Професійно-психологічна підготовка працівників слідчих підрозділів
6.1. Історичний огляд ролі психологічного впливу в розслідуванні злочинів
Психологія впливу як окремий напрям психологічних досліджень - відносно молодий. Проте спроби узагальнення практичного досвіду, накопиченого людством у цій сфері, мали місце значно раніше. Так, у трактаті Суньцзи «Мистецтво війни» (V ст. до н. е.) систематизовані засоби психологічного впливу на супротивника. Яскраві поради щодо використання знань психології для впливу на поведінку людини ми знаходимо у «Кишеньковому оракулі, або науці розсудливості» Бальтасара Грасіана, афоризмах Франсуа де Ларошфуко та у працях Ніколо Макіавелі.
У різних сферах діяльності накопичено багато матеріалу, який присвячений використанню методів психологічного впливу на особистість. Значний досвід вивчення такого впливу має педагогіка, психіатрія, медицина. Становлення та формування засобів психологічного впливу невід´ємно пов´язані з розвитком релігії, філософії, психології, соціології та кримінально- процесуальної науки тощо. В межах цих наук безперервно продовжувався процес накопичення, усвідомлення та узагальнення знань про заходи психологічного впливу на особистість та методи їх використання.
Ще перші грецькі філософи, Платон та Аристотель, робили спробу пояснення вчинків та прагнень людини, виходячи з аналізу та обґрунтування необхідності й позитивної попереджувальної ролі покарання.
Історія розвитку питання психологічного впливу - це історія спроб використання в діяльності органів розслідування, по-перше, звичайних знань життєвої психології, по-друге, закономірностей психологічної науки. Тому розвиток цієї науки в той чи інший історичний період визначав шляхи та засоби використання психологічних методів впливу в суспільних відносинах. Однак формування психології впливу не можливо розглядати також без історичного аналізу розвитку кримінально-процесуальної науки. Тобто необхідно прослідкувати, як історично в межах цієї науки йшли процеси закріплення використання психологічних методів впливу на особистість на шляху подолання злочинності. Для цього слід зосередитись на історичних формах кримінального процесу, аналізуючи ті засоби психологічного впливу, що використовувалися в межах кожної конкретної форми.
Розрізняють три форми кримінального процесу (в усіх його аспектах): 1) обвинувальний (змагальний); 2) інквізиційний (слідчо-розшуковий); 3) змішаний (континентальний).
Історично ці форми послідовно змінювалися одна одною. Водночас вони продовжують співіснувати в сучасному суспільстві. Поєднання історичного типу та історичної форми кримінального процесу називається видом кримінального процесу. Наприклад, ми можемо говорити про рабовласницький, феодальний чи буржуазний обвинувальний процес. При цьому в різних історичних типах держав одна й та ж форма кримінального процесу зазнає певних змін, має свої модифікації, зберігаючи принципову, вихідну основу побудови.
Обвинувальний (змагальний) кримінальний процес. Ця форма називається обвинувальною тому, що порушення справи й увесь її подальший хід визначаються діями, зусиллями, ініціативою
обвинувача (звичайно потерпілого) й залежать від нього. Суд починає розглядати справу тільки на прохання обвинувача.
За рабовласницького ладу обвинувальний кримінальний процес у розгорнутому вигляді існував під час рабовласницької демократії, зокрема в Стародавній Г реції в VI і V ст. до н. е. (геліея, суд геліастів) і в Стародавньому Римі до ІІ ст. н. е. (постійні квестії). Основними джерелами доказів були показання свідків і визнання обвинуваченим своєї вини. Ці джерела здобувалися будь-якими шляхами.
Обвинувальний процес існував і в феодальних державах у період феодалізму, але мав істотні відмінності порівняно з обвинувальним процесом рабовласницьких держав: 1) суддею був сам феодал або його уповноважений; 2) найважливішими складовими процесу були судовий поєдинок (у Київській Русі він називався «поле») та «ордалії» («суд божий»), тобто випробування водою, вогнем і залізом, а також релігійна присяга (клятва); 3) участь у процесі «співприсяжників», які не давали суду показань по суті справи, а тільки підкріплювали під присягою твердження тієї сторони (обвинувача чи обвинуваченого), яка їх виставляла. На цьому етапі розвитку кримінального процесу з´являлися приклади використання примусу та впливу, особливо на свідків, «співприсяжників» та обвинуваченого, щоб добитися від нього визнання вини.
У Середні віки поширилося вчення про те, що людині все дано зверху, а в основі злочинів лежить або зла воля, або злий дух, що вселився в людину. Розшуковий процес, як варіант інквізиційного процесу, використовував знання психології у досить специфічних формах. Він був заснований на таємній письмовій основі. Особисте зізнання як основний доказ діставався будь-яким чином, у тому числі з використанням катувань, тортур. Одночасно з фізичними застосовувались і моральні (психологічні) методи впливу на підозрюваних. Щоб примусити людину дати свідчення, спеціально створювалась шокова ситуація, яка провокувала до вияву почуттів.
На зміну інквізиційному середньовічному розшуковому процесу прийшов процес змагальний (ідеї якого зароджувалися в філософії, соціології, теорії права) з властивою йому гласністю та усним провадженням. Важливе значення отримують показання свідків та дані щодо особистості підсудного, потерпілого, позивача, відповідача. Тому для правильної оцінки свідчень учасників процесу, отримання даних про них як особистостей з´являється потреба залучення та використання психологічного знання.
