Особисті немайнові права юридичних осіб
1.1.2. Становлення вітчизняної доктрини особистих немайнових прав
Погляди науковців на проблему правового регулювання особистих немайнових відносин цивільним правом загалом є неоднозначними протягом усього періоду дослідження даного питання. Починаючи ще з радянських часів і закінчуючи аналізом сучасної літератури, можна стверджувати, що далеко не всі вчені- правники погоджувалися з тією думкою, за якою особисті немайнові права вважаються сферою цивільно-правового регулювання.
Не дивлячись на це, завдяки науковим розробкам та наполегливості цивілістів, на сьогоднішній день ми можемо стверджувати, що все-таки цивільне право не повинно асоціюватися лише з майновими відносинами, що не економічні цінності виступають першочерговим об’єктом приватноправового регулювання, а особисті немайнові.
На початку 20-го століття наукові праці українського вченого І. А. Покровського містили ідеї так званих прав особистості, серед яких право на ім’я, право на честь, право на охорону інтимної сфери тощо. Конструкції особистих прав були результатом впливу законів дореволюційного суспільного і правового розвитку, узагальнення історичних даних. Поняття про особисті права було вироблене буржуазною юриспруденцією, і це стало однією з причин неприйнятності радянською цивілістикою його як чужого для соціалістичного суспільства, а з часом замінено поняттям особистих немайнових прав. Важливою ознакою цих прав І. А. Покровський називав їх спрямування на виявлення і розвиток індивідуальності особистості, а в радянські часи «індивідуальне» суперечило «колективному».
Минулого століття вагомим внеском в розвитку цивілістики у руслі особистих немайнових прав стала праця його учениці й послідовниці, радянської вченої українського походження К. А. Флєйшиц «Особисті права в цивільному праві Союзу РСР і капіталістичних країн» 1941 року випуску , яка опублікована на основі її докторської дисертації, захищеної двома роками раніше . Дисертація та монографія стали неабиякою подією в науці цивільного права, адже авторка вперше в радянській доктрині обґрунтувала позицію, що до предмету цивільного права включаються особисті немайнові відносини. Цей висновок був на той час новаторський і досить сміливим, тому що тоді була привілейована точка зору, за якою в предмет цивільного права повинні включатися лише майнові відносини. Підтримку позиція К. А. Флєйшиц знайшла згодом, і праця її стала теоретичним підґрунтям першого закріплення особистих немайнових прав у цивільному законодавстві.
До 1939 року поняття «особисті немайнові права» в науковій літературі згадувалося декілька раз, але автори не приділяли їм належної уваги. Захист докторської дисертації К. А. Флєйшиц став переломним моментом у даній ситуації. В своїй праці вона критикує погляди: М. М. Агаркова, який розумів під особистими права на невід’ємні від особи блага; В. А. Рясенцева, який ділив особисті права на блага, які індивідуалізують особу, і ті, які виражають його різноманітні культурні запити. К. А. Флєйшиц визначала їх всіх правами, що безпосередньо виражають і охороняють інтереси особи, як носія індивідуальних якостей, здібностей, спрямувань, які є неоднорідними за змістом .
В 1939 року по даній проблемі була захищена ще одна дисертація М. К. Почанським, на тему «Особисті немайнові права громадян СРСР». Потім аж до початку 50-х років поняття особистих немайнових прав вченими згадується рідко, а фундаментальних праць по даній проблемі взагалі не зустрічається.
В підручнику по цивільному праву 1944 року Д. М. Генкин згадує про термін «особисті немайнові права», в той час як у ньому ж С. Н. Братусь і М. М. Агарков говорять про них як про «особисті права» .
Важливою працею в цьому напрямку була стаття К. Ф. Єгорова «Особисті немайнові права громадян СРСР», в якій затвердився термін «особисті немайнові права», під якими він розумів ті, що охороняють місце і роль кожної особистості в суспільстві. Проте автор стверджував, що ці права мають інакшу специфіку, ніж суб’єктивні цивільні права, тому їх слід називати правами особистими немайновими, а не просто особистими. Він писав, що особисті немайнові права настільки специфічні, що не вірно відносити їх до категорії суб’єктивних цивільних прав. Науковця підтримали, і конкретизували, що немає підстав заперечувати характер суб’єктивних прав за тими можливостями особи, які мають своїм об’єктом атрибути тієї ж конкретної особи: ім’я, честь, гідність.
Затвердилось поняття «особисті немайнові права» під впливом О. С. Йоффе, який підтримував таку точку зору. Ще у своїй науковій статті «Особисті немайнові права і їх місце в системі радянського цивільного права» він згадує про недоторканність особистої та інтимної сфери, хоча стверджує, що вони не можуть бути об’єктом правового регулювання так само, як не здатні виступати в цій якості честь і гідність громадян та організацій.
