Професійно-психологічна підготовка працівників слідчих підрозділів

2.1.1. Поняття професійного становлення особистості

У психології розглядаються різні аспекти проблеми оцінки і формування професійної майстерності особового складу. Частину з них становлять аспекти психодіагностики і психологічної підготовки, у рамках яких порушувалися різні питання, наприклад, оцінки і формування психологічної готовності до діяльності в екстремальних ситуаціях. В основному вони розкривають загальні питання її здійснення на різних етапах професійного становлення працівників ОВС.

Правові засади професійного зростання особистості встановлюються низкою відомчих нормативних актів, зокрема: наказом МВС України від 13.04.2012 № 318 «Про затвердження Положення з організації професійної підготовки осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України», Програмою зміцнення кадрового потенціалу МВС на 2012-2016 роки, наказом МВС України від 22.12.2012 № 155 «Про затвердження Правил поведінки та професійної етики осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ України» та іншими.

Професійне становлення фахівця визначають як його професійний розвиток. Такому складному психологічному явищу, як розвиток, у науковій літературі приділяють достатньо велику увагу, його характеризують як незворотньо спрямовану закономірну зміну. Наприклад, Б. Г. Ананьєв зазначав, що розвиток, особливо особистісний, не зупиняється до моменту зупинення самого життя. Процес розвитку будь-якої системи нерозривно пов´язаний з її зміною, у ході якої відбувається зміна її станів. Отже, можна наголошувати, що змінюються ті параметри, які визначають стан системи.

Поняття «розвиток» у психології становить: по-перше, складний системно організований процес, який включає різні стадії, періоди, етапи, фази, сторони, рівні, що мають спіралеподібний та багатоступінчастий, дискретний і неперервний, диференційований та інтегрований характер; по-друге, перехід кількості в якість і навпаки, тенденцію руху від нижчого до вищого, що має повторювальний, спадковий і неповоротний характер; по-третє, розвиток, що відбувається в єдності боротьби протилежностей; по-четверте, вищий тип руху.

Отже, можна дати таке визначення поняття «професійне становлення фахівця»: це незворотньо спрямована закономірна зміна основних компонентів структури (формування професійно важливих якостей) особистості працівника, яка відбувається у процесі набуття професійної освіти та опанування ним професійною діяльністю, в даному випадку у системі ОВС, розвитку професіонала, реалізації професіоналізму, професійної самореалізації та самоактуалізації в цій діяльності.

Як показують результати аналізу наукової літератури, в останні роки проблема функціонування та розвитку особистості активно розробляється у психології професіоналізму та професійного розвитку. На думку багатьох дослідників, найбільш перспективним напрямком психологічного обґрунтування проблеми професіоналізму є її дослідження у нерозривному зв´язку з розвитком суб´єкта професійної діяльності. Цей аспект є принциповим, оскільки не особистість визначає діяльність, і не діяльність визначає особистість, а суб´єкт професійної діяльності знаходить оптимальне співвідношення її зовнішньої (показники ефективної діяльності та критерії її оцінювання) та внутрішньої (ставлення, готовність, умотивованість, особистісний смисл, цінності тощо) складових, чинників, детермінантів, усвідомлює необхідність творчості та водночас дотримання норм

регламентації, вимог нормативності та підтримання творчої природи особистості. Особистість, як суб´єкт, випрацьовує індивідуальний спосіб організації діяльності. Цей спосіб відповідає якостям особистості, її ставленню до діяльності (цілепокладанням, мотивації) і вимогам, об´єктивним характеристикам власне даного виду діяльності. Спосіб діяльності є більш-менш оптимальним інтегралом, композицією цих основних параметрів. Суб´єкт є інтегруючою, центральною, координуючою інстанцією діяльності. Він погоджує всю систему своїх індивідних, психофізіологічних, психічних і, врешті-решт, особистісних можливостей, особливостей з умовами та вимогами діяльності не парціально, а цілісно.

