Особисті немайнові права юридичних осіб
1.3.1. Теорії особистих немайнових відносин
Дослідження особистих немайнових прав з кожним днем набувають все більшої актуальності і зацікавлюють багатьох молодих науковців. Цивільний кодекс України значно розширив сферу правового регулювання та охорони особистих немайнових відносин. На сьогоднішній день все менше дослідників піддає сумніву, що дані відносини в їх чистому вигляді, тобто не пов’язані з майновими, повинні входити до предмету цивільно-правового регулювання.
Проте погляди науковців не були однозначними протягом усього періоду розвитку цивілістичної науки, тому ми розмежували концептуальні підходи (концепт: від латинського сопсер^ - поняття - формулювання, розумовий образ, загальна думка, поняття; концепція: від латинського сопсеріїо - сприйняття, - система понять про ті чи інші явища, процеси; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ, дій; основна ідея будь-якої теорії) що до особистих немайнових прав як предмету цивільного права.
Протягом тривалого часу велися дискусії щодо регулювання і охорони особистих немайнових відносин цивільним правом. Дане питання викликало інтерес у багатьох вчених цивільного права, зокрема у З. В. Ромовської, К. А. Флєйшиц, М. Н. Малєіної, О. А. Красавчикової, Д. М. Генкина, А. В. Венедиктова, О. С. Иоффе та в багатьох інших. Серед молодих науковців-цивілістів такою проблемою зацікавились Р. О. Стефанчук, С. І. Чорнооченко, О. М. Калітенко, Н. В. Устименко, Н. О. Давидова.
Дослідивши різноманітні підходи, ми пропонуємо розділити їх на теорії(теорія: від грецького Шеогіа - спостереження, розгляд, дослідження, вчення, міркування, - система узагальненого достовірного знання про той чи інший «фрагмент» діяльності яка описує, пояснює і показує функціонування певної сукупності складових його об’єктів; у власному розумінні - форма вірогідних наукових знань, що дає цілісне і систематичне уявлення про закономірності та сутнісні характеристики об’єктів), які можна визначити як сукупність взаємопов’язаних поглядів на віднесення особистих немайнових прав до предмету цивільного права.
Скептична теорія (скептицизм: від грецького skeptikos - недовірливий - гносеологічна позиція, яка полягає в сумніві щодо існування істини і надійних критеріїв її встановлення, в недовірі до певних поглядів і уявлень ; його ще розуміють як установку на ментальне протистояння авторитету традиції, або сумнів у бутті об’єкта (філософія Юма)).
За цією теорією до предмету цивільного права особисті немайнові відносини не належать, вона заперечує як охорону, так і регулювання цих відносин. Скептицизм тут проявляється в критиці можливості охорони та регулювання особистих немайнових відносин цивільним законом.
До прихильників даної теорії можемо віднести Д. М. Генкина та А. В. Венедиктова, адже вони стверджували, що особисті немайнові права громадян повинні охоронятися державним, адміністративним, кримінальним, а не цивільним правом. Висловлювалася думка, що в подальшому цивільне законодавство обмежиться постановами про відповідальність за позадоговірну шкоду, завдану громадянинові в частині зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, та постановами про охорону особистих немайнових прав автора та винахідника у частині авторського права та права винаходу.
Хоча положення цієї теорії не знаходять сьогодні своїх прихильників, проте мають значення для дослідження розвитку системи особистих немайнових прав.
Консервативна теорія (консерватизм: від латинського сошегуаге - зберігати, - сукупність психічних якостей індивіда, що дозволяє вважати його консерватором ), положення якої також втратили свою підтримку серед сьогоднішніх дослідників, зводиться до того, що цивільне право не регулює, а лише охороняє особисті немайнові права, проте лише у випадку їх порушення.