За його словами, право лише охороняє особисту та інтимну сферу, передбачаючи разом з тим межі цієї охорони. Він виходить з того, що як межі суб’єктивного права не являються обов’язком уповноваженого, так межа правової охорони, навіть коли її додержання залежить від волі особи, якій така охорона надана, не перетворюється в його право. Як приводить приклад автор, у адресата немає ніяких прав на адресовані йому листи, а мається лише право на те, щоб в його інтимну сферу не втручались шляхом вільного опублікування листів, які призначені тільки йому.
В той період юристи активно почали займатися проблемою особистих немайнових прав, а в їх працях просліджується дещо відмінна від тогочасного законодавства тенденція. Науковці впевнено заявляли про значно ширше коло особистих немайнових прав, зокрема тих, що не були пов’язані з майновими.
Наочною ілюстрацією тенденції науково-теоретичного розвитку особистих немайнових прав у цивілістиці 60-х років свідчать твори таких дослідників як З. В. Ромовська , П. І. Седугін, П. Ставитський, Л. К. Рафієва, Н. А. Придворов, М. Науменко, Б. Б. Черепахін, Ю. К. Толстой, Л. Глущенко, С. І. Вільнянський, В. А. Блюмкін, А. В. Бєлявський, Л. А. Майданик, Н. Ю. Сєргєєва, А. П. Вілейта.
Зокрема, вагомий внесок в українську цивілістику зробила З. В. Ромовська, яка в своїй дисертації на тему «Особисті немайнові права громадян СРСР (поняття, види, класифікація, зміст, цивільно- правовий захист)» зробила ґрунтовне дослідження даних прав . Вона акцентує свою увагу не тільки на тих правах, що були відображені на той час в цивільному законодавстві, але запропонувала закріпити й декілька інших особистих немайнових прав: на недоторканість особи, на недоторканість житла, на вибір роду занять, на місце проживання, на цивільно-правову свободу тощо. Ще в той час авторка наголошувала на необхідності виділення розділу для закріплення особистих немайнових прав у Цивільному кодексі, що було неабиякою сміливістю на той час, коли цивілістика концентрувала свою увагу на відносинах майнових.
За період 70-тих років були написані твори про особисті немайнові права, що стали нам відомі, наступними вченими: В. Л. Суховерхий , О. А. Красавчиков , А. Н. Савицька, А. П. Горшеньов , К. Футагами , Ю. П. Табуцадзе , Ф. М. Рудинський.
Впродовж 80-тих років найбільший внесок у розвиток науки в сфері досліджуваних нами прав зробили такі вчені: Н. С. Малєін , Л. О. Красавчикова, В.А. Жакенов, Б.Н. Мезрш, Н.Д.Сгоров.
Розвиток цивільної науки в плані особистих немайнових прав отримав більше зрушення починаючи з 90-х років. На той період з’являються дослідження, які глибоко переймаються проблемою закріплення цивільним правом особистих немайнових прав людини. Найбільш значними працями з цієї проблеми були твори таких дослідниць, як Л. О. Красавчикової та М. Н. Малєіної.
Аналіз праць російського професора Л. О. Красавчикової дозволяє стверджувати, що вона акцентує свою увагу на необхідності розробки та систематизації відповідних правових положень щодо особистих немайнових прав у рамках окремої глави Цивільного кодексу. Крім того, дослідниця робить ряд слушних зауважень та цікавих висновків. Вона доводить відсутність економічного зв’язку особистих немайнових відносин з майновими, не дивлячись на те, що за порушення таких прав особі сплачують моральне відшкодування у вигляді грошової суми. Авторка стверджує, що грошова сума, яка сплачується потерпілому, не є майновим еквівалентом порушеного особистого немайнового блага. Воно не має вартісної оцінки, і тому грошове відшкодування не поновлює майнове становище, оскільки воно не було порушене, а лише умовно відшкодовує завдану моральну шкоду, так як не існує об’єктивного критерію її виміру.
Трохи пізніше, в іншій своїй праці, Л. О. Красавчикова визначає, що ім’я, честь, гідність, здоров’я, особиста недоторканність як такі, в силу факту приналежності їх особі не породжують право на винагороду в уповноваженої особи, за їх використання третіми особами. Більше того, громадянин не може передати ці блага іншим особам в силу їх невіддільності від носія. Таким чином, вимога про виплату грошової компенсації у випадку заподіяння моральної шкоди сигналізує, образно кажучи, не про «норму», а про «патологію» в розвитку особистих немайнових відносин. Хоча, дійсно, протягом життя людина вступає в різноманітні майнові відносини для забезпечення свого фізичного існування, проте матеріальні умови життя людини ні в якому разі не перетворюють саме життя в матеріальне благо. Як демонструють дослідження вченої (і з чим ми цілком погоджуємось), зв’язок особистого немайнового права з майновими відносинами є опосередкованим, він не доводить того, що немайнові права, по суті, мають економічний зміст, тобто навпаки. Отже, хоча особисті немайнові права можуть переплітатись із майновою сферою, це не означає, що вони тісно пов’язані з нею.
