Особисті немайнові права юридичних осіб

3.4.1. Особисте немайнове право на інформацію

Не будь-яку інформацію закон та наука відносить до сфери особистих немайнових прав, і щоб розібратися глибше в цьому питанні, слід розглянути поняття та види інформації.

Поняття інформації.

Згідно Закону «Про інформацію», нею є будь-які відомості й дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях чи відображені в електронному вигляді, відповідно до ЦК України - відомості про події та явища, що мають місце в суспільстві, державі та навколишньому середовищі, які є документовані або публічно оголошені. Але законодавче визначення не розкриває в повній мірі цього поняття, тому звернемось до розробок науковців.

Якщо розглядати загальне поняття інформації, в точних науках увага приділяється саме розгляду фізичної природи інформації як такої та виявленню об’єктивно притаманних їй властивостей, описаних фахівцями у сфері точних наук, які безпосередньо вивчають інформацію. Тому тільки вони можуть розкрити зміст поняття інформації як такої. Виходячи із математичної теорії інформації, кількість сприйнятих із повідомлення стороною відомостей складають суть поняття інформації як такої; також інформація розуміється як зміст повідомлення і як міра складності об’єкта. Отже, математична теорія інформації дозволяє виявити властивості інформації, з якими закон може зв’язати певні правові наслідки. Такою властивістю інформації є її «кількісний вимір».

Використання терміну «інформація» в сфері правового регулювання суспільних відносин повинно базуватися на тих даних про інформацію як таку, які відображають її основну функцію у суспільстві, а саме функцію повідомлення, яке містить в собі відомості. А. Г. Дідук пропонує закласти в цивільному праві концептуальне уявлення про інформацію як об’єкт цивільного права: інформацією є повідомлення, яке містить відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі, при цьому виходиться із системи, яка відображає її фізичну та соціальну природу. Відповідно, інформація - це природне явище, яке завжди випливає наступним чином: завжди є той чи інший об’єкт, потім є властивості об’єкта, далі можуть бути відомості про властивості об’єкта, наступний етап є повідомлення, яке містить в собі відомості про властивості цього об’єкта. Сприйняте в результаті людиною повідомлення завжди містить у собі відомості (дані) про властивості того чи іншого об’єкта. У цьому ланцюгу повідомлення і є інформацією як такою1. Для правового визначення інформації такої її характеристики замало, тому варто розглянути, як розуміють це поняття в правовій науці.

В цивілістичній науці поняття інформації розглядається в різних значеннях. Воно інколи розуміється як особисте немайнове благо у комплексі благ, перерахованих у ст. 201 і Книзі 2 ЦК України, як результат творчої інтелектуальної діяльності, тобто як об’єкт виключних прав, врегульованих у ст. 199 і Книзі 4 ЦК України, як інформаційний продукт, ресурс, документ, тобто об’єкт, який може бути інформаційним товаром і предметом будь-яких правочинів, з урахуванням особливостей і специфіки його як об’єкту особливого роду . II розуміють як відкриту інформацію, як інформацію з обмеженим доступом, як об’єкт права інтелектуальної власності, як особисте немайнове благо. Ще інформацією визначають будь-які відомості про які-небудь раніше невідомі події, змістовний опис об’єкта або явища, результат вибору, зміст сигналу, повідомлення, результат відображення реальності у свідомості людини, поданий її внутрішньою мовою, продукт наукового пізнання, засіб вивчення реальної дійсності, основний зміст відображення, неодмінну субстанцію живої матерії, психіки, свідомості, вічну категорію, що міститься в усіх без винятку елементах і системах матеріального світу, що проникає в усі частини життя людей та суспільства, властивість матерії, її атрибут, якусь реалію, що існує поряд з матеріальними речами або в самих речах, мова світу як живого цілого. Як бачимо, існують різні погляди до розуміння інформації, тож нам треба вибрати правильний підхід до її визначення.

В цілому, розрізняють категорію «інформація» як термін буденного життя і як правовий термін, яким вона не завжди може виступати, наприклад, у буденному житті інформація - це просто повідомлення про що-небудь, у правовій сфері - це відомості, які є об’єктом вивчення, зберігання, переробки й передачі. Для нашого дослідження має значення інформація в правовому полі, і для права його визначення повинно відображати якісну характеристику, що розкриває зміст інформації.

