Економічна дипломатія та економічна безпека України
2.2. Економічні засади та функції економічної дипломатії
Інфраструктура забезпечення економічних цілей має два компоненти:
а) міжнародні організації, які своєю діяльністю прямо або опосередковано мають дію на торгово-економічні відносини та інші постійно діючі політичні або економічні інститути (організаційна структура);
б) оформлені в договірно-правові документи норми і стандарти міжнародних від-носин (програмна інфраструктура).
Практика економічної дипломатії, окрім вищезазначених компонентів, докладає до-повнення і коментарі, які відображають суперечливі стосунки в реальній діяльності, від-сутність формального рівноправ’я учасників [215].
До інфраструктури відносяться також реальні економічні позиції, які пов’язують еко-номіку країни зі світовим господарством (обсяги ввезених і вивезених інвестицій, особливо прямих, розміри експорту та імпорту, масштаби валютних резервів та операцій, чисельність і якісні характеристики міграції), сучасні види національних факторів виробництва, світові тор-гово-економічні зв’язки через посередництво транснаціональних корпорацій). Отже, це та мате-ріальна база, яка визначає можливості країн і у міжнародних організаціях, і у ступені ефек-тивності використання інших міжнародних каналів співробітництва (транспорт, зв’язок тощо).
Якщо уточнити, що означає договірно-правове забезпечення економічної дипломатії, то слід зауважити, що мова йде про міжнародні зобов’язання або міжнародне право (перелік норм, які є загальноприйнятими). На міжнародне право можуть посилатися лише найбільш розвинуті держави, які займають домінуючі позиції у світовій економіці і впевнені в тому, що ринок сам забезпечить їх інтереси без суттєвого державного захисту.
До правових інструментів, які утворюють їх програмну інфраструктуру економічної дипломатії, відносяться:
а) двосторонні угоди;
б) міжнародні багатосторонні угоди з різним характером участі;
в) регіональні міжнародні угоди, в яких країни належать до яких-небудь груп (гео-графічно тощо);
г) інші міждержавні документи, які не передбачають обов’язкового характеру (дек-ларації, принципи);
д) резолюції органів міжнародних організацій, які мають як юридично-обов’язковий характер, так і консультативний [215].
На сьогодні спостерігається яскраво виражена активність США у питаннях еконо-мічної дипломатії. Існує достатньо оформлена і завершена концепція, положення якої відоб-ражають міжнародні, геополітичні оцінки сучасного стану світової господарської системи, а також оформлені мотиви цієї країни та керівні позиції у світі на ХХІ ст. Слід передбачити, що економічна складова у цій системі буде збільшуватися; міжнародною основою стануть глоба-лізація і керована лібералізація; загальний характер змін, методи їх здійснення мають ви-рішальні цілі.
У методах дипломатичного супроводу за кордоном конкретної фірми бізнесменам слід мати відчуття міри і такту (класичний підхід).
Економічні та політичні цілі і засоби економічної дипломатії невід’ємні. Є достатня кількість свідчень того, що цей аспект присутній у багатьох наукових дослідженнях і ме-муарах. Велику користь, на думку професора Попова В.І., автора книги “Современная дип-ломатия: теория и практика”, дипломатам приносять зв’язки з діловими колами, оскільки тільки їм належить визначальна роль у житті країни.
Контакти з діловими людьми дають можливість встановити зв’язки з членами уряду. Бесіди з бізнесменами, у тому числі з питань політики, цікаві і корисні дипломатам через те, що вони більш незалежні в оцінці політики держав. Навіть коли останні йдуть на погіршення відносин, ділові круги не поспішають слідувати цьому курсу, обережно зважуючи всі плюси і мінуси нового напрямку уряду для економіки країни і для власних компаній.
Отже, тісне сплетіння економічних і політичних факторів є характерною рисою еко-номічної дипломатії. Наявність певного політичного підґрунтя можна вважати обов’язковою умовою для того, щоб міжнародні господарські можливості на макро- та мікрорівнях отри-мали певний розвиток.
Деякі фірми не проти перекласти проблеми індивідуальної конкурентоспроможності продукції і хотіли б, щоб дипломатичні кола країни займалися даними проблемами. Але дип-ломати не взмозі зробити національний ринок більш конкурентним, ніж він є. Не підмінюючи ролі і відповідальності ділових людей, дипломатична служба має допомагати досягненню на-ціональних інтересів на світовому ринку у відповідності до взятих обов’язків за принципами і нормами міжнародного права. Економічна дипломатія не означає надання ще однієї функції державній дипломатичній службі.
Тривалий час питання про економічну дипломатію висвітлювалось за відношенням до капіталістичного світового господарства. На сьогодні нашу зовнішню політику слід еконо-мізувати. У цьому великий резерв підвищення ефективності української дипломатії, якщо мова йде про високотехнологічні види продукції (ракетоносії, космічні дослідження тощо).
Зовнішньоекономічний курс України є незмінним – вступ до Європейської спільноти та Світової організації торгівлі, виконання загальноприйнятих правил торгівлі, застосування антидемпінгових процедур на внутрішньому ринку, недопущення витіснення українських товарів імпортними.