Такий підхід є, на нашу думку, методологічно обґрунтованим, оскільки особистість фахівця і його діяльність усвідомлюються, сприймаються і досліджуються в комплексі. Однак при цьому слід мати на увазі такий принциповий аспект: особистість не підпорядковується діяльності, а свідомо визначає її цілі, смисл, зміст, технології, засоби та результат, а за необхідності вносить до них певні необхідні корективи - це процес саморегуляції особистості фахівця.

Саморегуляція професійної діяльності конкретного фахівця безпосередньо залежить від його особистісних якостей, психічних процесів (насамперед когнітивних) і професійного досвіду, що виявляється у професіоналізмі діяльності. Наприклад, у концепції професійного розвитку й психології професіоналізму Е. Ф. Зеєра зазначається, що характеристики особистості істотно впливають на результат діяльності саме в процесі її професіоналізації.

Зрозуміло, що поняття «професіонал» і «професіоналізм» знаходяться у безпосередньому взаємозв´язку, взаємозалежності та взаємозумовлені. Професіонал найчастіше розглядається, на думку А. К. Маркової, як фахівець, який виконує будь-яку професійну діяльність. Таке визначення професіонала хоча і є досить поширеним, усе ж достатньо дискусійне, особливо у зв´язку з необхідністю встановлення розбіжностей між фахівцем і професіоналом як ідеалом фахівця, що виявляє фахово-професійну майстерність у вирішенні фахових завдань, або ж як конкретним фахівцем найвищого рівня фахово-професійного розвитку. В останні роки сформулювалося дещо скоректоване визначення професіонала як особи, яка успішно адаптується до професії й вільно володіє психологічними засобами праці. Відзначається, що при вдалому виборі професійної діяльності особа накопичує такий професійний досвід, що об´єкт праці стає для неї максимально зрозумілим, а професійна діяльність виконується «граючи».

«Професіонал - працівник, який, окрім знань, умінь, якостей і досвіду, має також певну компетенцію, здатність до самоорганізації, відповідальність і професійну надійність.

Професіонал здатний знайти проблему, сформулювати завдання і визначити спосіб його вирішення», - вважає Е. Ф. Зеєр. У професійній педагогіці поняття «професіоналізм» розуміється як здатність до компетентного виконання функціональних обов´язків, набута в ході навчальної і практичної діяльності; рівень майстерності та мистецтва в певному виді занять, який відповідає рівню складності завдань, що вирішуються.

У психології праці це поняття трактується не тільки як вищий рівень знань, умінь і результатів людини в даній сфері діяльності, але й як певна система організації її свідомості і психіки.

У психології професійного розвитку поняття «професіоналізм» розуміється як інтегральна якість (новоутворення) суб´єкта праці, яка характеризує продуктивне виконання професійних завдань, обумовлена творчою самодіяльністю і високим рівнем професійної самоактуалізації, а професіоналізація - це професійний розвиток (професіогенез) суб´єкта, який адекватний змісту і вимогам професійної діяльності.

Центральною категорією, яка відображає професіоналізацію особистості, тобто розкриває цілі, зміст й основні етапи взаємодії особистості та професії, поступове набуття особистістю фахового досвіду, вдосконалення фахових теоретичних знань, практичних навичок і вмінь, професійно важливих якостей, є професійний розвиток. Під цією категорією також розуміють зміни психіки в процесі опанування та здійснення професійно- освітньої, професійної діяльності. Початок професійного розвитку пов´язується з моментом вибору людиною професії та включення в процес її освоєння.

Ця категорія є однією з провідних у психології праці та розкриває професійне дозрівання, формування, саморозвиток і самовдосконалення суб´єкта праці. Проблему професійного розвитку активно досліджували та продовжують досліджувати. Аналіз результатів наукових досліджень і змісту різних праць показує методологічну спільність підходів до розуміння сутності професійного розвитку. Основні відмінності, що існують у їх підходах, подано у табл. 2.1.

