий та четвертий є частково контактними.

По-друге, ефективність допиту залежить значною мірою від ретельності попереднього вивчення особистості допитуваного. Слідчому необхідно одержати інформацію про його життєвий шлях, професію, освіту, соціальний статус, умови роботи, спосіб життя, типові форми поведінки, зацікавлення та уподобання, психологічні властивості та якості, ставлення до злочину тощо. Безпосередньо під час допиту пізнається рівень загальної культури та розпитку допитуваного, особливості його мови, міміки та пантоміміки, психологічні реакції, готовність до співробітництва або ж негативне ставлення до слідства. Оскільки в процесі допиту відбувається не тільки збір інформації, але й психологічний вплив, є можливість визначити схильність особи до навіюваності, комунікативність, загальну тривожність та агресивність тощо.

Основними методами одержання зазначеної інформації є:

- безпосереднє та опосередковане (за допомогою інших осіб) спостереження;

- бесіда;

- аналіз дій і поведінки під час вчинення злочину та у звичайних умовах життєдіяльності;

- метод експертних оцінок, тобто одержання інформації від обізнаних осіб;

- психологічний експеримент вивчення поведінки допитуваного у спеціально створених умовах.

Третя характеристика допиту - необхідність установлення психологічного контакту, розвитку комунікативної взаємодії. Орієнтація щодо можливості встановлення психологічного контакту відбувається, насамперед, за допомогою своєрідних (особливо позамовних) ознак у поведінці допитуваного.

Спеціалісти розрізняють два їх типи: пускові (ті, що породжують контакт) та корегувальні (ті, що змінюють характер комунікації).

За допомогою невербальних ознак можна зробити висновок про актуальний емоційний стан допитуваного: здивування - очі широко розкриті, брови підняті вгору, рот напіввідкритий; страх - очі та брови, як при здивуванні, губи міцно стулені, щелепи стиснуті; сором - пальці знаходяться біля губ, зібрані пучкою; самопідбадьорювання - пальці рук переплетені; збентеження, зніяковілість - пошкрябування й потирання шкіри пальцями, маніпулювання предметами; схвильованість - закушування губ, похитування головою, відкидання волосся, вовтуження на сидінні тощо.

З метою вивчення особистості допитуваного, встановлення та підтримання з ним психологічного контакту Л. Б. Філоновим було запропоновано методику контактної взаємодії, що передбачає послідовне проходження наступних шести стадій:

1. Накопичення згоди.

2. Пошук спільних або подібних зацікавлень.

3. Визначення принципів та якостей, що пропонуються для спілкування.

4. Виявлення якостей, небезпечних для спілкування.

5. Індивідуальний вплив та адаптація до партнера.

6. Напрацювання спільних правил взаємодії.

Першій стадії - накопичення згоди - притаманні функції зняття психологічних бар´єрів та напруженості. Реалізація цих функцій забезпечується такими прийомами: «прочитування стану» - допитуваному повідомляється про переживання на основі сприймання невербальних ознак (тремтіння, потіння, почервоніння, заїкання); «співвіднесення запитань» - допитуваному ставлять тільки ті запитання, що передбачають стверджувальні відповіді, згоду. Інформативними щодо успіху в реалізації цієї стадії є скорочення пауз після поставлених запитань, зменшення односкладових («так», «ні») та реактивних відповідей, збільшення кількості висловлення власних думок, пояснень та доповнень.

Функціями другої стадії - пошук спільних або подібних зацікавлень - є формування стану задоволення спілкуванням, створення єдиного психологічного та інформаційного поля. Тут використовуються прийоми: «перерва» (цікава бесіда на загальні теми довільно переривається ініціатором); «демонстрація зацікавлення»; «деталізація цікавості» до окремих суджень; «проблема» - повідомлення слідчим інформації про проблему з метою почути від контактора можливі варіанти її вирішення; «переключення» - повідомлення про інші проблеми для розширення поля позитивних емоцій. Показниками успішності даної стадії може бути поява у контактуючих спільного лексикону; спогадів із кола питань, що обговорюються; знаходження взаємоприйнятних тем для обговорення.

На третій стадії - визначення принципів та якостей, що пропонуються для спілкування, - відбувається обмін інформацією про індивідуальні принципи та цінності контактерів; усвідомлення очікувань партнера по спілкуванню; формування готовності до прийняття його якостей (почуття гумору, погляди та цінності). На цій стадії застосовуються такі прийоми: «підбиття підсумків» - періодичне узагальнення предмету бесіди; «подібність думок» - спеціальні висловлювання щодо ідентичності розуміння чогось; «солідаризація» - висловлювання про ідентичність дій та способів вирішення проблеми; «виправдовування очікувань» - вислови- підтвердження щодо очікуваної відповіді або дії. Показниками успішності є визначення власних якостей та особливостей; повторення певних циклів висловів типу «відверто кажучи», «скажу щиро, що ...»; повідомлення партнера про власні пріоритети («звичайно, я...», «я б зробив...», «я звик...» тощо).

Четверта стадія - виявлення якостей, небезпечних для спілкування - виконує функції встановлення якостей, які партнер приховує, оцінювання їх значущості; розуміння ситуацій, коли ці якості можуть виявитися. На цій стадії використовуються прийоми: «пропонування дискусії» - стимулювання обговорення негативних якостей особистості; «висловлювання сумнівів» - недовіра до деяких повідомлень партнера по спілкуванню; «зіставлення протиріч» - свідомий пошук та акцентування уваги на суперечливості наданої інформації; «добудовування» - стимулювання до підбиття підсумків, узагальнення того, що не договорено; «очікування» - партнера інформують щодо висловлювань, які мають протиріччя, але без належного висновку. На успішність проходження стадії вказують випереджуючі заперечення типу: «Ви думаєте, що я...», «Ви хочете сказати...»; намагання створити дискусійну або суперечливу ситуацію, «поставити всі крапки над «і».