На нинішньому етапі завдання економічної дипломатії підтверджені та конкретизовані у “Концептуальних засадах стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002–2011 роки”. З одного боку, в них виділені зовнішньоекономічні засади, характерні для міжнародних відносин і зовнішньої політики України, її конструктивна спрямованість на вирішення ключових питань розвитку країни. З іншого боку, виділені ті специфічні питання, які визначаються особливостями сучасного етапу світового розвитку. Важлива роль відво-диться економізації міжнародних зв’язків і зовнішній політиці України. Значення економічних завдань зростає, оскільки від правильного їх виконання у великій мірі залежить, яким буде спосіб і місце України у майбутньому світовому господарстві.
Перехід до економічної дипломатії є складним процесом, у тому числі з точки зору створення в країні “нової економіки” (ніяка найавторитетніша дипломатія не в змозі замінити собою можливості ринку), адекватної соціально-економічної структури. Орієнтиром України має бути соціально-орієнтована глобалізація. На сьогодні не можуть існувати окремо полі-тичні, економічні та соціальні інтереси однієї держави.
Основними економічними засадами економічної дипломатії на сучасному етапі роз-витку міжнародних відносин є:
– розробка загальної стратегії зовнішньої політики України і реалізація зовнішньо-політичного курсу;
– забезпечення дипломатичними засобами захисту суверенітету, безпеки, територіаль-ної цілісності, інших інтересів України на міжнародній арені.
До основних економічних функцій економічної дипломатії належать:
– розробка на основі аналізу інформації комплексу дво- та багатосторонніх відносин України у світовому співтоваристві;
– розробка проектів, висновків, пропозицій щодо виконання міжнародних договорів; підготовка пропозицій щодо приведення законодавства України до світових міжнародних зобов’язань;
– розробка політики і конкретних заходів щодо забезпечення прав і свобод громадян України, її оборони і безпеки, здійснення конверсії її оборонної промисловості, розширення її торгово-економічних, фінансових зв’язків, науково-технічних, культурних та інших обмінів з міжнародними організаціями;
– забезпечення функціонування єдиної державної системи реєстрації та обліку договорів;
– забезпечення взаємодії та розвитку зв’язків і контактів із співвітчизниками, які про-живають за кордоном;
– залучення іноземних інвестицій в економіку України [213].
Розширення функцій дипломатії в міжнародній економічній області, включення в поле зору інших питань (крім торгівлі) – закономірний результат розвитку і модернізації структури світової економіки на всіх рівнях: національному, регіональному, глобальному. Можна го-ворити про шість груп проблем.
1. Піднято загальний рівень завдань, що вирішуються: розширилося число країн-учас-ниць; у наявності постійний загальносвітовий процес модернізації та розвитку світового рин-ку. У ньому беруть участь усі країни: розвинуті, що розвиваються, з перехідною економікою. Зрозуміло, вирішуються різні завдання і за масштабами, і за суттю; рівні у світовому госпо-дарстві, на який кожна країна претендує, теж, звичайно, відрізняються; засоби, що при цьому використовуються, аналогічним чином істотно відрізняються один від одного.
2. З розширенням глобалізації дипломатичний супровід експорту піднявся до рівня торгово-економічного чи – у більш ємній формулі – економічного керування національними інтересами за кордоном на всіх стадіях; порядок входження (чи допуску) національних факторів у закордонну економіку, забезпечення гарантій, організація підтримки національних фірм і окремих осіб у діяльності з розвитку і зміцнення закордонних позицій національної економіки, формування механізмів вирішення спорів. Оформляється “діалоговий початок” у механізмі керування, що сполучить наступальні й оборонні функції: а) за іноземними фак-торами стали визнавати право на “життєздатність”; б) уряди приймаючих країн визнають свою відповідальність за “передбачуваність” прийнятих ними рішень (тобто зобов’язуються “грати за правилами”); в) схильність до базисних принципів суверенітету, невтручання, юрисдикції, поваги міжнародного права, міжнародних зобов’язань тощо, все більше сполучається з різного роду їх “модернізаціями”. Процес формування світового господарства став поєднувати універ-сальність ринку як форми організації господарства і керованість механізму застосування ринкових форм до конкретних національних, регіональних та інших особливостей.
3. Ринок намагається підкорити собі всі різноманітні сфери суспільної діяльності. Тим більш великого значення набуло завдання вироблення й узгодження “правил гри” на сві-товому ринку, що, як відзначалося, істотно видозмінило раніше очевидну однозначність по-нять “вітчизняний виробник”, “національні традиції”, “непорушні пріоритети” і “вікові цінності”.
4. Приєднання до загального міжнародного правового простору не означає відмову від національних інтересів, досвіду і традицій. Забезпечення цієї задачі усередині країни і в зов-нішній економіці – нова область економічної дипломатії: від дотримання правил конкуренції до забезпечення конкретних інтересів окремих виробників на внутрішньому ринку, при тому, що такі “внутрішні виробники” найчастіше вкладають інвестиції, технології тощо у зарубіжні господарства, тобто національний інтерес набуває дуалістичного характеру.
