Економічна дипломатія та економічна безпека України
3.3. Еволюція ідей, законів, інтересів сторін і стереотипів у сприянні залученню іноземних інвестицій
Протягом останнього періоду українська економіка була відокремлена від світового ринку, у першу чергу це відноситься до міжнародного ринку капіталу. У такому відокремленні була своя теоретична база: капітал – категорія класова, в основі ринку капіталу лежить система міжнародного гноблення одних країн іншими і монополіями, що виступають від їх імені. Така система припускає наявність постійної і систематичної міжнародної експлуатації шляхом присвоєння додаткової вартості в країні, в якій розташований капітал.
Економічні проблеми змусили звернутись до ресурсів і стандартів світового ринку. Мова йде про можливість залучення кредитів і капіталу, які б збільшували інвестиційні мож-ливості країни, а також вихованню кадрів, і де, за словами експертів, “необхідно організувати змагання з капіталістами”. Такого роду “поступка світовому ринку” має скоріше тактичний характер і не означає реального визнання важливості звернення до міжнародного ринку капіталу та можливості співробітництва з ним. Максимум, на що у цей час погоджувались, так це на “збільшення частки змішаних виробництв”, однак навіть і у такому вигляді визнання ролі іноземного капіталу для української економіки розвитку не отримало.
Правовий режим діяльності іноземних інвесторів і використання отриманого від них прибутку не може бути менш сприятливим, ніж правовий режим діяльності і використання отриманого від інвесторів прибутку, що наданий українським інвестором, за окремими ви-ключеннями. Останні для іноземних інвесторів можуть бути прийняті законом тоді, коли це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, що забезпечують захист населення країни і безпеку держави. Виклю-чення стимулюючого характеру, у вигляді пільг для іноземних інвесторів, установлені в інте-ресах соціально-економічного розвитку України [199].
Проблема створення аналогу міжнародним фірмам є, безумовно, одним з важливих засобів забезпечування виходу українського бізнесу на вищий рівень світового господарства і міжнародних економічних стосунків. Саме таким аналогом можна вважати фінансово-промис-лові групи (ФПГ), які покликані бути базисним елементом промислового комплексу країни.
Фінансово-промислова група визначається як сукупність юридичних осіб, що діють, або як основне і дочірнє об’єднання, яке повністю чи частково об’єднує свої матеріальні і не-матеріальні активи на основі договору про створення фінансово-промислової групи в цілях технологічної чи економічної інтеграції для розвитку інвестиційних та інших проектів і про-грам, спрямованих на збільшення конкурентоздатності і розширення ринків збуту товарів та послуг, збільшення ефективності виробництва, створення нових робочих місць. Таким чином, фінансово-промислова група поєднує інтереси на макро- і мікрогосподарському рівнях, рин-кові і галузеві проблеми, економічні і соціальні питання.
Нові фінансово-промислові структури покликані бути локомотивом майбутнього ук-раїнського дива, а також послідовно здійснювати заходи створення сприятливого інвести-ційного клімату і необхідних соціально-економічних передумов для відродження України.
ФПГ, які знаходяться під юрисдикцією держави та мають відокремлені підрозділи на території держави або здійснювані на її території капіталовкладення, реєструються як транс-національні ФПГ. У випадку створення транснаціональної ФПГ, згідно міждержавної угоди, їй надається статус міждержавної. Учасникам, яким на основі взаємності установлюється на-ціональний режим, можуть бути надані митні тарифні пільги на товари, що переміщуються за кордон у рамках діяльності цієї ФПГ.
Центральна компанія ФПГ повинна бути, як правило, інвестиційним інститутом; за-коном допустимо створення такої компанії у формі господарського об’єднання, а також асо-ціації, союзу.
