Господарське право України. Частина 2
§ 2. Договір перевезення
Перевезення - один із видів підприємницької діяльності, яка не супроводжується створенням яких-небудь предметів матеріального світу. Основний економічний ефект, який сторони одержують у результаті транспортної діяльності, - це переміщення вантажів, пасажирів, багажу й пошти.
Згідно із ст. 21 Закону України «Про транспорт» єдину транспортну систему України становлять: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен); промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт і шляхи сполучення загального користування.
У главі 64 ЦК України міститься перелік договорів, що опосередковують відносини з перевезення вантажів, пасажирів, багажу та пошти. Ними визнано наступні договірні конструкції: договір перевезення вантажу (ст. 307 ГК України, ст. 909 ЦК України), договір перевезення пасажирів і багажу (ст. 910 ЦК України), договір чартеру (фрахтування) (ст. 912 ЦК України).
У ЦК України поряд із традиційними договорами перевезення вантажу, пасажира та багажу, пошти виділено й інші договори, спрямовані на надання транспортних послуг, зокрема договір чартеру (фрахтування) (ст. 912 ЦК України), договір перевезення транспортом загального користування (ст. 915 ЦК України). Окрім того, ст. 312 ГК України та ст. 913 ЦК України закріплено положення про здійснення перевезення кількома видами транспорту за єдиним транспортним документом (пряме змішане сполучення). Причому взаємини організацій різних видів транспорту визначаються за домовленістю між ними, що набуває на практиці переважно форми договору. Прикладом такого договору є вузлова угода, згідно з якою пункти перевалки (залізничні станції, порти) зобов’язуються за плату переміщати вантажі з одного виду транспорту на інший з метою продовження процесу доставки вантажу. Така позиція законодавця наводить на припущення, що в ст. 913 ЦК України передбачено можливість укладення договору перевезення, на підставі якого виникає зобов’язання з багатьма особами на стороні перевізника (співперевізниками).
Окремі договори, що застосовуються в транспортній сфері, можливо кваліфікувати як змішані договори. До них, зокрема, належать договір чартеру (фрахтування) судна на певний час та договір морського круїзу.
Поділ договорів перевезення на види здійснюється за різними класифікаційними підставами. Залежно від виду транспорту, яким здійснюється перевезення, розрізняють договори перевезення залізничним, автомобільним, повітряним, морським і внутрішнім водним (річковим) транспортом. Залежно від об’єкта перевезення в нормативному порядку виділяють договори перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти. Залежно від мети договору перевезення розрізняють: договори, спрямовані на перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти до пункту призначення (наприклад, договір перевезення пасажира та багажу); договори, спрямовані на забезпечення перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти (наприклад, договір про подачу й збирання вагонів); договори, спрямовані на організацію перевезень вантажу, пасажирів, багажу, пошти (наприклад, договір про надання транспортних засобів та пред’явлення вантажу для перевезення). В юридичній літературі наводяться й інші види договорів перевезення. Отже, в сучасних умовах формування системи господарсько-правових договорів, спрямованих на надання транспортних послуг, має відповідне законодавче та наукове підґрунтя.
Отже, відомі законодавству договори, що опосередковують процес перевезення, становлять єдину систему договорів, предметом яких є надання послуг. Усю систему таких договірних конструкцій запропоновано поділити на два види: основні й допоміжні. Основні опосередковують головну сферу взаємовідносин перевізників і клієнтури (договори про перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти), допоміжні - нормальну організацію перевізного процесу (договори про організацію перевезень, транспортного експедирування тощо).
Основними нормативно-правовими актами, що визначають загальні умови перевезення, є: ЦК України, ГК України, Повітряний кодекс України, КТМ України, Закон України «Про транспорт», Закон України «Про залізничний транспорт», Закон України «Про автомобільний транспорт», СЗ України.
Згідно із ст. 909 ЦК України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. На відміну від зазначеної статті, визначення договору перевезення, що міститься в ст. 307 ГК України, містить ще й посилання на «встановлений законодавством чи договором строк», протягом якого повинні бути надані послуги з перевезення вантажу.