5. У міжнародних відносинах посилюється не тільки економічна, але і соціальна скла-дова. Є принаймні дві причини цього: а) істотно розвинулася загальнолюдська культура, люди стали усе більше усвідомлювати свою роль і відповідальність за долю світу, усе більше да-ється взнаки неготовність і небажання віддавати право вирішального голосу бізнесовим ко-лам; б) під впливом об’єктивних причин, у тому числі і не без впливу економічної дипломатії, дає про себе знати відставання розвитку (відносне чи навіть абсолютне) людського потен-ціалу. Така ситуація тим більше неприпустима в умовах, коли збулися прогнози і пророцтва тих фахівців, що вказували на особливу продуктивність інвестицій у “людський розвиток”. Ця закономірність уже знайшла своє підтвердження в деяких країнах, які намагались вирватися з вікової відсталості в історично найкоротший термін. В останні роки досвід деяких країн знову підтвердив цю закономірність стосовно промислово розвинутих держав.
6. Розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції ще більш підвищив роль координаційної роботи між міністерствами закордонних справ і дипломатичними представ-ництвами різних країн.
Отже, від вирішення конкретних і приватних проблем окремих країн і експортерів намітився перехід на загальносвітовий рівень управління ринком. Хоча завдання, що ви-рішують при цьому, окремі країни і суб’єкти відрізняються між собою.
Автоматично і тільки спираючись на ліберальні ринкові механізми, забезпечити свої інтереси на світовому ринку стало просто неможливо. Ринкове “самоналаштування” – це з області ринкового романтизму. Забезпечення національного інтересу і захист національної безпеки залишаються пріоритетним завданням, вони органічно містять у собі позиції своїх національних факторів, що розширюються на світовому ринку. Важливого значення набуває здатність економічної дипломатії працювати у випереджаючому режимі, забезпечувати політичний заділ для просування економічних інтересів.
Першочергового значення набувають загальні стандарти політико-правового режиму, єдиного правового простору, однак, при тому розумінні, що ринкова економіка не є синонімом ринкового суспільства. Економічна дипломатія не може служити засобом підміни загально-демократичних норм і стандартів орієнтованими на ринок “замінниками”.
Процес міжнародного співробітництва під впливом активної і повсякденної участі державної (дипломатичної) служби стане платформою для спільної роботи різних країн над розвитком світового ринку при дотриманні сформованих законних інтересів і позицій у сві-товому співтоваристві на базі загальновизнаних норм міжнародного права; засобом для про-сування під натиском світового ринку в напрямку однополярності світу при забезпеченні ви-рішального інтересу однієї супердержави.
Завдання розвитку людського потенціалу піднялося на рівень найбільш пріоритетних завдань міжнародної політики. Замість неоліберальної, капіталоорієнтованої глобалізації ви-сувається гасло забезпечити вихід на рівень “глобалізації з людським обличчям”. Виникла потреба внесення відповідних коректив у політичний “порядок денний” не тільки в окремих партіях, суспільно-політичних рухах країни, але і світового співтовариства в цілому.
Зазначений напрямок у дипломатичній діяльності істотно зростає з урахуванням питань, відзначених вище. Відповідно підвищується роль нарад і консультацій такого роду, починаючи з найвищого рівня і закінчуючи рівнем економічних відділів посольств.
Теорія і досвід показують, що лібералізація світової економіки можлива лише за наявності твердого державного управління. В умовах глобалізації ще більше зростає потреба в підтримці національних виробників і забезпеченні їм можливостей для успішної діяльності на світовому ринку. Важлива роль у цьому процесі належить міністерствам закордонних справ і їхнім апаратам.
Разом з тим діє дуже розвинута і диференційована інфраструктура, що включає крім оперативних ланок міністерств закордонних справ також інші державні установи, різного роду спільні з МЗС міждепартаментські утворення, приватні об’єднання і спільні приватно-дер-жавні консультативні органи. Керуючі функції залишаються, зрозуміло, за урядовим апаратом, але ці функції виконуються в контакті з іншими учасниками міжнародної економічної діяльності.
Зміна дипломатичних функцій у результаті “економізації” може просліджуватися в центрі (через зміну функцій МЗС, реорганізацію інших державних органів), на “місцях”, тобто в закордонних представництвах (через розширення їхніх функцій, зміну кадрового складу тощо), і через додаткові цільові канали (спеціальні державні і напівдержавні утворення, систе-матично організовані торгово-економічні місії і т. д.). Відповідні зрушення відбуваються вже протягом досить тривалого часу і відзначаються в країнах як високорозвиненого ринкового господарювання, так і в країнах, що розвиваються, і з перехідною економікою [215].