Функціональним змістом п´ятої стадії - індивідуальний вплив та адаптація до партнера - є корекція поведінки партнера щодо небезпечних та негативних якостей; реалізація синхронної комунікативної поведінки, спільний самоконтроль. На цій стадії застосовуються такі прийоми: «підказка» - якщо спостерігається складність вибору партнера: «Я б на вашому місці...», «Краще, якби ви...»; «акцентування дій» - коли спеціально підкреслюються дії, що суперечать досягненню спільної мети; «превентивні дії» - намагання пом´якшити ситуацію за небезпеки прояву негативної реакції: «Ви не ображайтесь, але я скажу...», «Ви не гнівайтесь, але я повинен...»; «вказування на небажану властивість» - «Незважаючи на ваше нетерпіння...», «Враховуючи вашу запальність, я все ж таки повинен...»; «акцептування бажаності співробітництва» - підкреслювання можливості спільних дій: «Оскільки ми обидва розуміємо...», «Враховуючи, що ми можемо разом вирішити питання...». Показниками успішності реалізації цієї стадії слід вважати ефект «бумеранга»: визнання правомірності дій партнера; пропозиція вирішувати питання так, як це пропонує партнер по спілкуванню.

На шостій стадії контакту - вироблення спільних правил взаємодії - відбувається побудова довірливих стосунків. Застосовуються наступні прийоми: «звертання за порадою»; «пропозиція вирішити проблему разом»; «визначення наявності боротьби мотивів» - актуалізація протиріч мотивів поведінки партнера по спілкуванню для спільного опрацювання визначеної програми. Показниками успішності реалізації стадії виступають підкреслювання спільності рішень, цілей тощо; інформування партнера про наступні дії висловлюваннями типу «Як ми вирішили,..», «Як ми домовилися,..».

Четвертою характеристикою допиту є необхідність подолання опору зацікавлених у неефективності кримінального провадження осіб (переважно підозрюваних та звинувачених), які відмовляються свідчити або дають свідомо неправдиві чи обмежено правдиві свідчення.

Така ситуація зумовлюється, насамперед, специфічними емоційними станами цих осіб:

- страх втратити волю, звичний спосіб життя, можливість опинитися серед злочинців;

- тривога, страх розплати, наступного покарання, що викликають депресію, погіршення самоконтролю, пригнічення психіки;

- побоювання помсти з боку співучасників;

- агресія, ворожість до працівників органів досудового слідства або інших уповноважених осіб, свідків, потерпілих, інших сторін кримінального провадження.

Разом із тим можна виділити низку емоційних станів, різною мірою сприятливих для кримінального провадження:

- невизначеність, коли допитуваний не має можливості передбачити ситуацію, керувати нею;

- страх, що про негідну поведінку дізнаються рідні, близькі, сусіди, співробітники;

- щире каяття та жаль про вчинене.

П’ята характеристика допиту полягає в тому, що за наявності свідомої протидії допитуваного виникає необхідність у варіюванні умов проведення допиту та застосуванні сукупності методів і засобів психологічного впливу.

Припустимим методом психологічного впливу є, насамперед, переконання - логічне обґрунтування думок, виважена аргументація своєї позиції. Оскільки ситуація допиту має емоційно насичений характер, це полегшує застосування навіювання - впливу, побудованого на переживанні сильних емоційних станів, що знижують критичність сприйняття та оцінювання. Не звертаючись тут до численних і тривалих наукових дискусій про припустимість чи неприпустимість впливу на процесуальну особу через підсвідомість, зазначимо, що для реалізації навіювання неприпустимий обман, тобто активна дія, пов´язана з повідом-ленням неправдивої інформації або з перекручуванням істини. Однак дезорієнтація можлива і необхідна, оскільки вона не є викривленням фактів, а лише своєрідним використанням достовірної інформації у психологічно насиченій ситуації допиту, коли достовірні факти можуть набути в очах допитуваного особливого значення та суб´єктивно свідчити про більшу, ніж насправді, поінформованість слідчого про взаємозв´язок подій у справі.

Виходячи із засобів одержання і доказового значення, інформація поділяється на три групи:

1) відомості, одержані процесуальним шляхом, що мають доказове значення та закріплені у відповідній документації;

2) відомості, одержані непроцесуальним шляхом (бесіди, телефонні запити тощо), що стосуються переважно допитуваного;

3) інформація, одержана у ході проведення оперативних заходів.

Інформація першого виду може бути повідомлена будь-яким способом: її можна продемонструвати, назвати її джерело, сповістити під час допиту і, нарешті, лише згадати про неї в бесіді. Інформація другого виду може бути реалізована як шляхом ознайомлення з нею допитуваного, так і згадуванням у процесі допиту. Реалізація інформації третього виду можлива тільки у вигляді окремих реплік, натяків, зауважень тощо (наприклад, повідомлення допитуваному окремих другорядних деталей його життя, зв´язків; демонстрація справжніх документів, фотографій, що не стосуються справи, але характеризують його).

Крім інформаційних, для подолання опору зацікавлених осіб можуть бути застосовані різноманітні засоби психологічного впливу, причому реалізуючи засіб, необхідно уважно за ними спостерігати та ретельно фіксувати їх емоційні, мімічні, інші невербальні прояви. Це дозволяє гнучко варіювати тактику допиту, забезпечуючи бажану регуляцію стану допитуваного і динаміку спілкування. Наприклад, якщо при з´ясуванні певного питання слідчий спостерігає розгубленість, тривогу, почервоніння шкіри обличчя та посилене потовиділення, доцільно більш докладно зупинитися саме на цьому, конкретизувати одержану інформацію.

Виділяють наступні засоби психологічного впливу:

1. «Використання психологічних особливостей особистості допитуваного» - сутність прийому полягає в урахуванні слідчим як на етапі встановлення контакту, так і безпосередньо під час допиту відомостей про характерологічні риси допитуваного, його домагання, самооцінку, систему його стосунків у сімейно- побутовій та професійній сферах, домінуючі мотиви поведінки тощо. Наприклад, якщо допитуваний має хворобливе самолюбство та перебільшений рівень домагань, під час допиту доцільно показати реальну можливість слідства одержати потрібні відомості від іншої особи, що значною мірою знижує його цінність як джерела інформації і зачіпає самолюбство.

