У вітчизняному цивільному законодавстві за юридичною особою закріплені деякі особисті немайнові права, проте вони потребують детальнішого регулювання, також потребують його регламентації деякі нові особисті немайнові права, що можуть мати ці особи. Для цього слід було провести дослідження, в якому ми зробили ряд пропозицій та змін до законодавства.

На рівні цивілістичної науки особисті немайнові права юридичних осіб теж стали проблемою, яка потребувала комплексного дослідження, оскільки праці по даній темі в Україні відсутні, а дослідження особистих немайнових прав стосуються здебільшого фізичних осіб. Тож в нашій роботі таке дослідження проведене, і на його основі ми прийшли до таких основних висновків.

Перш за все, висуваємо прогресивну теорію, положення якої твердять про те, що особисті немайнові права можуть належати не лише фізичним, а й юридичним особам.

Особисті немайнові права юридичної особи - це абсолютні суб’єктивні неекономічні права кожної юридичної особи, які є невіддільними та індивідуалізують її, що належать їй з моменту створення і до припинення.

Більшості особистих немайнових прав юридичних осіб притаманні наступні ознаки: неекономічність, невіддільність, абсолютність, індивідуалізація, загальність (належать всім юридичним особам), виникають з моменту створення особи та діють до припинення юридичної особи.

Системою особистих немайнових прав юридичних осіб є сукупність елементів, тобто самих цих прав, що можуть належати таким особам, які пов’язані між собою та певним чином упорядковані, можуть відображати певну структуру, групуватись між собою за генетичними, структурними, функціональними зв’язками та в сукупності створювати систему.

Ці та інші зв’язки дозволяють нам класифікувати права наступним чином.

За структурними зв’язками поділяємо особисті немайнові права юридичних осіб на:

1) базові;

2) похідні.

Базові особисті немайнові прав визначають основний обсяг повноважень, а призначення похідних - доповнити базові, ці права є конструюючими для базових. Так, особисте немайнове право юридичної особи на діяльність є базовим, а його похідними є права на вільну діяльність, на вибір діяльності, на об’єднання, на зв’язки.

За зовнішніми зв’язками галузей законодавства:

1) конституційні особисті немайнові права. Конституційне законодавство закріплює особисті немайнові права, які можуть стосуватися юридичної особи: право на таємницю кореспонденції, право на недоторканність місцезнаходження, право на об’єднання;

2) господарські особисті немайнові права. Господарське законодавство має відношення до таких прав юридичної особи, як право на інформацію, на вільну діяльність, на вибір діяльності, на конкуренцію, на ділову репутацію, на індивідуальність, на зв’язки;

3) адміністративні особисті немайнові права. Адміністративне законодавство здійснює охорону деяких особистих немайнових прав юридичної особи, зокрема: на конкуренцію, на вибір діяльності, на вільну діяльність, на об’єднання, на інформацію;

4) цивільні особисті немайнові права. Цивільне законодавство на сьогоднішній день закріплює в своїх нормах такі особисті немайнові права юридичної особи: на найменування, на місцезнаходження, на ділову репутацію, на інформацію та похідні від них.

Особисті немайнові права юридичних осіб за критерієм суб’єкта поділяються на:

1) особисті немайнові права юридичних осіб (право на найменування, на місцезнаходження, на конкуренцію, на діяльність);

2) особисті немайнові права юридичних осіб та фізичних (права на ділову репутацію, на інформацію, на різного роду таємниці, на індивідуальність).

За сферою дії цих прав вони поділяються на:

1) особисті немайнові права, що дозволяють юридичній особі вирізнити себе серед інших (особистісні): на найменування, на місцезнаходження, на індивідуальність;

2) особисті немайнові права, що пов’язані з інформацією (інформативні): на інформацію, на різного роду таємниці;

3) особисті немайнові права, що необхідні для діяльності юридичної особи (соціально-культурні): на вибір діяльності, на зв’язки, на ділову репутацію;

4) особисті немайнові права, що випливають із забезпечення свободи як основного принципу демократії (демократизаторські): на вільну діяльність, на об’єднання, на конкуренцію.

Віднесення того чи іншого особистого немайнового права юридичної особи до якоїсь групи не означає, що воно не може виконувати допоміжну функцію іншої групи. Зокрема, останні дві групи прав мають тісні функціональні зв’язки між собою, вони взаємодоповнюють одна одну.

Є особисті немайнові права юридичної особи, які регламентуються цивільним законодавством: право на ділову репутацію, право на інформацію; такі нематеріальні блага як найменування та місцезнаходження теж знаходять своє відображення в ньому, хоча й без вказівки на особисті немайнові права на них, що потрібно змінити.

1. Найменування юридичної особи є назвою юридичної особи, яка інформує про характер діяльності та організаційно-правову форму юридичної особи. Найменування потрібне для індивідуалізації суб’єктів цивільних правовідносин, але крім нього є засоби індивідуалізації, які дуже схожі на найменування, і які дуже часто ототожнюються: «комерційне найменування», «доменне ім’я», «бренд» тощо.

Різниця між поняттями «комерційне найменування» та «найменування» юридичної особи очевидна, виходячи із підстав виникнення права на кожне із них. Аргументом на користь позиції про розмежування вказаних понять на основі різної їх юридичної суті є те, що розгляд комерційного найменування як виду звичайного найменування юридичної особи унеможливить реалізацію принципу виключності фірмового найменування. На відміну від найменування юридичної особи, комерційне найменування є об’єктом права інтелектуальної власності та охороняється за допомогою механізму виключних майнових прав. Найменування юридичної особи вказується в реєстраційних документах, передбачених ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», вноситься до Єдиного державного реєстру, тобто підлягає обов’язковій реєстрації, а набуття прав інтелектуальної власності на комерційне найменування носить факультативний характер.

Найменування юридичної особи звичайно ж може бути покладено в основу інших засобів його індивідуалізації: комерційного найменування, доменного імені, торгівельної марки, бренду, логотипу.

Найменування можна визначити як словесне, істинне, виключне та незмінне позначення юридичної особи, яке містить вказівку на її організаційно-правову форму, інколи й характер діяльності, що індивідуалізує юридичну особу серед учасників цивільних правовідносин, не порушуючи при цьому права і законні інтереси інших осіб.

Найменування окремих юридичних осіб можуть мати свої особливості, які визначаються спеціальним законодавством: найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності, найменування комунальних підприємств, державних та комунальних організацій, дочірніх підприємств, споживчих кооперативів та підприємств об’єднань громадян можуть містити інформацію про засновника цієї юридичної особи; найменування товариства не може вказувати на належність до відповідних міністерств, інших центральних органів виконавчої влади і громадських організацій, найменування повного товариства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова «повне товариство» або містити ім’я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів «і компанія», а також слова «повне товариство», найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова «командитне товариство» або містити ім’я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів «і компанія», а також слова «командитне товариство»; найменування банків має містити слово «банк», а також вказівку на організаційно-правову форму; найменування пенсійного фонду має містити вказівку на вид фонду, словосполучення «недержавний пенсійний фонд» чи просто «пенсійний фонд» та повинно відрізнятися від найменувань інших пенсійних фондів; у назві корпоративного інвестиційного фонду зазначаються словосполучення «корпоративний інвестиційний фонд» та тип і вид фонду. Назва громадського об’єднання повинна складатися з загальної та власної частин, загальні назви, такі як громадська організація, громадська спілка, можуть бути однаковими в різних, власна частина повинна бути унікальною.

Особисте немайнове право юридичної особи на найменування - це юридично забезпечена можливість поведінки юридичної особи, яка виражається у можливостях здійснення певних дій по відношенню до свого найменування у своїй діяльності самою уповноваженою особою та вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб. Це право має всі ознаки, які притаманні особистим немайновим правам.