Можна сказати, що “дипломатичний супровід” зовнішньоекономічних інтересів по-чинається зі столиць і реалізується за допомогою ряду коректувань у системі урядових ор-ганів. Діяльність міністерств закордонних справ у таких державах здобуває в результаті реор-ганізації, що відбувається, усе більш чітко виражену зовнішньоекономічну орієнтацію і на нинішній момент можна говорити, що вона адекватна практичним потребам “внутрішньої” (національної) економіки і “зовнішньої” (тобто створеної за допомогою іноземних інвестицій і особливо ТНК) економіки в умовах лібералізації. Міжнародні експерти відзначають, що відносно стійкий ріст експорту ряду таких країн може бути прямо пов’язаний з активізацією зовнішньоекономічної діяльності їхніх міністерств закордонних справ.
Зміни функцій відомств зовнішніх зносин різні. По-перше міністерства закордонних справ залишаються у своєму звичайному вигляді і під колишнім найменуванням, але їм надаються додаткові функції, у тому числі за допомогою заснування нової інституціональної структури державного регулювання, а також з утворенням інтегрованої системи відносин держави з приватним бізнесом.
По-друге, міністерства закордонних справ перетворяться в нові установи, у яких поява нових економічних функцій і задач часом відбивається навіть у самому найменуванні модернізованих у такий спосіб відомств зовнішніх зносин.
Видорозділ між цими двома видами організацій визначається тим, який напрямок (політичний чи економічний) висувається на перший план у кожній конкретній країні. Там, де національні інтереси не підкоряються цілком економічним пріоритетам і забезпечуються не тільки торгово-інвестиційними засобами, найменування відомств зовнішніх зносин, як пра-вило, не зазнає змін. Зрозуміло, до таких країн відносяться великі промислово розвинуті краї-ни (не говорячи вже про провідні світові держави). У тих же країнах, де превалюють торгово-економічні фактори, відбувається коректування найменування урядових закладів. Причому “економізація” може тільки починатися зі зміни назви відомства. Механічне запозичення досвіду неможливе і безперспективне в будь-якому вигляді: найменуванні, функціях і т.д. Цей висновок підтверджується практикою більшості країн світу [215].
Зрозуміло, найменування – тільки зовнішній прояв реальних функцій, поділу обов’яз-ків, характеру зв’язку з національною економікою на макрорівні і на господарському рівні.
У промислово розвинених країнах, звичайно, економічні функції йдуть як би в до-повнення до раніше встановлених політичних задач. Вони скоріше підкріплюють такі задачі, відкривають нові можливості для їхнього здійснення. В іншому випадку фактично відбу-вається коректування задач – слідом за визначеними змінами національних інтересів, під-вищенням у них питомої ваги економічних задач і ринкових пріоритетів, а також механізмів, за допомогою яких такі пріоритети можуть бути досягнуті.
Практична реалізація названих вище функцій залежить від чіткості розподілу обо-в’язків всередині дипломатичного апарату.
Хоча розмір дипломатичних представництв безпосередньо не пов’язаний з об’єктами двосторонньої торгівлі, інтенсивність зв’язків і торгово-економічні пріоритети впливають на структуру таких представництв в країні перебування і кількість зайнятих там спеціалістів. Окрім того, в складі посольств деяких країн працюють представники галузевих міністерств, спеціалісти в області фінансів, сільського господарства, торгівлі, будівництва, телекомуні-кацій, транспорту, праці, економічного планування тощо.
Посольства включають в себе як економічні, так і торгові (комерційні) відділи, де працюють переважно кар’єрні дипломати з базовою економічною освітою. В їх функції вхо-дить збір та аналіз інформації щодо економічної ситуації в країні перебування, зовнішньо-економічних зв’язках, стану фінансово-банківської системи, розвитку нормативної бази. У ко-мерційних відділах зосереджуються спеціалісти з торгового відомства; вони відслідковують кон’юнктуру товарних ринків, готують пропозиції щодо розвитку взаємної торгівлі, інвес-тиційного співробітництва. Крім того, відділи займаються специфічними питаннями.
Система управління відділами економічного профілю може бути різноманітною. У своїй повсякденній діяльності такі відділи в посольствах ряду країн підпорядковуються послу і пораднику-посланцю, що очолює економічний напрям. У деяких посольствах комерційні (торгові) відділи працюють і ведуть листування з торговим міністерством, яке ними керує.
Функції економічної дипломатії не є постійною, сталою категорією. Вони постійно змінюються, доповнюються, розширюються, що зумовлено новими тенденціями розвитку світогосподарських відносин. Основними тенденціями на сьогодні є:
– інтернаціоналізація і глобалізація;
– транснаціоналізація;
– підвищення ролі капіталу і міжнародного інвестування;
– формування глобальної господарської інфраструктури;
– зростання взаємозалежності країн світового господарства;
– зростання ролі наднаціонально функціонуючих систем регулювання світогосподар-ської діяльності;
– розширення кола учасників міжнародних економічних відносин [215].
Взагалі, всі функції економічної дипломатії можна умовно поділити на дві групи: загальні і специфічні.
