Економічна дипломатія та економічна безпека України

3.2. Оцінка форм інвестицій та міжнародного бізнесу

У світовій практиці сформувались категорії ділових відносин у міжнародному бізнесі з цілком визначеними, характерними рисами, які відрізняють одні форми від інших за озна-ками: власності, контролю за процесом прийняття рішень, ступенем ризику, які виконують відповідні учасники, часткою доходу, який буде отримано у результаті господарської діяльності.

Існує п’ять основних форм міжнародного бізнесу.

1. Бізнес належить цілком іноземному підприємству. Воно повністю забезпечує весь капітал і технологію, несе усі ризики та отримує дохід (після сплати відповідних податків).

2. Спільне підприємство – іноземне та місцеве підприємство об’єднує свої процеси у здійсненні конкретного бізнесу. Розподіл ролі у контролі і процесі рішень, у ризику та при-бутках звичайно залежить від частки вкладу у бізнес. Спільні підприємства можуть бути кор-поративного або контрактного типу.

3. Спеціальні контрактні угоди – до них можна віднести угоди про розподіл продукції, сервісні контракти. Поділ контролю, прийняття рішень, величини ризику і прибутку не за-лежать від співвідношення вкладу місцевого та іноземного учасників. Звичайно, іноземні під-приємства несуть всі або більшість ризиків, частка у прибутках визначається в ході перего-ворів. Поділ контролю і ролі у процесі прийняття рішень також залежить від згоди учасників.

4. Технологічні, управлінські і маркетингові угоди – відповідний бізнес, що належить місцевому підприємству, який несе ризик і отримує дохід. Іноземні підприємства отримують прибуток згідно погодженої формули. До цієї категорії інвестицій відносять ліцензійні, управ-лінські, маркетингові та інші відповідні угоди про продаж послуг на постійній тривалій основі.

5. Угода за субконтрактом, з спільного випуску продукції та за спеціалізацією – іно-земні і місцеві підприємства установлюють постійні тривалі відношення у виробництві або у маркетингу на основі контрактних відносин. Будь-яких зобов’язань у власності, контролі, по-ділу ризику і прибутку такі контракти не передбачають [60].

Іноземні інвестиції можуть будуватися як на отриманій зарубіжним учасником влас-ності у місцевому національному підприємстві (бізнесі), так і без отримання частки у капіталі. Головне – це тривалий характер відносин фіксованого або фактичного права на отримання доходу. Це право може забезпечуватися відповідною угодою або тим, що може забезпечувати сам ринок. А ось тут вирішальне слово належить економічній дипломатії.

Світова історія свідчить, що залучення ресурсів ззовні у формі іноземних інвестицій є дієвим засобом піднесення національної економіки. На розробку й реалізацію як зовнішньо-торговельної, так і зовнішньоекономічної політики істотно впливає структурно-інвестиційна політика держави. Вона стимулює розвиток пріоритетних галузей економіки та виробництва, які можуть стати основою міжнародної спеціалізації країни і визначити її місце в міжнарод-ному поділі праці й світовому господарстві.

Потенційно Україна є інвестиційно-привабливою країною. Передумовами формування в Україні сприятливого інвестиційного клімату є: вигідне географічне положення (воно визна-чається розташуванням країни у центрі Європи, на перехресті торгових шляхів), багаті при-родні ресурси (60 % сільськогосподарських угідь України – високородючі чорноземи), рекреа-ційні ресурси – Крим, Карпати (сприятливі для розвитку туризму, санаторно-курортного лікування, відпочинку), освічена робоча сила. Визначальним стимулом для прямих інвестицій в Україну є також пошук нових ринків, що істотно переважає інші можливі причини.

На розробку і реалізацію зовнішньоекономічної політики суттєвий вплив справляє інвестиційна політика держави. Вона стимулює розвиток пріоритетних галузей економіки, які можуть стати основою міжнародної спеціалізації країни і визначити її місце в міжнародному поділі праці й світовому господарстві. Активно підвищити експортний потенціал України та здійснити його диференціацію неможливо без поліпшення інвестиційного клімату і залучення іноземних інвестицій у відповідні галузі економіки.

Прямі іноземні інвестиції в Україну надходять із понад 100 країн світу, причому близь-ко половини всіх інвестицій припадає на шість країн. Найбільші обсяги прямих іноземних інвестицій отримують харчова промисловість, внутрішня торгівля, машинобудування і ме-талообробка (табл. 3.1).

Обсяги прямих іноземних інвестицій в економіку України незначні й недостатні порів-няно із масштабами її виробництва, ресурсами, місткістю ринку, кваліфікацією робочої сили.

Іноземних інвесторів в економіці України приваблює багатий природний потенціал, велика місткість внутрішнього ринку, наявність кваліфікованої й порівняно дешевої робочої сили, вигідність транзитного розташування країни та ін. Але в цілому інвестиційний клімат в Україні є несприятливим для іноземних інвесторів [125, 192]. Такими негативними факторами є:

– недосконалість і нестабільність законодавства, незахищеність інтересів іноземного інвестора, адміністративна неврегульованість;

– невизначеність пріоритетів ринкової трансформації, непередбачуваність розвитку ситуації в країні;

– нерозвиненість банківської системи;

– великий ризик втрати прибутку і власне інвестицій;

– нерозвиненість виробничої та соціальної інфраструктури;

– недосконалість страхової системи;

– низький рівень життя основної маси населення.

