Особисті немайнові права юридичних осіб

4.3. Особисте немайнове право юридичної особи на вільну діяльність

Господарський кодекс України вказує на свободу підприємницької діяльності. На основі цього підприємці мають право самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність без обмежень, але ту діяльність, яка не заборонена законом . Думається, свобода діяльності має поширюватися на всі види юридичних осіб, не тільки на тих, що займаються підприємницькою діяльністю. Право на вільну діяльність, як особисте немайнове право юридичної особи,

потрібно врегулювати у цивільному законодавстві.

Дослідник особистих немайнових правовідносин В. С. Толстой пише про таке немайнове право юридичної особи, як право на автономну діяльність, але до нього включає права: на зовнішній вигляд, на вибір позначення та на ділову репутацію. На наш погляд, їх сюди не слід включати, оскільки вони є самостійними особистими немайновими правами.

Варто погодитись із дослідником, що автономія є однією з якостей юридичної особи, яка дає можливість брати участь у правовідносинах, у тому числі особистих немайнових. Підтримуємо думку, що право на автономію передбачає можливість самостійно робити вибір при здійсненні внутрішньої та зовнішньої діяльності, але дане право хочемо назвати особистим немайновим правом на свободу діяльності чи на вільну діяльність, оскільки термін не повністю відповідає змісту цього права.

Поняття «автономія» (від грецьк. autos - сам, nomos - закон) має два значення. Вона тлумачиться як право самостійного здійснення державної влади чи управління, надане якійсь частині держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом або конституцією, означає право якого-небудь національно- територіального утворення самостійно здійснювати внутрішнє управління, може базуватися на культурній чи етнічній відмінності та часто веде до наступної незалежності. У широкому розумінні автономію визначають як право підприємства, установи, організації самостійно розв’язувати певні питання. Звичайно, якщо розглядати автономію в широкому розумінні, то можна визначати таке особисте немайнове право юридичних осіб як право на автономію, але неоднозначність тлумачення терміну може ускладнювати розуміння цього права.

Автономію також розглядають як індивідуальну свободу дії, у філософському сенсі вона означає самостійне буття, яке визначається власним розумом і совістю; в сенсі юридичному це є право, надане об’єднанням, станам, корпораціям керуватися власними нормами і правилами в певних межах.

Автономію відрізняють від свободи вчені Оксфордського, Гарвардського та Кембриджського університетів. За їх словами, автономія має конкретне моральне і політичне значення, вона полягає не тільки в прийнятті рішень для себе, але й для інших. Порушенням права на автономію може бути домінування, маніпуляції, умовності, а права на свободу - примус, обмеження. На думку вчених, автономія є складовою гідності особистості, є можливістю автономної діяльності як потенціал особи, а свобода волі є ширшим поняттям.

Автономія не є чимось окремим, що має або не має особа, це не статична чи вроджена якість, а швидше здатність особи йти на реальний вибір щодо свого життя, може коливатися залежно від комплексної матриці соціальних, економічних і психологічних факторів. Вони є передумовами для автономії, які дозволяють їй процвітати чи ні. Ці можливості не просто належать особам, але вимагають належних умов для їх розвитку. Здатність осіб робити вибір в основних питаннях відносно особистості як спосіб розуміння себе - це здатність, яка набувається. Цей сенс свободи, що розвивається, вимагає певного розуміння себе, в якому прагнення до автономії, самостійності та самовизначення стало мислимим, і ця самосвідомість не є чимось стійким в ізоляції .

Про свободу говориться, що кожна фундаментальна політична свобода грає його відмінною частиною не тільки в забезпеченні нашої спільної свободи бути самим собою, але, що більш важливо, у забезпеченні умов, за яких ми можемо стати самі собою, і такі умови є необхідними для становлення осіб. Кожна зі свобод відіграє істотну роль у наданні можливості кожній з осіб розвиватися, і забезпеченні більш-менш відмінним поглядом на існування, яким чином існувати. Негативна концепція свободи виражається в праві на свободу від втручання, і це навряд надасть змогу гарантувати необхідні умови для осіб, щоб здійснювати автономію. Ці ідеї важливі, тому що для деяких осіб робиться вибір, а інші особи вважають це неприйнятним. Роль права має вирішальне значення в запобіганні, дозволі чи заохоченні певних способів існування.

Особиста автономія є поняттям, що може забезпечуватись чи ні через наші стосунки з іншими, і якщо співвіднести конфіденційність з філософським поняттям автономії, як самореалізації та самовираження, то це робить конфіденційні інтереси доречними для свободи дії і такого способу життя, яке означає не тільки свободу від втручання.