До загальних функцій можна віднести:
1) забезпечення найкращих, найвигідніших умов для участі національної економіки у світовому господарстві, у тому числі з метою підвищення питомої ваги своєї країни у світовій економіці, особливо шляхом просування господарських секторів на базі новітніх технологій, і, відповідно, посилення можливостей забезпечувати ефективний вплив своєї країни на між-народні відносини;
2) створення найвигідніших умов для розвитку людського потенціалу країни, підйому інтелектуального потенціалу; підвищення якості і рівня життя, забезпечення найбільш передо-вих соціальних стандартів, які не можуть бути досягнуті лише на основі дії ринкових механізмів;
3) дотримання національних інтересів і забезпечення національної безпеки, яке б гарантувало вирішення загальнонаціональних задач, не дозволяло б суто ринковим інтересам і пріоритетам диктувати свою волю в суспільстві. Національна безпека являє собою державну політику, спрямовану на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збе-реження чи зміцнення життєво важливих національних інтересів народу і держави, сус-пільства та кожного його громадянина. Саме тому політика держави покликана відвести загрози правам і свободам людини, базовим інтересам і цінностям суверенної національної держави в навколишньому світі [215].
Що стосується економічної безпеки, то вона може бути досягнута тільки за умови економічної рівноваги як у самій державі, так і в її економічному становищі щодо зовнішніх обставин. Під рівновагою розуміється таке становище населення в країні, при якому забез-печуються нормальні умови буття і праці для громадян, установ, підприємств та організацій.
Така рівновага забезпечується наявністю необхідної кількості ресурсів, сталих фі-нансово-кредитної та грошової системи; дійових правоохоронних органів і систем, військової могутності, здатності до захисту від нападу, а також забезпечення допомоги населенню в разі виникнення тяжких катаклізмів (землетрусів, повеней тощо), сталої та надійної системи самоврядування і державного управління.
До факторів, які повинні забезпечити економічну безпеку держави і стабільність си-туації в ній при зміні зовнішніх обставин, належать стала та ефективна економічна дипло-матія, надійні економічні взаємовідносини з іншими країнами світу, захист національної валюти і фінансово-кредитних відносин з іншими країнами.
Стійка і ефективна економічна дипломатія здатна дати країні економічну сталість, якщо для її дій є досить сильні аргументи. Такими аргументами можуть стати багатосторонні та надійні взаємовідносини з багатьма країнами, що в разі порушення угод або правил з боку будь-якого партнера дозволяє знайти відповідну заміну, швидко підписавши необхідну угоду з іншим партнером;
4) політичне сприяння вітчизняному бізнесу в його діяльності за кордоном, в тому числі в справі перерозподілу за допомогою підвищення його конкурентних можливостей, прав доступу до існуючих і потенційних ресурсів і ринків. При цьому необхідно враховувати такий фактор як міжнародна конкуренція та її тенденції. На світовому ринку переважає олігопо-лістична конкуренція, тобто конкуренція декількох великих фірм, що контролюють значну частину виробництва і збуту того чи іншого товару. Характерною рисою такої конкуренції є взаємозв’язок фірм, що входять в олігополію, при прийнятті рішень щодо цін та обсягів виробництва. Олігополістична конкуренція передбачає наявність стимулів до погоджених дій або таємної змови (тобто встановлення монополії) при визначенні обсягів виробництва та цін або їх зміні. За олігополії фірми прагнуть уникнути війни цін і надають перевагу недійовій конкуренції, вважаючи, що недійова конкуренція дає більш тривалі переваги перед кон-курентами. Олігополісти, як правило, мають значні фінансові ресурси, щоб використати но-визну, прогресивність, надійність конструкції, оперативність технічного обслуговування тощо, як ключові чинники конкурентоспроможності. Ці параметри купівельної переваги утворюють нові епіцентри конкурентної боротьби і ґрунтуються на таких передумовах конкуренто-спроможності товарів як конкурентоспроможність фірми і країни.
Щодо специфічних функцій економічної дипломатії, то вони стосуються забезпечення найкращих умов для країни в конкретній сфері міжнародних економічних відносин. Таких функцій можна назвати досить багато.
Однією з функцій економічної дипломатії, яка бере свій початок з часів так званої торгової дипломатії і не втрачає своєї актуальності сьогодні, є функція сприяння взаємо-вигідній торгівлі між країнами, розвитку міжнародного співробітництва в цій сфері, а також врегулювання усіх можливих конфліктів, пов’язаних з участю тих чи інших країн в міжна-родних торговельних відносинах.
Міжнародна торгівля товарами була, історично першою і до певного часу головною сферою міжнародних економічних відносин. Лише наприкінці XX ст. провідну роль в системі міжнародної економіки почали відігравати різноманітні форми фінансових операцій. Але значення міжнародної торгівлі і тепер дуже суттєве. Про це свідчить зростання обсягів між-народної торгівлі. Економісти навіть стверджують про вибуховий характер цього зростання. Зокрема, в 90-х роках XX ст. обсяги міжнародної торгівлі зростали на 6 % щорічно. За останні 30 років міжнародна торгівля досягла найбільш високих темпів зростання у 2000 р. – 12,5 %, що становить приблизно 8 трлн дол. США. Такий прискорений розвиток міжнародної торгівлі пов’язаний насамперед з посиленням процесу лібералізації міжнародних відносин, підви-щенням попиту на промислові товари, частка яких у сукупному обсязі світового експорту становить 70 %.