Сюди пропонуємо віднести погляди таких дослідників як В. Рясенцев, І. А. Покровський. Так, на думку останнього, особисті немайнові блага захищені самими серйозними кримінальними покараннями за їх порушення. Однак і цивільне право не залишається в стороні. В свою чергу, воно розглядає всі посягання на ці блага як цивільний делікт і пов’язує з ними обов’язок відшкодування завданої шкоди. Він вважає, що цивільний закон охороняє ці блага, але ніяких суб’єктивних цивільних прав на них немає, і сама конструкція цих прав являється штучною. Суб’єктивне цивільне право приватної особи виникає тільки з моменту порушення заборони закону і має тоді своїм змістом лише відшкодування понесених збитків.
З цією думкою ми не погоджуємось, оскільки вважаємо, що суб’єктивне право на особисте немайнове благо виникає в особи не з моменту порушення закону, а при народженні, в деяких випадках і до народження людини, а якщо це юридична особа, то з моменту її реєстрації.
Класична теорія (класичний - створений класиками, зразковий, характерний, типовий для чого-небудь; класика: від латинського dassicus - показовий, першокласний, - спрямування до спокою, порядку, чіткості, міри і гармонії; класичний - відмінний, показовий; який відповідає вищому періоду розвитку ) полягає в тому, що особисті немайнові відносини охороняються цивільним правом, а регулюються тільки ті, які пов’язані з майновими чи тяжіють до відносин власності.
Дану теорію названо класичною, тому що її положення протягом тривалого періоду висловлювались в науці цивільного права, і їх відстоювали класики цивілістичної науки, такі як М. М. Агарков, О. С. Иоффе, С. Н. Братусь та інші вчені. Вони і в теперішній період знаходять інколи своїх прихильників.
Ця теорія є близькою до консервативної, але тут уже з’являється категорія регулювання, хоча це і не стосується особистих відносин не пов’язаних з майновими.
О. С. Иоффе відстоював думку, що особисті відносини, не пов’язані з майновими, у вказаних законом випадках охороняються цивільним правом, однак не складають предмет його регулювання. Інакшу роль відіграють особисті відносини, пов’язані з майновими, і в сукупності з ними складають предмет цивільного права.
С. Н. Братусь говорив, що цивільне право, яке регулює цивільні відносини, охоплює і ті відносини, які були породжені майновими, але від’єднались від них та стали самостійними. При цьому цивільно- правове регулювання особистих немайнових відносин побудоване як захист особистих благ від неправомірного на них посягання. До тих пір, доки особисті права не порушені, правовий характер відносин, пов’язаних із їх здійсненням, зовсім не відчувається. Цим і пояснюється, що звичайно говорять про охорону особистих немайнових прав, а не про правове регулювання.
Деякі науковці поділяють особисті немайнові відносини на ті, що регулюються, і ті, що охороняються цивільним правом. Особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими, засновані на рівності, автономії волі й майновій самостійності їх учасників, регулюються цивільним законодавством. Невідчужувані права і свободи людини та інші нематеріальні блага захищаються цивільним законодавством.
Ми не підтримуємо положення даної концепції, оскільки, знову ж таки, кажучи про охорону й регулювання особистих немайнових прав, переконані, що цивільне право може і повинно здійснювати дані функції як щодо особистих немайнових відносин, які пов’язані з майновими, так і тих, що не пов’язані з ними, оскільки вони повинні
бути повноправним предметом цивільної (приватної) галузі права, бо складаються у приватній сфері відносин.
Хоча і на сьогоднішній день існують в Україні позиції на користь прихильників даної концепції. Наприклад, К. О. Гориславський підтримує погляди С. Н. Братуся та С. С. Алєксєєва і пише, що відносини з приводу особистих немайнових прав, не пов’язані з майновими, також входять до предмета цивільно-правового регулювання через те, що вони за своїм абсолютним характером тяжіють до відносин власності. На нашу думку, ці права не пов’язані з такою категорією, як власність, бо вони позбавлені економічного змісту.
Моністична теорія (монізм: від грецького monos - один, єдиний, - тип організації філософського знання, що визначається наявністю в ньому одного основного принципу, у відповідності до якого здійснюється все змістове наповнення філософської системи; пізнання в рамках цього принципу єдиного початку, загального закону світогляду, що визначає все різноманіття сущого буття) говорить про те, що правове регулювання й охорону прав не можна протиставляти одне одному, оскільки регулювання означає охорону прав, а їх охорона реалізується шляхом регулювання суспільних відносин.