2. «Використання або створення стану емоційної напруженості» - прийом базується на тому, що в стані емоційної напруженості в особи суттєво знижується здатність здійснювати свідомий контроль за змістом мовних повідомлень та своєю поведінкою. Так, якщо допитуваний відмовляється від дачі показань або дає неправдиві свідчення, перебуваючи при цьому в спокійному, врівноваженому стані, буде доцільно шляхом повідомлення певної інформації (повідомлення про затримку співучасника, висновків експертизи, пред´явлення речових доказів тощо) викликати у нього емоційну напруженість, відчуття дискомфорту.

3. Близьким до попереднього є прийом «використання ефекту раптовості» - його сутність полягає в несподіваній для допитуваного появі фактів та обставин, що доводять неправдивість його свідчень. Цей прийом не зводиться до емоційної напруженості, оскільки раптово подана інформація може мати переконливий вплив і на раціональну сферу особистості, схиляючи допитуваного до усвідомленої необхідності давати правдиві показання. Наприклад, свідчення несподіваного для допитуваного свідка мають, як правило, безсумнівний переконливий вплив. Разом із тим, раптова інформація здатна у частини емоційно рухливих, збуджуваних допитуваних викликати і стан емоційної напруженості.

4. «Припущення легенди» - реалізація цього прийому полягає у створенні в процесуальних межах таких умов, що видаються допитуваному природними. Наприклад, він одержує можливість ознайомитися з паперами, що знаходяться на столі слідчого, в момент «вимушеної» його відсутності в кабінеті; «випадково» залишається віч-на-віч зі співучасниками. Ефективним може бути розміщення у кабінеті слідчого речей та предметів, тотожних тим, які фігурують у справі як розшукувані.

5. «Вільна розповідь» - допитуваному надається можливість у розповідній формі, докладно, без обмежень часу та деталізуючих запитань викласти свій варіант послідовності подій. Протягом розповіді слідчий, або інша уповноважена особа аналізує інформацію, відшукуючи протиріччя, на які в подальшому спрямовує допит. У цьому випадку досить інформативними є обмовки, паузи, повтори, які робить допитуваний.

6. «Максимальна деталізація свідчень» - своєрідне доповнення та продовження попереднього прийому. Справа в тому, що людині дуже складно обміркувати неправдиві свідчення до найдрібніших деталей. Слідчий, ставлячи допитуваному перелік запитань щодо подробиць певного факту, примушує його самостійно встановити протиріччя у власних показаннях.

Наприклад, якщо допитуваний стверджує, що в певний час він був у кінотеатрі, то слідчий уточнює, який фільм він дивився, на якому місці сидів, чи зберігся квиток, як після сеансу дістався додому тощо, при цьому доходячи висновку про достовірність чи недостовірність його алібі. Застосовуючи прийом, слід враховувати, що інформативними показниками можливої неправдивості свідчень можуть бути, з одного боку, докладні відповіді на всі без винятку запитання слідчого, а з іншого - цілковита неможливість відповісти на ці запитання, оскільки, виходячи із загальних особливостей запам´ятовування, людина здатна пригадати приблизно 60 % інформації.

7. «Послідовність пред´явлення доказів» - прийом використовується в тому випадку, коли слідчий має декілька доказів різної значущості, що спростовують свідчення допитуваного. Наприклад, якщо у розпорядженні слідчого є знаряддя вбивства, деякі вкрадені й вилучені під час обшуку речі, негативна характеристика з місця роботи, слідові відбитки взуття на місці злочину, то, враховуючи, що ефективність використання прийому збільшується з пред´явленням доказів у міру зростання їхньої значущості, їх доцільно наводити у такій послідовності: негативна характеристика - слідові відбитки - вкрадені речі - знаряддя вбивства.

8. «Пред’явлення контрдоказів» - прийом передбачає спростування кожного неправдивого свідчення конкретним доказом. Так, заперечення присутності на місці злочину відразу ж спростовується висновком експертизи про залишені відбитки пальців; наступне свідчення про знаходження в певний час у певному місці спростовується відповідними повідомленнями свідків. Слідча практика доводить, що декілька таких послідовних спростувань припиняють опір звинуваченого.

9. «Поєднання форсованого (прискореного) та уповільненого темпів допиту» - дія прийому основана на тому, що інтенсивний темп не дозволяє допитуваному ретельно обмірковувати варіанти відповідей і концентрувати увагу па деталях, що викривають неправдивість свідчень. Підвищує ефективність прийому зміна темпу: малозначущі запитання задаються повільно, з великими паузами, чим створюється відчуття спокою, монотонії, навіть нудьги, викривальні - у прискореному темпі. Внаслідок цього створюються передумови для підвищення емоційної напруженості: нав´язаний темп бесіди порушує індивідуальну ритміку допитуваного, виникає негативне збудження у корі великих півкуль, бурхливо розвивається втома нервових центрів, знижується свідомий самоконтроль за поведінкою, мовою тощо.

Окрім зазначених, як допоміжні для подолання протиборства допитуваного можна рекомендувати також використовувати неспецифічні для процесуальної діяльності, загальновживані в будь-якому спілкуванні прийоми:

а) асоціація за суміжністю - демонстрування місця події або його фотографії асоціює спогади про власні дії та переживання;

б) схожість-подібність - демонстрування речей, об´єктів, що безпосередньо не стосуються справи, але ізоморфні (подібні, схожі) справжнім, також збуджує аналогічні (на момент події) переживання;

в) контрастність демонстрування чи бесіда про контрастні властивості предметів, явищ, подій (наприклад, здоров´я - хвороба; модельне взуття - чоботи тощо);

г) перифраза - повторення своїми (тобто іншими) словами проблемної, неправдивої, спірної інформації про подію;

д) демонстрація «незаповненості» - акцентування, підкреслювання розірваних зв´язків у розповіді, «білих плям» у версії події тощо;

е) інерція - створення настрою максимальної захопленості бесідою на сторонні теми, а потім - раптове запитання стосовно справи.