Право на свободу може бути порушене іншою особою, а також тоді, коли особа стикається з обмеженнями, тому повинна встановлюватися рівність можливостей на загальному рівні. Свобода має широке застосування, але потрібно дотримуватися розумних меж. Свобода має позитивні і негативні сторони, тому повинні встановлюватись формальні та матеріальні обмеження, свобода не може вимагати розширення таких меж.

Свобода є вічним людським ідеалом, будь то індивідуальним чи соціальним благом. Встановлюється рівність, але повна свобода не сумісна з абсолютною рівністю, людина не може робити все, що захоче. Але ж нам необхідно мати право на свободу, і знати зміст цього права, а також обмеження свободи, які визначають його зміст.

З вище сказаного можна зробити висновок, що автономія особи є лише потенційною можливістю особи, тому поняття свободи більш оптимальніше.

В доктрині західних традицій науки розрізняються два типи свободи «freedom» і «liberty»: негативні і позитивні. Навіть незважаючи на відмінність між цими двома типами, суперечки також відбуваються в таборах теорій негативної і позитивної свободи. Різницю вбачають у відношенні до самовизначення або до самореалізації.

За словами І. Берліна, негативна свобода означає бути вільним, без перешкод від інших, вільним від когось, а позитивна свобода означає можливість робити свій власний вибір і здійснювати плани, що є елементом внутрішнього звільнення та здатністю приймати рішення вільно. Ця концепція означає свободу як бажання особи відчувати себе вільною, діяльною, нести відповідальність за свій вибір і в змозі пояснити бажання власних ідеї та цілей. Негативна свобода спирається на соціальне уявлення вільної і невимушеної особи, яка має право робити все, що захоче, коли вона одна. Велика частина англо-американської традиції спирається на цю концепцію, і часто ідеї права покладаються на цю версію. Негативна свобода є для того, щоб підкреслити роль зовнішніх бар’єрів, в той час як позитивна свобода була описана як внутрішня. Різниця в тому, що одна з них є окремою, індивідуальною, а інша пов’язана з відповідальністю, як це видно в позитивнім версії.

Особи можуть і повинні бути вільними, хоча вчені наголошували на тому, що в певному розумінні свобода одних може порушувати інтереси інших, оскільки деякі з них мають більш розвинене «Я», ніж інші, і це може призводити до примусу інших членів суспільства, що може робитись задля якоїсь мети. Позитивна свобода може розширити негативну свободу в трьох напрямках: має бути позитивним забезпечення умов, щоб скористатися негативною свободою; акцент на внутрішні бар’єри і примус тягне за собою можливість інших стверджувати, що вони знають вас краще, ніж ви самі; соціальне вибудовування вибору особи.

Більшість, все ж таки, позитивну свободу відрізняють від тоталітарної версії і повертаються від твердження, що інші знають вас краще, щоб уникнути авторитарних наслідків. Багато хто тепер зосереджується на процесах, які переслідують цілі, а не на фактичну реалізацію цілей. Повинні бути відсутні перешкоди або обмеження для розвитку повноважень осіб, не повинні створюватись перешкоди, в тому числі примушування однієї особи іншою, має бути відсутнє пряме втручання в діяльність особи з боку держави, а також повинен бути рівний доступ до засобів існування і діяльності.

Свобода, яка означає соціальний тиск, повинна бути видалена, а інші соціальні умови потрібно покращувати, щоб дозволити розкривати свій потенціал та здібності в повній мірі. Втручання влади в життя своїх громадян потрібне лише для того, щоб збільшити їхню свободу. Треба створювати умови для зростання, навчання і розвитку шляхом гармонізації з іншими особами і їх оточенням, що є важливим для того, щоб особи були здатні керувати своєю діяльністю.

Визнається те, що особа може використовувати права та їх можливості для саморозвитку, повинні бути доступними для всіх засоби реалізації цього права . Реальна цінність свободи на практиці залежить від ступеня, в якому суспільство визнає відповідальність та забезпечує умови, що дозволяють їм діяти і максималізувати їх вибір. Особа буде невільною, якщо діапазон умов чи вибір обмежений, або відбувається втручання чи не вистачає можливостей. Це стає аргументом, що свобода має значення, тільки якщо підтримується право вимоги, яке зобов’язує інших членів суспільства до надання можливостей здійснювати право на неї. За цією версією, негативна свобода доповнюється позитивними соціально- економічними правами, які необхідні для прийняття негативної свободи, що мають бути однаковими для всіх.

Можна побачити, що цей тип особистої свободи сильно пов’язаний з уявленнями про соціальну справедливість і рівність. Ці глибоко проблемні аспекти свободи також розглядаються в концепції особистої автономії, яка є схожою з позитивною свободою.