Таблиця 3.1 – Галузева структура ПІІ в економіку України, %

Галузь

1995 р.

2005 р.

Харчова промисловість

14,5

20,0

Внутрішня торгівля

22,4

21,9

Машинобудування і металообробка

12,8

7,4

Фінанси, кредит

7,4

5,6

Паливна промисловість

0,4

4,9

Чорна та кольорова металургія

5,0

3,3

Хімічна та нафтохімічна промисловість

4,2

3,1

Будівництво

3,3

2,9

Інші

30,0

30,9

Примітка. Джерело: http://www.ukrstat.gov.ua.

Державна програма заохочення іноземних інвестицій [60] визначає такі пріоритетні сфери для іноземного інвестування: агропромисловий комплекс, легка промисловість, лісо-промисловий комплекс, машинобудування, фармацевтична промисловість, паливно-енерге-тичний комплекс, транспортна інфраструктура, зв’язок, хімічна і нафтохімічна промисловість, соціальна інфраструктура.

Одним із потужних інвесторів є Німеччина. Приріст німецьких інвестицій значно перевищує загальну тенденцію зростання іноземних інвестицій в Україну. Багатообіцяючими є вкладення, насамперед, у виробництво комплектуючих для автомобілів, цементу, а також у створення в Україні супермаркетів.

Аналіз інвестиційних проектів з Німеччини дозволяє зробити висновок про їх значний вплив на зростання технологічного рівня сільськогосподарського машинобудування, хімічної промисловості, впровадження нових технологій у вирощуванні олійних культур, а також у роз-виток високотехнологічних галузей, зокрема телекомунікацій, транспортного машинобудування.

Інвестиційний клімат держави – це сукупність політичних, правових, економічних та соціальних умов, що забезпечують і сприяють інвестиційній діяльності вітчизняних та іно-земних інвесторів. Сприятливий інвестиційний клімат має забезпечити захист інвестора від ін-вестиційних ризиків (непередбачених фінансових втрат капіталу та доходів). Сукупність ін-вестиційних ризиків всебічно характеризує інвестиційний клімат від найнесприятливішого до найсприятливішого [192].

Враховуючи стан економічного потенціалу й обмежені внутрішні інвестиційні можли-вості впродовж всього періоду трансформації економіки, українська держава намагається ство-рити сприятливі умови для розвитку інвестиційної сфери. Здійснено перехід до управління інвестиціями на базі ринкових відносин. Формується багатосекторна система капітального будівництва. Ліквідовано будівельні міністерства. Розукрупнено та приватизуються будівельні організації. У макроекономічній політиці наголошується на створенні передумов зростання інвестицій – ослаблення інфляції, забезпечення оптимальних відсотків за депозитами і вкла-деннями, зниження відсоткових ставок за кредитами, скорочення заборгованості та зростання споживчого попиту населення.

Подолання або зниження ризиків для інвесторів в Україні забезпечується такими чинниками:

– рівнем розвитку продуктивних сил та станом ринку інвестицій;

– правовим полем держави (законодавчою базою);

– політичною волею всіх гілок влади;

– станом фінансово-кредитної системи;

– статусом іноземного інвестора;

– інвестиційною активністю населення [131].

У країну, де вітчизняний інвестор практично не вкладає коштів у розвиток вироб-ництва, не піде й іноземний інвестор. Тому за умов економічної кризи важливе значення має державна підтримка реалізації інвестиційних проектів розвитку пріоритетних виробництв (про-мислова політика), а також упровадження економічних регуляторів активізації внутрішньої інвестиційної активності.

Рівень розвитку продуктивних сил держави – один з найважливіших чинників, що сприяє поліпшенню інвестиційного клімату. Оскільки основні джерела інвестицій формуються у виробництві, то, природно, велике значення має збільшення ВВП та національного доходу, що спрямовуються на нагромадження.

Розподіл національного доходу на фонди споживання і нагромадження та фінан-сування обігових коштів й основних фондів дає певну помилку у визначенні розміру ресурсів для інвестування, але не такою мірою. Зрозуміло, що останніми роками структура націо-нального доходу змінювалась не на користь фонду нагромадження через інфляцію та стаг-націю виробництва. Важливим чинником, що впливає на інвестиційний клімат, є рівень роз-витку інвестиційної сфери, особливо активних її елементів – підприємств і організацій буді-вельного комплексу (промисловість будівельних матеріалів, деталей і конструкцій, будівель-них машин і механізмів, системи забезпечення будівництва матеріально-технічними ресур-сами та комплектації будов вітчизняним та імпортним обладнанням).

Інвестиційна сфера в Україні охоплює понад 1300 будівельних фірм, серед яких 64 ком-бінати, близько 800 підприємств з виробництва збірних залізобетонних конструкцій, стільки ж підприємств з виробництва стінових матеріалів, понад 300 підприємств з виготовлення сто-лярних виробів, близько 50 підприємств з виготовлення пористих заповнювачів та 30 підпри-ємств з виготовлення мінераловатних виробів. Це потужна ресурсна база активізації інвес-тиційних процесів. Проте в 1998 р. майже половина цих підприємств працювала збитково [131].

Загальне правове поле інвестиційної діяльності регулюється законами, більшість з яких прийнято ще у 1991 р. Ці законодавчі акти, що приймались одразу після оголошення Україною незалежності за умов ще діючої командно-адміністративної системи і багато в чому несли в собі рудименти минулого, відіграли певну позитивну роль у формуванні інвести-ційного клімату в Україні.