Таким чином, допит - це складний акт комунікативної взаємодії, за якої професійна майстерність слідчого значною мірою зумовлена не тільки рівнем його професійної підготовки та досвідом роботи, але й наявністю певних психологічних здібностей до цього виду діяльності.

Сучасна практика кримінальних проваджень потребує науково обґрунтованих диференційованих рекомендацій з приводу психологічних питань отримання і оцінки свідчень неповнолітніх.

Вік у психології - це категорія, яка служить для характеристики індивідуального розвитку в певний період життя людини. На відміну від хронологічного віку, який виражає тривалість існування індивіда від моменту його народження, поняття психологічного віку позначає певний, якісно своєрідний ступінь індивідуального розвитку.

Найраніший вік дітей, які можуть брати участь в судових і слідчих діях, це 2-3 роки. У слідчій практиці, а також у практиці судово-психологічної експертизи відомі випадки допиту дітей цієї вікової групи. У переважній більшості випадків малолітні (дошкільники і молодші школярі) допитуються у справах про насильницькі злочини: вбивства, нанесення тілесних ушкоджень, зґвалтування, здійснення розпусних дій (у двох останніх випадках переважно як потерпілі); значно рідше у справах про грабежі, розбої і ін. За правильної організації і проведення допитів малолітніх свідків і потерпілих від них можуть бути отримані цілком надійні, достатньо повні і точні свідчення.

Все різноманіття інформації про обставини, з приводу яких допитуються діти, можна розділити на три основні категорії:

- інформація про матеріальні об´єкти дійсності та їх властивості; повідомлення про ці об´єкти припускає їх безпосереднє чуттєве віддзеркалення, створення і збереження їх образів, словесний опис, зіставлення і пізнавання образів під час допиту або інших слідчих дій (зовнішні ознаки предметів, рухи та дії і т. п.);

- відомості, сприйняті дітьми у словесній формі (вислів, повідомлення); ступінь відповідності слухового образу реальному явищу залежить від ступеня розуміння почутого;

- інформація про явища дійсності, які не можуть бути пізнані чуттєвим шляхом, а виникають в результаті висновків дитини, розуміння нею внутрішнього змісту подій; повідомлення про причинно-наслідкові зв´язки між явищами дійсності, тлумачення значення поведінки людей, їх цілей і намірів, внутрішніх причин конфліктів.

Зміст свідчень малолітніх найчастіше складають:

- опис того, що відбувалося на очах дитини: сварки, бійки, вбивства та інші дії людей в гостроконфліктних ситуаціях;

- опис дій сексуального характеру, направлених на саму дитину або інших осіб, часто інших дітей;

- опис зовнішності людини з вказівкою на риси особи, вік, зріст, деталі одягу, колір, форму тощо;

- опис різних матеріальних об´єктів із вказівкою їх розмірів, форми, кольору, положення в просторі та ін.;

- опис почутих розмов з передачею їх змісту й емоційного забарвлення. 

Значно рідше зміст свідчень дітей складають:

- опис і оцінка характерів, звичок, схильностей людей;

- опис взаємин між людьми до події, що становить зміст кримінальної справи;

- тлумачення причин конфліктів, сварок, тих або інших відносин між людьми;

- тлумачення намірів і спонук людей, мотивів їх вчинків.

У більшості випадків дітям доводиться надавати свідчення про знайомих їм людей і події, що відбувалися в більш-менш звичних, знайомих умовах (удома, у дворі, на вулиці та найближчих околицях). Відносно рідко свідчення дітей стосуються подій, учасниками яких є не відомі їм люди, але саме ці випадки є складними з погляду отримання й оцінки свідчень малолітніх.

Зміст, форма, якість, а тим самим і достовірність свідчень свідків залежать від психологічних можливостей і особливостей свідків. Стосовно малолітніх особливого значення набуває оцінка рівня їх психічного розвитку.

Діти одного віку за рівнем психічного розвитку можуть дуже відрізнятися одне від одного. Разом з тим загальні закономірності психічного розвитку дітей дозволяють виділити в усередненому вигляді важливі особливості психіки, характерні для дітей, які належать до однієї вікової групи. У табл. 8.1 наведено дані про деякі встановлені психологією особливості вищих психічних функцій, що мають важливе значення для формування свідчень дітей, істотні для правильного отримання та використання цього виду доказів.

Таблиця 8.1. Особливості вищих психічних функцій особистості малолітніх

Вищі

психічні

функції

Дошкільний вік 3-5 років

Дошкільний вік 5-7 років

Молодший шкільний вік 7-11 років

Сприйняття

Перевага ненавмисного сприйняття, його фрагментарність, маленька деталізація. Випадковий характер виділення об’єкта сприйняття із тла.

Маленький обсяг сприйняття

Підвищення рівня свідомості сприйняття, здатності до цілеспрямованого спостереження в процесі діяльності. Розвиток здатності сприймати «на слух»

Свідомість сприйняття, значне підвищення здатності до цілеспрямованого спостереження, деталізованого сприйняття

Увага

Перевага мимовільної уваги, нестійкість уваги, легке відволікання. Невміння розподіляти увагу

Перевага мимовільної уваги, поява ознак довільної уваги. Підвищення стійкості. Слабко виражена здатність до розподілу

Значне підвищення здатності довільно націлювати увагу й утримувати її на визначених об’єктах

Пам’ять

Мимовільність запам’ятовування, його залежність від діяльності дитини, яскравості, незвичайності предметів, що запам’ятовуються. Образність, слабкий розвиток словесно- логічної пам’яті. Часті помилки в дізнаванні

Розвиток елементів довільної пам’яті, словеснологічного запам’ятовування, покращення пам’яті

Інтенсивний розвиток довільного запам’ятовування, активного зовнішнього відтворення. Підвищення ролі словесно-логічної пам’яті, подальший розвиток міцності запам’ятовування

Уява

Мимовільність, бідність, залежність від ситуації, що спостерігається. Безконтрольність, некерованість