Як бачимо, в певному розумінні свобода може мати для юридичної особи надто широкий зміст, який не включає в себе ніякі обмеження. Ми будемо застосовувати термін «вільна діяльність» (від англійського «free activity»), право юридичної особи на яку буде найбільш точно відображати зміст особистого немайнового права на необхідне цій особі благо.

Вільну діяльність юридичної особи виражають в тому, що тільки вона має відповідне суб’єктивне право, яке забезпечується примусовою силою держави, і тільки особа може встановити режим недоторканності внутрішньої діяльності. Будь-який інший суб’єкт позбавляється можливості втручатись у цю сферу діяльності, якщо немає прямо вираженої волі чи мовчазної згоди особи. Якщо і можна говорити про право на недоторканність внутрішньої діяльності організації, то тільки в тому розумінні, що це одна зі сторін, якостей її особистого немайнового права, і з цього випливає, що дана сфера недоторканна для інших осіб. До недоторканності вчені включають також неприпустимість інформаційного сканування, тобто фотографування, кіно-, відео- та аудіозйомки, змальовування, а також відображення будь-яким іншим способом матеріально-енергетичних та інформаційних процесів усередині організації, хоча ми відносимо це до інформативних прав.

Юридична особа вправі встановлювати і підтримувати такий режим прихованості, який прийнято називати таємницею, але ми розкривали дану можливість в змісті права на таємницю. Вільна діяльність юридичної особи повинна захищатися від будь-яких посягань з боку інших суб’єктів, у тому числі державних органів. Разом з тим, юридична особа приватного права може виконувати й певні публічні функції: здійснювати матеріальне виробництво або вирішувати соціально-політичні завдання (некомерційні організації, громадські об’єднання, державні та муніципальні установи), за рахунок податків і зборів поповнювати бюджет, забезпечувати роботою і зарплатою населення. Держава, встановлюючи вільне створення і визнаючи вільну діяльність юридичних осіб, не може погодитися з їх повною закритістю від суспільства. Держава регулює їх внутрішні відносини, а також допускає можливість контролю за внутрішньою діяльністю, проте часто надмірне втручання держави заважає діяльності юридичної особи, тому до змісту права на вільну діяльність варто включити право на невтручання держави в діяльність юридичної особи.

Господарський кодекс України містить обмеження вільної діяльності юридичних осіб, зокрема стаття 19 говорить про державний контроль і нагляд за їх господарською діяльністю у сфері збереження та витрачання ними коштів за даними бухгалтерського обліку та звітності, за додержанням кредитних зобов’язань перед державою, додержанням вимог валютного, антимонопольного, податкового законодавства, додержанням державних цін на продукцію і послуги, за використанням і охороною земель, за безпекою виробництва і праці, за пожежною, екологічною, санітарно- гігієнічною безпекою, дотриманням стандартів щодо умов здійснення господарської діяльності, за якістю і безпечністю продукції та послуг тощо.

Проте, в ньому вказані й межі здійснення такого контролю: забороняється незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності осіб з боку державних органів, які зобов’язані здійснювати перевірки діяльності неупереджено, об’єктивно й оперативно, поважаючи їх права та інтереси, а також своєчасно повідомляти про їх результати суб’єктів господарювання.

Втручання держави в діяльність юридичної особи проявляється ще більше, якщо ця особа державної форми власності. Так, Кабінет Міністрів України, здійснюючи управління об’єктами державної власності: визначає умови створення та діяльності господарських структур; приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію господарських структур і визначає уповноважені органи управління, які здійснюють контроль за їх діяльністю; призначає на посади та звільняє з посад керівників господарських структур, стосовно яких функції з управління виконує Кабінет Міністрів; приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію казенних підприємств і визначає центральні органи виконавчої влади, до сфери управління яких вони належать; приймає рішення про закріплення в державній власності пакетів акцій (часток) акціонерних товариств, створених на базі державного майна, що приватизується, терміни закріплення таких пакетів акцій (часток) у державній власності відповідно до законодавства про приватизацію; приймає за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері економічного розвитку, рішення про достроковий продаж пакетів акцій (часток), закріплених у державній власності, або їх частини; приймає за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері економічного розвитку, рішення про передачу повноважень з управління корпоративними правами держави уповноваженим органам управління та господарським структурам; він визначає порядок здійснення контролю за виконанням функцій з управління об’єктами державної власності спрямування коштів, визначених Державним бюджетом України, на фінансування витрат, пов’язаних з викупом часток вторинної емісії господарських організацій з корпоративними правами держави, та заходи щодо реструктуризації, досудової санації та інші заходи, які стосуються функціонування об’єктів державного сектору економіки; відрахування до державного бюджету частини чистого прибутку державними унітарними підприємствами та їх об’єднаннями; конкурсного відбору керівників суб’єктів господарювання державного сектору економіки; оплати праці і винагороди керівникам державних підприємств, відчуження та списання об’єктів державної власності; розпорядження активами державних господарських організацій. Це свідчить не лише про суворий контроль з боку держави за діяльністю юридичних осіб, які створені за рахунок державного майна, але й про обмеження їх права на вільну діяльність. Звичайно, такий контроль держави варто було б послабити, але дослідженням цього питання повинна займатися наука публічного права.