Існує доктринальне визначення інформації, під якою О. В. Кохановська розуміє нематеріальне немайнове благо особливого роду, яке нерозривно пов’язане з життям, з його виникненням і закінченням, яке проявляється як особисте немайнове благо, як результат впливу на людину та інших суб’єктів та об’єктів права, як результат інтелектуальної творчої діяльності та як відомості про осіб, події і явища, предмети, об’єкти та процеси незалежно від форми їхнього представлення. В даній дефініції фігурує прив’язка цього немайнового блага до життя, тому для дослідження права на інформацію юридичної особи воно не підходить.

За іншими дослідженнями, інформацією як об’єктом цивільних прав є нематеріальні результати інтелектуальної (розумової) діяльності людини, які існують в будь-якій формі, доступній для сприйняття людиною чи технічним пристроєм. Дехто вважає, що це насамперед відомості, а не дані про події та явища, які можуть бути пізнані особою та передані іншій особі у вигляді, придатному для сприйняття, також це завжди результат, продукт діяльності людини, орієнтований на створення нових відомостей або взяття відомостей з інших об’єктів матеріального або духовного світу, для об’єднання цих відомостей у певний продукт та товар, необхідний для суспільства1. Інші пишуть про нематеріальне (ідеальне) благо, що являє собою результат інтелектуальної діяльності людей, який існує в будь-якій об’єктивній формі у вигляді відомостей про навколишній світ у всій сукупності його явищ і процесів, та складає предмет діяльності суб’єктів цивільного права . Хтось вважає її повідомленням, яке містить відомості про події та явища, що мали або мають місце в суспільстві, державі й навколишньому середовищі. Найоптимальніше визначення можна обрати лише тоді, коли будуть розглянуті властивості інформації, її характерні риси.

В загальному, властивості інформації описані фахівцями точних наук у сфері інформації, і до них відноситься: ідеальність і субстанціональна несамостійність інформації; нематеріальний характер інформації та самостійність інформації (об’єкт нетілесний) по відношенню до свого матеріального носія (об’єкт тілесний); кількісна визначеність інформації; системність інформації; селективність інформації; наступність інформації; трансформованість інформації; здатність інформації до відображення, копіювання, збирання, збереження, накопичення та стиснення; невичерпність і неспоживність інформації; збереження інформації за суб’єктом, який її передає; універсальність інформації; комплексна якість інформації.

Дослідники цивільного права виділяють наступні властивості інформації: фізична невідчужуваність, відокремлюваність, тиражування, властивість інформаційної речі та властивість організаційної форми; нематеріальна сутність, одночасне перебування інформації в необмеженого кола осіб, багатоваріантність форм подання, одночасна віртуальна доступність інформації необмеженому колу суб’єктів, незалежно від місця їх перебування, можливість необмеженого за кількістю миттєвого копіювання й відтворення інформації, неможливість застосування до інформації інституту застави, невитратний характер виробництва та використання і т. п.; системність, субстанціональна несамостійність, наступність, невичерпність, масовість, трансформованість, здатність до обмеження, універсальність інформації, її цінність, нееквівалентність якісної і кількісної оцінки інформації, старіння інформації з часом та ін.нематеріальна природа інформації як явища ідеального світу, неспоживаність при її використанні, несхильність до матеріального старіння, можливість лише морального старіння, можливість практично необмеженого тиражування і перетворення форм фіксації; певна самостійність інформації стосовно матеріального носія (для інформації характерна наявність матеріального носія, фізико-хімічні та інші властивості якого, однак, не справляють визначального впливу на організацію інформації), можливість багаторазового використання однієї і тієї ж інформації, її незникнення при споживанні, збереження переданої інформації в передаючого суб’єкта (цією ознакою інформація істотно відрізняється від речових, матеріальних об’єктів), здатність до збереження, інтегрування, нагромадження, кількісна визначеність інформації, системність.

Тож, властивостями інформації є її нематеріальність, а також те, що вона може бути скопійована та відтворена необмежену кількість разів. Одна й та сама інформація як об’єкт права може одночасно перебувати у необмеженого кола суб’єктів права. Відносно інформації як об’єкта права неможливо застосувати інститути віндикації та застави власності. Інформація вимірюється не тільки кількісно, також береться до уваги цінність об’єкта, яку визначає змістовна сутність інформації, вона має різні форми подання.