Розвиток довільної уяви. Більша відповідність уявлень реальності

Поглиблення реалістичності уяви

Мова

Збільшення словникового запасу від 1000 слів до 1500-2000 слів. Перевага діалогічної мови. Ситуативність. Часте вживання слів у зміненому змісті. Відсутність логічного зв’язку між висловленнями

Розширення словника до 2000-3000 слів. Початок розвитку елементів монологічної мови при збереженні переважного значення діалогічної

Інтенсивний розвиток монологічної мови. Включення у словник спеціальних термінів

Мислення

Практичний, конкретний характер. Збереження елементів «ручного» мислення. Нездатність абстрагуватися від конкретної ситуації. Невміння встановлювати логічні зв’язки, планувати свої дії

Активне освоєння найпростіших життєвих понять. Збереження конкретності мислення. Розвиток здатності мислити про предмети, відсутні у полі зору. Перші ознаки логічного міркування. Недостатня здатність до узагальнення за істотними ознаками

Початок формування узагальнених наукових понять. Подальше оволодіння навичками логічного міркування. Інтенсивний розвиток здатності до узагальнення, порівняння, аналізу, синтезу. Розвиток здатності до виділення у предметах головних ознак

Свідчення у кримінальних провадженнях - суто індивідуальна діяльність, тому слід підкреслити, що знання щодо загальних властивостей дітей можуть служити для слідчого тільки основою для первинного орієнтування у психологічних властивостях дітей, але не прямою вказівкою на те, як слід ставитися до свідчень тієї чи іншої конкретної дитини.

Процес формування свідчень включає такі етапи, як сприйняття інформації (матеріальних об´єктів, що існують у просторі, часі та русі, або ідеальних образів); запам´ятовування сприйманої інформації, її збереження в пам´яті (з більш-менш активною переробкою), що характеризується різною інтенсивністю забування; відтворення інформації у внутрішньому плані («про себе» - у формі наочних образів, узагальнених уявлень, внутрішньої мови); відтворення інформації в зовнішньому плані у мовній формі.

У дошкільному віці починається інтенсивне формування психічних процесів, направлених на ознайомлення з навколишнім світом (у вигляді простих проявів спочатку мимовільного, а пізніше - цілеспрямованого спостереження), на запам´ятовування і відтворення сприйнятих вражень, на встановлення шляхом міркування логічних зв´язків і відносин між явищами дійсності. Виключно велике значення в перші роки життя має оволодіння дитиною мовою, що відбувається в нерозривній єдності з розвитком мислення та інших вищих психічних процесів. Ступінь оволодіння дитиною мовою може служити достатньо точним показником загального рівня її психічного розвитку.

Експериментальні дані вказують, що вже у ранньому віці (до трьох років) діти майже в кожній ситуації орієнтовані на сприйняття людей і їх дій або об´єктів, які викликають підвищену увагу своєю яскравістю, незвичністю. Відносно рано на власному досвіді діти знайомляться з такими діями, як вдарити, штовхнути, битися, і навчаються помічати ці дії в поведінці навколишніх людей. Тому багато характерних для конфліктних ситуацій дій можуть бути сприйняті і надалі названі доказами навіть у віці до п´яти років. Опис досконалої дії - складніше для дитини завдання, нерідко діти замінюють опис показом.

Наприклад, свідок Т., п´яти років, повідомляє (відеозапис): «Спочатку вони розмовляли, а потім він ударив його от так» (показує). Слідчий: «Як от так?» Свідок: «От так» (повторює жест).

Зазвичай діти дошкільного віку виділяють в ситуації центральну дію, яка в їхній пам´яті мало пов´язується з іншими сприйнятими діями і їх послідовністю. Багато що в сприйнятті дитиною навколишнього світу залежить від її індивідуального досвіду, накопичених вражень, умов і зовнішньої обстановки життя дитини.

Розвиток сприйняття в молодшому шкільному віці виражається в поступовому підвищенні його деталізації. Відбувається збільшення обсягу сприйняття, тобто одночасно дитина може сприйняти більше об´єктів, ніж раніше. До десяти років уява стає багатшою і реалістичнішою, що ускладнює розпізнавання вигадки в повідомленнях дітей цього віку. Слід також зауважити, що малолітні діти допускають грубі помилки в оцінці просторових властивостей предметів (їх величини, віддаленості) і особливо інтервалів у часі.

До моменту допиту дитини слідчий повинен мати у своєму розпорядженні основні відомості про її психологічні особливості. З цією метою рекомендується допитати принаймні батьків і вихователів (учителів), родичів, які спостерігали дитину в різних умовах.

Для психологічної характеристики малолітнього свідка (потерпілого) повинні бути отримані такі відомості:

- у яких умовах живе і виховується дитина (склад сім´ї, відносини між батьками, ставлення батьків до дитини, вживані до дитини заходи заохочення і покарання, реакція дитини на них, чи бувають в будинку гості і як вони поводяться у присутності дитини, з ким дитина проводить вільний час, чи відвідує дитячі установи);

- які рівень та особливості інтелектуального розвитку дошкільників - ступінь оволодіння мовою, чи вміє розповідати про те, що чула або бачила; чи легко вступає в спілкування з однолітками і дорослими; чи знає букви, чи вміє читати і писати; в яких межах володіє рахунком; чи легко запам´ятовує казки, вірші; які заняття проводяться в дитячому садку і як дитина виявляє себе в них, а якщо дитина не відвідує дитячий садок, - чи займаються з нею батьки, чи читають їй, яких практичних умінь навчають, чи легко дитина їх засвоює;

- чи наглядова дитина, наскільки вона кмітлива, чи точна в розповідях і чи любить їх доповнювати вигаданими подробицями; яким іграм віддає перевагу; відносно дітей молодшого шкільного віку, окрім названого, - як засвоює навчальний матеріал, яких труднощів зазнає в навчанні; чи адаптована до шкільного режиму, чи багато читає; про що вважає за краще читати, чим захоплюється; чи схильна до ручної праці, конструктивно-технічних занять;

- наскільки дитина інформована про певні сторони життя (залежно від змісту справи і мети передбачуваного допиту дитини);