Право на найменування складається з правомочностей по володінню користуванню та розпорядженню своїм найменуванням. Володіючи правом на найменування юридична особа вправі вимагати від інших осіб утримуватися від дій, що порушують його право, а в разі порушення звертатися за захистом. Правомочність користування найменуванням полягає у можливості особи користуватись ним, беручи участь у всіх суспільних відносинах, вимагати від інших називати її належним чином, давати дозвіл на користування своїм найменуванням іншим учасникам цивільних відносин. Вона проявляється в можливості виключного користування найменуванням юридичної особи в правочинах, на вивісках, оголошеннях, на бланках, рахунках, печатках, в рекламі, на своїх товарах, упаковках, для комерційного найменування, торгівельної марки, доменного імені тощо, виступає як атрибут ділового обороту, який використовується при укладенні різних договорів та інших не заборонених законом юридичних дій. Третя правомочність права на найменування проявляється у можливості розпорядження ним: визначати юридичну і фактичну долю об’єкта шляхом зміни його приналежності, стану, призначення, включаючи можливість передання найменування іншій юридичній особі.

Право на захист найменування є охоронюваним суб’єктивним правом, яке виникає з моменту порушення регулятивного суб’єктивного права на найменування чи його оспорювання. Як і будь-яке суб’єктивне право, воно містить в собі можливість вчинення уповноваженою особою власних дій та можливість вимоги певної поведінки від зобов’язаної особи. Право на захист особистих немайнових прав включає повноваження: вимагати утримуватись від порушення цих прав; вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права; вимагати відновлення особистих немайнових прав у випадку їх порушення; вимагати визнання права або усунення сумнівів щодо належності суб’єктивного права особі; вимагати відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Порушенням права на найменування можуть заподіюватись збитки, тоді юридична особа має право на їх відшкодування у повному обсязі. Реальними збитками можуть, зокрема, виступати витрати юридичної особи, пов’язані зі зміною найменування, яке було скомпрометовано, витрати на додаткову рекламну кампанію, покликану загладити заподіяну шкоду, тощо. Як упущена вигода можуть розглядатися втрати юридичної особи, пов’язані зі зниженням його доходів внаслідок неправомірних дій відповідача по використанню найменування для власного найменування в комерційних цілях, для свого комерційного найменування, для своєї торгівельної марки тощо. Що стосується відшкодування моральної шкоди, то при аналізі компенсації дозволяє вести про це мову тісний зв’язок найменування із діловою репутацією юридичної особи, яку вона може вимагати. Зважаючи на те, що законодавство і судова практика дозволяє застосовувати даний правовий інститут до юридичних осіб, питання про відшкодування моральної шкоди за порушення такого немайнового блага як ділова репутація повинно вирішуватись позитивно.

Виходячи з аналізу судової практики, найбільш поширеними порушеннями права на найменування юридичної особи є: використання іншими особами позначення, тотожного або схожого до ступеня змішування з найменуванням власника, як найменування організації; використання в якості товарного знака позначення, тотожного або схожого до ступеня змішування з найменуванням власника; перекручення найменування юридичної особи.

2. Наступним особистим немайновим правом юридичної особи, яке відображається в цивільному законодавстві, є право на місцезнаходження. Поряд з найменуванням, місцезнаходження юридичної особи виконує індивідуалізуючу функцію організації, і тим самим дозволяє виділити конкретну юридичну особу серед інших.

Місце знаходження юридичної особи може визначатися шляхом зазначення місця його державної реєстрації, але такий спосіб не завжди може бути використаний. Він прийнятний в тих випадках, коли не потрібне встановлення точного місця розташування (адресних орієнтирів) юридичної особи. Місце знаходження юридичної особи може бути також визначено шляхом вказівки точної поштової адреси, за якою розташовуються його органи управління. Поштовою адресою юридичної особи є сукупність поштових реквізитів, за допомогою яких закріплюється точне місце розташування (адресні орієнтири) юридичної особи. Кожна юридична особа повинна мати поштову адресу із зазначенням всіх необхідних поштових реквізитів.

У багатьох випадках підрозділи юридичної особи, його майно можуть розташовуватися як за різними поштовими адресами в рамках одного адміністративно-територіального утворення, так і в декількох населених пунктах. Найбільш прийнятним виходом із такої ситуації буде визначення місця знаходження організації за допомогою вказівки місця розташування його постійно діючих органів управління.

Визначення точного місця знаходження юридичної особи викликано необхідністю вирішення різних питань юридичного характеру. В деяких випадках місце знаходження юридичної особи виступає місцем виконання зобов’язань. При зверненні до суду з будь-яким цивільно-правовим позовом виникає питання про визначення його місцезнаходження. Якщо брати до уваги спеціальне законодавство, то визначення місця знаходження юридичної особи має здійснюватися за допомогою визначення місця його державної реєстрації, тобто тут фактично єдиним інструментом встановлення місця знаходження юридичної особи виступає місце державної реєстрації.

В практиці широко поширені випадки, коли в різного роду документах (установчих, договорах, бланках, рахунках) юридичні особи закріплюють своє місце знаходження, вказуючи так звану юридичну адресу, і незважаючи на термінологічне розходження понять «поштова адреса» та «юридична адреса», вони використовуються як синоніми. Так, аналіз різного роду юридичних документів показує, що в кінцевому підсумку юридична адреса організації фактично зводиться до вказівки поштової адреси юридичної особи, що само по собі логічно, оскільки неможливо іншим чином визначити точне місце розташування юридичної особи. Разом з тим, поняття «юридична адреса» несе особливе змістове навантаження: воно використовується для позначення місця знаходження юридичної особи, закріпленого в установчих документах організації, яке зазначається при державній реєстрації юридичної особи. Тому юридичною адресою юридичної особи можна вважати конкретну поштову адресу організації, зафіксовану в її установчих документах.

Місцезнаходження, на яке поширюється особисте немайнове право юридичної особи, визначається як територіальне місце розташування юридичної особи, необхідне для її діяльності. Ним виступає фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи та здійснення управління і обліку.

Що стосується права на місцезнаходження, то можливість вибору місця знаходження відноситься до компетенції самої організації, і являє собою особисте немайнове право юридичної особи. Також за юридичною особою слід визнавати право на зміну свого місцезнаходження. Хоча важливою характеристикою місця знаходження юридичної особи виступає його сталість, незмінність такого місця протягом тривалого періоду часу, проте це не виключає можливості зміни місцезнаходження організації. Дозволу з боку будь- яких державних органів зазвичай при цьому не потрібно. Практика показує, що в багатьох випадках повідомлення про зміну місця знаходження не здійснюється, а також достатньо багато випадків, коли є невідповідність фактичної адреси та юридичної адреси організацій. За невідповідність юридичної та фактичної адрес в українському законодавстві немає прямої відповідальності. Ми вважаємо, що при зміні місцезнаходження юридична особа повинна повідомити про це відповідні органи, а також всіх зацікавлених осіб про таку зміну для того, щоб захистити свої інтереси та інших учасників цивільних правовідносин.

Тож під особистим немайновим правом на місцезнаходження юридичної особи слід розуміти передбачену законом можливість організації визначати своє територіальне розташування на власний розсуд, а також змінювати місце знаходження в порядку, визначеному законом. Саме право на місцезнаходження юридичної особи має позитивний зміст, який включає в себе правомочності по володінню, користуванню та розпорядженню місцем знаходження.

Володіння полягає в можливості мати місце розташування юридичної особи. Не слід плутати дану правомочність з можливістю володіння приміщенням як майновим правом. Воно буде виявлятися в праві власності, або в речовому праві на чуже майно, якщо юридична особа користується приміщенням, яке належить іншій особі. Як особисте немайнове право, володіння означає можливість вибирати собі місцезнаходження, його географічні, просторові показники.