Під діяльністю ФПГ слід розуміти діяльність учасників, яка є провідною згідно до-говору про створення групи або її організаційним проектом при використанні активів. Учас-ники ФПГ, які зайняті у сфері виробництва товарів, послуг, можуть бути консолідованою групою платників податків, а також можуть вести консолідований облік, звітність і баланс. За зобов’язанням центральної компанії ФПГ, що виникають у результаті участі у діяльності гру-пи, учасники ФПГ несуть солідарне зобов’язання, виконання якого встановлюються догово-ром про створення ФПГ. Ці умови покликані контролювати рух ресурсів серед учасників групи.
Забезпечення національної безпеки і захисту інтересів України в економічній сфері є пріоритетним спрямуванням у політиці держави. Відомо, що такий підхід до іноземного вкла-дення є характерним для усіх країн, зацікавлених у життєздатності своєї економіки, її ди-намічному і поступовому розвитку.
Українській стороні необхідно:
– зміцнення держави у регулюванні діяльності іноземних банківських, страхових і ін-вестиційних компаній, запровадження визначених обмежень на передачу в експлуатацію за-рубіжним компаніям місцезнаходжень стратегічних природних ресурсів, телекомунікацій, транспортної і товаропровідної мережі;
– зробити висновки з досвіду однобічної орієнтації на залучення іноземних інвестицій, які призвели до додаткових втрат, у національну економіку України. При характеристиці за-грози у сфері економіки доводиться констатувати факти зниження інвестиційної, інноваційної активності і науково-технічного потенціалу, наявності тенденції до переваги в експортних поставках паливо-сировинної та енергетичної бази, а в імпортних поставках – продовольчих предметів споживання, у тому числі першої необхідності. Не можна також забувати, що іноземні фірми зацікавлені у збільшені прибутковості та розширюванні масштабів своїх опе-рацій, а не української економіки у цілому [199].
Загалом галузева структура компаній відповідає загальній галузевій структурі залу-чення ПІІ у країну. Так само, як і за офіційною статистикою, першу позицію в нашій вибірці за обсягом надходження ПІІ посідає харчова промисловість (рис. 3.1). Ця галузь є пріоритетною не тільки для ТНК, а й для інституційних інвесторів з огляду на її загалом добрий стан та високу конкурентоспроможність в українській економіці. Після харчової промисловості наступні місця посіли сільське господарство, телекомунікації та машинобудування.
Рис. 3.1 – Розподіл інвесторів за галузями на 1.09.2005 р. (за даними Fleming/SARS)
Виявлено широкий спектр обсягу інвестицій (рис. 3.2). Але найчастіше йдеться про ПІІ середнього обсягу (10–100 млн дол.), які, власне, й домінують в Україні.
Рис. 3.2 – Поділ компаній вибірки за обсягом інвестицій на 1.09.2005 р. (за даними Fleming/SARS)
Хоча такий поділ за секторами відповідає статистичним даним щодо залучення ПІІ, все ж вибірка може не бути репрезентативною. Крім того, цілком ймовірною видається упе-редженість відбору компаній для вибірки. Оскільки перевагу було надано тим компаніям, котрі працюють в Україні, ми не залучили до цієї групи потенційних інвесторів, які були б зацікавлені в інвестуванні в Україну за сприятливого інвестиційного клімату та виваженої стратегії приватизації (це стосується, зокрема, енергетичного сектора, готельного бізнесу, підприємств роздрібної торгівлі).
Зауважимо, що міжнародні фінансові організації є для України одним з найбільших джерел ПІІ. Інші інституційні інвестори (особливо приватні інвестиційні фонди) також здійс-нюють великі прямі інвестиції. Кошти, якими розпоряджаються ці фонди, становлять десятки, а іноді й сотні мільйонів доларів. У групі ТНК компанії з обсягом інвестицій, меншим за 10 млн дол., належать до категорії “потенційні інвестори”, оскільки поки що тільки планують вкласти великі кошти в повномасштабну діяльність в Україні (не враховуючи відкриття своїх представництв та створення мережі дистрибуції). Але понад половини ТНК, що увійшли до вибірки, вже інвестували в економіку України від 10 до 100 млн дол. США [131].