Таке розуміння простежується і в сучасних дослідженнях, наприклад, в науковій статті Л. В. Малюги. Об’єднання охоронної та регулятивної функцій у деякій мірі визначається в С. С. Алєксєєва, який писав, що регулятивна та охоронна підсистеми зовнішньо не об’єктивуються у вигляді окремо «регулятивного» або «охоронюваного» права.
На наш погляд, відмінність між регулятивною та охоронною функцією існує, вони різні за своєю суттю: регулятивна функція спрямована на забезпечення належної нормальної організації особистих немайнових відносин, а охоронна - на захист особистих немайнових прав від порушень, на усунення перешкод при здійсненні цих прав.
Регулятивна та охоронна функції суттєво різняться між собою. Регулятивна полягає в тому, що поведінка суб’єкта повністю відповідає приписам норм права, тобто є правомірною1. Регулятивна функція цивільного права полягає у врегулюванні цивільно-правових відносин, насамперед, у нормальному, бажаному для їх учасників стані. У такому разі говориться про позитивне регулювання цивільних відносин, закріплення якого дає учасникам можливість самостійно вчиняти дії, утримуватись від негативних діянь, досягати максимально ефективного результату.
Цікавою є думка І. О. Дзери з приводу регулювання особистих немайнових відносин, не пов’язаних з майновими. Вона стверджує, що регулятивна функція у цій сфері є менш активною, ні честь, ні гідність не можна регулювати, бо такі особисті блага природно притаманні людині, тому цивільно-правові норми швидше не регулюють відносини щодо зазначених нематеріальних благ, а юридично визнають їх належність відповідному суб’єктові у статичному моменті . Але цивільне право регулює не самі блага, а відносини, які складаються з приводу них. Таким чином, регулятивна функція беззаперечно стосується і особистих немайнових відносин, які не пов’язані з майновими.
На думку С. І. Чорнооченко, регулятивна функція цивільного права у сфері особистих немайнових відносин проявляється у формі юридичного визнання приналежності кожній фізичній особі невідчужуваних нематеріальних благ та свободи визначення своєї поведінки в індивідуальній життєдіяльності на власний розсуд. Вона полягає також у юридичній фіксації меж юридичної свободи, яка існує в індивідуальній життєдіяльності.
Охоронна функція виникає з факту неправомірної поведінки суб’єктів як реакція держави на таку поведінку . Охоронна функція цивільного права покликана оберігати суб’єктивні особисті немайнові права особи від посягань усіх інших осіб та забезпечувати примусовий захист від їх порушення. Вона направлена на охорону суспільних відносин, їх недоторканність, а отже, на витіснення неприйнятних даному суспільству відносин .
І. О. Дзера заперечує підхід до охоронної функції як такої, що лише забезпечує захист порушеного суб’єктивного права. Вона говорить, що за такого підходу охоронна функція начебто повинна реалізовуватись лише після порушення суб’єктивного права, що є її вузьким тлумаченням.
Тому, при визначенні змісту охоронної функції цивільного права, необхідно враховувати сформовану в юридичній науці думку про співвідношення понять «правова охорона» та «правовий захист». Правова охорона є більш широким поняттям порівняно з правовим захистом, і останнє може охоплюватися першим. Тобто правова охорона може охоплювати весь комплекс засобів, що забезпечують реалізацію закріплених правовими нормами суб’єктивних прав як в їх позитивному стані, так і в разі порушення. Однак ті засоби, які застосовуються у разі порушення суб’єктивних прав, утворюють комплекс засобів їх захисту, а норми, які їх передбачають, є захисними нормами активної дії.
С. І. Чорнооченко вважає, що цивільно-правова охорона за своїм функціональним значенням полягає в захисті свободи громадян від втручання з боку інших осіб та забезпеченні права громадян самостійно визначити свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності.