Важливу роль у формуванні сприятливого інвестиційного клімату в Україні відіграють фондовий ринок, фінансово-кредитна система, залучення іноземного капіталу, інвестиційна активність населення, структурно-інноваційна перебудова економіки та інші чинники, що роз-глядатимемо далі.

Щодо правового поля держави та політичної волі всіх гілок влади доходимо висновку, що на початку 1998 р. вже існували політичні, економічні та організаційно-правові умови для істотної активізації інвестиційного процесу.

В Україні, як і в інших країнах СНД, за часів Радянського Союзу фондовий ринок тлумачився як система інфраструктурних елементів, що ізолює фінансові ресурси від вироб-ництва з метою привласнення спекулятивного прибутку. Нині всі переконані в тому, що інвестиційний ринок є потужним важелем розвитку економіки країни, дієвим засобом мо-білізації нагромаджень і спрямування фінансових ресурсів у ті галузі виробництва, які при-несуть найбільший прибуток.

Вітчизняний ринок цінних паперів формується під впливом різноманітних і нерівно-значних чинників. Серед них, зокрема, рівень інфляції; розмір емісії та погашення цінних паперів, величина платоспроможного попиту інвесторів, значення облікової ставки НБУ, ве-личина прибутковості окремих інструментів фондового ринку, рівень державного контролю на національному фондовому ринку за діяльністю вітчизняних та іноземних інвесторів, швид-кість та легкість переходу прав власності на цінні папери, якість системи розрахунків за угодами з цінними паперами, рівень підготовки професійних учасників фондового ринку, наявність необхідної інфраструктури, надійність захисту прав інвестора.

Слід враховувати деякі особливості сучасного вітчизняного фондового ринку, зокрема:

– в Україні тільки розпочався процес вільної торгівлі цінними паперами, і більшість потенційних дрібних покупців практично не мають будь-якого досвіду в цій сфері;

– у зв’язку з кризовим становищем вітчизняної економіки вкладання коштів у цінні папери можна вважати ідеальним шляхом для отримання гарантованого прибутку, але власного досвіду недостатньо;

– потенційна можливість появи фірм, які надаватимуть “консультативні” послуги у сфері торгівлі цінними паперами, більшість з яких не відповідатимуть необхідним для цього бізнесу умовам: наявність кваліфікованого персоналу, що має доступ до першоджерел відповідної інформації.

Інститут депозитаріїв перебуває на початковій стадії, реально функціонує тільки де-позитарій НБУ та ще кілька комерційних банків виконують такі функції; інвестиційним фондам (зберігачам) ліцензії поки що не видавались. Стосовно основних учасників фондового ринку можна сказати, що великих підприємств-емітентів (відкритих акціонерних товариств – ВАТ) з ліквідними звичайними та привілейованими акціями) поки що мало. Практично відсутні на біржовому ринку дрібні та індивідуальні інвестори.

Структурні дослідження фондового ринку України свідчать про недосконале співвід-ношення первинного та вторинного ринків цінних паперів: 90 до 10 %. Натомість у Росії вторинний ринок становить 20–25 %, а у розвинених західних країнах – 85–90 % [192].

Більшість цінних паперів на ринку – це ОВДП (близько 80 %), натомість на західних фондових біржах обсяги приватних корпоративних паперів майже вдвічі перевищують обсяги державних та муніципальних. Відсутні облігації довгострокових державних та муніципальних позик. Тільки кілька відсотків корпоративних цінних паперів можна вважати високоліквід-ними, за якими проводиться активна торгівля.

Розвитку фондового ринку сприятиме Національна депозитарна система. Національна депозитарна система – це відкрите акціонерне товариство з часткою державної власності, якою управляє Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Ведення реєстрів власників іменних цінних паперів є виключною діяльністю депозитарної системи. Націо-нальна депозитарна система має два рівні:

– перший – зберігачі, що ведуть рахунки власників цінних паперів, і незалежні реєст-ратори іменних цінних паперів;

– другий – Національний депозитарій України і депозитарії, що ведуть рахунки для зберігачів і здійснюють клірингові розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

Значно повинно пожвавити фондовий ринок положення про порядок проведення на позабіржовій фондовій торговій системі аукціонів з продажу за кошти пакетів акцій, що належать державі, відкритих акціонерних товариств.

Положення передбачає продаж пакетів акцій ВАТ, що належать державі й підлягають приватизації. Ці пакети реалізуються через асоціацію “Позабіржова фондова торгова система” (ПФТС), тобто об’єднання юридичних осіб, які займаються торгівлею цінними паперами згід-но ЗУ “Про підприємства в Україні”. Асоціація ПФТС об’єднує своїх членів через єдину електронну систему і виконує операції з купівлі-продажу цінних паперів за умов конкуренції в режимі реального часу. Покупцями пакетів акцій можуть бути юридичні та фізичні особи.