Перевізником може виступати тільки суб’єкт підприємницької діяльності, основним видом діяльності якого є перевезення вантажів (залізниця, морське пароплавство, автогосподарство, річкове пароплавство, а також фізичні особи, які мають право на експлуатацію перевізних транспортних засобів). Як відправник може виступати будь-яка особа - фізична або юридична.
Крім перевізника та відправника, учасником перевезення є також одержувач вантажу. Одержувачем може бути або сам відправник, або інша особа, зазначена останнім у перевізних документах. З огляду на те, що одержувач за договором перевезення набуває певного обсягу прав та обов’язків, якщо відправник не є одночасно й одержувачем вантажу, такий договір розглядається як договір на користь третьої особи.
Договір перевезення вантажів є двостороннім, оплатним і реальним. Послуга за перевезення вантажу надається за плату, при цьому обидві сторони наділяються взаємними правами та обов’язками (оплатний і двосторонній). Крім того, досліджуваний договір вважається укладеним з моменту здачі вантажу перевізнику (реальний).
Згідно із ст. 307 ГК України, п. 23 СЗ України та ст. 134 КТМ України договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі. Так, на залізничному, повітряному і внутрішньому водному транспорті договір перевезення укладається шляхом оформлення накладної, яка є основним перевізним документом, де зазначено всі умови перевезення, а саме: найменування і місцезнаходження сторін договору; найменування вантажоодержувача; найменування і кількість вантажу; умови з перевезення і строки перевезення; назва місць навантаження й розвантаження; вартість перевезення тощо.
Згідно із ст. 308 ГК України, п. 23 СЗ України та ст. 98 Повітряного кодексу України договір перевезення вантажів вважається укладеним з моменту здачі відправником перевізникові вантажу разом з накладною. Прийняття вантажу для перевезення засвідчується на накладній календарним штемпелем перевізника і видачею ним відправникові квитанції (п. 67 Статуту внутрішнього водного транспорту СРСР). З цього моменту всі умови, закріплені у накладній, стають умовами договору перевезення. На залізничному і внутрішньому водному транспорті під час прийняття вантажу для перевезення разом з накладною оформлюється дорожня відомість і вантажна квитанція. Дорожня відомість має певне правове значення: а) засвідчує факт видачі вантажу одержувачеві і б) є документом, на підставі якого провадяться розрахунки з провізної плати, штрафів за прострочення доставки вантажу та інших зборів. Вантажна квитанція видається відправникові як посвідчення прийняття вантажу для перевезення. У випадку втрати вантажу така квитанція надає право відправникові або одержувачеві пред’явити претензію й позов до перевізника про відшкодування вартості втраченого вантажу, а також інші права під час здійснення перевізного процесу.
На автомобільному транспорті договір перевезення оформляється товарно-транспортною накладною, яка за своїм змістом не відрізняється від накладної, що оформляється на інших видах транспорту (п. 1 та 16.10 Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні). До документів, які підтверджують перевезення вантажів таким видом транспорту, належить також подорожній лист вантажного автомобіля.
Договір перевезення вантажу укладають шляхом зустрічних дій обох сторін: подачі перевізником транспортного засобу і пред’явлення відправником вантажу разом із заповненим на кожну відправку транспортним документом (наприклад накладною). У ньому зазначаються головні умови договору перевезення: найменування сторін, характеристика вантажу, дата прийняття його до перевезення тощо.
Основні права та обов’язки перевізника і вантажовідправника за договором перевезення визначено ст. 909 ЦК України та ст. 307 ГК України. Зокрема, перевізник зобов’язаний: доставити ввірений йому вантаж в обумовлений пункт призначення; забезпечити схоронність вантажу та здійснити доставку його в зазначений термін; видати вантаж зазначеному в накладній одержувачеві, виконати вказівку відправника або одержувача вантажу про переадресування доставки вантажів, особливо це стосується перевезення вантажів у прямому або у прямому змішаному, в тому числі й міжнародному, сполученні.