О. В. Кохановська називає особливостями інформації, як об’єкта цивільного права, нематеріальну природу інформації як блага, можливість бути невід’ємною немайновою складовою таких майнових об’єктів як документ, інформаційний ресурс, продукт тощо та можливість існування інформації, яку вона називає «юридично байдужою», тому що носії цієї інформації не сприймаються органами відчуття людини, або носій цієї інформації взагалі ще невідомий науці, між тим, вплив такої інформації проявляється як позитивний або негативний результат її впливу на людину, і в цей момент інформація повинна враховуватись правом, вона може бути пов’язана і з невідомими людству носіями, між тим, заперечити її існування безвідповідально, а не враховувати її.

До найважливіших ознак інформації вчена відносить: нематеріальність, ідеальність, невичерпність, масовість, здатність інформації до трансформації, універсальність, якість, фізична невідчужуваність, відокремленість, екземплярність, оборотоздатність інформації, як самостійного окремого об’єкта правовідносин, поширюваність, змістовність, незалежність форми надання, корисність, наявність в інформації змісту, здатність до багатократного використання, практична незнищуваність, здатність залишатися при передачі у суб’єкта, який її передає. Юридично значимими вона називає наступні: нематеріальний характер; неспоживність; можливість багаторазового використання; переважна об’єктивізація при включенні у правовий обіг і суб’єктивний характер; зберігання інформації у суб’єкта, який її передає; можливість багаторазового використання; здатність до відтворення, копіювання, збереження, перетворення і накопичення.

Вчена розкриває деякі ознаки в своїй монографії:

1) фізична невідчужуваність інформації означає, що вона органічно пов’язана з людиною, тому в разі передачі інформації від однієї до іншої особи відбувається не процедура її відчуження, а передача прав на її зберігання, використання;

2) відокремленість інформації значить те, що для самостійного існування і включення в обіг інформації, вона має упредметнитися у вигляді символів, знаків тощо, в результаті чого вона відокремлюється від її творця чи виробника і набуває незалежного від нього існування;

3) екземплярність інформації полягає в тому, що інформація поширюється за допомогою матеріального носія, який робить можливим у ряді випадків обліковувати екземпляри інформації через облік носіїв, що її містять, а це можливо лише за умови законодавчого закріплення, процедури засвідчення відповідності змісту інформації з її носієм;

4) властивість інформаційного об’єкта значить, що в нашому матеріальному світі людині доступне сприйняття інформації, яка передається і поширюється переважно на матеріальному носії, або за його допомогою, проте навіть не маючи чіткої уяви про наявність чи відсутність носія інформації, вплив її може бути абсолютно об’єктивним і таким, що вимірюється, спостерігається;

5) ознака тиражування інформації означає її можливість тиражуватися й поширюватись в необмеженій кількості екземплярів без зміни її змісту, вона може поширюватись потоками, необмежено, найчастіше навіть важко визначити реальні масштаби поширення інформації різними способами, інформація може бути відома необмеженому колу осіб;

6) організаційна форма, тобто інформація, що знаходиться в обороті, як правило, представляється у документованому вигляді: може бути оригінал документа, його копія, масив документів на паперовому чи електронному носії (база даних). Це дозволяє відносити до інформаційних об’єктів як окремі документи, так і складні організаційні інформаційні структури.

Тобто, інформація володіє як загальними властивостями інформації як об’єкта правовідносин: змістом, якістю, відтворюваністю, фізичною невідчужуваністю, незнищуваністю і неспоживністю, відособленістю від виробника шляхом висловлення в об’єктивній формі на будь-якому матеріальному носії, здатністю бути самостійним об’єктом прав; так і властивостями цивільно-правового характеру.

Отже, інформація - це нематеріальне благо, яке є універсальним, невичерпним, здатним до збереження і відображення, є самостійною цінністю, в основі якої лежать відомості.

Види інформації.

Якщо брати законодавчу класифікацію інформації, то згідно Закону «Про інформацію», вона поділяється:

1) за змістом на:

- інформацію про фізичну особу;

- довідково-енциклопедичного характеру;

- про стан довкілля (екологічна інформація);

- про товар (роботу, послугу);

- науково-технічну;

- податкову;

- правову;

- статистичну;

- соціологічну;

- інші види інформації;

2) за порядком доступу на:

- відкриту інформацію;

- інформацію з обмеженим доступом, яка в свою чергу ділиться на:

- конфіденційну. Нею може бути інформація, доступ до якої обмежено юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень, і вона може поширюватися за її бажанням (згодою) у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом;

- таємну. Це інформація, доступ до якої обмежується в інтересах осіб чи суспільства, і її розголошення може завдати їм шкоди. ЇЇ види становлять такі таємниці:

- державна;

- професійна;

- банківська;

- слідства;

- службову.