Законодавчу та нормативну базу, що регулює фондовий ринок, слід удосконалити за такими напрямками:

– удосконалення структури цінних паперів, що перебувають в обігу на фондовому ринку;

– упровадження дієвого контролю з боку державних органів за діяльністю фінансових посередників з метою забезпечення останніми високих інвестиційних якостей цінних паперів;

– удосконалення законів, що регулюють фінансовий ринок, з метою забезпечення прав інвесторів, захист їх власності від інвестиційних ризиків, упровадження системи державного страхування та перестрахування акціонерного капіталу;

– істотне розширення кола емітентів фондового ринку за рахунок великих, приваб-ливих для інвесторів підприємств. Створення умов і надання стимулів закритим акціонерним товариствам з метою їх перетворення на відкриті й залучення іноземного капіталу до процесу акціонування і корпоратизації;

– удосконалення нормативної бази визначення інвестиційної привабливості проектів з метою ефективної структуризації капіталу, що інвестується;

– залучення з фондового ринку коштів на консорційних засадах (закон про консор-ціуми), у тому числі й іноземних інвестицій (коштів нерезидентів) [125].

Потрібно створити й оприлюднити постійні положення про порядок надання дозволу обігу акцій або облігацій українських емітентів за межами України та положення щодо порядку допуску цінних паперів іноземних емітентів на фондовий ринок України.

До розробки цих положень спонукають такі причини:

– загальні тенденції розвитку ринку цінних паперів в Україні;

– необхідність інтеграції національного ринку цінних паперів в європейський та за-гальносвітовий ринки цінних паперів;

– посилення регулюючої та контролюючої функцій держави на ринку цінних паперів;

– законодавче регулювання та контроль держави за експортом національного капіталу;

– законодавче регулювання операцій з цінними паперами, що емітовані нерези-дентами;

– посилення контролю за експортом капіталу шляхом купівлі цінних паперів іно-земних емітентів в Україні з метою легалізації та законодавчого оформлення статусу раніше вивезеного (у будь-якій формі) з України капіталу, а також легалізація існуючого ринку іноземних цінних паперів в Україні.

Предметом державного регулювання мають бути такі види корпоративних цінних паперів, як акції, облігації.

Операції з цінними паперами, які емітовані державою або муніципальними органами, не повинні регулюватися цими положеннями, оскільки укладання угод такого рівня є пре-рогативою держави.

Для початку процесу інтеграції національного фондового ринку у світовий ринок необхідні принаймні такі умови:

– вільна конвертованість валют та наявність міцного валютного коридору для гривні, що забезпечити сьогодні дуже важко;

– створення механізму обліку прав власності інвесторів відповідно до ЗУ “Про націо-нальну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” та системи гарантій страхування інвестицій, чітко визначеної схеми репатріації прибутку.

Перелічені компоненти мають особливе значення для портфельного інвестора.

Зазначеною системою гарантій слід займатися невідкладно, оскільки нещодавно світова фондова криза та реакція на неї українського ринку підтвердили, що в Україні дуже мало працюючих портфельних інвесторів. Саме спрямування в Україну “портфельних” гро-шових потоків може стати однією зі складових зміцнення економіки взагалі.

Проте було б надто оптимістичним передбачати швидке припинення нелегального відпливу за кордон капіталу, який тіньові структури зараз вважають за доцільне вкладати в економіку країн з вищим рівнем розвитку. Але слід підкреслити, що принаймні існуватиме альтернативний, тобто легальний, варіант цього процесу.

Гостра криза фінансово-кредитної системи допомагає сьогодні, як ніколи раніше, усвідомлювати необхідність створення ефективної та гнучкої системи фінансових взаємо-відносин з метою забезпечення успішної роботи банків; нагальність функціонування та роз-витку системи консалтингових, юридичних, інформаційно-аналітичних установ та фінансово-кредитних інституцій, які б забезпечили всебічну підтримку бізнесу, що розвивається в Ук-раїні, сприяли б встановленню інформаційної відкритості ринку. Іншими словами, йдеться про вдосконалення фінансово-кредитної системи, яка, не встигнувши сформуватися, вже зазнала гострої кризи. Ознаки цієї кризи: хронічний дефіцит державного бюджету, незначна питома вага фонду нагромадження, високий рівень податків, стагнація виробництва, відсутність ринку нерухомості та ринку землі, нерозвиненість фондового ринку, неплатежі, низький життєвий рівень населення, брак кредитних ресурсів, низька питома вага інвестиційних кредитів через інфляційні очікування, низький рівень заощаджень населення (544,9 млн грн на 1.01.1997 р. у банківських депозитах). Аналіз стану економіки, функціонування фінансово-кредитної сис-теми, її структурних інституцій та інфраструктурних елементів дає змогу рекомендувати ос-новні напрямки вдосконалення цієї системи як основного засобу нагромадження капіталу та його залучення до інвестиційного процесу.

За основні вважаємо такі напрями вдосконалення фінансово-кредитної системи:

– створення відповідної законодавчої та нормативної бази функціонування системи, спрямованої на активізацію інвестиційного процесу в Україні;

– розвиток діючих та створення нових структурних інституцій та інфраструктурних елементів;

– розширення видів і напрямків інвестиційної діяльності фінансово-кредитних установ;

– удосконалення існуючих та впровадження нових фінансових інструментів нагрома-дження та залучення капіталу до інвестиційного процесу.

Перший напрямок передбачає разом із загальними зусиллями щодо створення спри-ятливого інвестиційного клімату вважати за доцільне випереджальне опрацювання норматив-них та законодавчих актів, спрямованих на спонукання фінансово-кредитної системи до розгортання інвестиційного процесу [131].