Отже, як ми вже довели, відмінності між регулятивною та охоронною функцією існують, і вони суттєві, тому з положеннями даної теорієї не погоджуємось.
Реформаторська теорія (реформа: перетворення, зміна, нововведення в якій-небудь сфері суспільного життя, галузі знань) наголошує на тому, що цивільне право не лише охороняє, але й регулює особисті немайнові права, які не пов’язані з майновими.
Повертаючись до теорії права, правове регулювання є дією права на суспільні відносини за допомогою певних юридичних засобів, насамперед норм права. Щодо конкретних суспільних відносин, в нашому випадку особистих немайнових, правове регулювання здійснюється за допомогою дозволу, зобов’язання, заборони. Правове регулювання в тому і виражається, що норма встановлює правило поведінки та ставить це правило під державну охорону. Тобто відносини, які охороняються, мають правовий характер, стають предметом і правового регулювання .
Першою у вітчизняній цивілістиці підтримувала цю ідею К. А. Флейшиц. У своїй праці вона говорила не тільки про охорону особистих немайнових прав, але й про необхідність їх регулювання в цивільному праві, і її праця, як вже говорилося, стала теоретичним підґрунтям статті 7 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік (1961р.), у якій вперше було проголошено цивільно-правовий захист честі та гідності. Основи цивільного законодавства не лише започаткували правове регулювання особистих немайнових відносин, що не пов’язані з майновими, а й зняли фактичну заборону проведення відповідних наукових досліджень цього напрямку цивілістичної науки.
На захист реформаторської теорії ми можемо віднести позиції багатьох дослідників цивілістики та їхніх праць.
Зокрема, В. І. Корецький стверджував, що цивільне право на основі рівності регулює особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими.
Н. С. Малєін та В. П. Мозолін притримувалися точки зору, за якої особисті немайнові відносини існують незалежно від їх порушення, інакше кажучи, без факту порушення прав . Це говорить про те, що вони підтримували і охоронну, і регулятивну функцію, яка діє до моменту порушення особистих немайнових прав. Говорилося прямо й про те, що відносини, які виникають з приводу особистих благ, регулюються нормами багатьох галузей законодавства, серед яких перечислюється і цивільне.
К. Б. Ярошенко пише, що регулювання є впливом на поведінку людини, а оскільки захист права виражається звичайно в примушенні до вчинення дій, то слід визнати, що він тим самим є одним з варіантів регулювання. Відзначаючи особливість регулювання особистих немайнових відносин, слід сказати, що воно не перетворює їх в чужорідне тіло в складі предмету цивільного права. Можливість регулювання цивільним правом особистих немайнових відносин пояснюється самостійною формою правового регулювання, подібними ознаками обох видів правовідносин та специфікою цивільно-правового захисту, що покликана відновлювати порушені суспільні відносини.
М. Н. Малєіна також підтримала позицію, за якої особисті немайнові права не тільки охороняються, але й регулюються цивільним правом, тому що майнові та немайнові відносини мають ряд схожих ознак. Вони виражають належність певних благ конкретним особам і характеризуються їх уособленням у цих відносинах, автономністю, рівністю, при порушенні відновлюються, як правило, в позовному порядку. На нашу думку, твердження не є доказовим в тій частині, яка свідчить про те, що немайнові відносини схожі з майновими, а тому охороняються та регулюються цивільним правом. Вони являються самостійним предметом регулювання цивільного права, незалежно від майнових відносин.
З. В. Ромовська в своєму дисертаційному дослідженні писала, що не зв’язок особистих відносин і не можливість задоволення майнових інтересів завдяки здійсненню особистого права, а наявність у них спільних, особливо характерних рис повинно рахуватись основою включення в сферу цивільного правового регулювання і особистих немайнових, не пов’язаних з майновими відносин. А пізніше вона визначала, що нормами ЦК може і повинен здійснюватися не лише захист особистих немайнових прав, а й так зване позитивне регулювання, тобто конкретне визначення змісту обов’язків, які їм кореспондують.