Таблиця 2.1. Методологічні підходи до професійного розвитку

Форми професійного розвитку

Об’єкт

розвитку

Основа професійного розвитку

1

Професійне становлення

Особистість

Соціум, провідна діяльність

2

Професіоналізація

Суб’єкт діяльності

Рівні успішного виконання діяльності

3

Особистісно-професійний розвиток

Зріла особистість

Самоактуалізація

У своєму дослідженні А. К. Маркова як критерій виокремлення етапів становлення професіонала вибрала рівні професіоналізму особистості. Вона виділяє 5 рівнів і 9 етапів:

1) допрофесіоналізм, на якому відбувається первинне ознайомлення з професією;

2) професіоналізм, який складається з трьох етапів:

- адаптація до професії;

- самоактуалізація у професії;

- вільне володіння професією у формі майстерності;

3) суперпрофесіоналізм, який також складається з трьох етапів:

- вільне володіння професією у формі творчості;

- опанування низкою суміжних професій;

- творче самопроектування себе як особистості;

4) непрофесіоналізм - виконання праці за професійно деформованими нормами на тлі деформації особистості;

5) після професіоналізм - завершення професійної діяльності.

У процесі професіоналізації працівників суттєвим є те, що об´єктом розвитку є суб´єкт професійної діяльності, який у залежності від успішності виконання діяльності проходить чотири стадії професіоналізації: профадаптації; первинної професіоналізації; вторинної професіоналізації; майстерності.

Отже, провідне значення в професіоналізації відводиться професійній діяльності, в здійсненні якої виокремлюють репродуктивний, евристичний і творчий рівні.

Характер кардинальних змін у суб´єктних, особистісних, когнітивних, рефлексивних, операційних та інших рисах, якостях і проявах працівника у процесі його професійного розвитку дозволяє виокремити два основних етапи:

- перший: формування загальних передумов до професійної діяльності (завершується шкільним віком);

- другий: власне професійний розвиток суб´єкта професійної діяльності, який розпочинається на етапі одержання працівником професійної освіти. На цьому етапі формуються, розвиваються, вдосконалюються, змінюються та наповнюються новим змістом (інколи суттєво) основні складові цього розвитку: «професійна свідомість», «професійна самосвідомість»,

«професійно важливі якості», «професійні мотиви», «професійні настанови», «професійна рефлексія» та ін.

Для виявлення інтегральної якості суб´єкта на різних стадіях професійного розвитку запропоновано чотири показники:

1) конкретизація системи «людина і професія» для кожної стадії розвитку, яка задається рамками якісної специфікації тих чи інших складових професійної діяльності;

2) визначення основного завдання, яке вирішує суб´єкт на даній стадії;

3) виокремлення провідної суперечності, яку розв´язує суб´єкт на даній стадії;

4) ступінь (рівень) професіоналізму суб´єкта.

На стадії професійної адаптації інтегральна якість працівника ОВС може бути розкрита таким чином:

- система, в якій відбуваються різні зміни, це «особистість працівника ОВС і його професійна діяльність» як конкретизація системи «людина і професія»;

- основне завдання, яке вирішує працівник як суб´єкт професійної діяльності, - це практичне опанування знаннями, вміннями, навичками, методиками, технологіями та організаційними формами професійного навчання у конкретному навчальному закладі МВС, особистісна, професійна, соціально-психологічна, психологічна та психофізіологічна адаптація до умов професійної діяльності;

- основна суперечність - між нормативними, психолого- педагогічними та фаховими вимогами до професійної діяльності і тим, що набуто працівником у процесі професійної підготовки, діяльності та життєдіяльності;

- ступінь професіоналізації фіксується в поняттях «новачок», «молодий фахівець», «досвідчений фахівець», «зрілий професіонал», «професійна майстерність», «справжній майстер своєї справи».