- які основні риси характеру дитини (товариська вона або замкнута, соромлива, чи легко вступає в контакт із незнайомими людьми, полохлива чи смілива; метка чи схильна втручатися в незнайомі ситуації; активна чи пасивна; врівноважена чи легко збудлива; уперта чи поступлива; наскільки самолюбива і вразлива, чи часто плаче; скромна або любить бути в центрі уваги; чи здатна контролювати свою поведінку; чи часто свариться з однолітками і що є причиною сварок; яке місце займає в дитячому колективі; як до неї ставляться однолітки; чи має погані схильності або шкідливі звички і які саме;

- як дитина розвинена фізично; які захворювання перенесла, чи страждає хронічними захворюваннями; чи має дефекти органів чуття, в першу чергу зору і слуху (ці відомості можуть бути отримані від медичних працівників школи або дитячого саду);

- чи є у дитини дефекти мови (заїкання, погана вимова) або інші фізичні недоліки, яких вона соромиться, які теми розмови їй не приємні або можуть сильно схвилювати;

- в якому емоційному стані знаходилася дитина у момент сприйняття тих подій, що цікавлять правоохоронні органи (чи була, зокрема, налякана, схвильована і ін.); що робила в цей момент, брала сама участь у події чи могла тільки спостерігати її, чи була ця подія в центрі уваги дитини;

- чим займалася, як проводила час у період між подією, що сприймалася, і допитом (це важливо для встановлення можливості «нашарування» подальших вражень);

- чи розповідала дитина про події, про які її передбачається допитати, і якщо розповідала, то кому і що саме;

- чи обговорювали дорослі ці події у присутності дитини.

Допит малолітніх повинен проводитися в присутності і за участю законного представника, педагога або психолога, а за необхідності - лікаря (ч. 1 ст. 226 КПК). Дані для психологічної характеристики дитини може допомогти зібрати психолог, а також скласти психологічний портрет, допомогти вибрати питання для допиту. Багато питань можна винести на вирішення судово-психологічної експертизи.

Ефективність допитів дітей багато в чому залежить від уміння слідчого враховувати і правильно використовувати їх психологічні особливості. Кращий засіб привабити до себе дитину - зберігати природність поведінки, серйозно ставитися до того, що цікавить або хвилює дитину.

Той, хто особливо уважно допитує, повинен стежити за тим, щоб питання не були навідними, не навіювали, оскільки відомо, що діти цього віку піддаються навіюванню. Слід за можливістю уникати питань, на які можна відповісти «так» чи «ні». Наприклад, якщо слідчого цікавить, чи входила певна людина в під´їзд будинку, замість того, щоб питати «Чи входив хто-небудь у під´їзд?», «Чи бачив ти, як N входив у під´їзд?», краще поставити питання «Що відбувалося в цей час біля під´їзду?», «Хто входив у під´їзд?» При такому формулюванні питань діалог стає змістовнішим.

Згідно з вимогами ч. 2 ст. 226 нового КПК допит малолітньої або неповнолітньої особи не може продовжуватися без перерви панад одну годину, а загалом понад 2 години на день. Тривалість допиту не може бути єдиною для всіх дітей, вона визначається з урахуванням віку й індивідуальних особливостей дитини. В більшості випадків продуктивно надавати свідчення діти 3-5 років можуть близько 15-20 хв; діти 5-7 років - близько 20-25 хв; діти 7-10 років - від 25 до 35 хв. Якщо за цей час слідчий не встиг з´ясувати питання, що цікавлять його, бажано зробити перерву (після двох періодів допиту продуктивність інтелекту дітей помітно знижується). Психологічна характеристика, описана вище, забезпечує й ефективність допиту неповнолітніх старшого віку.

Нижня вікова межа кримінальної відповідальності (14 років), якщо її зіставити з прийнятою в психології і педагогіці віковою періодизацією, приблизно відповідає завершальному етапу підліткового віку.

У пізнавальній діяльності підлітків продовжуються якісні зміни, що йдуть корінням у більш ранній віковий період, змінюється, зокрема, співвідношення між абстрактним,

теоретичним і конкретно-образним мисленням. Та все ж головні ознаки поступального розвитку психіки дитини в підлітковому віці життя, що дозволяють виділяти цей період як особливий, якісно новий етап психічного розвитку, полягають у перебудові особистості в цілому. Відбувається інтенсивне формування у підлітка самосвідомості, його самооцінки. Підліток починає пильно вдивлятися у свій внутрішній світ, намагається усвідомити себе як член суспільства, прагне розібратися в своїх особистісних особливостях, оцінити в цілому свою поведінку. З розвитком самосвідомості і самооцінки пов´язане поглиблення розуміння підлітком соціального значення власних дій. Своєрідність самосвідомості і самооцінки підлітка виявляється в тому, що його уявлення про власну особистість формується все ще під впливом думки про неї оточуючих.

Принципово новою відмінною рисою підлітків можна вважати появу в них «відчуття дорослості», пристрасне бажання утвердити себе в незвичній, але дуже привабливій ролі дорослої людини. Парадоксальність переживання багатьма підлітками «відчуття дорослості» полягає в одночасному віддаленні від дорослих людей, наполегливих спробах захистити свій внутрішній світ від їх втручання і ще у багато в чому сліпому і некритичному копіюванні поведінки старших. У 12-15 років відбувається істотна перебудова і збагачення мотивів діяльності, розширення кола інтересів, помітний розвиток волі, що підвищує здатність підлітків до самоконтролю і свідомої довільної регуляції поведінки.

Подвійність становища підлітка в житті, суперечність між його ставленням до себе як до дорослої або майже дорослої людини і уявленнями про нього вчителів, батьків, знайомих як про дитину, яка вже не завжди відповідає досягнутому підлітком рівню розвитку, приховує небезпеку формування і прояву у підлітка негативних властивостей особистості.

Збереження негативістських форм поведінки пов´язано з недостатньою здатністю підлітків до свідомої регуляції поведінки. Особливо важливо підкреслити, що прояви активного негативізму за механізмом виникнення і протікання близькі до неконтрольованих імпульсних дій і тому в окремих випадках практично некеровані.