Про надмірне втручання держави в діяльність таких юридичних осіб свідчать і надання деяких повноважень іншим органам держави щодо повного контролю. Центральний орган виконавчої влади у сфері управління об’єктами державної власності здійснює управління корпоративними правами, здійснює контроль та проводить аналіз результатів діяльності державних підприємств, господарських товариств, у статутному капіталі яких є державна частка, що належать до сфери його управління, призначає представників держави в органи управління господарських організацій, розробляє та затверджує стратегічні плани розвитку державних підприємств, державних акціонерних товариств і господарських структур, управління корпоративними правами або контроль за діяльністю яких він здійснює, та здійснює контроль за їх виконанням, погоджує укладення такими підприємствами, установами, організаціями договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, зміни до них та контролює виконання умов цих договорів. Про суттєві обмеження вільної діяльності говорить весь Закон «Про управління об’єктами державної власності».

В спеціальному законодавстві щодо окремих різновидів юридичних осіб теж говориться про контроль за їх діяльністю. Зокрема, в Законі «Про акціонерні товариства» контроль за діяльністю таких юридичних осіб визначається як вирішальний вплив або можливість здійснення вирішального впливу на господарську діяльність суб’єкта господарювання, що здійснюється, зокрема, шляхом реалізації права володіння або користування всіма активами чи їх значною частиною, права вирішального впливу на формування складу, результати голосування та прийняття рішення органами управління суб’єкта господарювання, а також вчинення правочинів, які надають можливість визначати умови господарської діяльності, давати обов’язкові до виконання вказівки або виконувати функції органу управління суб’єкта господарювання . Крім того, діяльність державних акціонерних товариств та державних холдингових компаній, єдиним засновником та акціонером яких є держава в особі уповноважених державних органів, діяльність Державної керуючої холдингової компанії, державних холдингових компаній та державних акціонерних товариств, єдиним засновником та акціонером яких є держава в особі уповноважених державних органів, управління акціонерними товариствами, у статутних капіталах яких є корпоративні права держави або територіальної громади, регулюється ще з урахуванням особливостей, передбачених спеціальними законами, що означає ще більший контроль за їх діяльністю.

У Російській Федерації в зв’язку з тим, що контроль держави створив надмірні перешкоди для комерційної діяльності юридичних осіб, був прийнятий Закон «Про захист прав юридичних осіб і індивідуальних підприємців при здійсненні державного контролю (нагляду) і муніципального контролю». Він вводить обмеження контролю, зокрема, закріплюючи його принципи, якими є: переважно повідомлений порядок початку здійснення окремих видів підприємницької діяльності, відкритість і доступність для юридичних осіб правових актів, дотримання яких перевіряється під час здійснення контролю, а також інформації про організацію та здійснення контролю, про права й про обов’язки органів контролю (за деякими винятками), неприпустимість проведення відносно однієї юридичної особи одних і тих же перевірок, неприпустимість стягування з юридичних осіб плати за проведення заходів з контролю органами державного контролю тощо.

Законом встановлені такі обмеження, за якими орган державного контролю не має права: перевіряти виконання обов’язкових вимог і вимог, встановлених муніципальними правовими актами, якщо такі вимоги не відносяться до повноважень органу державного контролю, від імені яких діють ці посадові особи; здійснювати планову чи позапланову виїзну перевірку в разі відсутності при її проведенні керівника, іншої посадової особи або уповноваженого представника юридичної особи, індивідуального підприємця, його уповноваженого представника (за винятками); вимагати подання документів, інформації, зразків продукції, про обстеження об’єктів довкілля та об’єктів виробничого середовища, якщо вони не є об’єктами перевірки чи не належать до предмета перевірки, а також вилучати оригінали таких документів; відбирати зразки продукції, проби обстеження об’єктів довкілля та об’єктів виробничого середовища для проведення їх досліджень, випробувань, вимірювань без оформлення протоколів про відбір зазначених зразків, проб за встановленою формою і в кількості, що перевищує норми, встановлені національними стандартами, правилами відбору зразків, проб і методів їх досліджень, випробувань, вимірювань, технічними регламентами або чинними до дня їх вступу в силу іншими нормативними технічними документами та правилами і методами досліджень, випробувань, вимірювань; поширювати інформацію, отриману в результаті проведення перевірки та складову державну, комерційну, службову, іншу охоронювану законом таємницю (за винятком випадків, передбачених законодавством); перевищувати встановлені терміни проведення перевірки¹. Думаємо, в українському законодавстві також потрібно прописати детальніше правила державної перевірки за діяльністю юридичних осіб, зокрема додати до частини 6 статті 19 Господарського кодексу України, що держані органи повинні дотримуватись певних термінів проведення перевірок, не проводити одні й ті ж самі перевірки відносно однієї юридичної особи, повідомляти про порядок їх здійснення.