Наукові праці також містять класифікації за різноманітними критеріями:

  • Інформацію за видами цивільно-правових відносин поділяють на:

1) інформацію, яка є самостійним особливим об’єктом цивільних прав (відомості та інші види інформації, які не належать до двох наступних видів), тобто як інформаційний продукт, ресурс, документ, який може бути й об’єктом майнових відносин, товаром, чи складовою цінних паперів, майна, послуг тощо;

2) інформацію, як об’єкт виключних прав інтелектуальної власності (твори), тобто як результат творчої діяльності;

3) інформацію, як об’єкт особистих немайнових прав, тобто як особисте немайнове благо.

  • За ступенем організованості (упорядкованості) виділяють:

1) документовану та іншу інформацію;

2) інформаційні ресурси і вільну інформацію, що не знаходиться в інформаційних системах;

3) систематизовану (каталоги, енциклопедії, рубрикації і т. ін.) і несистематизовану інформацію.

  • За видом носія (формою закріплення):

1) на паперовому носії, відео і звукова, комп’ютерна інформація, в об’ємно-просторовій формі, усна, енергетична

(біологічна) при енергоінформаційному обміні.

  • За функціональним призначенням (за сферою застосування):

1) масова інформація, що розповсюджується через засоби масової інформації,

2) галузева, професійна інформація за інтересами. Нам видається, що є інформація, яка є об’єктом цивільного права, яка не входить в ці види.

  • За ступенем доступу:

1) інформація з обмеженим доступом,

2) інформація без права обмеження доступу,

3) об’єкти інтелектуальної власності,

4) «шкідлива інформація» з обмеженням на розповсюдження,

5) інша загальнодоступна інформація \

Не зовсім вдала, на наш погляд, класифікація, оскільки за даним критерієм можна поділити інформацію на вільну і з обмеженим доступом. В ній відображаються зовсім не доречні до даного критерію види: об’єкти інтелектуальної власності; а також види, які означають одне і те ж: загальнодоступна інформація і інформація без права обмеження доступу.

  • Виходячи з особливостей правового регулювання відносин із приводу інформації:

1) інформація як результат творчості (здобутки, винаходи, відкриття);

2) масова інформація, що містить повідомлення інформаційного характеру;

3) документована інформація про громадян (персональні дані);

4) офіційна документована інформація;

5) інформація, обов’язково надана юридичними і фізичними особами в порядку звітності про власну діяльність;

6) інформація, що не є результатом творчості, але сформована і розповсюджувана як товар;

7) інформація у формі інформаційних ресурсів як масивів (запасів) ретроспективної інформації1.

Це більше схоже на перелік інформації, а не її класифікацію.

  • Як загальний об’єкт правовідносин у публічно-правовому і цивільно-правовому обороті:

1) масова (відкрита, вільно розповсюджувана) інформація;

2) інформація про державну таємницю (закрита);

3) конфіденційна інформація (обмеженого доступу), що у свою чергу підрозділяється на: службову інформацію, інформацію про комерційну і службову таємницю, інформацію про громадян (персональні дані);

4) інформацію про інтелектуальну власність;

5) інформацію, розповсюдження якої заборонено .

Тут теж немає чіткого розподілу на види за одним критерієм.

  • Залежно від особи, якої вона стосується:

1) інформацію приватно-правового характеру,

2) інформацію публічно-правового характеру.

  • Залежно від ступеня оборотоздатності:

1) обороноздатну,

2) необороноздатну.

  • Залежно від режиму доступу:

1) загальнодоступну,

2) нерозкриту (з обмеженим доступом).

  • Залежно від джерела інформації:

1) приватну,

2) офіційну.

  • За сферою використання:

1) для комерційного,

2) вільного,

3) звичайного,

4) наукового,

5) освітянського використання.

Нам здається, не всі сфери тут враховані.

Деякі науковці виділяють у межах об’єктів цивільних прав інформацію двох видів:

1) інформацію, яка захищається в режимі комерційної таємниці,

2) інформацію як результат інтелектуальної діяльності. Ми з цією позицією не згідні, оскільки існують ще інші види інформації як об’єкти цивільних прав, які тут не враховані, зокрема, інформація як особисте немайнове благо. Такий вид інформації є основою дослідження досліджуваної проблеми.