З цією метою потрібно виокремити відповідальність законо- та нормоутворюючих органів щодо наслідків їх дій згідно результатів упроваджених актів. Відповідальність щодо впровадження діючої та результативної системи активізації інвестування для окремих керів-них органів і юридичних осіб повинна бути невідворотною, оскільки вони закладають фун-дамент існування і життєдіяльності майбутніх генерацій.

Законодавчі та нормативні документи потрібно селекціонувати так, щоб не було що-найменших обмежень щодо інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання. Фінансово-кредитна система в цьому напрямку повинна відігравати провідну роль, оскільки їй прита-манні чинники першопрохідця стосовно нагромадження та залучення капіталу. Обмеження функцій та відповідальності фінансово-кредитної системи стосовно інвестиційного процесу неминуче призведе до його згортання та призупинення відтворювального розвитку суспіль-ства загалом.

До речі, на думку вчених, українська економіка, очевидно, тяжіє до банківсько-орієн-тованого типу фінансової системи та відповідного варіанта взаємозв’язку функції управління власністю та контролю. Промисловий сектор через глибоку економічну кризу не має змоги самостійно забезпечити необхідний рівень вкладень у модернізацію та реконструкцію ви-робництва. Підприємства потребують не тільки фінансового оздоровлення за рахунок при-пливу зовнішніх ресурсів, а й водночас реорганізації системи управління з чітким визна-ченням права контролю власника.

Немає сумніву, що в активізації інвестиційного процесу провідну роль повинні ві-дігравати банки та інші фінансово-кредитні установи. Можна виокремити такі основні напрямки участі банків в інвестиційному процесі:

– проведення операцій, пов’язаних з державними інвестиційними ресурсами;

– здійснення інвестицій за рахунок власних коштів;

– участь в інвестиціях у складі промислово-фінансових груп;

– трастове управління ресурсами (переважно позабюджетними фондами);

– залучення іноземних інвестиційних ресурсів.

Проте нині українська законодавча база не має чітко визначених дієвих важелів, спрямованих на вдосконалення кредитних відносин між фінансово-кредитними установами та підприємствами.

Отже, чинне законодавство України необхідно суттєво вдосконалювати за такими напрямками:

– розробити пакет нових законів, які регламентуватимуть діяльність банківських установ з урахуванням міжнародних норм та звичаїв у банківській практиці;

– обмежити втручання держави у сферу приватних інтересів комерційних банків рамками, встановленими законодавством;

– узгодити норми спеціального банківського законодавства з нормами інших галузей українського законодавства;

– дати чітку правову фіксацію структури та функцій фінансово-кредитної системи, її рівнів, елементів, визначити основні поняття;

– надати фінансово-банківському законодавству характеру прямої дії.

Слід розробити та прийняти законодавчі акти прямої дії, а саме: закони України “Про кредитну справу”, “Про безготівкові розрахунки”, “Про банківську та фінансову таємниці”, “Про грошово-кредитну політику в Україні”, “Про порядок діяльності іноземних банків на території України”.

За сучасних умов комерційні банки України спрямовують на інвестиційне кре-дитування 10–15 % власних ресурсів.

Вчені та фахівці банківської справи зазначають, що найближчими роками необхідно реформувати банківську систему шляхом переведення слабких комерційних банків у розряд фінансових компаній або приєднати їх до сильніших. Отже, нагальне необхідно прискорити процес концентрації в банківській системі з метою підвищення її спроможності обслуговувати не лише посередницьку діяльність, а й тривалі потреби великих виробничих структур й швидше зробити українські банки конкурентоспроможними на світовому фінансовому ринку.

Українські банки потребують припливу капіталу. Але де його взяти? Теорія управ-ління бізнесом має досить просту відповідь на це запитання: якщо підприємству необхідно збільшити свій капітал, злиття з іншими підприємствами може бути розв’язанням цієї проблеми. Злиття є “локомотивом” прогресу в банківській галузі. Це більш швидкий та менш капіталомісткий шлях розвитку, ніж створення нових банків чи філій. Наприклад, лише у США щорічно здійснюється до 400 поглинань у банківській галузі.

Є кілька конкретних сценаріїв поглинання. Один з них – придбання контрольного па-кета акцій банку зі збереженням його формальної незалежності. При цьому можливе створен-ня холдингу. Інший сценарій – отримання контролю над банком та перетворення його на філію.

Другим напрямком реформування банківської системи вважається вихід великих банків на міжнародні фінансово-кредитні ринки.

Третім напрямком реформування є відокремлення банків від небанківських кредитних інституцій.

У цьому процесі необхідно приділити велику увагу розширенню функцій комерційних банків щодо здійснення операцій з цінними паперами та довірчими операціями, що сприяють прискоренню процесу приватизації.

Четвертий напрямок – створення ядра системи комерційних банків – групи банків, які мають мережу філій і підлягають регулюванню.

Важливий напрямок, особливо для України, – налагодження жорсткого дотримання банківських норм безпеки, тобто важливе значення має підвищення ефективності роботи банківських органів, що здійснюють нагляд. Це особливо необхідно при прямих банківських інвестиціях та довгострокових кредитах. Для цього необхідно забезпечити випереджальний розвиток регулятивної інфраструктури, яка базується на детальних формальних правилах та широких контрольних процедурах. Це повинно прискорити процес переходу великих банків на більш високий рівень регулювання та рекапіталізації, відокремлення їх від “небанків”, і насамперед від фінансових компаній, а також від безперспективних банків, які не спроможні розвиватися в разі посилення контролю.