На нашу думку, особисте немайнове право на вільну діяльність юридичної особи не обмежується лише захистом від втручання держави в її діяльність, це право має ширший зміст, і таке втручання може відбуватися не лише з боку держави.

Повернемось ще раз до тлумачення права на вільну діяльність. Діяльність може бути внутрішньою і зовнішньою. Регулювання внутрішніх відносин виявляється в установленні правил, за якими здійснюється взаємодія між працівниками юридичної особи і їх структурними підрозділами, встановлює ієрархію та компетенцію органів управління, повноваження засновника по контролю діяльності. Внутрішня діяльність юридичної особи полягає, за словами В. С. Толстого, у взаємодії між окремими частинами організації на інформаційному рівні, коли встановлюються потоки повідомлень, розділяються процеси збору, зберігання, розподілу та обробки даних. Думаємо, внутрішня діяльність має ширший характер, і вона включає всі види діяльності складових юридичної особи, а зовнішня - полягає у взаємодії юридичної особи з іншими суб’єктами, діяльність, що проводить юридична особа назовні.

Змістом права на вільну діяльність юридичної особи, як і всіх інших особистих немайнових прав, є правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню. Схожа думка зустрічається і в В.С. Толстого, який до права на автономію внутрішньої діяльності юридичної особи включає можливість за власним розсудом визначати внутрішню структуру і взаємодію між структурними елементами. При цьому, правомочність користування полягає в можливості здійснення широкого спектру дій по налагодженню взаємодії всередині організації. Один з напрямів внутрішньої діяльності полягає в тому, щоб усунути можливі перешкоди від втручання з боку інших суб’єктів, а також отримати деякі переваги в конкуренції з іншими суб’єктами, що займаються аналогічною діяльністю. Правомочність розпорядження є можливістю юридичної особи обмеження цього права, надання іншим особам можливості безперешкодно чи з деякими обмеженнями брати участь у своїй діяльності і отримувати наявну в організації інформацію. Така можливість може бути в будь-який момент відмінена.

Як уже наголошувалося, ми вбачаємо дещо ширший обсяг повноважень цих правомочностей, оскільки право на вільну діяльність не обмежуємо лише внутрішньою діяльністю юридичної особи. Думаємо, юридична особа може здійснювати свою діяльність у взаємозв’язку з іншими особами (фізичними чи юридичними), і з цього випливають такі особисті немайнові права, як право на взаємовідносини юридичної особи з іншими суб’єктами, в тому числі й міжнародні, право на об’єднання з цими особами, а також ми розглянемо право на вибір діяльності.

Право юридичної особи на вибір діяльності в законодавстві не врегульовано, проте в статті 312 Цивільного кодексу закріплено право фізичної особи на вибір роду занять, що може застосовуватись за аналогією, з посиланням на статтю 94, до юридичної особи. Кращим варіантом було б закріплення даного права за юридичною особою в цій же статті.

Юридична особа, згідно цивільного законодавства, може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після отримання спеціального дозволу. Види господарської діяльності, на здійснення якої необхідний спеціальний дозвіл, встановлюються в Законі «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», згідно якого ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності, як банківська, будівельна, зовнішньоекономічна, професійна діяльність на ринку цінних паперів, у галузі телебачення і радіомовлення, із надання фінансових послуг, у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, у сфері освіти, телекомунікацій, надання послуг з перевезення пасажирів, вантажу повітряним транспортом, виробництво і торгівля спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами і інші види господарської діяльності.

Господарська діяльність з обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів, а також охоронна діяльність підлягають ліцензуванню з урахуванням особливостей, визначених законами України «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори», «Про лікарські засоби» та «Про охоронну діяльність».