Дещо схожі погляди зустрічаються і в дослідженнях М. Н. Малєіної. Вона також наголошувала на необхідності удосконалення і розширення законодавчого закріплення особистих немайнових прав особи. Більш повне правове регулювання і охорону цих прав вчена визначає однією з важливих гарантій соціальної захищеності особи в правовій державі.
М. Н. Малєіна порушує питання про включення в предмет цивільного права особистих немайнових відносин, не пов’язаних з майновими. Проте ставиться під сумнів її аргументація на користь такої позиції. Дослідниця виходить з того, що майнові та особисті немайнові відносини мають ряд схожих рис: виражають приналежність певних благ конкретним особам і характеризуються автономністю, рівністю осіб у цих відносинах, а при порушенні відновлюються, як правило, у позовному порядку .
Таке твердження, на нашу думку, не зовсім вдало пояснює необхідність включення їх до предмету цивільного права. По-перше, особисті немайнові блага в своїй переважній більшості не можуть відновитися судом. Допустимо, якщо були розголошені відомості про особисте життя особи, тобто було порушено право на особисте життя та його таємницю, то повернути таку інформацію у стан невідомої фактично неможливо, отже повне відновлення даного права нереальне.
Другим моментом, з яким ми не можемо погодитись, це те, що авторка вбачає доцільність включення особистих немайнових відносин до предмету цивільного права через їх схожість з майновими відносинами. На наш погляд, таке положення не може бути прийнято за основу, бо особисті немайнові права є відмінними від майнових. Нам видається за доцільне вважати причиною такого включення те, що особисті немайнові відносини виникають в процесі реалізації особами даного виду прав як учасника приватноправових відносин, а приватна сфера відносин регулюється цивільним правом, яке називають приватним правом.
Що стосується інших позицій М. Н. Малєіної, то здебільшого вони заперечень не викликають. Вчена досить вдало демонструє недоліки законодавства Росії, яке в той час було майже ідентичне українському, та визначає головним його напрямком більш повну регламентацію законодавства, що регулює особисті немайнові права, а також систематизація та підвищення ролі такого закону, з чим важко не погодитись. У своїй праці авторка провела детальне дослідження поняття та ознак особистих немайнових прав, розглянула деякі їх види, способи захисту. При цьому вона доходить висновку, що в умовах формування правової держави, подальшого розвитку міжнародного співробітництва, підвищення пріоритету загальнолюдських цінностей особисті права громадян набувають все більшого значення, а тому, крім тих з них, які вже традиційно склалися, можуть виникати нові різновиди, що обумовить подальше удосконалення законодавства.
Звичайно ж, дослідниця була права: розвиток суспільства та його відносин ніколи не припиняється, в результаті виникають такі відносини, які потребують захисту законом. Так, у сфері особистих немайнових відносин на сьогоднішній день законодавчо закріпилось багато прав, незнайомих раніше цивільному законодавству: право на життя і здоров’я, на свободу, особисту недоторканність, на індивідуальність, на особисте життя та його таємницю, на недоторканність житла, на свободу пересування тощо. Крім того, під опіку цивільного закону потрапили і такі суспільні відносини, які раніше не врегульовувались жодною з галузей права: заборона евтаназії, стерилізація, штучне переривання вагітності, штучне запліднення та перенесення зародка в організм жінки, право на вибір лікаря та методів лікування, право фізичної особи, що перебуває на стаціонарному лікуванні на допуск до неї нотаріуса, адвоката, священнослужителя, право на донорство, повага до людини, яка померла та інші. Проте розвиток суспільства, невпинний розвиток науки цікавиться можливістю клонування людини, заморожування та розморожування людини для продовження її життя, - в недалекому майбутньому це, мабуть, стане реальним. Слід прогнозувати виникнення нових особистих немайнових відносин, необхідно обдумувати майбутнє регулювання їх в законодавстві.
Загалом, в науковій літературі за період 20 століття найчастіше можна було зустріти праці, в яких досліджувались ті права, які були закріплені радянським цивільним законодавством, зокрема честі, гідності, ділової репутації. Деякі з них досліджували особисті немайнові права, які виходили за його рамки.
Як відомо, в Радянському союзі державні та колективні інтереси ставились на перше місце. В період панування командно- адміністративної системи всі сфери життєдіяльності суспільства були одержавлені, інтереси окремої особистості ігнорувались, а саме громадянське суспільство було поглинене державою. Діяв принцип, згідно з яким інтереси суб’єктів цивільного права мали підпорядковуватись державним інтересам або щонайменше поєднуватися з ним.
Після розпаду «старої системи» ситуація змінилась, вагомішими для правового регулювання стали інтереси кожної особи зокрема. Ставилось завдання покращити правовий статус особи і захистити її особисті немайнові права, які набувають зараз пріоритетного значення.