Настав час, коли доцільно створювати банківські інвестиційні консорціуми з об’єд-наними фінансовими резервами та страховими фондами, які несуть колегіальну відпові-дальність за надані кредити. До такого консорціуму крім банків повинні ввійти кілька провідних страхових компаній, які працювали б на принципах співстрахування та перестра-хування інвестиційних кредитів. У межах консорціуму можливе також утворення промислово-фінансових груп та інших угруповань.

Останніми роками багато коштів та зусиль витрачено на обґрунтування доцільності створення Українського банку реконструкції та розвитку. Проте досі це питання не розв’язане через брак фінансових ресурсів. На нашу думку, така структура може бути створена лише як корпоративне угруповання, де контрольним пакетом акцій володітиме держава.

Світова практика показує, що розгорнута система іпотечного кредитування, яке під-тримується державою, може досить ефективно впливати на активізацію промислового, сільськогосподарського та житлового інвестування.

У процесі інвестиційного кредитування дуже серйозну увагу слід приділяти без-перервному банківському моніторингу впродовж усього періоду кредитування. Глибока екс-пертиза проекту кредитором повинна, на нашу думку, здійснюватися принаймні тричі:

– у передінвестиційний період для розв’язання питання про укладення кредитної угоди;

– при подовженні кредитування з метою надання чергового траншу або в разі про-лонгації кредиту;

– при вивченні можливості конвертації боргу в акції підприємства, тобто при пере-творенні кредитора на інвестора (акціонера).

При фінансуванні проектів банки потребують високого фінансового та операційного левериджу, натомість інші кредитори за певних гарантій можуть задовольнитися середнім або навіть низьким левериджем, оскільки ризикують власними коштами, а не коштами вкладників.

Таким чином, залучення до інвестиційного процесу в Україні широкого кола інших кредиторів безперечно активізує інвестиційну діяльність суб’єктів господарювання.

Можна рекомендувати такі форми інвестиційного кредитування:

– банківський інвестиційний кредит;

– інвестиційний кредит інших фінансових посередників;

– комерційний кредит суб’єктів господарювання;

– інвестиційний лізинг;

– кредит на консорційних засадах;

– інвестиційний податковий кредит.

Важливим є також забезпечення активізації джерел інвестування за двома напрям-ками: перший передбачає максимально можливе залучення нових джерел інвестицій (довго-строкових банківських кредитів, коштів пенсійних, страхових, інвестиційних, інших комерційних фондів), другий – удосконалення використання традиційних джерел інвестування (бюджетні кошти, державні цільові кредити, власні кошти підприємств, ресурси позабюджетних фі-нансових інституцій) [131].

Основним завданням процесу приватизації в Україні є підвищення ефективності виробництва і активізація інвестиційної діяльності приватизованих підприємств. Можна виокремити ключові напрямки активізації інвестиційного процесу через приватизацію:

– удосконалення законодавства про власність та земельного законодавства з метою врегулювання прав власності та повноважень землекористування, а також прав власності на інші об’єкти іпотеки;

– прискорення приватизації малих, середніх та великих підприємств і об’єктів не-завершеного будівництва;

– активізація інвестиційної діяльності населення та фінансових посередників;

– удосконалення ринку нерухомості;

– постприватизаційна підтримка роздержавлених підприємств.

Кризовий стан підприємств у постприватизаційний період пояснюється також від-сутністю відповідних державних програм підтримки таких виробництв. Надання державних субсидій, пільгових кредитів, гарантій для залучення іноземних інвестицій з боку держави – на таку державну підтримку очікують насамперед корпоратизовані та казенні підприємства.

Підтримка акціонерних товариств з 100-відсотковим приватним капіталом з боку дер-жави та міжнародних фінансових інвестицій можлива лише після глибокого техніко-еконо-мічного обґрунтування інвестиційних проектів, робота над якими, як правило, не під силу приватизованим підприємствам, особливо малим та середнім. Тому, безперечно, такі проекти постприватизаційного розвитку підприємств повинні стати першою виключною умовою роздержавлення підприємств. Допомогу в обґрунтуванні постприватизаційних проектів, пошу-ку і залученні вітчизняних та іноземних інвесторів повинні надати підприємствам, що роздержавлюються, державні органи, зокрема Фонд державного майна та Національне агент-ство України з реконструкції та розвитку.

Надзвичайно важливим чинником виконання постприватизаційних програм роздер-жавлених підприємств є можливість реприватизації (націоналізації), що передбачається чин-ним законодавством. Закони про націоналізацію справді існують в багатьох розвинених країнах з ринковою економікою. Вони вступають у дію за умов, наближених до форс-мажор-них, тобто, коли без допомоги держави врятувати виробництво або галузь неможливо. Тому законодавча база цього процесу повинна передбачити:

– захист власності інвесторів (у тому числі іноземних), що потерпають у ситуації, яка склалася з незалежних від них (об’єктивних) причин;

– глибоко аргументувати мотивацію державної необхідності впровадження процесу реприватизації;

– гарантії відшкодування збитків, що спричинюються цим законодавчим актом, вклю-чаючи втрачені нагоди (доходи, прибуток);

– перелік майнових прав інвесторів і гарантії їх позовів щодо збудження процесів на відшкодування збитків;

– безумовний захист іноземних інвестицій;

– абсолютне відшкодування внесків фізичних осіб, їх часток у капіталі, акціях тощо.