Під час порівняльного аналізу компаній за типами внесків підтвердилися наші при-пущення відносно того, що інституційні інвестори надають перевагу інвестиціям у грошовій формі: грошима здійснено понад 70 % їхніх інвестицій (рис. 3.3). Така поведінка є природним виявом ролі інституційних інвесторів як фінансових посередників.
Рис. 3.3 – Форми інвестицій за групами інвесторів (за даними Fleming/SARS)
Натомість ТНК та інвестори-підприємці інвестують переважно в негрошовій формі. Саме так здійснили більшу частину інвестицій ТНК в Україну (понад 60 %) та інвестори-підприємці (понад 80 %). Такі інвестори, які зазвичай добре знають специфіку своїх галузей, намагаються перенести в Україну власні стандарти провадження бізнесу, імпортуючи своє обладнання та свої технології.
Наведена на рис. 3.4 діаграма відображає поділ компаній вибірки за групами і спо-собом входження на ринок.
Визначено такі способи:
1) проекти “з нуля” та створення нових підприємств;
2) придбання українських компаній: через приватизацію державних підприємств; через придбання акцій вже приватизованих підприємств; через придбання акцій нових при-ватизованих компаній.
Рис. 3.4 – Поділ компаній вибірки за способом входження на ринок (за даними Fleming/SARS)
Під час дослідження виявлено, що переважна більшість опитаних інвесторів увійшли на український ринок, створивши нові підприємства (green-field projects). Саме таку тактику застосували 50 % інвесторів-підприємців, 50 % ТНК та понад 70 % інституційних інвесторів. Придбання підприємств через приватизаційний продаж було дуже рідкісним явищем серед ТНК та підприємців, водночас серед інституційних інвесторів таких випадків взагалі не трап-лялося. Інвестори рідко купували й нещодавно засновані приватні компанії, оскільки дуже ма-ло хто з них зберіг свою привабливість. Найчастіше інвестори викуповували приватизовані підприємства (ймовірно, через брак у таких підприємств капіталу для подальшого розвитку).
Дослідження на основі опитування 150 українських підприємств дають підставу для сумніву у дієвості загальновизнаної тези про позитивний зв’язок між приватизацією та підвищенням ефективності господарювання підприємств. Виходячи з оцінки продуктивності та прибутковості приватизованих і державних підприємств, дослідники стверджують, що всу-переч сподіванням приватизовані українські компанії не перевищують показники діяльності порівняно з державними підприємствами.
Той факт, що дослідження не виявило позитивного впливу приватизації на діяльність підприємств, можна пояснити малою часткою власності іноземних стратегічних інвесторів. Слід назвати також інші причини відсутності чітких доказів позитивного впливу приватизації на діяльність українських підприємств:
– слабка правова база істотно ускладнює здійснення будь-якого реального контролю зовнішнього власника над підприємством, де він не має контрольного пакета;
– зовнішні власники придбали великі частки власності лише в найгірших підпри-ємствах, оскільки процес приватизації контролювали інсайдери;
– більшість підприємств було приватизовано впродовж останніх трьох років, отож переваги приватизації буде виявлено з плином часу;
– у третині приватизованих підприємств уряд дотепер зберігає за собою суттєві пакети акцій (до 30 %);
– уряд і надалі втручається в розвиток чутливих галузей (наприклад, енергетики);
– інсайдери (працівники та керівництво) залишаються основними власниками багатьох середніх та більшості великих підприємств [192].
Той факт, що наявність дешевої робочої сили в Україні іноземні інвестори не вва-жають суттєвим мотивом для інвестування, варто розглянути докладніше, оскільки економісти часто наголошують на привабливості України саме в цьому аспекті. Така відмінність позицій свідчить про потребу розрізняти номінальний рівень заробітної плати і загальну вартість робочої сили, де також враховано продуктивність праці, витрати на виконання вимог керівних органів та інші чинники.