Деякі прояви регулювання вибору діяльності встановлюється господарським законодавством для осіб, які займаються підприємницькою діяльністю. Так, згідно п. 1 ст. 44 Господарського кодексу України, підприємці можуть вільно вибирати види підприємницької діяльності. Господарське та цивільне законодавство закріплюють свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом. Комерційні юридичні особи можуть самостійно формувати свої програми діяльності, вибирати постачальників і споживачів виробленої продукції, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших ресурсів, використання яких не заборонено законом, встановлення на продукцію та послуги цін відповідно до закону.

Дисертантка А. Н. Гурова згадувала про таке немайнове право суб’єктів господарювання, як право на зайняття будь-яким видом господарської діяльності, яка не заборонена законом, передбаченим установчими документами, що дозволяє суб’єкту господарювання самостійно вибирати вид не забороненої законом господарської діяльності, якою він бажає займатися.

Думаємо, таке право може мати будь-яка юридична особа: вона може вибирати діяльність, якою бажає займатися, якщо така не суперечить цілям, для яких створюється дана юридична особа, а також нормам закону та установчих документів.

Т. П. Карнаух називає серед особистих немайнових прав юридичних осіб право на вибір і зміну форм та видів діяльності. За його розумінням цього права, засновники юридичної особи приватного права на власний розсуд обирають її організаційно - правову форму, наприклад, акціонерне товариство, виробничий чи споживчий кооператив, і аналогічно вони мають право обирати той чи інший вид економічної діяльності зі створення, виробництва конкретної продукції або надання послуг відповідно до класифікатора видів економічної діяльності .

Що стосується юридичної особи публічного права, створеної на підставі розпорядчого акта Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, вибір діяльності буде похідною від функцій засновника, такою, наприклад, як забезпечення прав і свобод громадян, обороноздатності країни, державної безпеки.

Те ж саме стосується й організаційно-правової форми юридичної особи публічного права, яка чітко зазначається у відповідних нормативно-правових актах органів державної влади.

Так, у розпорядженні Кабінету Міністрів України від 24.10.2011 р. № 1042-р «Про утворення державної наукової установи «Державний інститут науково-технічної та інноваційної експертизи» , йдеться про утворення інституту у формі установи, а в постанові Кабінету Міністрів України від 11.08.2010 р. № 764 «Про заходи з утворення державного підприємства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» - про утворення корпорації у формі державного підприємства.

Отже, особисте немайнове право на вибір діяльності мають у більшій мірі юридичні особи приватного права, але й особи публічного права не позбавлені такого немайнового права, проте вони мають деякі обмеження, що встановлюються нормами публічного права.

Що стосується права на об’єднання, то об’єднуючись з іншими особами, юридична особа виявляє також і своє право на взаємовідносини, в тому числі міжнародні. На сьогоднішній день дане право часто порушується з боку Росії, яка безпідставно забороняє українським товаровиробникам ввозити свою продукцію на свою територію. Звичайно, тут зачіпаються економічні інтереси юридичних осіб, проте порушується і право на вільну діяльність по відношенню до вільних взаємозв’язків юридичної особи.

У сучасному світі діяльність юридичних осіб не обмежується лише територією держави, де їх було створено, а може поширюватися і на територію інших держав, набуваючи транскордонного характеру.

Згідно Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», українські юридичні особи, що мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об’єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші господарські товариства, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно- фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації), в тому числі юридичні особи, майно чи капітал яких є повністю у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності, а також об’єднання юридичних осіб, які не є юридичними особами, можуть бути суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності.

Зовнішньоекономічні зв’язки юридичних осіб можуть виявлятися в таких видах діяльності, як: експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили, надання послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності (виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських), надання цих послуг іноземними суб’єктами українським юридичним особам, наукова, виробнича, навчальна кооперація з іноземними суб’єктами, міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами, кредитні та розрахункові операції, створення банківських, кредитних та страхових установ за межами України, спільна підприємницька діяльність, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій, діяльність в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, орендні, валютні, бартерні, посередницькі операції.

Юридична особа при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності має право на одержання будь-якої інформації, необхідної для здійснення цієї діяльності, що не становить державної або комерційної таємниці. Тобто, в Законі «Про зовнішньоекономічну діяльність» частково регулюється особисте немайнове право юридичної особи на інформацію.

Зачіпається тут питання конкуренції, право на яку ми відносимо до особистих немайнових. Зокрема, в Законі сказано про заходи проти недобросовісної конкуренції, до якої в ньому переважно відносять здійснення демпінгового імпорту, до якого застосовуються антидемпінгові заходи, субсидованого імпорту, до якого застосовуються компенсаційні заходи та здійснення інших дій, що свідчать про недобросовісною конкуренцією.