До прихильників реформаторської теорії треба віднести й інших дослідників, серед яких можна назвати О. А. Красавчикова, О. Пушкіна, О. Л. Маковського, Є. А. Крашенинникова, Т. Н. Лисовута інших.
В сучасних дослідженнях особистих немайнових відносин дедалі менше заперечується факт регулювання та охорони цих відносин. Але деякі автори з цим не погоджуються. М. Л. Апранич пише, що проголошення багатьох особистих немайнових прав носить декларативний характер, оскільки не існує тих суспільних відносин, на базі яких вони могли б існувати. Саме тому численні спроби сформулювати зміст цих прав не увінчались успіхом. Законодавець не зміг їх закріпити в нормативних актах, більше того, на сьогоднішній момент він взагалі відмовився від цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин, обмежившись лише захистом нематеріальних благ. З цією думкою важко погодитись, тим більше, що російська дослідниця характеризує стан російського цивільного законодавства. На відміну від нього, наш Цивільний кодекс не обмежується захистом, а й регулює особисті немайнові відносини.
Українські цивілісти також ставили питання: чи можуть відносини щодо особистих немайнових благ регулюватися цивільним законодавством, чи вони є лише об’єктом правової охорони? Деякі з них засвідчують, що особисті немайнові блага є об’єктом цивільних прав, а відносини, що складаються у зв’язку з використанням особистих немайнових благ, є об’єктом цивільно-правових відносин. Водночас, за їхніми словами, цивільно-правовий захист у цій сфері застосовується більш широко, ніж цивільно-правове регулювання.
З їхньою думкою ми не можемо погодитися в тому плані, що особисті немайнові відносини не можуть виступати об’єктом цивільно-правового регулювання, оскільки, як відомо з теорії права, ним виступають лише блага. Тобто хоча дані відносини й регулюються цивільним правом, проте вони виступають не об’єктом, а предметом їх правового регулювання.
Цікавою є думка про те, що цивільно-правове регулювання відносин щодо особистих немайнових благ може мати місце лише у випадках, передбачених законом, а охорона особистих немайнових прав цивільним законодавством (навіть не врегульованих ним) можлива у будь-якому випадку за наявності таких умов:
1) характер порушеного права (блага) є таким, стосовно якого можуть виникати цивільні відносини;
2) характер порушення є таким, що можливе використання спеціальних або загальних засобів цивільно-правового захисту.
Автор розділу «Особисті немайнові права фізичних осіб» підручника з Цивільного права О. В. Кохановська пише, що неповне регулювання особистих немайнових відносин, не пов’язаних з майновими, перешкоджає охороні особистих прав та інтересів громадян.
Ми простежуємо погляди, які свідчать про охорону та регулювання особистих немайнових відносин в сучасних дисертаційних дослідженнях.
О. М. Калітенко частково згадує в своїй дисертації про те, що особисті немайнові відносини як охороняються, так і регулюються цивільним правом.
Н.В.Устименко у своєму дисертаційному дослідженні зазначає, що особисті немайнові права у будь-якому суспільстві потребують охорони та регулювання, виходячи із соціальної охорони людини, необхідності відмежування її від будь-яких протиправних посягань. Вона говорить, що завдання норм цивільного права полягає не тільки в охороні та захисті немайнових відносин, але і в позитивному їх регулюванні.
Дисертантка Л. В. Красицька погоджується з позицією про віднесення особистих немайнових відносин до предмету цивільного права, підтримує регулятивну та захисну функцію цивільного права щодо цих відносин. Крім того, вона говорить, що найбільше регулятивне навантаження щодо них припадає з усіх галузей саме на цивільне право .
Що стосується особистих немайнових прав юридичних осіб, вітчизняна цивілістика ще не досліджувала належним чином дане питання. Піднімається подібна проблема у працях здебільшого вчених країн Європейського Союзу та Сполучених Штатів Америки.