Вплив низької продуктивності праці є очевидним фактором. Через брак капіталу, відсутність належної підготовки та недосконалий менеджмент продуктивність праці в Україні часто є настільки низькою, що загальна вартість робочої сили виявляється більшою, ніж в інших країнах Східної Європи. Проте тут потрібно чітко розмежуватися, оскільки продук-тивність праці не буде однаковою за різних обставин. Йдеться про такі два варіанти:
– іноземний інвестор купує вже діюче підприємство, обтяжене надлишковим капі-талом та робочою силою;
– інвестор будує нове виробництво, постачає сучасне обладнання і навчає робітників.
Оскільки новий власник не може швидко звільнити або перекваліфікувати декілька тисяч людей одночасно, продуктивність праці ще тривалий час залишиться набагато нижчою в разі купівлі чинного підприємства. Місцева влада, яка намагається втримати рівень зайнятості, зазвичай накладає обмеження на скорочення чисельності працівників, тим самим істотно під-вищуючи загальну вартість робочої сили. Крім того, іноземних інвесторів часто зобов’язують утримувати соціальну інфраструктуру великих промислових підприємств: лікарні, дитсадки, літні табори, сільськогосподарські виробництва.
Ці перешкоди зводять нанівець усі переваги, які створює низька вартість робочої сили. Проте в тих випадках, коли іноземний інвестор започатковує нове виробництво, українські працівники часто виконують свою роботу не гірше за своїх західних колег.
Для будь-якої інвестиції найважливішим чинником є потенційні прибутки. Сподіваний прибуток прямо залежить від можливих ризиків, пов’язаних з інвестиційним проектом: при більшому ризику більшою має бути винагорода.
Рис. 3.5 – Ризикованість країн: індекс ризику ICRG
Інвестиційний ризик має дві складові: ризик, пов’язаний з діяльністю в певній країні, в певній галузі економіки, і, власне, ризик конкретного проекту. Найважливішим компонентом є ризикованість країни (див. рис. 3.5). На жаль, у більшості останніх досліджень Україну ви-знано однією з найризикованіших країн Східної Європи. Така оцінка свідчить про високий ризик здійснення інвестиційного проекту [199].
Мінімальний рівень прибутковості інвестицій визначає вартість капіталу. Проекти, що мають нижчу за цей рівень прибутковість, впроваджувати недоцільно. Задля максимізацїї вартості своїх акцій інвестор зазвичай працює з такими проектами, прибутковість яких була б вищою за вартість інвестованого капіталу.
До бажаної ставки доходності треба зараховувати також премію за можливий ризик проекту. Компанії, для яких вартість капіталу є порівняно невеликою, вимагають меншого рівня доходності інвестицій порівняно з компаніями, що мають вищу вартість капіталу. Оскільки вартість капіталу залежить від спроможності компанії залучати його через позики або продаж акцій, компанії, що мають можливість легко залучати капітал, потребуватимуть нижчої доходності інвестицій, аніж компанії, для яких процес залучення капіталу складніший. Отже, великі ТНК, що зазвичай добре забезпечені капіталом, погоджуються на нижчу очі-кувану дохідність інвестицій порівняно з місцевими інвестиційними фондами або інвесто-рами-підприємцями.
Інвестиційні фонди, які здебільшого мають місцеві представництва в Україні, витра-чають час лише на вивчення проекту. Такі інвестори не мусять досліджувати внутрішню ситуацію у країні, оскільки вже ознайомилися з нею. Отже, термін прийняття інвестиційних рішень у фондах набагато коротший, ніж у ТНК та інвесторів-підприємців, що тільки по-чинають свою діяльність в Україні. Водночас інституційним інвесторам, які до процесу прий-няття рішень залучають більшу кількість осіб, важко прийняти рішення щодо інвестування швидше аніж за 3 місяці.