Відповідно до Закону, наша держава здійснює захист прав та законних інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України за межами України за їх зверненням через дипломатичні та консульські установи, державні торговельні представництва, які представляють інтереси України. Якщо інші держави, митні союзи або економічні угруповання обмежують реалізацію законних прав та інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України, у відповідь на такі дії можуть застосовуватися адекватні заходи, а якщо такі дії завдають шкоди або створюють загрозу її заподіяння державі чи суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності, зазначені заходи можуть передбачати її відшкодування. Заходи у відповідь на дискримінаційні дії є: застосування заборони на торгівлю, позбавлення режиму найбільшого сприяння або пільгового спеціального режиму, запровадження спеціального мита, режиму ліцензування зовнішньоекономічних операцій, встановлення квот . Здійснюючи такий захист, захищається водночас особисте немайнове право юридичної особи на міжнародні зв’язки.

Звичайно ж, Закон спрямований на регулювання економічних відносин, але юридична особа може мати відносини з особами іноземних держав, які не обмежуються економічними рамками. Юридичні особи можуть співпрацювати з особами інших держав не лише задля отримання прибутку, співпраця може здійснюватись і в іншій сфері. Якщо говорити про некомерційні юридичні особи, їх зовнішня діяльність спрямована не на підприємницькі цілі, адже мета їх створення зовсім інша. Тож юридичні особи можуть мати зовнішні зв’язки з іноземними особами, які можуть вважатися особистими немайновими.

Міжнародні відносини юридичної особи в певній мірі регулює Закон України «Про міжнародне приватне право». Вказано в ньому також про особисті немайнові права. Згідно статті 22 цього Закону, до особистих немайнових прав застосовується право держави, у якій мала місце дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про захист таких прав.

Що стосується юридичних осіб, то даний Закон регулює це питання наступним чином. Особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи, яким виступає держава, у якій юридична особа зареєстрована (створена). Цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи визначається особистим законом юридичної особи. Юридична особа не може посилатися на обмеження повноважень її органу або представника на вчинення правочину, яке не відоме праву держави, у якій інша сторона має місце перебування або знаходження. Діяльність іноземних юридичних осіб в Україні регулюється законодавством України щодо юридичних осіб.

Якщо діяльність юридичних осіб повинна регулюватися «законодавством України щодо юридичних осіб», тим більше слід прописати в Книзі 2 Цивільного кодексу особисті немайнові права юридичних осіб, і змінити її назву на: «Особисті немайнові права», без прив’язки лише до фізичних осіб. Крім того, право на вільну діяльність юридичної особи та її вільні взаємовідносини з іншими особами слід врегулювати на міжнародному рівні, оскільки дана сфера потребує захисту від зловживань з боку деяких держав.

Що стосується права на об’єднання юридичних осіб, то в науці дещо згадується про право суб’єктів господарювання на участь в господарських об’єднаннях, що передбачає можливість вільно і самостійно вибирати, учасником яких господарських об’єднань він бажає бути¹. Тут законом встановлюються деякі обмеження, наприклад, державним підприємствам забороняється бути засновниками і учасниками господарських об’єднань будь-яких форм та видів, за винятком господарських суб’єктів, що здійснюватимуть проектування та перспективне будівництво за кордоном.

Юридичні особи можуть брати участь не лише в господарських об’єднаннях, та й не лише суб’єкти господарювання здатні об’єднуватися. Таке право слід надати всім юридичним особам, та можна вважати його особистим немайновим. Варто його закріпити в цивільному законодавстві, а саме прописати в Цивільному кодексі України.

В Кодексі вже передбачається право на свободу об’єднання, проте лише фізичної особи. Їм надається право на об’єднання в політичні партії та громадські організації. Думаємо, не варто обмежувати перелік об’єднань громадян, хоча за однойменним Законом передбачалися такі його види. Проте Закон втратив чинність, а зміни слід врахувати і в Цивільному кодексі.

Законодавством почав використовуватися новий термін - громадське об’єднання, під яким розуміється добровільне об’єднання фізичних осіб чи юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів. Громадське об’єднання, засновниками та учасниками якого є фізичні особи - це громадська організація, а коли засновниками є юридичні особи приватного права - це громадська спілка¹. Виходить, що об’єднання юридичних осіб можна називати громадською спілкою.

На наш погляд, громадська спілка не те поняття, що підходить для об’єднань юридичних осіб. Також він є наближеним до терміну «професійна спілка», тому може розумітися як об’єднання за нетрудовими інтересами фізичних осіб, що виключає можливість об’єднання осіб юридичних. Краще користуватися термінами «об’єднання» чи «організація», без прив’язуючих словосполучень, які обмежують розуміння особистого немайнового права юридичних осіб на об’єднання.