Процеси націоналізації (реприватизації) періодично впроваджуються розвиненими краї-нами Заходу в разі державної необхідності. Як приклад можна навести досвід Франції та Англії, де повернення підприємств до державної власності застосовувалось до галузей енер-гетики, транспорту, вугільної, хімічної промисловості та ін. Але завжди це не порушувало статусу власника, насамперед впроваджувалось на його користь.

Існує багато шляхів залучення іноземного капіталу для інвестування економіки країни, зокрема:

– прямі інвестиції через створення підприємств з іноземним капіталом, у тому числі спільних підприємств;

– портфельні інвестиції шляхом продажу іноземним резидентам і нерезидентам цінних паперів;

– кредити, позики та гранти міжнародних фінансових інституцій, країн, державних установ, міжнародних фондів, експортних агентств, банків [131].

Разом з тим, інвестиційна діяльність іноземних банків набагато ширша. Умовно ці послуги й операції поділяються на групи:

– операції на ринку торговельних зобов’язань;

– операції з цінними паперами власності та їх похідними, участь у приватизаційному процесі;

– проектне фінансування та операції з малоліквідними інвестиціями;

– інвестиційні консалтингові послуги.

Для України в цих межах може бути запроваджена ставка оподаткування прибутку, що застосовується в Центральній Європі для виробничих підприємств з іноземними інвес-тиціями, і особливо для стратегічних інвесторів, що беруть участь у міжнародних конкурсах приватизації.

Крім установлення низької номінальної податкової ставки, існують також інші шляхи стимулювання іноземних інвесторів з мінімальними збитками для державного бюджету, що звичайно застосовуються у вільних економічних (офшорних) зонах:

– запровадження пільгових відсоткових ставок на кредити, доходи від фінансових інвестицій;

– швидке списання капіталу через прискорену амортизацію;

– звільнення від податку прибутку, що йде на відшкодування інвестиційного кредиту;

– запровадження інвестиційного податкового кредиту або податкових канікул.

Залучення іноземного капіталу в Україну потребує розробки науково-обґрунтованої програми уряду на тривалий строк. Ця програма повинна передбачати:

– залучення до інвестування великих компаній із промислово розвинених країн і транснаціональних корпорацій;

– суттєве вдосконалення фондового ринку та фінансово-кредитної системи, залучення до інвестиційного процесу великих іноземних фінансово-кредитних установ;

– розробку, упровадження та фінансування за допомогою іноземних інвестицій проек-тів, що мають соціально-економічне значення на всій території України [140].

Зростає довіра інвесторів до української економіки. Про це свідчить досвід співпраці уряду у 2002–2004 pp. з Європейським банком реконструкції та розвитку, що дало можливість профінансувати великі інвестиційні проекти, зокрема, відкрити кредитні лінії для інвес-тування приватного бізнесу.

Спостерігаються і територіальні диспропорції в інвестиційному кліматі, які теж мають тенденції до зростання: 747,7 дол. США на одного киянина і 16,8 дол. США на мешканця Чернівецької області.

На думку багатьох фахівців, українська економіка вже підійшла до того рубежу, після якого неможливий ріст без покращення інвестиційного клімату.

Отже, іноземні інвестиції починають відігравати все більш суттєву роль в економіці України. Якщо вірити офіційним даним, то вони дорівнюють приблизно половині обсягу вітчизняних капіталовкладень з централізованих джерел.

За даними Держкомстату, загальний обсяг ПІІ на 1.01.2003 р. порівняно з 1995 р. збільшився у 11 разів. Але порівняно з іншими країнами це найбільш низький показник. Протягом 2001–2002 pp. прямі іноземні інвестиції складали лише 19,5 % валових капітало-вкладень в економіку країни. Найбільша частина іноземних інвестицій вкладена у галузі з швидким обігом капіталу: в обробну промисловість – 47,4, оптову та роздрібну торгівлю – 17,6 %, у машинобудування та сільське господарство 8,0 % і 1,9 % від загального обсягу відповідно.

Потенційно Україна є інвестиційно-привабливою країною, оскільки має чималу кіль-кість недостатньо використовуваних фізичних і людських ресурсів, великі резерви невкла-дених заощаджень (оцінюваних мільярдами доларів), місткий внутрішній ринок споживання (близько 46 млн людей – один з найбільших у Європі), а також безперешкодний вихід до ще більших ринків Росії та колишніх республік СРСР. Крім того, Україна через свою стратегічну важливість навіть певний час наприкінці минулого сторіччя посідала третє місце (після Ізраїлю та Єгипту) за обсягом отриманої від США допомоги.

Україна також час від часу одержує кошти від таких міжнародних організацій як Світовий банк, МВФ та ЄБРР. Більша частина цього фінансування надходить у вигляді технічної допомоги для розбудови національної економіки та системи правових інституцій, що є основою розвиненої ринкової економіки.

Однією з причин повільного залучення інвестицій в Україну є те, що види ведення бізнесу в Україні значно відрізняються не лише від практики більшості західних країн, а й від практики інших країн з перехідною економікою, наприклад Чехії, Угорщини, Польщі, а також певною мірою Росії. У той час, коли інші центральні та східноєвропейські країни успішно про-довжують змагатися за збільшення обсягів іноземних інвестицій, в Україні, наприклад, про-тягом 1999 р. кілька іноземних компаній вирішили припинити діяльність та залишили країну або вирішили припинити подальше інвестування до покращання загальних умов діяльності.