Міжнародні фінансові організації потребують найбільше часу для прийняття інвес-тиційних рішень, оскільки мають зважати не лише на комерційний, а й на політичний бік проекту. Досить часто інвестиційні рішення таких організацій великою мірою залежать від економічної політики, яку провадить місцевий уряд. Якщо ця політика відповідає позиції міжнародних організацій, то рішення про інвестування буде схвалено, в іншому разі ви-конання інвестиційного проекту буде відкладено на невизначений термін або взагалі скасо-вано. Міжнародні фінансові організації зазвичай мають складну організаційну структуру та жорсткі бюрократичні процедури, які теж зумовлюють більшу тривалість процесу прийняття інвестиційних рішень. Для ефективного залучення іноземних інвестицій в Україну вже багато зроблено, проте невирішені окремі питання на державному рівні гальмують цей найваж-ливіший процес.
Рис. 3.6 – Динаміка прямих іноземних інвестицій у 1999–2003 рр., млн дол. США [132]
Попри те, що надійних статистичних даних про обсяги та структуру такого капіталу немає, некоректно припускати, що всі “офшорні” інвестиції у вітчизняну економіку мають українське або російське походження. Оскільки досить поширеною (особливо серед трансна-ціональних компаній) є практика використання “офшорів” для оптимізації оподаткування до-ходів. У випадку портфельного інвестування, коли між власником капіталу та його безпо-середнім реципієнтом стоять фінансові посередники, проблема офшорного походження кош-тів не є надто вагомою. Однак, офшорний капітал не є надто бажаним у випадку прямого інвестування, коли не можна бути впевненим щодо функціональності об’єкта інвестування через можливий брак організаційної культури і технологій у власників цього капіталу. Стан обсягів вкладення та вилучення ПІІ представлено на рис. 3.6.
У галузевому розрізі (рис. 3.7) найбільш привабливими для іноземних інвесторів за-лишаються харчова промисловість – 852 млн дол. США (15,7 %), торгівля 855 млн дол. США (15,6 %), фінансова сфера – 433 млн дол. США (8,5 %) та машинобудування – 470 млн дол. США (8,0 %) [125].
Рис. 3.7 – Галузевий розподіл прямих іноземних інвестицій станом на 1.04.2005 р.
При цьому, західні компанії вкладають гроші в українську харчову промисловість, підприємства торгівлі, фінансовий сектор, фармацевтику, бо це дає швидкий оборот капіталу та мінімізує ризики. Привабливим є також інвестування в інфраструктуру бізнес-послуг для обслуговування, в першу чергу, підприємств з іноземними інвестиціями.
Росіяни ж, яким добре знайома пострадянська економічна ситуація, мають інші пріо-ритети інвестування: паливно-енергетичний комплекс, хімічна промисловість, металургія, ма-шинобудування і фінансовий сектор. При цьому, найбільше російського капіталу вкладено в Полтавську (67 % всіх іноземних інвестицій в регіон), Рівненську області, АР Крим, міста Київ та Севастополь, а також індустріальні регіони (Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку і Хар-ківську області).
Регіональний розподіл 80 % усіх іноземних інвестицій залучено у підприємства вось-ми регіонів та м. Києва (рис. 3.8). Це свідчить, зокрема, про велике значення, яке надають інвестори інфраструктурному та економічному розвитку регіону [132].
Зважаючи на різний екстенсивний потенціал регіонів, більш коректно використову-вати не абсолютні, а відносні показники, співвідносячи обсяг ПІІ з іншими показниками. Так, крива Лоренца показує нерівномірність розподілу ПІІ порівняно з регіональним ВВП. Чим більший “вигин” кривої, тобто чим далі лежить вона від лінії рівномірного розподілу (діа-гоналі), тим більш нерівномірно залучають регіони іноземний капітал [198].
Рис. 3.8 –“Регіональна” структура розподілу ПІІ станом на 1.04.2005 р.