Для інформативних прав юридичної особи інформацію слід поділити за критерієм права на ознайомлення з нею:

1) відкрита інформація. За цим видом можна виділити право юридичної особи на інформацію, як можливість вільного доступу до неї, можливість ознайомлюватися з необхідною для існування і діяльності юридичної особи інформацією;

2) інформація з обмеженим доступом. Така інформація буде стояти в основі права юридичної особи на таємницю, тобто як можливості визначати обмежений режим доступу до неї, оскільки розголошення такої конфіденційної інформації суперечать інтересам юридичної особи (в даному випадку «таємність» і «конфіденційність» не розмежовуються).

Поняття права на інформацію.

У доктрині цивільного права склалося два підходи до розуміння права на інформацію: як суб’єктивне право (позиція законодавця України); як охоронюваний законом інтерес (позиція вчених і суддів континентальної системи права). Дехто взагалі вважає, що термін «право на інформацію», є не точним, умовним, а більш точним науковим формулюванням, яке адекватно відображає його суть у природі, суспільстві та в праві є термін «право доступу» до інформації.

Право на доступ до інформації в суб’єктивному розумінні - це гарантована державою можливість фізичних, юридичних осіб і держави (державних органів) вільно одержувати відомості, необхідні їм для реалізації своїх прав, свобод та законних інтересів, здійснення завдань і функцій, що не порушує права, свободи й законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб; в об’єктивному розумінні доступ до інформації - це сукупність правових норм, що регламентують суспільні інформаційні відносини щодо одержання їх учасниками відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань та функцій.

Отже, право на доступ до інформації є частиною права на інформацію, а саме можливістю вільно збирати її, яка є одним з елементів його змісту.

Право на інформацію, як цивільне особисте немайнове право, розуміється як нормативно забезпечена можливість особи вільно збирати, зберігати, обробляти і поширювати інформацію у будь-який не заборонений законом спосіб.

Інколи в літературі зустрічається термін не «право на інформацію», а «особисте інформаційне право», яке визначається в об’єктивному значенні як сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, що виникають у зв’язку зі створенням, володінням, використанням та поширенням актуальної інформації, і в суб’єктивному - як сукупність правомочностей та зобов’язань власника актуальної інформації. У цивільному інформаційному обороті дане право охоплює відносини «громадянина і громадянина», «підприємця і споживача», «юридичної особи та індивідуального підприємця», «юридичної особи та її засновника» і «юридичної особи публічного права як власника актуальної інформації і громадянина - заявника інформаційного запиту». Сутність цих відносин виражається в тому, що вони представляють собою взаємовідношення між індивідуальними певними особами з приводу доступу, володіння, використання і поширення актуальної інформації.

Дехто формує два підходи до трактування права на інформацію: вузький і широкий. У рамках вузького підходу право на інформацію трактується як право на одержання (доступ) до інформації, тобто як відносне право. Широкий підхід припускає віднесення до права на інформацію усіх видів суб’єктивних прав, спрямованих на інформацію чи на здійснення дій з нею. До суб’єктивного права на інформацію в широкому розумінні відносять дві групи суб’єктивних прав: абсолютні права на інформацію, наприклад, право на інформацію, що становить таємницю; відносні права на інформацію, до яких належить право на одержання інформації, право на поширення інформації та інші відносні права. Ми вважаємо, що право на інформацію у вузькому розумінні тут тлумачиться в рамках одновекторного підходу, який включає лише одну зі сторін цього права. Як ми вже казали, доступ до інформації є лише однією з правомочностей досліджуваного права.

Цей елемент змісту трактується як гарантована можливість кожного отримувати безпосередньо від органів публічної влади, їх установ та організацій інформацію про їх діяльність, від приватноправових юридичних осіб суспільно значущу інформацію про їх діяльність та можливість знайомитися з відомостями про себе; або в суб’єктивному розумінні як гарантована державою можливість фізичних, юридичних осіб вільно одержувати відомості, необхідні їм для реалізації своїх прав, свобод та законних інтересів, здійснення завдань і функцій, що не порушує права, свободи й законні інтереси інших громадян чи юридичних осіб; в об’єктивному - сукупність правових норм, що регламентують суспільні інформаційні відносини щодо одержання їх учасниками відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань та функцій.

Наявні підходи до розуміння змісту права на доступ до інформації пропонують означити як класичний, розширений, обмежений та комплексний.