Проте належне виконання договору перевізником обумовлене додержанням ним ряду умов, що є похідними із договору або безпосередньо зі статуту (кодексу) і є необхідними для нормального початку та завершення перевізного процесу. Це, зокрема, стосується стану перевізних засобів. Перевізник повинен подавати під навантаження справні вагони і контейнери, придатні для перевезення певного вантажу, очищені від залишків вантажу і сміття, а в разі потреби - промиті та продезінфіковані. Придатність вагонів для перевезення вантажу визначає відправник, засобами якого здійснюється завантаження, або залізниця, якщо завантаження здійснюється засобами залізниці, а придатність контейнерів, цистерн і бункерних напіввагонів - відправник.
У разі морських перевезень вантажів перевізник згідно із ст. 143 КТМ України повинен заздалегідь, до початку рейсу, привести судно в мореплавний стан: забезпечити технічну придатність судна до плавання, належним чином спорядити його, укомплектувати екіпажем і забезпечити всім необхідним, а також привести трюми та всі інші приміщення судна, де перевозиться вантаж, у такий стан, який забезпечував би приймання, перевезення та збереження вантажу. Аналогічні обов’язки перевізника передбачаються правилами, що діють на річковому та автомобільному транспорті.
Перевізник повинен забезпечити цілісність і схоронність прийнятого до перевезення вантажу. Цей обов’язок виникає з моменту одержання перевізником вантажу і до видачі його одержувачеві у пункті призначення. Порушення перевізником цього обов’язку призводить до відповідальності за втрату, недостачу, псування чи пошкодження вантажу. Забезпечення цілісності і схоронності вантажу включає також додержання особливих правил перевезення, що стосуються певних видів вантажів. Зокрема, вантаж, який швидко псується під час перевезення, потребує додержання температурного режиму. На автомобільному транспорті контроль за температурним режимом здійснюють контрольно-пропускні пункти автотранспортних організацій, що відображається у листі контрольних перевірок.
Перевізник повинен своєчасно виконати свій обов’язок з доставки вантажу до пункту призначення та видачі його одержувачеві. Строки доставки встановлюють транспортні статути (кодекси) або правила перевезення. Якщо строк доставки у зазначеному порядку не встановлений, сторони за ч. 1 ст. 938 ЦК України мають право визначити його у договорі. В разі перевезень у прямому змішаному сполученні строки доставки вантажів установлюють за сукупністю строків доставки їх залізничним та іншими видами транспорту і обчислюють на основі чинних на цих видах транспорту правил обчислення строків доставки (ст. 171 Статуту внутрішнього водного транспорту СРСР, ст. 118 САТ України).
Крім зазначеного, перевізник у пункті призначення зобов’язаний видати вантаж одержувачеві, зазначеному в транспортному документі. Видача одержувачеві вантажу - завершальна стадія перевезення. Перевізник зобов’язаний повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу. Зокрема, залізниця повідомляє одержувача в день прибуття вантажу, проте не пізніше 12-ої години наступного дня.
Згідно із ст. 66 САТ України, ст. 52 СЗ України, ст. 100 СВВТ СРСР та ст. 165 КТМ України під час видачі вантажу в пункті призначення перевізник, здаючи вантаж, зобов’язаний перевірити масу, кількість місць і стан вантажу.
Вантажовідправник зобов’язаний: 1) підготувати ван
таж до перевезення з урахуванням необхідності забезпечення транспортабельності та збереження його в процесі перевезення; 2) передати необхідні документи перевізникові разом з вантажем, у разі якщо для здійснення перевезення вантажу законодавством або договором передбачено спеціальні документи (посвідчення), які підтверджують якість та інші властивості вантажу, що перевозиться; 3) сплатити перевізнику провізну плату; 4) прийняти вантаж після його доставки в пункт призначення за умови, якщо відправник вказав себе як одержувача вантажу.