На стадії ідентифікації працівника ОВС із професією міліціонера інтегральна якість може бути розкрита таким чином:

- система «особистість і професійний світ», тобто конкретизація та наповнення індивідуальним змістом взаємин «особистість працівника і професійна діяльність у системі ОВС»;

- основне завдання, яке вирішує працівник ОВС як суб´єкт професійної діяльності, - це освоєння, прийняття (частково або повністю) та часткове відтворення ідеалів, цінностей, настанов, норм, принципів, традицій, етикету тощо професійної діяльності в системі ОВС (формування і наповнення індивідуальним змістом професійної Я-концепції);

- основна суперечність - між ідеалами, цінностями, настановами, нормами, принципами, традиціями, етикетом тощо професійної діяльності в системі ОВС та їх прийняттям (частковим, вибірковим, повним) працівником.

Основними психологічними показниками професіоналізму у правоохоронній діяльності є, на нашу думку, такі:

- суб´єктність працівника ОВС як суб´єкта професійної діяльності;

- високий рівень фахової кваліфікації та професійної компетентності;

- розвиненість суб´єктних, особистісних і професійно важливих якостей і рис (внутрішня мотивація, організованість, працездатність, мобілізованість, відповідальність, професійна суб´єктність, комунікативність, емпатичність, рефлексивність тощо), які сприяють успішній професійній діяльності в ОВС;

- володіння сучасними технологіями та методиками вирішення професійних завдань;

- низький рівень залежності у професійній діяльності від зовнішніх чинників;

- гуманність, продуктивність чи результативність та ефективність діяльності.

Узагальнення результатів психологічних досліджень особливостей професіоналізму працівника ОВС у діяльності дозволяє відмітити суттєві позитивні зміни, що відбуваються в особистості у процесі набуття професіоналізму. Зокрема такі:

- збагачення та постійне наповнення новим змістом професійної спрямованості особистості працівника (розширення інтересів і системи потреб, актуалізація мотивів досягнення, розвиток мотивації самореалізації та саморозвитку в професійній діяльності);

- збагачення фахового досвіду, підвищення фахової кваліфікації (розвиток професійної компетентності, формування нових фахових навичок і вмінь, оволодіння сучасними методиками та технологіями вирішення професійних завдань, проблемних професійних ситуацій);

- розвиток складних спеціальних здібностей, пізнавальних процесів, насамперед, теоретичного і практичного мислення, професійної уваги, пам´яті, спостережливості; розвиток професійно важливих якостей, що визначаються специфікою професійної діяльності в ОВС;

- постійний розвиток особистісної, професійної та психологічної готовності працівника ОВС до професійної діяльності.

Таким чином, професійне становлення працівника ОВС, професійний розвиток - це мета, сенс і цінність його професійної культури;

- професійний розвиток - це складний і багатогранний процес, який складається із суб´єктного, особистісного та професійного розвитку, детермінований, як правило, соціально- економічними, професійно-технологічними, віковими, особис- тісними, провідними індивідуально-психологічними та професійно важливими потребами, якостями та рисами;

- професійний розвиток - це результат постійного пошуку працівником відповіді щодо сутності суперечностей (зовнішніх та внутрішньоособистісних), які постійно виникають у професійній діяльності, та намагання їх врівноважити та вирішити;

- професійний розвиток - це необхідна умова ефективної професійної діяльності працівника ОВС;

- професійний розвиток - це необхідна умова особистісної та професійної самоактуалізації працівника у професійній діяльності;

- персональний професійний розвиток має свою межу і пов´язаний з подоланням працівником зовнішніх і внутрішніх психологічних бар´єрів.

Кризи професійного становлення особистості ще не стали предметом пильного вивчення психологів. Кризи ж психічного розвитку, вікові та життєві кризи широко представлені у психологічних дослідженнях. Перед розглядом криз професійного становлення проведемо короткий аналіз інтерпретації різних криз особистості.

У вітчизняній психології ретельно досліджені кризи дитинства. Зазвичай виділяють кризу першого року життя, кризу 3 років, кризу 6-7 років і підліткову кризу 10-12 років. Форма, тривалість і гострота переживання криз помітно розрізняються в залежності від індивідуально-типологічних особливостей дитини, соціальних умов, особливостей виховання в сім´ї та педагогічної системи в цілому.