Високі темпи розвитку міжнародної торгівлі свідчать також про поглиблення поділу праці, спеціалізації і кооперування виробництва.
Світовий експорт комерційних послуг зріс у 2000 р. на 6 %, що наближається до середнього показника за десятиліття, досягнувши 1,4 трлн дол. США. Швидке зростання торгівлі комерційними послугами продовжує тенденцію, яка спостерігалась з середини 90-х років, і була викликана частково 60-відсотковим зростанням цін на нафту з 1995 р.
Швидкі темпи зростання міжнародної торгівлі сприятливо впливають на економіку країн, що розвиваються, стимулюючи їх експорт. Середньорічне зростання експорту цих країн у 90-х роках, за даними Світового банку, становило 10 %, що більш ніж у три рази перевищує аналогічний показник 80-х років.
Важливо відзначити, що зростання обсягів міжнародної торгівлі помітно випереджає зростання обсягів виробництва. У 2000 р. зростання обсягів виробництва становило всього 5 %. Це відбувається за рахунок поглиблення міжнародного поділу праці, становлення та розвитку нових видів поділу праці, котрі лежать в основі міжнародної економічної інтеграції та внутрішньо фірмового обміну.
Значення міжнародної торгівлі в системі міжнародної економіки зумовлено тим, що її підґрунтям є важливі чинники та доцільність міжнародного обміну товарами та послугами.
До чинників, що зумовлюють необхідність міжнародної торгівлі, належать:
– виникнення світового ринку;
– нерівномірність розвитку окремих галузей в різних країнах: продукція найбільш розвинутих галузей, котру неможливо цілком реалізувати на внутрішньому ринку, вивозиться за кордон. Іншими словами, виникає потреба збуту продукції на зовнішніх ринках і необ-хідність отримання певних товарів ззовні;
– тенденція до безмежного розширення розмірів виробництва. Оскільки місткість внут-рішнього ринку обмежена платоспроможним попитом населення, виробництво переростає межі внутрішнього ринку і підприємці кожної країни ведуть боротьбу за зовнішні ринки;
– прагнення отримати більш високі прибутки у зв’язку з використанням дешевої робочої сили та сировини з країн, що розвиваються.
Міжнародна торгівля доцільна тоді, коли вона приносить який-небудь виграш. Він може бути отриманий на рівні країни, споживачів, міжнародної фірми, вітчизняної імпорто-конкуруючої фірми.
Беручи участь в міжнародній торгівлі, країни отримують:
– можливість експортувати ті товари, у виробництві яких ширше споживаються ре-сурси, котрі є у них у порівняно великій кількості;
– можливість імпортувати такі товари, для виробництва яких потрібно було б витра-тити набагато більше ресурсів;
– ефект економії на більших масштабах виробництва, спеціалізуючись при цьому на більш вузькому наборі товарів.
Споживачі зацікавлені в міжнародній торгівлі, щоб:
– імпортувати споживчі товари за дешевшою ціною у порівнянні з вітчизняними або ті, які за певними параметрами відрізняються від них у кращу сторону;
– імпортувати сировину і експортувати промислові товари, що знижує внутрішні ви-трати виробництва, дає можливість відмовитись від випуску виробів, виготовлення яких ви-ключно залежить від іноземних постачальників;
– експортувати вітчизняні товари, а отримані кошти використовувати для імпорту.
Отже, споживачі виграють від збільшення кількості і різноманітності товарів, більш низьких цін, а завдяки цьому зростає рівень їх добробуту.
Виграш від міжнародної торгівлі для вітчизняних міжнародних фірм виявляється в наступному:
– експорт товарів і послуг забезпечує отримання прибутку і, як правило, збільшення масштабів виробництва з меншими витратами. Крім того, експорт і імпорт можуть зменшити коливання попиту, пропозиції та цін окремих товарів;
– несподівані зміни в доступі до вітчизняних джерел сировини можуть компенсуватись протилежними змінами в імпорті сировини;
– виробники із значними обсягами зарубіжного продажу менше залежать від внут-рішніх економічних умов;
– ставши учасником світового ринку, фірма може відшукувати більше способів під-вищення своєї конкурентоспроможності;
– знання і досвід, отримані фірмами в процесі міжнародної торгівлі, сприяють підвищен-ню ефективності їх діяльності при проведенні маркетингових операцій на внутрішньому ринку.
Однак для ефективного здійснення функцій економічної дипломатії необхідним є врахування специфічних рис міжнародної торгівлі, що відрізняють її від внутрішньої. Ці риси є наступними:
1. Соціально-культурні відмінності країн. Країни, які беруть участь в міжнародній торгівлі, відрізняються одна від одної звичаями, мовою, пріоритетами, культурою. І хоча такі відмінності не впливають істотно на міжнародну торгівлю, вони ускладнюють відносини між урядами і вводять багато нових елементів у діяльність міжнародних підприємств. Недостатнє знання звичаїв, законів країни експортера чи імпортера призводить до невизначеності і недовіри між продавцем і покупцем.