Усі необхідні для перевезення матеріали заготовляє і подає відправник згідно ст. 142 КТМ України, ст. 52 САТ України; відправник одночасно з пред’явленням вантажу подає перевізнику необхідну кількість примірників правильно заповнених транспортних документів, а також додає до них усі документи, необхідні для додержання санітарних, митних, карантинних та інших правил. На залізничному та внутрішньому водному транспорті на посвідчення прийняття вантажу до перевезення відправнику видається вантажна квитанція чи просто квитанція. У разі морських перевезень згідно із ст. 137 КТМ України відправник разом з вантажем подає перевізникові завантажувальний документ, на підставі якого перевізник видає відправникові коносамент.
Вантажовідправники повинні своєчасно завантажувати подані їм транспортні засоби. На залізничному транспорті строки навантаження та розвантаження вантажів залежать від способу (механізованого чи немеханізованого) проведення цієї операції. В разі морських перевезень строк, протягом якого вантаж має бути завантажений на судно (сталійний час), визначається угодою сторін, а за її відсутності - строками, прийнятими в порту завантаження. Домовленістю сторін може бути встановлений додатковий, після закінчення строку завантаження, час для очікування (контрсталійний час). Перевізник має право після закінчення контрсталійного часу відправити судно в плавання, якщо навіть увесь обумовлений вантаж не завантажено на судно з причин, що не залежать від перевізника. При цьому згідно із статтями 148-150 КТМ України він зберігає право на одержання повного фрахту.
Вантажоодержувач зобов’язаний прийняти вантаж та вивезти зі станції (порту) призначення; сплатити всі додаткові платежі, у тому числі за розвантаження вантажу тощо. Одержувач має повністю розвантажити вагони, цистерни та контейнери. Після розвантаження відповідні місткості повинні бути очищені всередині і ззовні.
Згідно із ст. 910 ЦК України за договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов’язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу - також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд, а в разі здавання багажу - також за його провезення.
Договори про перевезення пасажирів укладаються усно. Укладення договору перевезення пасажира засвідчується проїзним документом установленого зразка (пасажирським квитком), який підтверджує право пасажира на проїзд відповідним видом транспорту, а провезення ним багажу - багажною квитанцією. Проте квиток не можна вважати письмовою формою договору, оскільки на ньому немає підписів протилежних сторін.
Договір перевезення пасажира є двостороннім, оплатним і консенсуальным. Згідно із ст. 52 Закону України «Про автомобільний транспорт» договір перевезення пасажирів автомобільним транспортом загального користування вважається укладеним з моменту придбання пасажиром квитка на право проїзду. Проте в окремих, передбачених законодавством, випадках такий договір також може бути і реальним (наприклад, при перевезенні пасажирів у туристичних поїздках або на замовлення). Ці договори вважаються укладеними з моменту посадки пасажира у транспортний засіб.
До основних умов договору перевезення пасажирів належать: 1) найменування і місцезнаходження перевізника;
1) вид і маршрут перевезення; 3) вартість проїзду; 4) час відправлення і час прибуття у пункт призначення.
Сторони в такому договорі користуються відповідними правами та обов’язками. Основний обов’язок перевізника полягає у тому, що він повинен забезпечити доставку пасажира в пункт призначення, а основний обов’язок пасажира - сплатити перевізнику проїзну плату. Зазначеним обов’язкам сторін за договором кореспондують взаємні права. Так, ст. 911 ЦК України та інше законодавство у сфері перевезення пасажирів містять такі права пасажира:
1) одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком;
2) провозити з собою безоплатно одну дитину віком до шести років без права зайняття нею окремого місця;
3) купувати для дітей віком від шести до чотирнадцяти років дитячі квитки за пільговою ціною;
4) перевозити з собою безоплатно ручну поклажу в межах норм, установлених транспортними кодексами (статутами);
5) зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності проїзних документів (квитка) не більше ніж на десять діб, а в разі хвороби - на весь час хвороби;
6) відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати назад повну або часткову вартість квитка - залежно від строку здавання квитка згідно з правилами, встановленими транспортними кодексами (статутами);
7) отримувати повну та своєчасну інформацію про час та місце відправлення транспортного засобу за вказаним у транспортному документі (квитку) маршрутом.