Інквізиційний (слідчо-розшуковий) кримінальний процес зародився ще в імператорський період Риму, з установленням диктатури цезарів, більшості яких була притаманна надзвичайна жорстокість (наприклад, Калігула і Нерон). Катування вважалося звичайним засобом одержання показань і застосовувалось не тільки до свідків-рабів, а й до вільних громадян.
У Західній Європі елементи інквізиційного процесу почали з´являтися в феодальних державах уже в ХІІІ ст., коли панувала обвинувальна форма. Виник так званий розшук, який проводився з ініціатив агентів королівської влади. У Франції інквізиційний процес установився в ХУІ ст. (ордонанс Людовіка ХГУ - 1670 р.), цілком витіснивши обвинувальний процес. У Росії інквізиційний процес виник у ХУ ст. й застосовувався здебільшого у справах про розбій, проти «лихих людей». У ХУІІІ ст., за часів Петра І, було замінено обвинувальну форму процесу.
Інквізиційний процес являв собою попереднє розслідування, яке поділялося на загальне та спеціальне. Загальне (генеральне) попереднє розслідування передувало пред´явленню обвинувачення. Обвинувачений на цій стадії фігурував як запідозрена особа. Його могли тримати під арештом, не оголошуючи суті обвинувачення й позбавивши будь-якої можливості захищатися. Допитували його в порядку так званого сумарного допиту, тобто без пред´явлення обвинувачення. Суддя-слідчий був повновладним господарем розслідування. Спеціальне попереднє слідство було наступною стадією. Тут уже фігурував обвинувачений, який виступав не суб´єктом, а безправним об´єктом процесу. Протягом усього розслідування до обвинуваченого з метою здобуття від нього зізнання у вчиненні злочину (а також і до свідків) могло застосовуватися жорстоке катування та різноманітні методи примусу. Обвинувачений зобов´язаний був давати показання. В разі відмови або дачі обвинуваченим неправдивих показань, крім покарання за основний злочин, його карали «за неправду і непокірність». До обвинуваченого, щоб змусити його видати своїх спільників, катування могло застосовуватись і після його засудження.
У слідчій діяльності широко використовувались доноси про задумані, підготовлені та вчинені злочини. Основними методами роботи були катування, допити віч-на-віч, які носили примусовий характер. Свідчення або визнання своєї вини на допиті осіб, до яких застосовувалися катування, вважалися доказами і покладалися в основу звинувачення.
Змішана (або континентальна) форма кримінального процесу виникла у Франції після буржуазної революції 1789-1794 рр. Свого класичного законодавчого виразу вона набула в Кримінально-процесуальному кодексі Франції 1808 р. Ця форма кримінального процесу пізніше була прийнята всіма континентальними державами, серед них і Росією в 1864 р.
Модель змішаної форми процесу передбачає розслідування кримінальних справ поліцією та слідчим-суддею, який входить до складу суду й формально не залежить від прокурора. На попередньому розслідуванні обвинувачений має ряд процесуальних прав. Коли ж справа потрапляє до суду, вона розглядається гласно та усно, діє принцип безпосередності, змагальності, вільної за своїм внутрішнім переконанням оцінки доказів суддями, обвинувачений має право на захист. У судовому засіданні прокурор чи інша особа, котра виступає як обвинувач, і підсудний - формально рівноправні сторони. Після створення суду присяжних і незалежної адвокатури виникли об´єктивні умови, що дозволяють використання у кримінальному процесі нових досягнень психології та інших наук. Тому багато видатних юристів звертались та звертаються до використання психологічних знань для оцінки доказів у суді, таким чином пропагуючи необхідність використання їх у кримінальному процесі.
Останнім часом питанню застосування методів психологічного впливу у правоохоронній діяльності було приділено багато уваги і з боку українських фахівців як серед психологів, так і серед юристів. З´явилось багато робіт, у яких висвітлюються проблеми допустимого та правомірного використання тактичних прийомів, що базуються на психологічних засадах. Ці питання розглядаються у наукових працях В. О. Коновалової, В. Ю. Шепітька, В. Г. Андросюка, В. С. Медведєва, Ф. М. Сокирана, В. А. Друзя, О. В. Кришевич, В. Г. Лукашевича, Я. Переверзевої, С. М. Лозової, Н. Е. Мілорадової та ін.
Головними напрямками досліджень цього періоду стали:
- висвітлення елементів психологічної характеристики процесуальної діяльності слідчих, які дають можливість визначити критерії професійного відбору і формування професійних якостей у працівників правоохоронних органів та позитивного іміджу правоохоронців;
- дослідження проблеми, пов´язаної з психологією провадження окремих слідчих дій та використанням тактичних прийомів розслідування, які базуються на психологічних засадах;
- питання різновекторного (як негативного, так і позитивного) впливу професійної діяльності на її суб´єктів;
- розгляд питання конкретизації сутності допустимого психологічного впливу та застосування методів психологічного впливу під час розв´язання конфлікту в процесі розслідування злочинів;
- концепції керівного впливу слідчого на учасників розслідування злочинів та критерії його використання;
- проблеми застосування стратегій і тактик спілкування слідчого з учасниками процесу розслідування злочинів.
У цілому існуючий науково-теоретичний потенціал щодо висвітлення проблеми використання методів психологічного впливу у слідчій діяльності дає підстави для висновку, що головною методологічною передумовою розробки теорії психологічного забезпечення слідчої діяльності має бути обраний системно-структурний підхід. Цей підхід передбачає можливість установлення і практичного врахування не тільки загальних, але й доволі різноманітних специфічних характеристик діяльності слідчого. А це, в свою чергу, розкриває великі можливості для практичного використання в слідчій діяльності результатів психологічних та соціологічних досліджень.