Водночас, на рис. 3.9 простежується чітка тенденція вирівнювання притоку прямих іноземних інвестицій в регіони. Очевидно, в регіонах-лідерах інвестиційного рейтингу за-кордонним інвесторам стає надто “тісно” і вони розширюють свою присутність в інших областях. За обсягами прямих іноземних інвестицій на одну особу місто Київ є явним фа-воритом (747,7 дол. США на особу). Однак, нюанс полягає в тому, що де-юре реєстрація іноземного капіталу відбувається за місцем розташування головного офісу, який крупний інвестор найчастіше розміщує в столиці. Останні місця серед регіонів за питомими обсягами ПІІ посідають Чернівецька (16,7 дол. США на особу), Хмельницька (23,2 дол. США на особу) та Луганська (48,4 дол. США на особу) області. При цьому, за останній рік Запорізька область, змогла збільшити цей показник наполовину, а в Сумській області він покращився взагалі втричі. Негативна динаміка спостерігається в Харківській та Черкаській областях (табл. 3.3).
Частка регіону у сукупному ВВП, %
Рис. 3.9 – Розподіл часток валової доданої вартості та прямих іноземних інвестицій
Таблиця 3.3 – Регіональний розподіл прямих іноземних інвестицій на одну особу та їх приріст
|
Район |
Прямі іноземні інвестиції на 1.04.2005 р.: |
Приріст ПІІ на душу населення у порівнянні з 2002 р., % |
||||
|
Млн дол. США |
На душу населення, дол. США |
|||||
|
показник |
місце |
показник |
місце |
показник |
місце |
|
|
м. Київ |
1959,9 |
1 |
747,7 |
1 |
127,9 |
1 |
|
Дніпропетровська |
397,5 |
2 |
112,5 |
5 |
16,4 |
9 |
|
Донецька |
393,5 |
3 |
82,4 |
11 |
12,5 |
12 |
|
Запорізька |
377,2 |
4 |
197,6 |
3 |
62,9 |
2 |
|
Одеська |
299,9 |
5 |
122,5 |
4 |
22,9 |
5 |
|
Львівська |
231 |
6 |
88,4 |
9 |
21,8 |
6 |
|
АР Крим |
204,3 |
7 |
85,2 |
10 |
2,2 |
24 |
|
Харківська |
175,6 |
8 |
60,8 |
12 |
–0,1 |
25 |
|
Полтавська |
153,2 |
9 |
95,2 |
8 |
8,2 |
14 |
|
Закарпатська |
134,8 |
10 |
107,5 |
6 |
17,9 |
8 |
|
Сумська |
127,9 |
11 |
100 |
7 |
62,1 |
3 |
|
Івано-Франківська |
75,8 |
12 |
54 |
15 |
18 |
7 |
|
Миколаївська |
70,5 |
13 |
56,4 |
14 |
7,2 |
16 |
|
Чернігівська |
69,6 |
14 |
56,8 |
13 |
7,1 |
17 |
|
Житомирська |
61 |
15 |
44,4 |
19 |
15,4 |
10 |
|
Херсонська |
56,2 |
16 |
48,4 |
17 |
14,2 |
11 |
|
Луганська |
55,1 |
17 |
21,9 |
25 |
5,4 |
19 |
|
Черкаська |
54,9 |
18 |
39,6 |
20 |
–22,6 |
26 |
|
Волинська |
54,8 |
19 |
52 |
16 |
4,3 |
20 |
|
Рівненська |
52 |
20 |
44,5 |
18 |
3,1 |
23 |
|
Київська |
42,7 |
21 |
236,3 |
2 |
35,8 |
4 |
|
Вінницька |
41,5 |
22 |
23,6 |
23 |
9 |
13 |
|
Кіровоградська |
39,4 |
23 |
35,3 |
21 |
4 |
21 |
|
Хмельницька |
32,9 |
24 |
23,2 |
24 |
7,6 |
15 |
|
Тернопільська |
27,8 |
25 |
24,5 |
22 |
3,6 |
22 |
|
Чернівецька |
15,5 |
26 |
16,8 |
26 |
5,6 |
18 |
Рис. 3.10 – Розподіл населення України за величиною прямих іноземних інвестицій на 1 особу
Слід зауважити, що розподіл населення України серед регіонів за питомою величиною ПІІ є досить рівномірним (рис. 3.10). У регіонах, обсяг ПІІ на 1 мешканця яких є менший 25 дол. США, проживає 16 % населення. Водночас, на регіони з максимальними показниками (понад 122 дол. США) припадає лише 13 % жителів. Такий розподіл значною мірою пояс-нюється більшою чисельністю населення у старих промислових регіонах, які за рахунок іс-нуючої інфраструктури залучили порівняно більші обсяги інвестицій.