Користування правом на місцезнаходження юридичної особи означає можливість використовувати своє розташування, його адресу в своїх цілях, виконуючи ту чи іншу діяльність, наприклад, вказувати її при укладенні правочинів, при користуванні поштовими послугами тощо. Також користування може полягати в можливості вибору поведінки в приміщенні, де знаходиться юридична особа, але яка не повинна суперечити закону, моральним засадам та установчим документам юридичної особи, а також правам та інтересам осіб, що є споживачами товарів та послуг даної юридичної особи.

Розпорядження місцезнаходженням може полягати в можливості вільно розпоряджатися як самими реквізитами місця розташування юридичної особи, так і в можливості зміни свого місцезнаходження. При цьому в юридичної особи є обов’язки інформування певних органів, контрагентів та інших осіб про зміну свого місця розташування.

Крім власне права на місцезнаходження, юридична особа може мати суміжні з ним права. Дане особисте немайнове право юридичної особи перекликається з правом фізичної особи на місце проживання, за яким фізична особа має право на місце проживання, на вільний вибір місця проживання та його зміну, що закріплюється в статті 310 Цивільного кодексу. Також право на місцезнаходження може розглядатися в руслі прав фізичної особи на недоторканність житла та свободи пересування. Зокрема, Цивільний кодекс України для фізичної особи передбачив права на недоторканність житла (стаття 311) та на свободу пересування (стаття 313). Проаналізувавши норми статей, якими вони закріплюються, ми не бачимо причин для відмови юридичним особам в таких правах, проте з деяким корегуванням цих норм.

Ми вважаємо, що слід надати юридичній особі можливість визначати режим знаходження у своєму місці розташування інших осіб, правила прийому і поведінки відвідувачів юридичної особи, якщо це не суперечить нормам закону. Також юридична особа повинна мати закріплену в цивільному законодавстві можливість вживати дозволені законом заходи щодо запобігання незаконному проникненню в приміщення, яке займає юридична особа. Юридична особа може мати право на недоторканність приміщення, в якому вона розташовується, але його варто назвати особистим немайновим правом на недоторканність володіння, без акценту на праві власності чи праві користування чужим майном, до того ж, при захисті права на недоторканність володіння, як особистого немайнового права, не має значення на яких саме майнових правах особа користується даним володінням (приміщенням). Як і фізична особа, юридична особа теж повинна мати можливість захисту від стороннього вторгнення у приміщення, де вона знаходиться, яке може заважати її діяльності, може спричинити шкоду майнового чи немайнового характеру. Вона повинна бути захищена від незаконного огляду чи обшуку в приміщенні, від незаконного втручання публічних органів чи певних посадових осіб в роботу юридичної особи чи іншої її законної діяльності, якщо немає для цього визначених законом підстав.

Юридична особа так як і фізична може мати право на свободу пересування, проте з урахуванням специфіки даного права, залежно від суб’єкта, що ним володіє. Звичайно, юридична особа не буде користуватися всіма правомочностями, які передбачені в статті 313 для фізичних осіб, але слід вказати, що вона має право на свободу пересування, на заборону видворення її з обраного законно місця перебування тощо. Можна прописати, що це право мають юридичні особи, за деякими винятками, що встановлені законом.

Таким чином, юридична особа має право на місцезнаходження, яке включає в себе право на вибір місця знаходження, його зміну, право на недоторканність володіння та право на свободу пересування. Названі права, на наш погляд, входять до змісту базового особистого немайнового права юридичної особи на місцезнаходження, і розкривають його суть, доповнюючи зміст даного права.

У зв’язку з цим, слід провести зміни в главі 22 Цивільного кодексу, яка буде носити назву «Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття особи», і доповнити статті 310, 311, 313 наступним чином:

Стаття 310. Право на місце проживання (місцезнаходження).

1. Фізична (юридична) особа має право на місце проживання (місцезнаходження).

2. Особа має право на вільний вибір місця проживання (розташування) та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 311. Право на недоторканність володіння.

  1. Житло фізичної особи є недоторканним.
  2. Проникнення до житла чи до володіння фізичної та юридичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбуватися лише за вмотивованим рішенням суду.
  3. У невідкладних випадках, пов’язаних із рятуванням життя людей та майна, або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, законом може бути встановлено інший порядок проникнення до володіння особи, проведення в них огляду та обшуку.

Стаття 313. Право на свободу пересування.

  1. Фізична та юридична особа мають право на свободу пересування.
  2. Фізична особа, яка досягла 14 років, має право на вільне самостійне пересування по території України і на вибір місця перебування.

Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років, має право пересуватися по території України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну.

Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України.

Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Фізична та юридична особи можуть бути обмежені у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

Фізична та юридична особа не може бути видворена з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом.

Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров’я людей.

3. Наступним особистим немайновим правом юридичної особи, яке закріплене в цивільному законодавстві, є право на ділову репутацію, яке в статті 94 Цивільного кодексу прописується як право юридичної особи на недоторканність її ділової репутації.

Ділова репутація юридичної особи - це немайнове благо, яке характеризує загальну думку про цю особу, що склалася на підставі оцінки її діяльності. Точніше і ширше визначення ділової репутації можливо дати лише знаючи сферу діяльності тієї чи іншої юридичної особи.

Право на ділову репутацію юридичної особи - це суб’єктивне немайнове право юридичної особи на благо, яке характеризує загальну думку про цю особу, що склалася на підставі оцінки її діяльності, це право має неекономічний характер, є абсолютним, невідчужуваним, загальним для всіх юридичних осіб та індивідуалізує її.

До змісту права юридичної особи на ділову репутацію включаються правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню. Правомочність по володінню включає можливість юридичної особи мати ділову репутацію, формувати її шляхом поширення певних відомостей, накопичувати і збільшувати обсяг позитивних відгуків про юридичну особу, отримувати позитивні схвалення про особу. Правомочність по використанню ділової репутації означає можливість вилучення з неї корисних властивостей в цілях зміцнення свого положення в сфері своєї діяльності. Використання позитивної ділової репутації сприяє тому, що з юридичною особою більше співпрацюють, укладають правочини, вони мають більше клієнтів, прихильників, партнерів, споживачів тощо. Правомочність по розпорядженню означає можливість визначення долі своєї ділової репутації, яка реалізується шляхом її зміни, зміцнення. Особа може визначати долю своєї ділової репутації шляхом реалізації заходів, спрямовані на поліпшення різноманітних показників, здійснення правочинів, спрямованих на покращення своєї репутації з різними суб’єктами, які професійно займаються формуванням іміджу юридичної особи, головне місце в якому посідає ділова репутація.

Для захисту права на недоторканність ділової репутації можуть застосовуватися не тільки практично всі загальні способи, закріплені в ст. 16 ЦК України, але й спеціальні, зокрема, поновлення порушеного особистого немайнового права; право на відповідь та спростування недостовірної інформації; заборона поширення інформації, якою порушено особисті немайнові права. Ефективність спеціальних способів захисту підтверджується на сьогодні судовою практикою, а враховуючи, що перелік способів захисту цивільних прав залишається відкритим, спостерігається тенденція до появи нових, більш ефективних саме для захисту ділової репутації, способів захисту. Найпоширенішими способами захисту права юридичної особи на ділову репутацію в суді є відшкодування збитків і моральної шкоди.