Кризи дитинства виникають у процесі переходу дітей на новий віковий щабель і пов´язані із розв´язанням іноді гострих суперечностей між сформованими у них формами взаємин з оточуючими людьми, а також із віковими фізичними та психологічними можливостями і домаганнями. Негативізм, упертість, примхливість, стан підвищеної конфліктності - характерні поведінкові реакції дітей у період кризи. Досліджуючи біографічні кризи особистості, Р. А. Ахмеров вказує на події та відносини між ними як фактори, що обумовлюють кризи. В залежності від міжподійних відносин він виділяє наступні кризи:

- криза нереалізованості - суб´єктивне негативне переживання життєвої програми;

- криза спустошеності - душевна втома і переживання відсутності досягнень;

- криза безперспективності - відсутність перспектив професійного зростання, реальних планів на майбутнє.

Автор не пов´язує ці кризи з віком людини, на його думку, вони визначаються суб´єктивними переживаннями. В індивідуальному житті людини основні кризи зустрічаються в різних варіантах: спустошеність + безперспективність;

нереалізованість + спустошеність + безперспективність. Такі поєднання криз досить важко переживаються людиною, і вихід може бути деструктивним, аж до суїциду.

Розробляючи категорії віку, В. І. Слободчиков обрав підставою його періодизації поняття людської спільноти, всередині якої формуються здібності людини, які дозволяють їй входити і виходити із різноманітних спільнот, тобто бути самобутнім. Початок кожного вікового етапу - це завжди нове «народження», перехід у нову форму життя. Автор підкреслює, що послідовна зміна щаблів - це не просто умовне членування безперервного процесу еволюції, а перш за все зміна режиму індивідуального життя як криза самітності та ідентичності. Відповідно він виділяє дві групи криз: 1) кризи «народження» («так жити не можна»);

2) кризи розвитку («хочу бути як ти») і пошук нових способів самовизначення. Розрив, протиріччя між актуальною і потенційною формами спільного існування і утворюють, на думку В.І. Слободчикова, явище кризи.

Життєві кризи є предметом пильної уваги зарубіжних психологів Ш. Бюлер, Б. Лівехуда, Е. Еріксона та ін. Поділяючи людське життя на періоди, стадії, вони звертають увагу на труднощі переходу від однієї стадії до іншої. При цьому підкреслюються особливості кризових явищ у жінок і в чоловіків, аналізуються фактори, які ініціюють кризи. У залежності від наукової орієнтації одні дослідники вбачають причини криз у біологічному розвитку людини, звертають увагу на сексуальні вимірювання, інші більшого значення надають соціалізації особистості, треті - духовному, моральному становленню.

Широку популярність в 1980-і роки у США здобула книга американської журналістки Гейл Шінхі «Передбачувані кризи в житті дорослої людини» (1976). Вона виділяє чотири кризи:

1) «виривання коренів», емансипації від батьків (16 років);

2) максимальних досягнень (23 роки);

3) корекції життєвих планів (30 років);

4) середини життя (37 років) - найбільш важка, рубіжна.

Психолог Е. Еріксон висунув постулат, що кожен віковий етап

має свою точку напруги - кризу, викликану конфліктом розвитку «Я» особистості. Людина стикається з проблемою відповідності внутрішніх і зовнішніх умов існування. «Кожна наступна стадія ... є потенційною кризою внаслідок радикальної зміни перспективи. Слово «криза» ... вживається в контексті уявлень про розвиток для того, щоб виділити не загрозу катастрофи, а момент зміни, критичний період підвищеної вразливості і збільшених потенцій і, внаслідок цього, онтогенетичне джерело можливого формування доброї чи поганої адаптації».

Життєвий шлях Е. Еріксон розділив на вісім стадій, надавши їх якісний опис (див. табл. 2.2). Відповідно до виділених вікових щаблів він обґрунтував основні кризи психосоціального розвитку, вказав два можливих виходи з кожної вікової кризи і назвав сильну сторону особистості, яка зміцнюється в разі успішного вирішення вікової проблеми.