Термін «організація» (від латинського - влаштовую) визначається як об’єднання людей, які спільно реалізують програму або мету, діють на основі відповідних правил і процедур, як певне утворення чи відповідний процес, що може, за словами дослідників, включати в свій зміст право на свободу об’єднання в організації, і право організації мирних зборів.

Правом на свободу об’єднання Е. Е. Мухамєдовою пов’язується з правом на мирні зібрання, при цьому заперечується позиція, що ці права не носять цивільно-правового характеру, тому не можуть претендувати на роль особистих немайнових прав. Дехто вважає, що право на свободу об’єднання спрямоване на забезпечення публічного інтересу особи щодо впливу на управління державою, вона ж наголошує на розгляді їх не в протиставленні публічних та приватно-правових інтересів, а в їх діалектичній єдності.

Забезпечується можливість всебічного розвитку особи, дається можливість самостійно обирати варіанти можливої поведінки з метою задоволення особистих потреб, з чим ми погоджуємось.

Дослідниця вважає, що правомочності цього права можуть бути спрямовані на досягнення як політичних інтересів індивіда, так і приватно-правових її інтересів, таких як індивідуальних, суспільних, державних. Тож право юридичної особи на об’єднання має приватно-правову природу, і спрямоване на задоволення приватних інтересів, тому воно повинно регулюватися цивільним правом.

Про право юридичних осіб приватного права на свободу об’єднань згадує Т. П. Карнаух, який запевняє, що юридичні особи можуть на добровільних засадах засновувати чи вступати між собою в спілки, союзи, асоціації тощо, утворювати блоки та коаліції, укладати договори про співробітництво і взаємодопомогу . Сфера дії свободи об’єднання в тому, що:

- утворення об’єднання є одним з найдавніших визнаних аспектів свободи об’єднання;

- внутрішня організація об’єднання включає право на самостійне визначення внутрішньої організації, правил, процедур та незалежне управління справами;

- доступ до об’єднання визначає право встановлювати обмеження на вступ до об’єднання, як наприклад, кваліфікаційні вимоги, вікові обмеження тощо;

- право об’єднання означає, що об’єднання для ефективного функціонування користується відповідними правами та свободами.

На наш погляд, слід називати право не на свободу об’єднання, а просто - на об’єднання, оскільки, як ми вже згадували, термін свобода має характер необмежений, а для юридичних осіб все ж таки встановлюються певні межі, які є вужчими, ніж для фізичних осіб. Тож в Цивільному кодексі, в статті, яка регулює особисте немайнове право на об’єднання, варто прописати однойменне право і для юридичної особи також.

Таким чином, досліджуючи особисте немайнове право юридичної особи на вільну діяльність, ми довели, що воно включає в себе право на вибір діяльності, на невтручання в діяльність, на зв’язки з іншими особами у своїй діяльності та об’єднання з ними. Зважаючи на це, та враховуючи проведений аналіз складових досліджуваного права, слід внести такі зміни до Цивільного кодексу України.

Статтю 312 Цивільного кодексу варто перейменувати, а також додати до неї норму, яка б регулювала право юридичної особи на вибір діяльності. Статтю слід викласти в наступній редакції:

Стаття 312. Право на вільну діяльність.

Фізична та юридична особи мають право на вибір діяльності та її вільне здійснення.
Фізична особа може вільно обирати та змінювати рід заняття. Юридична особа може вільно обирати та змінювати вид діяльності згідно законодавства, якщо законом не встановлено обмежень щодо такої діяльності, чи не передбачено отримання спеціального дозволу для зайняття такою діяльністю.
Фізичній особі може бути заборонено виконувати певну роботу чи обіймати певні посади у встановлених законом випадках.
Забороняється використання примусової праці фізичної особи, крім військової (чи альтернативної) служби, робота чи служба, яка виконується за вироком (чи іншим рішенням) суду, та відповідно до закону про воєнний чи надзвичайний стан.

Забороняється примушувати юридичну особу займатися тим чи іншим видом діяльності, крім передбачених випадків для юридичних осіб публічного права.

Слід внести зміни до статті 314 Цивільного кодексу, додати до неї третю частину та викласти в наступній редакції:

Стаття 314. Право на об’єднання.

Фізичні та юридичні особи мають право на об’єднання в різні організації.
Належність чи неналежність фізичної особи до певної організації не може бути підставою для обмеження її прав.
Юридичні особи мають право на вільну співпрацю з іншими особами, об’єднуватися з ними для здійснення своїх функцій, якщо таке об’єднання не суперечить нормам, що регулюють діяльність юридичної особи.