Водночас пасажири повинні додержуватися чинних на відповідному транспорті правил, тобто бережливо користуватися майном перевізника. Під час повітряних перевезень з метою забезпечення безпеки польотів, охорони життя та здоров’я пасажирів і членів екіпажу встановлюється огляд пасажирів, їх ручної поклажі та багажу.
Перевізник, у свою чергу, має право: а) обмежувати або припиняти перевезення у випадках стихійного лиха, епідемії, епізоотії або іншої непередбаченої ситуації; б) вимагати від пасажира дотримання правил поводження громадян на відповідному виді транспорту і правил протипожежної безпеки; в) відмовити пасажиру в проїзді у разі пред’явлення недійсного проїзного квитка; г) випровадити пасажира з проїзного засобу (рухомого складу) у випадках, передбачених правилами перевезення; ґ) відмовити пасажиру в поверненні платежів за недійсний проїзний документ у випадках, передбачених правилами, та ін.
Згідно із ст. 912 ЦК України за договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам. Порядок укладення та форма зазначеного договору встановлюються транспортними кодексами (статутами). Цей вид договору застосовується на морському і повітряному транспорті (статті 133, 134 КТМ України, статті 1, 98 Повітряного кодексу України).
Договір чартеру (фрахтування) є двостороннім, оплатним і консенсуальним. Для перевезення вантажу на умовах надання відправникові всього корабля, його частини або окремих певних суднових приміщень укладається особливий договір щодо фрахтування судна - рейсовий чартер. Може бути укладено договір перевезення вантажу і без надання відправникові відповідної частини корабля, якщо такий вантаж перевозиться невеликими партіями або поштучно.
Основними документами, що підтверджують наявність і зміст договору морського перевезення вантажу, є: 1) рейсовий чартер; 2) коносамент - якщо договір не передбачає умов рейсового чартеру, та інші письмові докази. Коносамент визнається документом, який закріплює правовідносини між перевізником і одержувачем вантажу. Такий документ після прийняття вантажу до перевезення перевізник або капітан судна зобов’язаний видати відправникові, що є доказом прийняття ним вантажу до перевезення. Коносамент складається за встановленою законом формою на підставі підписаного відправником документа, який містить всі необхідні дані для його заповнення і є товарно-розпорядчим документом та цінним папером. Коносамент підписує тільки капітан судна або інший представник перевізника, а вантажовідправник коносамент не підписує.
До основних умов договору чартеру (фрахтування) відносять: а) найменування судна. Якщо вантаж прийнято для перевезення; б) найменування перевізника; в) назву місця прийняття або навантаження вантажу; г) найменування відправника; ґ) найменування одержувача вантажу (іменний коносамент) або без найменування (ордерний коносамент чи коносамент на пред’явника); д) найменування вантажу, його маркування, кількість місць або кількість відповідної міри (маси, об’єму), а в деяких випадках з описом його зовнішнього вигляду й особливостей; е) фрахт або інші належні перевізникові платежі; є) вказівку на час і місце видачі коносамента тощо. Особливості предмета зобов’язання за таким договором визначають і специфіку прав та обов’язків сторін.
Доставлений вантаж здається зазначеному в коносаменті одержувачеві. Якщо для перевезення вантажу було надано не все судно і в порту призначення одержувач не отримав вантаж, не розпорядився ним або відмовився від нього, перевізник вправі здати вантаж на зберігання на склад чи в інше надійне місце за рахунок і на ризик відправника вантажу, повідомивши його про це. Якщо для перевезення вантажу було зафрахтовано все судно, капітан у разі неявки одержувача у порту призначення або відмови його від прийняття вантажу зобов’язаний негайно сповістити про це відправника. Розвантаження і здача вантажу на склад провадяться капітаном лише після закінчення термінів розвантаження і контрсталійного (понад обумовлений договором) часу, а також за умови, що протягом цього строку не надійшло іншого розпорядження від відправника. Згідно із ч. 3 ст. 167 КТМ України, якщо протягом двох місяців з дня приходу судна в порт зданий на зберігання вантаж не буде запитаний і відправник не сплатить перевізнику всіх належних за це перевезення сум, перевізник вправі продати вантаж. Незапитаний вантаж, що швидко псується, може бути проданий і до закінчення зазначеного терміну. Про факт продажу вантажу перевізник повідомляє відправника.