Дехто вважає, що юридичній особі неможливо нанести моральну шкоду, проте ми з цим не згідні. Моральна сторона відносин може бути між будь-якими суб’єктами, в тому числі, коли в правовідносини вступає юридична особа. Юридична особа створюється людьми, вона діє за допомогою людей, це є співтовариство фізичних осіб, які організовуються між собою і діють в інтересах цієї юридичної особи. Якщо завдають шкоду діловій репутації юридичної особи, співвласники та звичайні працівники можуть зазнавати душевних хвилювань, психологічних переживань, тож їм завдається моральна шкода. Ці фізичні особи діють як об’єднання, тобто юридична особа це є ніщо інше як «сукупність фізичних осіб», і така юридична особа може вимагати компенсації моральної шкоди за порушення права на ділову репутацію. Інша справа, що її важко обчислити, але в принципі, обрахування матеріальної шкоди теж має свої складнощі. На практиці моральна шкода за порушення ділової репутації юридичній особі відшкодовується судами в невиправдано малих розмірах. Проте, останніми роками ця ситуація істотно покращується, і розмір компенсацій моральної шкоди стає дедалі більшим, хоча до стандартів країн з добре розвинутою судовою системою ще дуже далеко.

Що стосується проблеми розрахунків шкоди, на допомогу можуть прийти економічні показники, які отримані шляхом аналізу даних бухгалтерського балансу організації та інші показники успішності діяльності юридичної особи. Деякі з цих показників та їх величина можуть використовуватися при розрахунку завданих збитків діловій репутації, зокрема: загальна забезпеченість організації оборотними коштами для ведення діяльності юридичної особи, коефіцієнт фінансової незалежності, який показує частку власного капіталу організації в активах, коефіцієнт оборотності заборгованості, рентабельність власного капіталу, продажів, частка зобов’язань з пропущеним терміном виконання в загальному обсязі зобов’язань організації за певний період, частка постійних клієнтів організації в загальній кількості клієнтів за певний період, що також впливає на ділову репутацію юридичної особи.

В загальному, відшкодування збитків юридичній особі повинно розраховуватись з урахуванням: коштів, які необхідні на відновлення ділової репутації, реальних збитків, як втрати чи пошкодження майна юридичної особи, упущеної вигоди, як недоотримані прибутки у зв’язку з приниженням її ділової репутації. Насправді, на практиці важко відсудити навіть матеріальні збитки, оскільки треба довести, що вони є наслідком саме порушення права юридичної особи на ділову репутацію.

Стосовно такої вимоги особи, право на ділову репутацію якої порушене, як вибачення перед нею відповідача, то ми не згідні з тим, що суд не вправі зобов’язувати відповідача вибачатися перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено у статтях 16 та 277 Цивільного кодексу, як нам тлумачить Постанова Пленуму Верховного суду України Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи. Якимось іншим чином примусити порушника ділової репутації вибачитись перед юридичною особою практично неможливо, а відмовляти особі, що постраждала внаслідок порушення її особистих немайнових прав у вимозі про вибачення перед нею за такі дії правопорушника немає підстав. Доцільно, мабуть, зробити зміни до Цивільного кодексу і передбачити такий спосіб захисту.

4. В Цивільному кодексі України спеціально для юридичних осіб передбачені інформативні права. В статті 94 вказано, що юридична особа має право на інформацію та на таємницю кореспонденції, і віднесені вони до особистих немайнових прав.

Інформація - це нематеріальне благо, яке є універсальним, невичерпним, здатним до збереження і відображення, є самостійною цінністю, в основі якої лежать відомості.

Для інформативних прав юридичної особи інформацію слід поділити за критерієм права на ознайомлення з нею:

1) відкрита інформація. За цим видом можна виділити право юридичної особи на інформацію, як можливість вільного доступу до неї, можливість ознайомлюватися з необхідною для існування і діяльності юридичної особи інформацією;

2) інформація з обмеженим доступом. Така інформація буде стояти в основі права юридичної особи на таємницю, тобто як можливості визначати обмежений режим доступу до неї, оскільки розголошення такої конфіденційної інформації суперечать інтересам юридичної особи (в даному випадку «таємність» і «конфіденційність» не розмежовуються).

Зі статті 302 Цивільного кодексу України випливає, що зміст права на інформацію складається з правомочностей: збирання, зберігання, використання, поширення (якщо інформація достовірна). За загальною схемою розгляду змісту особистих немайнових прав, право на інформацію складають правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню. Збирання і зберігання входить у правомочність по володінню інформацією, правомочність по використанню інформації перекликається з її зміною та обробкою, поширення інформації належить до правомочності по розпорядженню нею. Право на доступ до інформації є частиною права на інформацію, а саме можливістю вільно збирати її, яка є одним з елементів його змісту.

Отож, володіння означає як саме заволодіння інформацією, яка не обмежена в доступі за нормами законодавства, яке можна здійснити шляхом пошуку та отриманню інформації від різноманітних осіб з різноманітних джерел дозволеними способами; так і володіння нею як триваючий процес зберігання інформації на інформаційних носіях чи просто в усній формі людьми, які є або учасниками юридичної особи, або звичайні працівники.

Користування інформацією означає вилучення з неї корисних властивостей, застосування її в процесі функціонування юридичної особи, впровадження її для діяльності, якою займається юридична особа. Зміна інформації може означати як обробку та переробку первинної інформації. Розпорядження інформацією може полягати в поширенні її, надання іншим суб’єктам, викладення чи повідомлення такої хоча б одній іншій особі.

На практиці судових справ, в яких би захищалось право на інформацію за позовом юридичної особи в змісті досліджуваної нами проблеми (правомочностей на володіння, користування і зміну інформації) не доводилось зустрічати, хоча порушень даного права є багато. Існують справи про порушення прав, пов’язаних з інформацією: про спростування недостовірної інформації, про розголошення конфіденційної інформації, про порушення різного роду таємниць. Але порушення права на саму інформацію, ми впевнені, що є. Особливо часті випадки, коли юридична особа не отримує належним чином необхідну їй інформацію, а перешкодити їй користуватися чи змінювати вже отриману інформацію важко, та мало кому потрібно. Порушення права на інформацію юридичної особи може полягати, в основному, в перешкоді ознайомленню з інформацією, а відсутність позовів можна пояснити тим, що складно визначити відповідального за неотримання юридичною особою тої чи іншої інформації.

Таким чином, право на інформацію, як воно розглядалося більшістю попередніх досліджень, носить недосконалий характер, оскільки вони включали в зміст даного права повноваження, які не відносяться до правомочностей по володінню, користуванню, розпорядженню інформацією, яка належить особам. В цілому, їх можна розглядати як інформативні права, які включають в себе дві групи особистих немайнових прав юридичної особи, які поділяються за критерієм поділу інформації на відкриту і таємну: право на інформацію та право на таємницю.

З огляду на це, в Цивільний кодекс України необхідно внести зміни, оскільки всі інформативні права в ньому ідентифікуються як право на інформацію. Слід розмежувати право на інформацію та право на таємницю як юридичної так і фізичної осіб. Стаття 302 ЦК України містить в собі і право на інформацію (п. 1 ч. 1), і деякі сторони права на таємницю (п. 2 ч. 1), і обов’язки особи (ч. 2), тому варто або перейменувати статтю, або розділити її і внести деякі зміни, що, на наш погляд, буде правильніше.

Отже, пропонуємо викласти особисті немайнові інформативні права юридичної особи в наступній редакції статей Цивільного кодексу:

Стаття 302. Право на інформацію.

  1. Фізична і юридична особи мають право на заволодіння, використання та розпорядження інформацією. Особа може використовувати та поширювати інформацію не перевіряючи на достовірність, якщо отримала її з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних реєстрів, офіційних сайтів, звіти, стенограми тощо).
  2. Фізична та юридична особи, поширюючи інформацію, мають обов’язок робити посилання на джерело, перевірити її на достовірність, якщо вона отримана не з офіційних джерел.