Класичний підхід розглядає право на доступ до інформації як право на одержання офіційних документів та інформації про діяльність органів виконавчої гілки влади або від усіх органів державної влади. Розширений підхід окрім юридичних можливостей пошуку та одержання інформації від органів державної влади та органів місцевого самоврядування про їх діяльність та можливість ознайомлення з відомостями про себе в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, включає також отримання будь-якої інформації із засобів масової інформації, можливість ознайомлення з літературними, науковими працями, перегляд фільмів, спектаклів, свободу доступу до джерел інформації. Обмежений підхід розуміє право на доступ до інформації як право знайомитися з відомостями про себе, іноді право знати тлумачиться як можливість представників ЗМІ звертатися до органів влади з інформаційними запитами щодо надання інформації про їх діяльність. Комплексний підхід означає право кожного отримувати інформацію безпосередньо від органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, а також організацій, підприємств, громадських об’єднань, що виконують специфічні функції та повністю чи частково фінансуються з бюджету, про їх діяльність, що включає право одержувати офіційні документи та знайомитися з відомостями про себе.

Але за загальною схемою розгляду змісту особистих немайнових прав, право на інформацію повинні складати правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню.

Правомочності.

Зі статті 302 Цивільного кодексу України випливає, що зміст права на інформацію складається з правомочностей: збирання, зберігання, використання, поширення (якщо інформація достовірна).

Юридична особа має це право згідно Закону «Про інформацію», який вказує, що кожен має право на інформацію, яке передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. З цього випливає зміст даного права, що включає в себе отримання, використання, поширення, зберігання та захисту.

Науковці до змісту даного права підходять по-різному: хтось відносить до нього правомочності отримання та поширення інформації; інші включають у зміст правомочності вільно виробляти, шукати, отримувати, передавати, поширювати інформацію; ще до нього відносять правомочності знати про створення і функціонування всіх конкретних інформаційних систем, що торкаються особистого життя, надавати згоду на збирання інформації, що має особистий характер, перевіряти достовірність такої інформації і спростовувати недостовірну інформацію, на достовірну інформацію про стан навколишнього середовища , і деякі з правомочностей виходять за рамки права на інформацію, входячи до змісту права на таємницю; дехто до права на інформацію включає такі позитивні правомочності: право на доступ до інформації, право володіння інформацією, право використання інформації, право розповсюдження інформації, що вже більш прийнятно з огляду на схему правомочностей особистих немайнових прав.

Під здійсненням особистого інформаційного права Ш. К. Гаюров розуміє обумовлене волевиявлення особи і забезпечене системою гарантій перетворення в дійсність конкретної інформаційної можливості, що становить зміст даного суб’єктивного права, при чому виконання обов’язку означає забезпечені системою гарантій належні дії чи бездіяльність, необхідність яких складає зміст обов’язків перед відповідним учасником особистих інформаційних правовідносин. Особисті інформаційні правовідносини є частиною суспільних відносин з приводу доступу до актуальної інформації та зобов’язання з надання інформаційних послуг, учасники яких у взаємодії між собою автономні й рівноправні, тому інформаційні відносини не є винятковим предметом публічного права. Якщо питання визнання прав громадян на інформацію, створення, зберігання, оновлення та використання державних інформаційних ресурсів та державна політика в інформаційній сфері (в тому числі питання міжнародного співробітництва) відносяться до публічного права, то багато питань здійснення особистого інформаційного права громадян і зобов’язання з надання інформаційних послуг регулюються нормами цивільного (приватного) права. Доводиться, що в результаті здійснення особистого інформаційного права громадян забезпечуються можливість самостійно здійснювати фактичні і юридично значимі дії, правомочність вимоги, тобто можливість вимагати від зобов’язаного суб’єкта виконання покладених на нього обов’язків, правомочність на захист, тобто можливість використання або вимоги використання державно - примусових заходів у випадках порушення суб’єктивного інформаційного права, проте, варто вживати термінологію право на інформацію, оскільки інформаційне право носить ширший характер.

Наслідуючи законодавству Б. М. Гоголь в своїх працях змістом права на інформацію визначає права збирати, зберігати, обробляти та поширювати інформацію. За його словами збирання інформації - це пошук, одержання, набуття, придбання інформації будь-якими не забороненими законодавством способами інформаційних відносин; зберігання - це тримання інформації на будь-яких інформаційних носіях, забезпечення належного стану таких носіїв для збереження інформації, можливість на власний вибір встановлювати різні заходи технічного, організаційного, юридичного характеру, спрямовані на обмеження доступу третіх осіб до неї; обробка - це дії суб’єктів інформаційних відносин, спрямовані на зміну змісту чи форми вираження первинної інформації, в результаті яких появляється нова інформація; поширення інформації - це розповсюдження, обнародування, надання на платній основі інформації та інші дії особи, яка зберігає інформацію, спрямовані на появу цієї інформації в інших осіб.