Винагорода, яка сплачується за договором перевезення морським транспортом, називається фрахтом. Її розмір визначається або за встановленим тарифом, або за згодою сторін. Усі належні перевізникові платежі сплачуються відправником (фрахтувальником). Проте у випадках, передбачених домовленістю між відправником (фрахтувальником) і перевізником, допускається переказ платежів на одержувача. Так, за ст. 163 КТМ України під час прийняття вантажу одержувач зобов’язаний відшкодувати витрати, які поніс перевізник, за рахунок вантажу, внести плату за простій у порту навантаження, якщо це передбачено коносаментом або іншим документом, на підставі якого перевозився вантаж.
Відповідальність сторін за договором перевезення будується за принципом вини, виходячи з презумпції вини зобов’язаної сторони. Відповідальність за розглядуваними договорами диференціюється залежно від об’єктів перевезення. Так, у ЦК України (ст. 924) та ГК України (ст. 314) передбачається відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу, вантажобагажу та багажу у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини. Тобто фактичною підставою відповідальності за порушення зобов’язань є склад господарського правопорушення.
Згідно із ст. 314 ГК України у транспортних кодексах чи статутах можуть бути передбачені випадки, коли доведення вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача або відправника. Зокрема за шкоду, заподіяну під час перевезення вантажу, перевізник відповідає:
- у разі втрати або нестачі вантажу - в розмірі вартості вантажу, який втрачено або якого не вистачає;
- у разі пошкодження вантажу - в розмірі суми, на яку зменшилася його вартість;
- у разі втрати вантажу, зданого до перевезення з оголошенням його цінності, - у розмірі оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості вантажу.
Майже аналогічно вирішується питання про розміри відповідальності перевізника за втрату, нестачу або пошкодження вантажу ст. 179 КТМ України, ст. 195 СВВТ СРСР. У разі втрати чи нестачі вантажу перевізник, крім відшкодування дійсної вартості або оголошеної цінності вантажу, повертає плату за перевезення, одержану за втрачений вантаж, якщо вона не входила у ціну цього вантажу.
Отже, відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу залишається обмеженою, оскільки не всі збитки від цих порушень, зокрема неодержані доходи, у цих зобов’язаннях відшкодовуються.
Необхідно зазначити, що ст. 923 ЦК України та ст. 313 ГК України передбачають відшкодування збитків за прострочення доставки вантажу, якщо інші форми відповідальності не встановлені договором, транспортними кодексами (статутами). Транспортне законодавство передбачає примірний перелік обставин (причин), що звільняють перевізника від відповідальності, якщо він доведе їх існування.
Крім того, ЦК України (ст. 921) і транспортним законодавством передбачено відповідальність за порушення договорів про організацію перевезень вантажів, зокрема відповідальність перевізника за ненадання транспортних засобів і відповідальність відправника за невикористання наданого транспортного засобу. Відправник відповідає за невчасну сплату провізної плати та інших належних перевізникові платежів. Одержувач відповідає за невчасне розвантаження транспортних засобів, якщо це передбачено договором перевезення, а також за знаходження вантажів понад строк безкоштовного знаходження у зазначених пунктах. Відправник також відповідає за наслідки недоліків тари і внутрішньої упаковки, які призвели до бою, пошкодження, деформації, протікання, псування вантажу, порушення термінів доставки, за додаткові витрати у пунктах перевалки на підготовку вантажу для подальшого перевезення або його реалізації. Згідно із ст. 922 ЦК України перевізник відповідає за затримку відправлення пасажира, вантажу, вантажобагажу і багажу, а також за порушення строків їх доставки в пункт призначення.