Таблиця 2.2. Виходи з вікових криз

Стадія

Психосоціальний розвиток

Сильна сторона особистості

1

Новонародженість (01 рік)

Базова віра та надія проти базової безнадії (довіра - недовіра)

Надія

2

Раннє дитинство (13 роки)

Самостійність проти відчуття провини та страху осуду (автономія - сором, сумнів)

Сила волі

3

Вік гри (3-6 років)

Особиста ініціатива проти відчуття провини і страху осуду (ініціативність - відчуття провини)

Цілеспрямованість

4

Молодший шкільний вік (6-12 років)

Підприємливість проти відчуття неповноцінності (працелюбство - відчуття неповноцінності)

Компетентність

5

Підлітковий вік - рання юність (12-19 років)

Ідентичність проти змішення ідентичності (егоідентичність - рольове змішення)

Вірність

6

Юність (20-25 років)

Інтимність проти ізоляції (інтимність - ізоляція)

Любов

7

Дорослість (26-64 років)

Продуктивність проти застою, зануреності в себе (продуктивність - застій)

Піклування

8

Старість

(65 років - смерть)

Цілісність, універсальність проти відчаю (егоінтеграція - відчай)

Мудрість

Підставою періодизації криз психосоціального розвитку в Е. Еріксона є поняття «ідентичність» та «самоідентичність». Потреба бути самим собою в очах значущих інших і у власних

очах визначає рушійні сили розвитку, а протиріччя між ідентичністю та самоідентичністю обумовлюють кризи і напрямки розвитку на кожному віковому щаблі.

Короткий аналіз досліджень криз особистості свідчить про відсутність їх загальноприйнятої класифікації. Нерідко одні й ті самі кризові явища називають по-різному. Тому необхідна типологія криз особистості.

У вітчизняній психології велике значення надавалося дослідженню криз психічного розвитку. Розвиток кризових явищ спостерігається у певні відносно короткочасні періоди. Проте вони ніяк не ініціюються віком. Вік - лише фон, на якому виявляється криза, головне - перебудова, зміна соціальної ситуації і провідної діяльності. І звичайно, кризи психічного розвитку не обмежуються періодом дитинства. Соціальна ситуація розвитку і провідна діяльність змінюються і за межами дитячого віку.

Таким чином, кризи психічного розвитку - це перехід на інші стадії розвитку, що характеризується зміною соціальної ситуації, зміною провідної діяльності та виникненням психологічних новоутворень.

Із 14-16 років зміна провідної діяльності та соціальної ситуації продовжує ініціювати виникнення криз психічного розвитку. Оскільки провідною діяльністю дорослої людини стає навчально-професійна і професійна, доцільно називати ці кардинальні зміни кризами професійного розвитку особистості. Вирішальне значення у виникненні цих криз належить зміні і перебудові провідної діяльності. Різновидом професійних криз є творчі кризи, обумовлені творчою неспроможністю, відсутністю значних досягнень, професійною безпорадністю. Ці кризи вкрай тяжкі для представників творчих професій: письменників, режисерів, акторів, архітекторів, винахідників та ін.

Друга група криз - вікові. Вік - це в першу чергу біологічний фактор, обумовлений дозріванням, перебудовою, старінням організму людини. Враховуючи гетерохронність розвитку людини, правомірно вважати вікові зміни, які породжуються біологічним розвитком, самостійним фактором, що детермінує вікові кризи. Ці кризи відносяться до нормативних процесів, необхідних для нормального поступового ходу особистісного розвитку.

Наступну групу криз обумовлюють внутрішньоособистісні зміни: перебудова свідомості, неусвідомлені враження,

інстинкти, ірраціональні тенденції - все те, що породжує внутрішній конфлікт, неузгодженість психологічної цілісності. Це кризи невротичного характеру. Вони традиційно є предметом дослідження психоаналітичних шкіл.