2. Самостійна національна економічна політика. Національна економічна політика може, дозволити вільний потік товарів і послуг між країнами, регулювати чи заборонити його і тим самим істотно впливати на міжнародну торгівлю.
Для підтримання збалансованості міжнародних платежів країна повинна пов’язувати свою економіку із світовою економікою, тобто проводити політику, яка б забезпечувала конкурентоспроможність цін і витрат у порівнянні з іншими країнами і не допускала б розбіжностей між внутрішнім законодавством і міжнародним регулюванням, котрі могли б призвести до конфліктної ситуації у сфері зовнішньої торгівлі.
Якщо внутрішня економічна політика держави шкодить її зовнішній стабільності, то негативні наслідки цього відчувають всі торгуючі країни. Для функціонування міжнародної торгівлі в атмосфері свободи уряди країн повинні проводити узгоджену з торговельними партнерами внутрішню і міжнародну політику, яка не ущемляє інтересів кожної зі сторін. Якщо національна економічна політика у сфері міжнародної торгівлі ґрунтується лише на внутрішніх інтересах держави без погодження або без консультацій з її торговельними парт-нерами, то це призводить до виникнення політичної напруженості між партнерами (обкла-дання окремих товарів митами, введення квот на імпорт тощо). Отже, міжнародна торгівля часто виступає об’єктом впливу самостійної національної економічної політики окремих держав.
При здійсненні міжнародної торгівлі необхідно мати час для перевезення товару, тому експортер піддається ризику і потерпає від незручностей, пов’язаних з часом, котрий потрібен для перевезення товару за кордон і отримання платежу. Розрив у часі між заявкою іноземному постачальникові і отриманням товару пов’язаний, як правило, з тривалістю періоду переве-зення і необхідністю підготовки відповідної документації для перевезення.
Час і відстань створюють кредитний ризик для експортера. Експортеру для фінан-сування підготовки і доставки товару за кордон можуть знадобитись додаткові кошти, за якими він звертається в банк. При цьому кредит потрібен на більш тривалий час, ніж йому необхідно було б, якби він продавав товари на внутрішньому ринку своєї країни. Експортер повинен виконати свої зобов’язання у відповідності зі строками і умовами кредитної угоди. Однак може виникнути ризик неповернення боргу. Це може бути викликано за таких умов:
– якщо товар знаходиться в іншій країні, покупець став власником товару, а потім відмовився заплатити за нього;
– якщо покупець відмовився прийняти товар після того, як він був доставлений в його країну.
3. Валютний ризик. Міжнародна торгівля відбувається між країнами, що мають різні валютні системи, які зумовлюють обмін однієї валюти на іншу. Через неусталеність валютних курсів виникає валютний ризик. Валютний ризик – це небезпека валютних втрат внаслідок зміни курсу валюти ціни по відношенню до валюти платежу в період між підписанням зовнішньоторговельної угоди і здійсненням платежу за цією угодою.
Однією з проблем імпортера є необхідність отримання іноземної валюти для вико-нання платежу. Валютний ризик для нього виникає, якщо підвищується курс валюти ціни по відношенню до валюти платежу.
У експортера може виникнути проблема обміну отриманої іноземної валюти своєї країни, він зазнає збитків при зниженні курсу валюти ціни по відношенню до валюти платежу, оскільки отримає меншу реальну вартість у порівнянні з контрактною.
4. Урядове регулювання міжнародної торгівлі. Серйозною перешкодою в міжнарод-ній торгівлі можуть виявитись урядові постанови щодо експорту та імпорту товарів і послуг. До них, зокрема, можуть відноситись:
– постанови щодо валютного регулювання. Система валютного контролю за припли-вом і відпливом іноземної валюти в країну і з країни регулює міжнародний рух товарів, послуг і капіталу;
– ліцензування експорту і імпорту, імпортні та експортні квоти, експортні та імпортні мита, ембарго та інші інструменти торговельної політики; постанови, що стосуються стан-дартів якості, безпеки, патентів, торговельних марок, упаковки товарів та обсягу інформації, яка наводиться на упаковках.
Трансферний ризик – це ризик неможливості переказу коштів в країну експортера у зв’язку з валютними обмеженнями в країні покупця (імпортера) або з відсутністю валюти, або з відмовою уряду країни-імпортера в наданні цієї валюти з будь-яких інших причин.
Порівняно новою є функція економічної дипломатії, яка пов’язана із забезпеченням надходження іноземних інвестицій в економіку тієї чи іншої країни. За часів торговельної дипломатії такого поняття як іноземні інвестиції взагалі не існувало.
У сучасному світі практично всі країни залучені до процесів міжнародною співро-бітництва. Усталений економічний розвиток неможливий без ефективного використання пере-ваг від залучення прямих іноземних інвестицій (ПІІ) з-за кордону.