За словами західних вчених, деякі юридичні особи (говориться, в основному, про корпорації) можуть мати конституційні права, зокрема права на рівний захист, свободу преси і свободу від обмовляння та необґрунтованого обшуку. Говориться, що організації як особи мають соціальні права та обов’язки. Не вдаючись зараз до аналізу названих прав, можемо аргументувати, що їх можна віднести також до цивільних особистих немайнових прав юридичних осіб.
Аналогія між корпораціями і особами в праві викликала питання про те, чи можна розглядати корпорації подібно до фізичних осіб, що юридичних осіб можна вважати моральними, а також надавати їм можливість мати моральні права. Ідентифікація корпорації з фізичною особою, на думку Патриції Верган, є досить сумнівною тезою. За її словами, деякі теоретики пішли так далеко, що стверджують, якщо приписування особистості корпорації є помилковим, то корпорація є лише об’єднаннями громадян. Відповідно до цієї точки зору, корпорація не є особливим суб’єктом в загальному, таким чином, не можна приписувати їй права та обов’язки. Швидше за все, люди, які працюють, керують корпорацією, мають нести відповідальність за так звані «корпоративні дії», і є володільцями корпоративних привілей або звинувачень. Іноді корпорації порівнюються з організмом або машиною, проте інші позиції зосереджуються на моральних відносинах корпорацій з суспільством із точки зору теорії суспільного договору або деяких уявлень про соціальну відповідальність. Вчена критично підходить до цих теорій в роботі «Особи, права і корпорації». Ми вважаємо, що юридичні особи повинні мати свої права, не зважаючи на те, що вони можуть створюватися шляхом об’єднання людей.
Інший вчений, Пітер Френч, у своїй праці «Корпорація як моральна особа», навпаки позитивно ставиться до прав цієї юридичної особи. Він стверджує, що корпорації можуть бути розвинутими моральними особами і мати привілеї, права і обов’язки, які надаються нормальній моральній особі, корпорації є членами моральної спільноти, подібно до біологічних аналогів, і ніхто не може стверджувати, що корпорації є лише особами, тому що насправді корпорації іноді розглядаються подібно до людини. На наш погляд, дана позиція дещо перевищує значення природи юридичної особи, оскільки вона не може цілком розглядатися подібно до людини. Крім того, термін «моральна особа» теж не прийнятний для наших традицій права.
Вважається спірним висловлювання, що юридична особа (корпорація) є чистою фікцією і зобов’язана своїм існуванням творчому акту держави, і що всі юридичні особи є витворами закону, адже вони є попередньо існуючими соціальними особами.
Висловлювалось припущення, що якщо корпорації мають природу моральних особистостей, вони стають об’єктом дивних моральних суджень: злиття двох корпорацій буде під цією точкою розумітись як канібалізм, відміна статуту корпорації буде вищою формою покарання , але П. Френч не говорив, що корпорації подібні до біологічних осіб, хоча його критикують також за змішування корпоративних дій з діями працівників від імені корпорацій, він говорив про корпорацію як окрему юридично встановлену особу, не просто сукупність індивідуумів.
Моральні і інші проблеми іноді вступають в процес ухвалення рішення корпорацій, навіть в корпораціях, які діють строго як формальні організації. Так само моральні проблеми вступають в корпоративне ухвалення рішень іншим способом. Оскільки корпорації, на відміну від машин, існують в суспільно-політичному контексті, неможливо нехтувати всіма соціальними впливами, адже машина не зможе відповісти на тиск, якщо тільки це б не програмувалося, щоб зробити так або вимагати, щоб зробити так згідно із законом. Але корпорації, керовані людськими особами, і часто відповідають на тиск.
Дехто стверджує, що корпорації частково діють подібно до організмів: вони взаємодіють з суспільством через різні зворотні механізми зв’язку, очікують відповідей від інших організмів, часто діють згідно з видами зворотного зв’язку, який вони отримують від суспільства, і якщо ця модель описує корпорації, то це аргументує можливість існування корпорації, яка приймає моральні цілі до громадської критики або поваги.