Поряд із названими групами психологічних криз існує ще один пласт кризових явищ, зумовлених значними різкими змінами умов життя. Детермінантами цих життєвих криз стають такі важливі події, як закінчення навчального закладу, працевлаштування, одруження, народження дитини, зміна місця проживання, вихід на пенсію та інші зміни індивідуальної біографії людини. Ці зміни соціально-економічних, часових і просторових обставин супроводжуються значними суб´єктивними труднощами, психічною напруженістю, перебудовою свідомості і поведінки.

Варто виділити ще одну групу криз, які обумовлені критичними обставинами життя: драматичними, а іноді й трагічними подіями. Ці фактори мають руйнівне, часом катастрофічне значення для людини. Відбувається кардинальна перебудова свідомості, перегляд ціннісних орієнтацій і сенсу життя взагалі. Ці кризи протікають на межі людських можливостей і супроводжуються граничними емоційними переживаннями. їх викликають такі ненормативні події, як втрата працездатності, інвалідність, розлучення, змушене безробіття, міграція, несподівана смерть близької людини тощо. Ця група умовно названа критичними кризами.

Перші три групи психологічних криз мають відносно виражений хронологічний, віковий характер. Вони є нормативними, всі люди їх переживають, але рівень вираженості кризи не завжди набуває характеру конфлікту. Домінуюча тенденція нормативних криз - конструктивна, що розвиває особистість.

Другі три групи життєвих криз мають ненормативний, імовірнісний характер. Час настання, життєві обставини, сценарії, учасники кризи є випадковими. Ці кризи виникають внаслідок збігу обставин, і вихід із таких криз є проблематичним. Іноді він буває деструктивним, і тоді суспільство отримує циніків, маргіналів, бомжів, алкоголіків, самогубців. Розглянуті шість груп криз у житті кожної людини переплетені, і коли окремі з них співпадають, то кризи протікають дуже гостро, конфліктно.

Предметом нашого аналізу є кризи професійного розвитку, а проведений типологічний аналіз дозволить розглядати їх на фоні інших криз.

Критичні події - це поворотні моменти індивідуального життя людини, що супроводжуються значними емоційними переживаннями. Усі професійно обумовлені критичні події можна умовно поділити на три групи:

- нормативні, що обумовлені логікою професійного становлення та життя людини: закінчення школи, утворення сім´ї тощо;

- ненормативні, що характеризуються випадковими або несприятливими обставинами: розпад сім´ї, невдалий вступ до вищого навчального закладу тощо;

- екстраординарні (наднормативні), що відбуваються внаслідок прояву сильних емоційно-вольових зусиль особистості: інноваційна ініціатива, самовільне закінчення навчання, зміна професії тощо.

Критичні події можуть мати дві модальності: позитивну та негативну. Модальність подій визначається способами емоційного реагування на зміну життєвих (професійних) обставин і труднощі. Одна й та сама подія для двох людей може мати різну модальність. Події позитивної модальності називають епічними, а негативної - інцидентами.

Переживання критичних подій призводить, як правило, до прийняття життєво та професійно важливих рішень, які прийнято називати вчинками. Зміст вчинку визначається менталітетом, позицією, особистісними змістами і цінностями людини, кардинально змінює темп і траєкторію професійного становлення.

Детальніше розглянемо чинники, що детермінують кризи професійного розвитку. Детермінантами можуть виступати поступові якісні зміни способів виконання діяльності. На стадії первинної професіоналізації настає момент, коли подальший еволюційний розвиток діяльності, формування її індивідуального стилю стають неможливими без корінної ломки нормативно схвалюваної діяльності. Людина повинна зробити професійний вчинок, виявити наднормативну активність або змиритися.

Наднормативна професійна активність може виразитися у переході на новий освітньо-кваліфікаційний або творчий рівень виконання діяльності.

Іншим фактором, який ініціює кризи професійного становлення, може стати зростаюча соціально-професійна активність особистості внаслідок її незадоволеності своїм соціальним і професійно-освітнім статусом. Соціально- психологічна спрямованість, професійна ініціатива, інтелектуально-емоційна напруженість нерідко ведуть до пошуку нових способів виконання професійної діяльності, шляхів її вдосконалення, а також до зміни професії або місця роботи.