Незважаючи на гальмуючі фактори, Україна є потенційно привабливою для тих іно-земних інвесторів, які шукають доступ до ресурсів або ринків збуту. Першому виду інвестицій сприяє наявність дешевої робочої сили та великого сільськогосподарського сектора. Натомість чисельні торговельні бар’єри та великий внутрішній ринок заохочують другий вид інвестицій. Водночас умови для інвестицій у сферу торгівлі, спрямовані на підвищення її економічної ефективності, є неоднозначними: з одного боку, встановлено певні обмеження в торгівлі із сусідами, з іншого – в Україні укладено різні регіональні угоди, які мають сприяти поліп-шенню клімату стосовно торгівлі. Але упродовж 2000–2001 pp. серед тих країн з перехідною економікою Україна за рівнем надходжень іноземних інвестицій випереджала лише Білорусь, Таджикистан та Узбекистан [198].

Як видно з таблиці 3.2, найбільшу питому вагу займають інвестиції з Німеччини, США, Нідерландів, Росії. Але тенденції до зростання мають обсяги інвестицій з Росії, Великобританії та Кіпру.

Таблиця 3.2 – Кумулятивні ПІІ за країнами походження

Країна

2000

2001

2002

2003

2004

2005

млн дол.

%

млн дол.

%

млн дол.

%

млн дол.

%

млн дол.

%

млн дол.

%

США

635,8

16,4

730,9

16,6

898,0

16,8

1074,8

16,1

1153,7

13,8

1374,1

8,4

Нідерланди

361,8

9,4

370,2

8,4

398,8

7,5

463,9

7,0

548,3

6,6

721,8

4,4

Росія

314,3

8,1

295,1

6,7

322,6

6,0

377,6

5,7

457,5

5,5

799,7

4,9

Великобританія

299,4

7,7

420,4

9,5

510,5

9,6

686,1

10,3

895,9

10,7

1155,3

7,1

Німеччина

237,9

6,2

249,5

5,7

312,1

5,8

441,4

6,6

631,6

7,6

5505,5

33,6

Кіпр

372,6

9,6

478,0

10,8

602,6

11,3

779,2

11,7

1035,6

12,4

1562,0

9,5

Республіка Корея

170,4

4,4

170,4

3,9

170,5

3,2

172,9

2,6

172,4

2,1

172,2

11

На думку провідних економістів, у 2001–2005 pоках 27 держав Східної Європи отри-мали від іноземних компаній і держав 162 млрд дол., що на 36 % більше, ніж у попередні 5 років.

Із 40 млрд дол. іноземних інвестицій, необхідних нашій економіці, можна чекати в 20 разів менше. Для порівняння, іншим державам Східної Європи: біля третини всіх прямих іноземних інвестицій у 1996–2000 pp. – більш, ніж 30 млрд дол. – отримала Росія. Згідно з прогнозами Польща отримає у 14 разів більше, ніж Україна, Чехія – у 10, Угорщина – у 12, Прибалтійські країни – 1,5 (табл. 3.3).

Таблиця 3.3 – Кумулятивні ПІІ за країнами походження

Країна

2000

2001

2002

2003

2004

2005

млн дол.

%

млн дол.

%

млн дол.

%

млн дол.

%

млн дол.

%

млн дол.

%

США

635,8

16,4

730,9

16,6

898,0

16,8

1074,8

16,1

1153,7

13,8

1374,1

8,4

Нідерланди

361,8

9,4

370,2

8,4

398,8

7,5

463,9

7,0

548,3

6,6

721,8

4,4

Росія

314,3

8,1

295,1

6,7

322,6

6,0

377,6

5,7

457,5

5,5

799,7

4,9

Великобританія

299,4

7,7

420,4

9,5

510,5

9,6

686,1

10,3

895,9

10,7

1155,3

7,1

Німеччина

237,9

6,2

249,5

5,7

312,1

5,8

441,4

6,6

631,6

7,6

5505,5

33,6

Кіпр

372,6

9,6

478,0

10,8

602,6

11,3

779,2

11,7

1035,6

12,4

1562,0

9,5

Республіка Корея

170,4

4,4

170,4

3,9

170,5

3,2

172,9

2,6

172,4

2,1

172,2

11

Цей прогноз іноземних експертів базується на аналізі порівняльних переваг для іно-земних інвесторів тієї чи іншої країни. Вже зараз треба приймати більш активні дії з їх залучення. Проблема не тільки у законодавчій базі, а й у використанні діючих законів. Випад-ки фінансових махінацій українських партнерів, що залишилися безкарними, отримують роз-голос у закордонній пресі та не створюють позитивного іміджу нашій країні на світовій арені.

Не можна говорити, що в останні роки інвестиційна ситуація в Україні змінилася кардинальним чином. Іноземних інвесторів лякає дуже значний, порівняно з іншими пост-соціалістичними державами, рівень криміналізації економіки. Слід нагадати, що навіть за досить помірними оцінками Світового банку, у 2004 р. обсяги операцій у тіньовому секторі економіки склали 45 % українського ВВП.

Необхідно відмітити, що попит на іноземні інвестиції у світі в цілому значно пе-ревищує їх пропозицію. Тому поява України на світовому інвестиційному ринку припускає боротьбу за залучення цих коштів.