Соціальна договірна концепція зосереджується передусім на їх статусі в суспільстві. Згідно з позицією соціальної договірної теорії, корпорацію санкціонує суспільство, щоб діяти в суспільстві, корпорація робить деякі неявні зобов’язання перед цим суспільством. Ці зобов’язання формують основу для цивільного договору між корпораціями і суспільством. Корпорації дозволяється існувати, як продуктивній організації, щоб збільшити добробут суспільства через задоволення споживача та інтереси працівника.
Різні теорії розуміння корпорації показують, за словами Патриції Верган, що корпорації щонайменше служать навмисними системами: підкреслюється важлива роль корпоративної діяльності, виявляється, як корпорації можуть прийняти безкорисливі моральні цілі, соціальна договірна теорія робить наголос на моральних стосунках між корпораціями і суспільством, проте, жодна з цих теорій не відповідає на питання, що унікального в характері корпорацій .
Існують ще концепції щодо можливості групи мати права людини. Так як юридичні особи можуть представляти собою об’єднання людей, ми розглянемо дані позиції в прив’язці до юридичної особи.
До питання того, чи бажання груп мати такий же захист соціальних і культурних прав, як індивідуум Альберт Кальсаміглія підходить негативно через дві причини: по-перше, ефективні гарантії для цих прав, які повинні бути реальними, залежатимуть від призначення економічних ресурсів, які, в обставинах громадського дефіциту, не можуть вимагатись для групи; по-друге, як число законних прав підвищене, можливості конфлікту підвищені так само. В результаті індивідууми постраждають від істотної втрати законної впевненості, якщо групові права будуть розумітися так само як індивідуальні права.
Колективні права повинні існувати, тому що аспект інтересу людей виправдовує утримування чогось особистого, інтереси індивідуумів як членів групи для громадського блага і права є правильним, тому що це служить їх інтересам як членам групи. Інтерес єдиного члена цієї групи в цьому громадському об’єднанні є благом само собою, зобов’язує іншу особу утримуватись від порушення його права. Самовизначення є не просто благом фізичної особи, але й колективу, і інтерес людей у цьому виникає з факту, що вони є членами групи. Хоча багато індивідуумів має інтерес до самовизначення їх в суспільстві, інтерес до чого-небудь одного з них не утримує інших, щоб задовольнити цей інтерес, інтереси багатьох індивідуумів можуть бути кумулятивними. В загальному для суспільства вигідні невід’ємні громадські блага. Якщо суспільство є толерантним, освіченим, якщо воно переймається почуттям поваги до людини, то це за своєю суттю є суспільним благом, якщо існує суспільство, в якому є повага до людей. Проживання в суспільстві з такими характеристиками є загалом корисним для окремих осіб. Такі громадські блага визначаються як колективні блага, але інтереси і схильності кожної людини в кожному разі врахувати неможливо.
Чарльс Тейлор відстоює тезу, що усі громадські і соціальні блага зводяться до індивідуальних благ з атомістичного погляду на суспільство. Здається правдоподібним, щоб думати про колективи з точки зору людей, які є їх частиною. Представляється очевидним, якщо прийняти, що немає ніякого іншого локусу подій, ніж уми індивідуумів. Тобто, якщо є такі речі як статути, ролі або соціальні і культурні установи, це тому, що є індивідууми, які думають, приймають рішення і діють. Ніщо не заважає нам стверджувати, що кожне істотне благо в нашому соціальному житті може бути пояснене з точки зору індивідуальних благ. За рахунок скорочення певного типу суспільних благ до сукупності індивідуальних благ, ми не в змозі захопити колективний вимір змісту наших думок і переживань, це блага, які формують характер тієї чи іншої групи. І хоча, як окремі особи, ми можемо випробувати їх в ізоляції, редукціонізм цього міркування в кінцевому підсумку зробить їх незрозумілими, тому що соціальні блага є незрозумілими без фону, якого задає їм конкретний і загальний зміст. І якщо ми будемо ігнорувати різницю між простим суспільним благом і соціальним благом, одним з важливих аспектів соціального життя людських істот втрачається.