Наступним інформативним особистим немайновим правом є право юридичної особи на різного роду таємниці. Таємниця - це відомості, якими володіє юридична особа в процесі її діяльності, що не підлягають розголошенню. Основними її ознаками є: властивість інформації; відомості про процеси та події, що відбуваються в процесі діяльності юридичної особи; режим обмеженого доступу до неї третіх осіб. Юридична особа може визначати обмежений доступ до цієї інформації, і може дозволяти ознайомлюватись з нею тій чи іншій особі, що означає в даному випадку належність лише цій юридичній особі. Таємниця може бути приналежна лише тому чи іншому суб’єкту, в цьому разі тій чи іншій юридичній особі. Розголошення може завдати матеріальну чи моральну шкоду даній особі. Таємниця підлягає розголошенню лише за дозволом юридичної особи, якій вона належить, крім передбачених законом винятків.

Для юридичної особи варто виділити такі види таємниць:

1) загальна (тобто таємниця, що може належати будь-яким юридичним особам),

2) таємниця за видом діяльності юридичної особи.

Відповідно до такої класифікації, юридична особа має наступні права на таємницю:

1) право на таємницю кореспонденції та особисті папери;

2) право на комерційну, банківську, нотаріальну, адвокатську, професійну та службову таємницю.

Юридична особа має право надавати дозвіл на поширення відомостей, що становлять таємницю іншим особами, може забороняти використання цих відомостей. Вона може визначати можливість доступу до цієї інформації, користується цими відомостями на свій розсуд, проте кожен вид таємниці має свої особливості правового регулювання права на неї.

Стаття 306 ЦК України закріплює право фізичної особи на таємницю кореспонденції, що включає в себе таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції. Юридична особа також може мати таке право. Дане право має абсолютний характер, тому таємницю зобов’язані зберігати не лише працівники засобів зв’язку, а й взагалі всі інші особи повинні утримуватись від ознайомлення з кореспонденцією.

До правомочностей права належить володіння інформацією про зв’язок через листування, телеграф, телефон, факс, E-mail, Інтернет, мобільний, скайп та інші види технічного зв’язку, а також його змістом. Друга правомочність стосується користування, адже юридична особа, яка отримала інформацію, що не повинна бути відомою для третіх осіб, користується цими відомостями на свій розсуд. Вона може також визначати можливість доступу до цієї інформації, вправі забороняти використання цих відомостей іншим особам. Що стосується правомочності по розпорядженню, то юридична особа може надавати згоду на поширення відомостей, що становлять таємницю третім особам. Вона може розпорядитися цією інформацією на власний розсуд, в тому числі, шляхом її опублікування. Проте, якщо відомості стосуються також особи, що направила таку інформацію, то розпорядження шляхом розголошення можливе лише за згодою цієї особи також.

Слід врахувати право юридичної особи на такого роду таємницю в Цивільному кодексі, і внести зміни до статті 306 «Право на таємницю кореспонденції». Якщо звернутись до її назви, то слово «кореспонденція» не враховує всі засоби зв’язку, таємницю яких закріплює ця стаття. Кореспонденцією (від латинського слова «correspondeo», що в перекладі українською мовою означає «повідомляю») можуть називати: сукупність поштових відправлень (листи, газети, журнали); листування між окремими особами або установами, організаціями; повідомлення, одержане якимось виданням від свого кореспондента, - з цього випливає, що «кореспонденція» не враховує телефонного зв’язку. Інший термін «телекомунікація» означає свого роду електрозв’язок, а згідно Закону «Про телекомунікації» термін визначається як передавання, випромінювання чи приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, проводових, оптичних або інших електромагнітних системах, - тоді під це поняття не підпадають звичайне листування і схожі способи кореспонденції. Варто застосовувати термін, який враховує всі види вищезазначених зв’язків - «комунікація» (від латинського communicatio - єдність, передача, з’єднання, повідомлення), яке пов’язане також з дієсловом communico (лат.) - роблю спільним, повідомляю, з’єдную, і є похідним від communis (лат.) - спільний; це технічний процес обміну інформацією між двома і більше індивідами чи групами. Вважаємо, що дане поняття враховує всі види зв’язку, таємницю на які нам необхідно закріпити.

Отже, пропонуємо внести зміни до Цивільного кодексу з урахуванням всього вищесказаного, та згідно технічного прогресу й появою нових видів зв’язку:

Стаття 306. Право на таємницю комунікації.

  1. Фізична та юридична особи мають право на таємницю зв’язку через листування, телеграф, телефон, факс, E-mail, Інтернет, мобільний, скайп та інші види технічного зв’язку.
  2. Інформація, яка надійшла до фізичної чи юридичної особи через поштовий, мобільний, електронний чи інший зв’язок належить лише цій особі.

Дана особа може використовувати цю інформацію та розпоряджатися нею на свій розсуд.

Використання кореспонденції шляхом опублікування можливе лише за згодою особи, яка направила та особи, яка отримала її. Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її використання, зокрема шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи.

3. У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата використання кореспонденції, зокрема шляхом її опублікування, можливе лише за згодою фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу.

У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата, а також у разі смерті фізичних осіб, визначених частиною четвертою статті 303 цього Кодексу, кореспонденція, яка має наукову, художню, історичну цінність, може бути опублікована в порядку, встановленому законом.

4. Кореспонденція, яка стосується особи, може бути долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.

5. Порушення таємниці комунікаційного зв’язку може бути дозволено судом у випадках, встановлених законом, з метою запобігання злочинові чи з’ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Стаття 303 ЦК України закріплює право на особисті папери, проте лише фізичної особи. До особистих паперів належать документи, фотографії, записки, замітки, записні книжки, архівні матеріали, календарі з помітками, графічні записи тощо. Враховуючи те, що юридична особа також може володіти документами, фотографіями, записами, архівами, ознайомлення з якими сторонніх осіб може завдати шкоди, їй теж необхідне право на особисті папери в якості розповсюдження режиму таємниці на них, за виключенням документації, яка, згідно з законом, повинна бути відкритою для доступу певних осіб (наприклад, бухгалтерські звіти не можуть бути конфіденційними для органів податкової інспекції чи контрольно - ревізійної служби). Тобто, залежно від роду діяльності юридичної особи, зважаючи на законодавчо передбачені можливі перевірки цих осіб, дане право буде мати вужчий характер, ніж передбачений для фізичних осіб.

Тим не менше, юридична особа теж має право на особисті папери, ознайомлення з якими допускається за згодою цієї особи, крім передбачених законом випадків для відповідних органів держави. Навіть для цих органів є обов’язки не розголошувати надалі інформацію, яка стала відома їм в результаті ознайомлення в процесі своєї діяльності. Ніхто не може без згоди самої юридичної особи поширювати конфіденційну інформацію, опубліковувати інформацію з особистих паперів.

Ми вважаємо, що до правомочностей права на особисті папери, як одного з видів особистих немайнових прав юридичної особи на таємницю, належить право володіння, користування та розпорядження інформацією, що міститься в особистих паперах у формі документів, записок, заміток, зображень, та інших записів особистого характеру, причому не лише в паперовій формі, але й електронній.

Статтю 304 ЦК України «Розпоряджання особистими паперами» пропонуємо виключити, а її зміст врахувати в статті «Право на особисті папери», замість неї викласти наступну:

Стаття 304. Право на особисті папери.

1. Фізична та юридична особи мають право на особисті папери (документи, записки, замітки, зображення, та інші записи особистого характеру в паперовій чи електронній формі) і таємницю на інформацію, що знаходиться в них.
2. Особа має право на використання інформації, яка знаходиться в особистих паперах, що належать їй.

Вона може давати дозвіл на ознайомлення з особистими паперами та використання інформації, яка в них містяться.

3. Поширення відомостей, які містяться в особистих паперах можливе лише за згодою особи, якій належать ці папери.

Якщо відомості стосуються таємниці іншої особи, потрібна також згода цієї особи на їх поширення.

Якщо фізична особа, якій належали особисті папери, чи якої стосується інформація, що в них міститься, померла, особисті папери можуть використовуватися за згодою їхніх спадкоємців, якщо за життя вона не залишила розпорядження про заборону доступу третіх осіб до особистих паперів.