Наслідування в поведінці - властивість особистості підлітка, що часто зустрічається, не може бути оцінена як позитивна або негативна якість без урахування об´єкта наслідування. Молодші підлітки (11-13 років) тяжіють до мимовільного наслідування, вони не усвідомлюють того, що вони взагалі когось наслідують і, тим більше, чому вони це роблять. До кінця підліткового віку наслідування набуває рис усвідомленості, що зовсім не говорить про те, що прагнення когось наслідувати обов´язково приведе до позитивних результатів. Вирішальну роль у виборі об´єкта наслідування відіграють умови мікросередовища, що оточує підлітка, і, звичайно, на цьому позначається загальний рівень психічного розвитку підлітка. Не є великою рідкістю збереження елементів мимовільного наслідування й у старших підлітків (13-15 років). Тому деякі вчинки, що здійснюються підлітками з наслідування, недостатньо ними усвідомлюються. Якщо ж подібні дії мають протиправний характер, є підстави вважати, що неповнолітній був не в змозі повністю усвідомлювати значення своїх дій.

Різко виражені патологічні особливості підліткового віку отримали назву підліткового комплексу, який включає: перепади настрою від веселості до смутку без достатніх причин; високу чутливість до оцінки сторонніми своєї зовнішності, здібностей, умінь у поєднанні із зайвою самовпевненістю і категоричними оцінками оточуючих; черствість може поєднуватися із сентиментальністю; сором´язливість - із розбещеністю; свідчення незалежності - з бажанням визнання і отримання схвалення з боку оточуючих; заперечення визнаних авторитетів, правил, ідеалів - з обожнюванням сумнівних кумирів і т. п., тобто цей підлітковий комплекс включає ряд полярних якостей, що виявляються поперемінно.

Суть підліткового комплексу, на думку відомого дослідника цього віку А. Є. Лічка, складають властиві цьому віку певні психологічні особливості, поведінкові моделі, специфічно- підліткові поведінкові реакції на дії навколишнього соціального середовища. До них відносяться:

- реакція емансипації - прагнення звільнитися від оцінки, контролю, заступництва старших (родичів, учителів і т. д.); може виявлятися в поведінці, бажанні поступати «по-своєму», у висловах; у крайніх випадках трапляються втечі з дому, бродяжництво - як бажання пожити «на волі»;

- реакція групування з однолітками - прагнення спілкуватися з однолітками (підліткові групи відомі в історії людства від первісного суспільства і стародавньої Спарти дотепер); ступінь організованості цих груп може бути різним, він залежить від постійності складу, жорсткості ролей та ієрархічності в їх розподілі. Однак група може бути і нестабільною, мінімально регламентованою. Однією з причин групування є неможливість вчинити злочин самостійно ;

- реакція гіперкомпенсації - більшість правопорушень вчиняються підлітками, коли поразки в одній сфері компенсуються успіхом в іншій. Наполегливість, завзятість у досягненні успіхів саме в тій сфері, де підліток виявився слабким (слабкий, хворобливий посилено займається спортом; соромливий, боязливий здійснює ризиковані або недозволені (протиправні) дії).

Під час допиту неповнолітніх (свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачуваних) установлення необхідного психологічного контакту має велике значення. Комунікативні якості слідчого, його простота, доброзичливість, справедливість, об´єктивність, товариськість - все це значною мірою визначає успіх допиту. Важливо, щоб слідчий користувався простою, ясною, зрозумілою для рівня психічного розвитку даного неповнолітнього мовою. Кругозір, ерудиція, широта інтересів слідчого, знання ним особливостей психології неповнолітніх здатні значно полегшити встановлення психологічного контакту під час допиту. Особливо продуманим і психологічно підготовленим повинен бути допит неповнолітніх підозрюваних і звинувачуваних. Слід зважати в таких випадках як на вікові психофізіологічні особливості допитуваних, так і на можливі їх соціально-психологічні відхилення, ті чи інші дефекти соціалізації. Так, для певної кількості неповнолітніх правопорушників характерні відставання в розумовому розвитку, надмірна емоційна збудливість і невміння стримувати свої емоційні прояви, наслідування осіб з антисоціальними поглядами і поведінкою, неправильне розуміння таких понять, як сміливість, товариськість, дорослість (ототожнення їх з грубістю, нестримністю, зухвалістю і ін.), податливість до негативних дій, брехливість. Природно, що всі ці особистісні особливості вимагають своєї оцінки і врахування при виборі необхідної тактики допиту.

З метою встановлення психологічного контакту, отримання правдивих свідчень важливо визначити мотиви, лінію поведінки неповнолітнього обвинувачуваного на слідстві. Аналіз слідчої і судової практики показує, що в переважній більшості випадків обвинувачувані підлітки починають давати правдиві свідчення часто на найперших допитах. У той же час неповнолітні нерідко дають помилкові свідчення, що часто пояснюється страхом перед співучасниками, неправильним розумінням товариськості, дружби. Тому слідчому важливо поступово, ненав´язливо усунути ці побоювання помсти, показати дійсний характер відносин, що існували між співучасниками, розкрити справжні поняття мужності, честі, дружби, товариськості. Брак соціального, життєвого досвіду неповнолітніх обвинувачуваних призводить до неправильної оцінки ними ситуації, в якій вони опинилися. Нерідко підлітки, яким висунуто підозру у вчиннені злочину, вважають (особливо під впливом дорослих учасників злочинної групи), що коли вони самі не зізнаються, то органи досудового розслідування не зуміють довести їх провину. У таких випадках буває дуже корисно розповісти неповнолітньому обвинувачуваному, зрозуміло, в допустимих межах, про широкі можливості застосування досягнень науки і техніки для розкриття і проведення кримінального провадження, навести деякі приклади зі слідчої практики.