Мова колективних (чи групових) прав набуває свого повного значення, якщо справа доходить до захисту спільних інтересів групи людей. Виходячи з цього, можливо дати звіт про концепцію колективних прав: визнання того, що існують індивідуальні інтереси в соціальних благах, являє собою важливий крок вперед в розумінні специфічної природи деяких з вимог цих груп. Неус Турбіску Касальс визначає колективні або групові права, як права які захищають особисті інтереси в суспільних блага. В якості прав особи групові (колективні) права служать для захисту важливих інтересів фізичних осіб.
За словами Джеймса Гріффіна, групові права є найбільш цікавою формою прав людини, і форма їх не повинна бути зменшена до індивідуальних прав членів групи. Це повинні бути права, які певні групи мають лише завдяки існуванню таких груп. З одного боку це важко зрозуміти, як групові права і права людини пов’язані між собою. Дехто стверджує, що дані права, чи багато з них, приводяться в галузі прав людини, і тому вони мають статус прав. Справедливо, що досить недавня поява групових прав є частиною широкомасштабного сучасного руху, і щоб зробити дискурс з приводу цих прав, проводиться важлива робота в області етики.
Термін «особа» дехто визначає в розумінні «штучної особи», і до них включають юридичні особи, такі як корпорації, школи, клуби. Ці юридичні особи визнаються як особи в необхідному сенсі, тому що вони можуть вирішувати, діяти, відповідати за свої дії, мають обов’язки, відшкодовують збитки, і так далі. Робиться висновок, що групи можуть бути такими особами, тільки якщо вони мають внутрішню організацію, яка дозволяє їм вирішувати, діяти, і так далі, а юридичні особи мають це, і тому можуть мати групові права.
Кращим аргументом для пояснення належності юридичній особі індивідуальних прав особи є формування його, виходячи з благ. За словами Д. Гріффіна, слід знайти клас благ фізичної особи з роду важливості, яка притягує захист наданих прав. Один випадок для групових прав наслідує цей випадок для прав фізичних осіб, і це вимагає знайти блага, які можуть бути приписані тільки до визначеної групи. Потім можна показати, що цей новий вид блага притягує захист нового виду права, а саме права групи. Якщо ця форма аргументації успішна, можна отримати права, які не зводиться до права громадян, потім треба групувати блага дуже спеціального виду, і вони не можуть бути просто суспільними благами. Загальні блага не мають чітких меж, а призначення благ полягає в тому, щоб приносить користь деяким людям, його здійснення для одних не повинно конкурувати з його здійсненням іншими. Переваги групових благ у тому, що ними користується кожен член групи індивідуально.
Отже, юридична особа має особисті немайнові права, оскільки фізична особа їх має. Ці права потрібні юридичній особі для задоволення інтересів фізичних осіб. Навіть якщо юридична особа створюється не шляхом об’єднання фізичних осіб, а шляхом об’єднання майна - все одно вона створюється для задоволення людських інтересів. Здійснюючи і захищаючи особисті немайнові права, юридична особа здійснює і захищає інтереси фізичних осіб, які так чи інакше причетні до неї: чи це учасники юридичної особи, чи працівники, чи інші причетні до діяльності юридичної особи люди.
Виходячи з цього, хочемо висунути прогресивну концепцію особистих немайнових прав, за якою і юридичні особи повинні наділятися особистими немайновими правами. Отже, прогресивна теорія особистих немайнових прав стверджує, що цивільне право охороняє та регулює особисті немайнові права фізичних та юридичних осіб.
Таким чином, окресливши основні погляди дослідників на проблему особистих немайнових відносин, як предмету цивільного права, зважаючи на неоднозначність даних поглядів, ми об’єднали їх в такі теорії: скептична; консервативна; класична; моністична; реформаторська; прогресивна.
Взагалі, значення будь-якої теорії важко оцінити, а її правильність можна перевірити лише практикою. Саме практика дає узагальнюючу систему знань, яка реально відображає розвиток суспільства. Володіючи теоретичними знаннями про особисті немайнові права, можна пояснити минуле, зрозуміти сучасні явища і зазирнути в майбутнє, моделювати та прогнозувати їх розвиток.