4. Особа може розпоряджатися особистими паперами на власний розсуд.

Вона може давати дозвіл на розпорядження ними, в тому числі на випадок смерті фізичної особи, чи на випадок припинення юридичної особи.

За статтею 505 ЦК України, комерційна таємниця - це секретна інформація, що є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з цим видом інформації, і в зв’язку з цим має комерційну цінність. Нею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру. Ознаками її є: секретність, комерційна цінність, застосування необхідних заходів для збереження її секретності, проте в плані особистого немайнового права на комерційну таємницю, вона захищається від всіх третіх осіб, незалежно від того, чи можуть вони скористатися цією інформацією.

Не дивлячись на те, що комерційна таємниця має майнову цінність та віднесена до прав інтелектуальної власності, юридична особа має також особисте немайнове право на комерційну таємницю, в розумінні її як інформативного права та правомочності права на таємницю такої інформації. В статті 507 Цивільного кодексу сказано про охорону комерційної таємниці лише від недобросовісного комерційного використання такої інформації, ми ж говоримо про право на таємницю як абсолютне, що повинно захищатись не лише від конкурентів, а й від всіх інших осіб, і не обов’язково, щоб ця інформація використовувалась в комерційних цілях.

Наступний вид таємниці - це банківська таємниця, якою, згідно Закону «Про банки і банківську діяльність», є інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним, чи третім особам при наданні послуг банку. Не дивлячись на те, що суб’єктами права на банківську таємницю є переважно такі юридичні особи як банки, ми вважаємо, що таке право мають і інші юридичні особи, які є користувачами послуг банків. Вони можуть мати рахунок в банку, можуть здійснювати різноманітні операції в банку, і цю інформацію повинні зберігати в таємниці в інтересах цієї юридичної особи, як суб’єкта права на банківську таємницю.

Окрему статтю із закріпленням обов’язків по схоронності даних, що є банківською таємницею закріплювати не варто, оскільки є спеціальне законодавство, яке регулює дане питання. Ми пропонуємо закріпити загальну статтю для всіх спеціальних видів таємниць, норми якої нададуть можливість посилатися на неї при захисті права на банківську таємницю юридичної особи.

Нотаріальною таємницею, відповідно до Закону «Про нотаріат», є відомості, які отримані під час вчинення нотаріальної дії чи звернення до нотаріуса особи, в тому числі про особу, її майно, особисті майнові та немайнові права і обов’язки. Юридична особа має особисте немайнове право на нотаріальну таємницю, тобто на збереження в таємниці інформації, яка стала відома нотаріусу та іншим особам, що мають відношення до вчинення нотаріальних дій. Ця інформація оберігається і від всіх інших, тобто третіх осіб, тому носить абсолютний характер також.

Ще одним видом таємниці є адвокатська, якою, за Законом «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», є будь-яка інформація, що стала відома адвокату, помічнику адвоката, стажисту адвоката, особі, яка перебуває у трудових відносинах з адвокатом про клієнта, а також питання, з яких клієнт (особа, якій відмовлено в укладенні договору про надання правової допомоги) звертався до адвоката.

Інформація, що є предметом адвокатської таємниці належить лише юридичній особі (яка може бути клієнтом адвоката), лише вона вправі розпорядитися нею стосовно того, дозволяти чи забороняти третім особам ознайомлюватись з нею і використовувати її. Не дивлячись на те, що між юридичною особою та особою, що надає правову допомогу складаються договірні відносити, тобто право на адвокатську таємницю має ознаки відносного права, особисте немайнове право все ж таки носить переважно абсолютний характер, оскільки захищається не тільки від порушень шляхом її розголошення особами, які ознайомились з нею в процесі своєї професійної чи службової діяльності, але й від усіх третіх осіб, а окремого закріплення це право не потребує, оскільки пропонуємо загальну об’єднуючу для всіх видів таємниць статтю.

Під професійною таємницею, згідно Закону «Про Рахункову палату», розуміють стан збереження матеріалів, документів, інших відомостей, якими користуються посадові особи та особи, які залучаються до здійснення функцій під час проведення перевірок, обслідувань, і про які забороняється розголошувати у будь-якій формі до моменту прийняття певного рішення, а відповідно до Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» - матеріали, документи, інші відомості, якими користуються в процесі та у зв’язку з виконанням своїх посадових обов’язків посадові особи державних органів, що здійснюють регулювання ринків та особи, які залучаються до здійснення цих функцій, і які забороняється розголошувати у будь-якій формі до моменту прийняття рішення відповідним уповноваженим державним органом; але ці визначення стосуються лише певних видів діяльності.

Ми вважаємо, що професійна таємниця містить досить широке коло різного роду інформації і заснована на специфіці діяльності представників багатьох професій. Конфіденційні відомості, що належать юридичним особам, отримуються і використовуються іншою особою - представником певної професії при виконанні професійних обов’язків, з метою забезпечення реалізації і захисту прав і законних інтересів юридичних осіб.

В Наказі Державної судової адміністрації «Про затвердження Інструкції про порядок проведення контрольних заходів контрольно- ревізійним відділом Державної судової адміністрації України» службова таємниця визначається як склад і обсяг відомостей, що є в розпорядженні контрольно-ревізійної служби або його посадової особи стосовно об’єктів контролю, контрольних, правоохоронних та інших державних органів, їх працівників, способів досягнення визначених законодавством завдань, що необхідні для якісного проведення контрольно-ревізійних дій, забезпечення відповідної їх раптовості та ефективності і які з цієї причини на певний період не підлягають зовнішньому чи внутрішньому розголошенню. Звичайно, до цієї таємниці входить і інша інформація, але нормативно- правовими актами вона не встановлена, зате в Законі «Про доступ до публічної інформації» вказані відомості, що відносяться до службової інформації. Службова таємниця має все ж таки ширший обсяг інформації: сюди відноситься вся конфіденційна інформація, що стала відома особам у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків, розголошення якої може зашкодити особі.

Тобто, службова таємниця дещо схожа з професійною, але має свої особливості. Службова таємниця - це відомості, що не підлягають розголошенню, знаходяться в розпорядженні певної посадової особи органу влади та необхідні для ефективного здійснення покладених державою функцій. Але сюди, за деякими дослідженнями, може входити й інформація про інших осіб, які є суб’єктами приватного права. Право на службову таємницю можна розглядати в деяких випадках як особисте немайнове право юридичних осіб, якщо вони є державними, але вступають у приватні правовідносини, і в результаті цього їм необхідний захист цивільних прав. Також право на неї мають інші юридичні особи, якщо відомості про них знаходяться в даних, що входять до службової таємниці, і вони не є загальнодоступними згідно закону.

Захист права особи на конфіденційну інформацію може здійснюватися за допомогою законодавства про недобросовісну конкуренцію або засобами цивільного права і способами, передбаченими цивільним законодавством України, проте можуть бути використані не всі способи. Позивач може використовувати наступні способи захисту, безпосередньо пов’язані з даним інтересом: визнання права; припинення лише визначеного кола дій, які порушують це право; відшкодування шкоди (як матеріальної, так і моральної), пов’язаної з порушенням. Також суд може захистити право способом, який був встановлений договором, між особою, яка фактично контролює доступ до конфіденційної інформації, і особою, яка згідно з договором отримала такий доступ до неї. На практиці до судів звертаються при порушенні права саме на такий вид таємниці як комерційна, яка не є «чисто особистим немайновим благом». Найбільша чисельність судових рішень про розкриття банківської таємниці, але звертаються переважно за дозволом доступу до такої інформації. Не дивлячись на те, що в Україні надто багато порушень всіх видів таємниць, судова практика в цьому аспекті не чисельна.

З огляду на висновки, зроблені з аналізу прав на вищевказані види таємниць, пропонуємо зробити зміни: зміст статті 303 перенести в 304, а 304 статтю виключити, на місце чинної 303 статті викласти наступну.