З суті цих описаних понять можна дійти висновку, що збирання і зберігання входить у правомочність по володінню інформації; правомочність по використанню інформації перекликається з її зміною та обробкою; поширення інформації належить до правомочності по розпорядженню нею. Крім описаних в нормах Цивільного кодексу можливостей, можуть бути й інші, які належать до змісту правомочностей по володінню, користуванню і розпорядженню інформацією.

Таким чином, змістом особистого немайнового права юридичної особи на інформацію є правомочності по володінню, користуванню та розпорядженню інформацією.

Володіння означає як саме заволодіння інформацією, яка не обмежена в доступі за нормами законодавства, яке можна здійснити шляхом пошуку та отриманню інформації від різноманітних осіб з різноманітних джерел дозволеними способами; так і володіння нею як триваючий процес зберігання інформації на інформаційних носіях чи просто в усній формі людьми, які є або учасниками юридичної особи, або звичайними працівниками.

Користування інформацією означає вилучення з неї корисних властивостей, застосування її в процесі функціонування юридичної особи, впровадження її для діяльності, якою займається юридична особа. Зміна інформації може означати обробку та переробку первинної інформації.

Розпорядження інформацією може полягати в її поширенні, наданні іншим суб’єктам, викладенні чи повідомленні такої іншій особі.

Вчена О. В. Кохановська заперечує класичну тріаду права власності, оскільки, за її словами, інформація не річ, тому застосування терміну «володілець» має умовний характер, а щодо правомочності користування, то його доречніше розуміти як «використання» інформації, за аналогією з об’єктами права інтелектуальної власності, а не з правом власності. Натомість, вона пропонує іншу «тріаду» основних правомочностей: створення (вироблення) інформації, передання і одержання інформації, використання (включно з поширенням та зберіганням) інформації.

На цей рахунок варто сказати, що поняття користування і використання в даному випадку різниці не становлять, а решта запропонованих правомочностей входять у володіння, користування чи розпорядження, як ми вже вище зазначали.

Захист.

За словами дослідників права на інформацію, його порушення може полягати у розголошенні інформації про приватне життя, порушенні прав інтелектуальної власності, поширенні неправдивої інформації, що порочить честь, гідність чи ділову репутацію особи, поширенні інформації, що розпалює расову, національну, релігійну ворожнечу тощо. Слід сказати, що деякі з них не стосуються порушення права юридичної особи на інформацію взагалі, деякі стосуються порушення права на таємницю, а не на інформацію. На нашу думку, порушеннями права на інформацію юридичної особи може полягати, в основному, в перешкоді ознайомленню з інформацією.

Основними причинами таких порушень за деякими дослідженнями в Україні є: низький рівень фахової підготовки посадових і службових осіб, який проявляється у незнанні Конституції та законів України та нездатності тлумачити норми закону, що в кінцевому підсумку призводить до помилкового розуміння духу та букви закону; відсутність культури інформаційної відкритості влади; істотні недоліки та невідповідність міжнародним стандартам у сфері доступу і свободи інформації нормативно- правових актів, що регламентують реалізацію права на інформацію в Україні, матеріально-технічні причини.

Захист права на інформацію розглядається як правомірна реакція юридичних осіб на порушення, невизнання чи оспорювання права на інформацію з метою припинення порушення, поновлення чи визнання зазначеного права або компенсації завданої правомочній особі шкоди. Ключову роль у механізмі захисту права на інформацію відіграє суб’єктивне право на захист, яке необхідно розглядати, як можливість особи використовувати заходи правоохоронного характеру з метою запобігання протиправним посяганням на суб’єктивне право на інформацію та поновлювати його у разі порушення. Посягання на це право можуть бути у формі порушення, оспорювання, чи невизнання даного права. Захист права на інформацію відбувається в юрисдикційній чи неюрисдикційній формі.

На підставі аналізу законодавства України та практики його застосовування з’ясовується, що захист права на інформацію може здійснюватись за допомогою способів захисту цивільних прав, які становлять систему. Застосування того чи іншого способу захисту права на інформацію повинно обумовлюватись характером посягання на зазначене суб’єктивне право.