Для психології підлітків характерне явище конформізму. Під конформізмом прийнято розуміти погоджування, згладжування відмінностей, розбіжностей, прагнення до одноманітності, однодумності. У психології конформною називають таку поведінку особи, коли у разі розбіжності між індивідом і групою перший піддається, поступається груповому впливу. Хоча конформність як психологічне явище властиве всім без винятку людям, однак для підлітків воно характерне значно більшою мірою. Тому під час допиту важливо використовувати вказане явище (наприклад, повідомляти особі, якій висунуто підозру у вчиненні злочину, про переважну більшість випадків надання правдивих свідчень неповнолітніми, про факти правильної поведінки на слідстві інших учасників злочинної групи). Буває корисно з цією метою організувати зустріч неповнолітнього з його батьками, товаришами, з тим, щоб їх колективна думка допомогла обвинувачуваному вибрати правильну лінію поведінки на допиті, слідстві.

Одноманітність ситуації допиту, його тривалість, довге очікування підлітком слідчого в коридорі - все це може понизити ефективність самого допиту, викликати у підлітка реакцію негативізму (невмотивованого заперечення), протесту, опозиції. Щоб допит неповнолітнього був нетривалим, слідчому рекомендується заздалегідь сформулювати питання так, щоб вони охоплювали всі обставини справи, були конкретні, точні, короткі і доступні, зрозумілі підліткові. Попереднє планування допиту дозволяє скоротити час його проведення. У ряді тяжких випадків у складанні плану допиту і його проведенні доцільна участь практичного психолога ОВС.

Формулюючи питання підліткам-свідкам, необхідно дотримуватись певних вимог.

1. Питання повинно бути складено в тих виразах, які зрозумілі підліткові, а також відповідати рівню його психічного розвитку, життєвого досвіду, здобутої освіти.

2. Необхідно ставити конкретні питання, що стосуються якої-небудь однієї обставини, тобто питання, що не допускають двозначного тлумачення.

3. Слідчий повинен уникати питань, на які можлива передбачена відповідь.

4. Форма питання повинна спонукати активність, ініціативу, самостійну думку і не зумовлювати односкладової відповіді типу «так», «ні», «не може бути», «звичайно».

5. У питання не можна включати інформацію, яку неповнолітній може використовувати для відповіді.

6. Необхідно визначити чітку послідовність питань, щоб одне питання випливало з іншого, а весь допит мав чітку логічну структуру.

Починаючи роботу з підлітком, бажано з´ясувати особливості його взаємин з батьками, педагогами, характерологічні особливості, особливості міжособистісних контактів свідка, обвинувачуваного і потерпілого.

З неповнолітньою особою, якій висунуто підозру у вчиненні злочину, установити контакт зазвичай важче, ніж із дорослим. Це пов´язано зі страхом кримінального покарання, зацікавленістю в результаті справи, а також з індивідуальними, віковими і статевими особливостями підлітка. Уміння слідчого вступити в психологічний контакт у цьому випадку набуває особливого значення. На попередньому етапі допиту (бесіді) слідчий вибирає різні теми, ставить питання, що стосуються біографії підлітка, його інтересів, захоплень, тобто такі, що не мають значення для суті справи.

Це важливий етап допиту, на ньому виробляється загальна лінія поведінки, визначається тема бесіди, рівень напруженості, довірливості, встановлюється (чи ні) контакт. Слідчий повинен уміти визначати особливості психічного стану співбесідника. Важливою інформаційною ознакою в період психологічного контакту є аналіз міміки, жестів підслідного (невербальної поведінки).

У ранній юності людина особливо цінує самостійність, переконливість, довідність і логічність думок іншої людини. Логічність і чіткість поставлених питань сприймається підслідними позитивно.

Самосвідомість школяра старшого віку відрізняється перш за все потребою оцінити властивості своєї особистості з погляду конкретних життєвих цілей. У результаті формується цілісне уявлення про самого себе - образ «Я». Це складне психологічне явище припускає особливе ставлення до себе і включає три взаємозв´язані компоненти: пізнавальний - знання себе, уявлення про свої якості і властивості; емоційний - оцінка цих якостей і пов´язані з нею самолюбність, самоповага; поведінковий - реальне справжнє ставлення до себе. Образ «Я» - це не просто усвідомлення своїх якостей, а перш за все самовизначення особистості старшокласника: «Хто я такий?», «Що я можу?», «На що я здатний?», «Яка від мене користь?».

У юнацькому віці підвищується адекватність самооцінки, хоча процес цей неоднозначний, оскільки самооцінка виконує дві різні функції: сприяє успішному виконанню діяльності і виступає як засіб психологічного захисту особистості. У цьому віці бажання мати позитивний образ «Я» нерідко спонукає юнаків перебільшувати свої достоїнства і зменшувати недоліки.

Якщо самооцінка молодших дітей, як правило, залежить від оцінки батьків та інших дорослих, то в підлітковому і, особливо, в юнацькому віці поведінка значною мірою залежить від того, як старшокласник сам себе оцінює і поважає, тобто від рівня його самосвідомості. Зростання рефлексії, самоаналізу, підвищення інтересу до себе є типовими для ранньої юності.

Активно формується така важлива якість особистості, як самоповага, тобто узагальнена самооцінка, ступінь ухвалення або неприйняття себе як особистості. Висока самоповага означає, що людина не вважає себе гіршою або кращою за інших, але позитивно відзивається про себе. Низька самоповага, навпаки, означає постійну незадоволеність, презирство до себе, невіру у власні сили. На формування самоповаги впливають багато чинників, що діють вже в ранньому дитинстві, - ставлення батьків, становище серед однолітків та ін.

В юності у зв´язку зі зміною колишньої системи цінностей і новим усвідомленням своїх особистих якостей уявлення про власну особистість піддається перегляду. Юнаки нерідко схильні висувати завищені, нереалістичні домагання, переоцінювати свої здібності, становище, займане ними в групі однолітків. Ця безпідставна самовпевненість часто дратує дорослих, викликає численні конфлікти і розчарування. У процесі допиту й інших слідчих дій надмірно самовпевнені свідки або потерпілі вимагають індивідуального підходу до себе. Перед слідчим стоїть завдання з´ясувати, що лежить в основі цієї безпідставної самовпевненості і максималізму (найчастіше це неадекватно завищена самооцінка, егоцентризм, бажання звернути на себе увагу).