Стаття 303. Право на таємницю.

  1. Фізична та юридична особи можуть встановлювати обмежений режим доступу до інформації про неї, якщо це не заборонено законом та не суперечить правам чи законним інтересам інших осіб.
  2. Фізична та юридична особи мають право на таємницю комунікації, особистих паперів, таємницю за родом діяльності (професійну, службову, нотаріальну, адвокатську, комерційну, банківську).Фізична особа має право на таємницю особистого життя.
  3. Фізична та юридична особи зобов’язані не втручатися до інформації про інших осіб, якщо вона носить обмежений режим доступу. Вона не має права на розголошення інформації, що становлять одну з таємниць про іншу особу.

Таким чином, особисті немайнові права юридичної особи, які закріплені в цивільному законодавстві, потребують детальнішої їх регламентації, у зв’язку з чим необхідно внести певні зміни до Цивільного кодексу України.

Юридична особа має також особисті немайнові права на індивідуальність, на конкуренцію, на діяльність, тобто на її вибір, на вільну діяльність, використовувати в своїй діяльності зв’язки, в тому числі міжнародні, з іншими особами, об’єднуватися з ними в разі необхідності. Проте дані права в цивільному законодавстві для юридичної особи не регламентуються, тому слід внести доповнення до нього.

5. Кожна юридична особа може володіти індивідуальністю, яка вирізняє дане утворення від інших суб’єктів цивільних правовідносин. Індивідуальністю є своєрідність тої чи іншої особи, яку становить її особливість, що складається з якісних відмінностей цієї особи, а юридична особа має властивості, якими вона відрізняється від інших, до них входять і ті, що називаються засобами індивідуалізації. Засоби індивідуалізації є нематеріальними об’єктами, незважаючи на те, що вони можуть втілюватись в матеріальний носій.

Право на індивідуальність юридичної особи - це суб’єктивне особисте немайнове право, яке полягає в можливості формувати та використовувати індивідуалізуючі її ознаки у вигляді найменування, місцезнаходження, печатки, установчих документів, логотипу, бренду, доменного імені тощо, сукупність яких становить особливість юридичної особи, що робить її своєрідною та впізнаваною серед інших осіб.

Змістом цього особистого немайнового права є володіння, користування і розпорядження своєю індивідуальністю. Що стосується правомочності по володінню індивідуальністю, юридична особа може мати різноманітні індивідуалізуючі її ознаки. Їх вона може набути в процесі реєстрації, наприклад, найменування юридичної особи, місцезнаходження, а може формувати їх в процесі своєї діяльності. Юридична особа може вільно обирати назву, місце свого розташування, інші індивідуалізуючі ознаки, при цьому формуючи свою індивідуальність. Користування індивідуальністю полягає у використанні обраних ознак, які індивідуалізують юридичну особу, в процесі своєї діяльності в корисних цілях. Використання тієї чи іншої ознаки чи сукупності індивідуалізуючих ознак юридичної особи без її згоди не повинно допускатись, так як і не допустимо перешкоджати юридичній особі вільно користуватися своєю індивідуальністю в якості її ознак. Звичайно, що таке використання не повинно порушувати права інших учасників цивільних правовідносин та норм законодавства. Можливими є деякі обмеження у використанні індивідуальності щодо юридичних осіб, якщо таке використання суперечить цілям, для яких створена юридична особа, якщо в статуті не передбачений певний вид діяльності, в сфері якої особа хоче використати індивідуальні ознаки та інші обмеження вибіркового характеру в залежності від виду юридичної особи, індивідуалізуючої ознаки, сфери діяльності юридичної особи. Правомочність по розпорядженню, яка означає самостійний вияв волі юридичної особи щодо визначення долі блага, полягає в можливостях відмовитись від тієї чи іншої індивідуалізуючої ознаки, змінити її, надати в користування іншій особі. Тут теж все залежить від виду ознаки: якщо це загальна ознака для юридичних осіб, така як найменування - відмовитись від неї юридична особа не може без свого припинення, оскільки існування такої особи без найменування є неможливим; якщо це специфічна ознака, яка допомагає в індивідуалізації, наприклад, логотип, юридична особа може відмовитись від неї без всяких обмежень.

Юридична особа може використовувати всі можливі способи, передбачені для захисту особистих немайнових прав цивільним законодавством. На практиці ми не зустрічали позовів про захист саме права на індивідуальність юридичної особи, напевно тому, що в цивільному законодавстві воно не прописане. Окремі ознаки, що індивідуалізують юридичну особу, захистити легше, оскільки в законодавстві містяться норми, які закріплюють їх. Проте, їхніх захист відбувається без наголошення на особистій немайновій природі таких засобів індивідуалізації.

В Цивільному кодексі слід закріпити особисте немайнове право на індивідуальність юридичної особи, доповнюючи статтю 300:

Стаття 300. Право на індивідуальність.

  1. Фізична та юридична особи мають право на індивідуальність. Фізична та юридична особи мають право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
  2. Фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності.

Юридична особа має право на прояв своєї індивідуальності у вигляді формування та захисту своїх індивідуалізуючих ознак.

6. Наступне особисте немайнове право юридичної особи, яке потребує закріплення - це право на конкуренцію. Конкуренцію можна визначити як змагання між юридичними особами певного виду діяльності, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних переваг. Особисте немайнове право на конкуренцію допоможе втілити прагнення осіб до самоствердження, до утвердження принципів і тенденцій соціального розвитку. Воно служитиме юридичним особам в протиборстві та захистить від недобросовісної поведінки з приводу неї інших осіб.

Право на конкуренцію - це особисте немайнове право юридичних осіб на змагальність, суперництво з іншими особами певного виду діяльності, використання різних методів конкурентної боротьби, що не суперечать законодавству та моральним засадам, для досягнення кращих результатів своєї діяльності та здобуття ними переваг серед інших юридичних осіб.

Зміст права на конкуренцію складають правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню таким нематеріальним благом як вільна добросовісна конкуренція. Правомочність по володінню означає, що юридична особа повинна мати вільні та рівні з іншими суб’єктами умови для здійснення своїх функцій, розвитку своєї діяльності, якщо це не суперечить закону та моральним засадам суспільства. Правомочність по користуванню означає можливість здійснення конкуренції, використання всіх можливих законних добросовісних засобів для випередження своїх конкурентів у своїй

діяльності, для досягнення найкращих результатів, які дозволяють бути першими серед інших осіб, що займаються такою ж діяльністю. Розпорядження конкуренцією схоже до правомочності по користуванню: юридична особа може змінювати умови для конкурування, змінювати територію, на якій здійснюється така конкуренція, а також змінювати свою діяльність, отже, й коло конкурентів. Юридична особа може також міняти види конкуренції, форми її реалізації, типи конкурентної поведінки. Змінюючи способи реалізації конкуренції, одночасно використовується правомочність по розпорядженню, але в цілях правомочності по користуванню даним благом.

Порушеннями права на добросовісну конкуренцію, згідно Господарського кодексу, є: неправомірне використання ділової репутації, створення перешкод іншим суб’єктам в процесі конкуренції та досягнення переваг у конкуренції, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці. Тож ми бачимо, що право на добросовісну конкуренції переплітається з особистим немайновим правом на ділову репутацію, з

інформативними правами. В результаті цього захист права на добросовісну конкуренцію може паралельно йти разом із захистом інших немайнових прав. Захист права на конкуренцію і його способи повинні залежати від видів порушення даного права, які можуть проявлятися в різноманітних діях. Захист від неправомірних дій конкурентів юридичної особи на практиці зустрічається лише як захист економічної конкуренції. На сьогоднішній день захист особистого немайнового права на конкуренцію можливий з використанням права на ділову репутацію. В Цивільному кодексі України потрібно закріпити назване право на рівні з іншими особистими немайновими правами, що забезпечують соціальне існування особи.