Факторами, що породжують професійні кризи, можуть виступати соціально-економічні умови життєдіяльності людини: ліквідація підприємства, скорочення робочих місць, незадовільна зарплата, переїзд на нове місце проживання та ін.

Факторами, що обумовлюють кризу професійного розвитку, стають вікові психофізіологічні зміни: погіршення стану здоров´я, зниження працездатності, послаблення психічних процесів, професійна втома, інтелектуальна безпорадність, синдром «емоційного згоряння» і т. д.

Професійні кризи нерідко виникають у випадках зміни посади, участі у конкурсах на заміщення вакантної посади, атестації і тарифікації фахівців.

Нарешті, фактором тривалої кризи може стати повне занурення в професійну діяльність.

Кризи професійного розвитку можуть ініціюватися змінами життєдіяльності (зміна місця проживання; перерва в роботі, пов´язана з доглядом за малолітніми дітьми; «службовий роман» тощо).

Кризові явища нерідко супроводжуються нечітким усвідомленням недостатнього рівня своєї компетентності і професійною безпорадністю. Іноді спостерігаються кризові явища за професійної компетентності більш високого рівня, ніж потрібно для виконання нормативної роботи. Як наслідок виникає стан професійної апатії і пасивності.

У ході аналізу вікових криз Л. С. Виготський виділив три фази: передкритичну, власне критичну і посткритичну. На його думку, в першій фазі відбувається загострення суперечності між суб´єктивною і об´єктивною складовими соціальної ситуації розвитку; в критичній фазі це протиріччя починає виявлятися в поведінці і діяльності; у посткритичній - протиріччя вирішується шляхом утворення нової соціальної ситуації розвитку.

На ґрунті цих положень можна аналізувати кризи професійного розвитку особистості.

  1. Передкритична фаза виявляється в незадоволеності існуючим професійним статусом, змістом діяльності, способами її реалізації, міжособистісними відносинами. Ця незадоволеність не завжди чітко усвідомлюється, але виявляється в психологічному дискомфорті на роботі, дратівливості, невдоволенні організацією, оплатою праці, керівниками і т. п.
  2. Критична фаза відрізняється усвідомленою незадоволеністю реальною професійною ситуацією. Намічаються варіанти її зміни, програються сценарії подальшого професійного життя, посилюється психічна напруженість. Протиріччя збільшуються, і виникає конфлікт, який стає ядром кризових явищ.

Аналіз конфліктних ситуацій у кризових явищах дозволяє виділити наступні типи конфліктів професійного розвитку особистості:

- мотиваційний, обумовлений втратою інтересу до навчання, роботи, втратою перспектив професійного зростання, дезінтеграцією професійних орієнтації, установок, позицій;

- когнітивно-діяльнісний, що детермінований незадоволеністю змістом і способами здійснення навчально-професійної і професійної діяльності;

- поведінковий, зумовлений суперечностями у міжособи- стісних відносинах в первинному колективі, незадоволеністю своїм соціально-професійним статусом, становищем у групі, рівнем зарплати і т. п.

Конфлікт супроводжується рефлексією, ревізією навчально-професійної ситуації, аналізом своїх можливостей і здібностей.

3. Вирішення конфлікту приводить кризу в посткритичну фазу. Способи вирішення конфліктів можуть мати конструктивний, професійно нейтральний і деструктивний характер. Конструктивний вихід із конфлікту припускає підвищення професійної кваліфікації, пошук нових способів виконання діяльності, зміну професійного статусу, зміну місця роботи та перекваліфікацію.

Такий шлях подолання кризи вимагає від особистості прояву наднормативної професійної активності, скоєння вчинків, які прокладають нове русло для її професійного розвитку.

Професійно-нейтральне ставлення особистості до криз призводить до професійної стагнації, байдужості та пасивності. Особистість прагне реалізувати себе поза професійною діяльністю: у побуті, різного роду хобі, садівництві і т. п.

Деструктивні наслідки криз виявляються у професійній апатії, пияцтві, неробстві тощо.