Важливою тенденцією, що визначає розвиток міжнародного ринку інвестицій і полег-шує міжнародну міграцію капіталу, є проведення національними урядами і міжнародними організаціями політики лібералізації міжнародного інвестиційного простору і вироблення уні-фікованих норм державного регулювання інвестиційних процесів. Вони містяться як у дво- сторонніх, так і в багатосторонніх міждержавних, регіональних угодах про захист і заохочення капіталовкладень, які діють в рамках міжнародних економічних організацій, зокрема, СОТ. До норм державного регулювання ПІІ можна віднести:
– надання державних гарантій як країною базування, так і приймаючою країною. Гарантією інвестицій на багатосторонньому рівні займається Агенція з гарантування інвес-тицій, створена під егідою Світового банку;
– врегулювання інвестиційних спорів;
– усунення подвійного оподаткування;
– страхування зарубіжних інвестицій;
– дипломатична і адміністративна підтримка. Наприклад, практикуються урядові пере-говори із зарубіжними партнерами про створення найбільш сприятливих умов за рубежем для національних інвесторів або запрошення представників міжнародного бізнесу до складу між-народних делегацій для обговорення економічних питань.
В умовах фінансової глобалізації інвестиційні ресурси переміщуються у відповідності з принципом господарської доцільності і концентруються в регіонах, де можна досягти най-більшої ефективності. Приплив ПІІ стає одним з ключових критеріїв статусу країни, успіш-ності її включення до світового господарства.
Темпи приросту залучених ПІІ на кінець 90-х років в цілому у світі різко приско-рились. Якщо в 1993–1996 рр. залучені інвестиції збільшувались в середньому на 20,2 % на рік, то в 1997–1999 рр. – на 34,1 %. У 2000 р. загальносвітовий обсяг ПІІ становив приблизно 1,1 трлн дол., однак у 2001 р. він скоротився більш, ніж у два рази – до 535 млрд дол., що стало найістотнішим зниженням за останні 30 років.
Основною тенденцією розвитку ринку ПІІ є підвищення частки розвинутих країн і зниження частки країн, що розвиваються. Так, у сфері імпорту інвестицій близько 73 % припадає на промислово-розвинуті країни, понад 24 % – на країни, що розвиваються, і менше 3 % – на країни Центральної і Східної Європи. У сфері експорту інвестицій розвинуті країни концентрують понад 90 %, країни, що розвиваються – 8 %, а країни Центральної і Східної Європи – менше 1 %. Основна частка загального обсягу вивозу (92%) і ввозу (80 %) інвестицій припадає на США, Європейський Союз та Японію [79].
Однак при здійсненні функцій економічної дипломатії необхідним є врахування не-однозначного впливу ПІІ на розвиток міжнародних економічних відносин, на стан світового виробництва країни-інвестора і країни-реципієнта.
Загальний економічний ефект ПІІ проявляється в тому, що переміщення інвестицій з однієї країни до іншої збільшує обсяг сукупного світового виробництва за рахунок більш ефективного перерозподілу і використання чинників виробництва. При цьому в країні, що вивозить капітал, доходи власників капіталу зростають, а доходи власників інших чинників виробництва (праці і землі) скорочуються. У країні, яка ввозить капітал, доходи власників капіталу зменшуються, а доходи власників інших чинників виробництва збільшуються.
На окремі приймаючі країни-інвестори ПІІ справляють як позитивний, так і нега-тивний вплив. У приймаючих країнах ПІІ справляють позитивний вплив на нагромадження капіталу, приносячи разом з інвестиціями нову технологію виробництва й управління, змен-шуючи розміри безробіття, стимулюючи внутрішню конкуренцію. Позитивно впливають ПІІ і на стан платіжного балансу, зменшуючи залежність країни від імпорту за рахунок внутріш-нього виробництва і на певний час скорочуючи дефіцит за поточними операціями. Негативний вплив ПІІ на приймаючі країни полягає у тому, що вони створюють небезпеку:
– залежності від впроваджуваної нової технології; відпливу розумів у дослідницькі центри головного підприємства в країні базування;
– придушення конкуренції; порушення трудового законодавства; збільшення імпорту товарів, необхідних ТНК;
– економічного і політичного втручання ТНК в діяльність уряду приймаючої країни.
Негативні наслідки ПІІ досить істотні, особливо для країн, що розвиваються, однак за умов нестачі інвестиційних ресурсів більшість приймаючих країн прагне залучити іноземний капітал шляхом надання податкових та інших пільг.
Для країни базування позитивний ефект ПІІ перевищує такі негативні наслідки, як втрата робочих місць для працівників, виведення з-під оподаткування частини прибутку ТНК, можливість втрати останніми конкурентних позицій на світовому ринку, внаслідок недостат-нього використання технологічних переваг. Для ТНК ПІІ є інструментом створення системи між-народного виробництва, розміщеного в багатьох країнах, але контрольованого з одного центру.
Отже, функцій економічної дипломатії є чимало. Однак всі вони ґрунтуються на створенні найкращих умов для участі країни в світовому економічному просторі, на мак-симальному врахуванні інтересів країни у співробітництві з різними суб’єктами міжнародних економічних відносин.