А
Б
Рис. 3.11 – Структура освоєних інвестицій у ТПР (а) та СЕЗ (б) станом на 1.05.2005 р.
Станом на 1.05.2005 р. на території із спеціальним інвестиційним режимом залучено 1 млрд дол. США інвестицій, з яких 37,5 % іноземного походження. Таким чином, у спе-ціальні економічні зони (СЕЗ) та території пріоритетного розвитку (ТПР), які займають понад 10 % території України, вкладено менше 7 % всіх іноземних інвестицій. Це пояснюється зокрема алогічним розміщенням територій пріоритетного розвитку в депресивних територіях в розрахунку на те, що інвестор власними силами розвиватиме інфраструктуру.
Так, вже не перший рік відсутні тенденції до зростання на ТПР Житомирської, Во-линської, Чернігівської та Сумської областей, більшість з яких можна характеризувати як депресивні. Подібне рішення, яке було запозичене з Росії, призвело до дискредитації самої ідеї створення спеціальних зон попри те, що в ряді випадків вони дають непоганий ефект.
Структура освоєних у рамках СЕЗ і ТПР інвестицій за останні кілька років суттєво змінилася (див. рис. 3.11). Так, в останні три роки значно зросла частка СЕЗ у їх сукупному обсязі. При цьому найбільш динамічною є СЕЗ “Закарпаття”, що обійшла СЕЗ “Яворів” за обсягом освоєних інвестицій. Зокрема, це сталося за рахунок компанії “Ядзакі – Україна”, яка наприкінці 2002 р. розпочала будівництво в Ужгороді заводу з виробництва електропровiдних систем для автомобільної промисловості. Загальний обсяг інвестицій по проекту складе понад 30 млн євро. Інвестиції у СЕЗ і ТПР здійснюються у формі обладнання (2,8 млрд грн; 59,6 %), грошових коштів (552 млн грн; 11,6 %), сировини і матеріалів (541 млн грн; 11,4%). Динаміка ПІІ вкладення інвестицій за групами регіонів представлена на рис. 3.12:
Рис. 3.12 – Динаміка ПІІ за групами регіонів України [132]
Зазначимо, що протягом останніх років зростає частка вітчизняних інвестицій. Так, якщо за 2000 р. вона склала 48 % загальних інвестицій, за 2001 р. – 57,8 %, то станом на 1.05.2005 р. вона зросла до 68 %. Переважання внутрішніх інвестицій та аналіз їх розподілу за проектами, свідчить про те, що пільговий режим діяльності на практиці часто викорис-товується як прихована форма державного субсидіювання конкретних підприємств та інст-румент реалізації регіональних інтересів. Географічна структура походження іноземних інвес-тицій, вкладених у СЕЗ і ТПР, наштовхує на думку про використання спецрежиму для повер-нення раніше вивезеного з України та Росії капіталу нерезидентами із Віргінських островів, Кіпру та ін.
За розрахунками збережеться висока динаміка залучення інвестицій у потужні регіони (Київ, Донецьку, Дніпропетровську та інші області), що вплине на посилення диференціації регіонів за рівнем залучення інвестицій.