Слід добавити статтю, яка б регулювала особисте немайнове право на конкуренцію. Таке право слід закріпити як для юридичних осіб, так і для фізичних, проте в межах нашого дослідження пропонуємо лише частину статті, яка стосується юридичної особи:

Стаття 312 - 1. Право на конкуренцію.

2. Юридична особа має право на змагальність з іншими особами певного виду діяльності для досягнення кращих результатів своєї діяльності та здобуття ними переваг серед інших юридичних осіб.

Вона може мати вільні та рівні з іншими суб’єктами умови для здійснення своїх функцій, розвитку своєї діяльності, використовувати та змінювати різні способи конкурентної боротьби, які не суперечать законодавству та моральним засадам суспільства.

7. Ще одним особистим немайновим правом юридичної особи є право на вільну діяльність, що включає в себе вибір діяльності, невтручання в діяльність, вільні взаємовідносини та об’єднання з іншими особами.

Особисте немайнове право на вибір діяльності мають у більшій мірі юридичні особи приватного права, але й особи публічного права не позбавлені такого немайнового права, проте вони мають деякі обмеження, що встановлюються нормами публічного права.

Господарський кодекс України вказує на свободу підприємницької діяльності, на основі цього підприємці мають право самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність без обмежень, але ту, що не заборонена законом. Свобода діяльності має поширюватися на всі види юридичних осіб, не тільки на тих, що займаються підприємницькою діяльністю. Право на вільну діяльність, як особисте немайнове право юридичної особи, потрібно врегулювати у цивільному законодавстві.

В нашій державі існує надмірне втручання державних органів у діяльність юридичних осіб, і таке відношення порушує право на вільну діяльність юридичних осіб. Звичайно, деякі перевірки, що проводяться органами потрібні, проте вони не повинні обмежувати цих осіб у діяльності, заважати правомірній діяльності. Потрібно детальніше прописати правила державної перевірки за діяльністю юридичних осіб, зокрема додати до частини 6 статті 19 Господарського кодексу України, що:

«...державні органи повинні дотримуватись певних термінів проведення перевірок, не проводити одні й ті ж самі перевірки відносно однієї юридичної особи, повідомляти про порядок їх здійснення».

Але особисте немайнове право на вільну діяльність юридичної особи не обмежується лише захистом від втручання держави в її діяльність, це право має ширший зміст, і таке втручання може відбуватися й з боку інших осіб.

Особисте немайнове право на вільну діяльність означає можливість самостійно робити вибір при здійсненні внутрішньої і зовнішньої діяльності: внутрішня діяльність включає всі види діяльності складових юридичної особи; зовнішня - полягає у взаємодії юридичної особи з іншими суб’єктами.

Змістом права на вільну діяльність юридичної особи, як і всіх інших особистих немайнових прав, є правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню. Володіння означає можливість за власним розсудом визначати діяльність юридичної особи, взаємодію між структурними елементами юридичної особи, встановлювати обмеження для втручання в свою діяльність тощо. Правомочність користування полягає в можливості здійснення широкого спектру дій по налагодженню взаємодії всередині організації, усувати можливі перешкоди від втручання з боку інших суб’єктів, отримувати переваги перед іншими суб’єктами, що займаються аналогічною діяльністю. Правомочність розпорядження є можливістю юридичної особи обмежити межі своєї діяльності, надавати іншим особам можливість безперешкодно або з деякими обмеженнями брати участь у своїй діяльності чи відмінити таку можливість.

Юридична особа може здійснювати свою діяльність у взаємозв’язку з іншими особами, і з цього випливають такі особисті немайнові права як право на об’єднання з цими особами, а також право юридичної особи на взаємовідносини з іншими суб’єктами, в тому числі й міжнародні.

Юридичним особам, що є суб’єктами господарювання, законодавством надається право на участь в господарських об’єднаннях, що передбачає можливість вільно і самостійно вибирати, учасником яких господарських об’єднань він бажає бути, проте юридичні особи можуть брати участь не лише в господарських об’єднаннях, та й не лише суб’єкти господарювання здатні об’єднуватися. Таке право слід надати всім юридичним особам, та можна вважати його особистим немайновим. Варто його закріпити в цивільному законодавстві, а точніше - прописати в Цивільному кодексі України.

Об’єднуючись з іншими особами, юридична особа виявляє також і своє особисте немайнове право на взаємовідносини. Крім того, відносини можуть бути також іншого роду, в тому числі міжнародні. Згідно Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», наші юридичні особи можуть бути суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, але думаємо, що юридичні особи, які не займаються економічною діяльністю, теж повинні мати можливість використовувати у своїй діяльності зовнішні зв’язки. Міжнародні відносини юридичної особи в певній мірі регулює Закон України «Про міжнародне приватне право», проте особисте немайнове право юридичних осіб на зв’язки включає в себе можливість мати вільні відносини не лише на міжнародному рівні, а й всередині держави. Дане особисте немайнове право юридичної особи потребує свого закріплення в цивільному законодавстві.

Проводячи аналіз особистого немайнового права юридичної особи на вільну діяльність, яке включає в себе право на вибір діяльності, на невтручання в діяльність, на взаємовідносини та об’єднання, ми прийшли до висновку, що його слід внести до Цивільного кодексу України наступним чином.

Варто перейменувати статтю 312 Цивільного кодексу, а також додати до неї норму, яка б регулювала право юридичної особи на вибір діяльності. Статтю слід викласти в наступній редакції:

Стаття 312. Право на діяльність.

  1. Фізична та юридична особи мають право на вибір діяльності та її вільне здійснення.
  2. Фізична особа може вільно обирати та змінювати рід заняття. Юридична особа може вільно обирати та змінювати вид діяльності згідно законодавства, якщо законом не встановлено обмежень щодо такої діяльності, чи не передбачено отримання спеціального дозволу для зайняття такою діяльністю.
  3. Фізичній особі може бути заборонено виконувати певну роботу чи обіймати певні посади у встановлених законом випадках.
  4. Забороняється використання примусової праці фізичної особи, крім військової (чи альтернативної) служби, робота чи служба, яка виконується за вироком (чи іншим рішенням) суду, та відповідно до закону про воєнний чи надзвичайний стан.

Забороняється примушувати юридичну особу займатися тим чи іншим видом діяльності, крім передбачених випадків для юридичних осіб публічного права.

Варто також внести зміни до статті 314 Цивільного кодексу, додати до неї третю частину та викласти в наступній редакції:

Стаття 314. Право на об’єднання.

  1. Фізичні та юридичні особи мають право на об’єднання в різні організації.
  2. Належність чи неналежність фізичної особи до певної організації не може бути підставою для обмеження її прав.
  3. Юридичні особи мають право на вільну співпрацю з іншими особами, об’єднуватися з ними для здійснення своїх функцій, якщо таке об’єднання не суперечить нормам, що регулюють діяльність юридичної особи.

Таким чином, проведене нами дослідження дає підстави стверджувати, що юридична особа має особисті немайнові права, які належним чином не врегульовані в цивільному законодавстві, що слід виправити. Варто удосконалити Цивільний кодекс України по відношенню до цих прав: слід вписати до Книги 2 норми, які будуть прямо регулювати особисті немайнові права юридичної особи та перейменувати її на «Особисті немайнові права» без будь-яких прив’язок. Основні особисті немайнові права юридичної особи, які необхідно туди вписати, це право на найменування, на місцезнаходження, на недоторканність володіння, на свободу пересування, на ділову репутацію, на інформацію, на таємницю комунікації, на особисті папери, на таємницю, на індивідуальність, на конкуренцію, на вільну діяльність. Перелік особистих немайнових прав юридичної особи залишається відкритим, і може слугувати новим етапом дослідження даної тематики.