Способи захисту права на інформацію класифікуються Б. М. Гоголем за різними критеріями на загальні та спеціальні; превентивні, присікальні, відновлювальні та компенсаційні; міри юридичної відповідальності та способи захисту, які не пов’язані з юридичною відповідальністю. Ними ж обґрунтовується необхідність фіксації в чинному законодавстві такого спеціального способу захисту права на інформацію, як визнання відкритою інформацію, що була безпідставно віднесена до категорії з обмеженим доступом, але нам здається, що окремо виділяти його в законодавстві немає необхідності, оскільки це можливо зробити в межах існуючих способів захисту, наприклад, за допомогою визнання незаконним правового акту органу державної влади.

Важливим для захисту права на інформацію є поділ способів на загальні і спеціальні, які передбачаються Цивільним кодексом. Найважливішим загальним способом захисту права на інформацію О. В. Кохановська називає визнання права, оскільки для особи набагато важливіше отримати саму інформацію, визнати своє право на інформацію, ніж отримати фізичний контроль над об’єктом, який самий по собі може бути доступний багатьом особам. Також, на її думку, нематеріальний характер об’єктів інформаційних прав визначає важливість такого способу захисту, як відновлення положення, яке існувало до порушення права, зокрема, відновлення змісту інформації чи первісного тексту твору, і припинення дій, які порушують інформаційне право чи створюють загрозу його порушення. Часто даний спосіб застосовується для усунення перепон для здійснення права, створених порушником. При цьому порушення права на отримання інформації, наприклад, через засоби масової інформації саме по собі не позбавляє особу права звертатися до інших джерел інформації, але може ускладнювати чи заважати нормально використовувати зазначене право. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди нею названо найбільш ефективним способом захисту для застосування до порушених особистих немайнових прав на інформацію, в разі поширення недостовірної інформації. Увага звертається й на те, що спеціальні способи захисту цивільних прав можуть застосовуватися сьогодні й для інформаційних цивільних правовідносин. Розглядаючи питання про способи захисту особистих немайнових прав на інформацію, враховувати можна не названі у ст. 16 ЦК України.

За деякими дослідженнями, спори, що виникають при здійсненні особистого немайнового права на інформацію, розглядаються судами загальної або спеціальної юрисдикції, а спори, що виникають внаслідок невиконання або неналежного виконання інформаційних зобов’язань за договором сторін, можуть бути розглянуті третейським судом. У першому випадку правоволоділець обмежений у своїх можливостях на реалізацію права на альтернативний спосіб захисту своїх прав, у другому випадку зацікавленій стороні надаються більш широкі можливості в матеріально-правовому сенсі, в сенсі цивільного суб’єктивного права на примусове здійснення обов’язку боржника вчинити дію або утриматися від певної дії (право на позов у матеріальному сенсі). На наш погляд, звернення з позовом в суд загальної чи спеціальної юрисдикції не носить обмежений характер, навпаки, якщо є договірні відносини, можливості обрання способів захисту можуть передбачатися договором.

На практиці судових справ, якими б захищалось право на інформацію за позовом юридичної особи в змісті досліджуваної нами проблеми (правомочностей на володіння, користування і зміну інформації), не доводилось зустрічати, хоча порушень даного права є багато. Існують справи про порушення прав, пов’язаних з інформацією: про спростування недостовірної інформації, про розголошення конфіденційної інформації, про порушення різного роду таємниць. Але порушення права на саму інформацію, ми впевнені, що є. Особливо часті випадки, коли юридична особа не отримує належним чином необхідну їй інформацію, а перешкодити їй користуватися чи змінювати вже отриману інформацію важко, та мало кому потрібно. Відсутність таких спорів пов’язано, на нашу думку, з тим, що важко знайти «крайнього», який би відповідав за неотримання юридичною особою тої чи іншої інформації.

Наприклад, часто трапляються випадки, коли особа не отримує інформації про судову справу, в якій вона є відповідачем, і в результаті не може захистити своїх інших прав, оскільки не з’являється на судове засідання. Право на інформацію цієї особи явно порушується, але хто буде відповідати: секретар, позивач, який зобов’язався надіслати документи відповідачу, чи «пошта, яка погано працює».

Думається, якщо б була налагоджена система інформаційних відносин в державі, таких позовів було б більше, а порушень права на інформацію менше, але це вже завдання публічного, а не приватного права.