• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Господарське право України. Частина 2

§ 1. Поняття конкуренції та монополії

Економічна конкуренція є базовою цінністю будь-якого демократичного суспільства, що розвиває відкриту ринкову економіку. Вона виступає основою функціонування не лише економічної, але й політичної системи, оскільки дозволяє врівноважити приватні та публічні інтереси, досягти соціально справедливого розподілу ресурсів, запобігти встановленню ринкової влади окремих суб’єктів господарювання та виконує багато інших регулятивних, мотиваційних і контрольних функцій. Теоретичні уявлення про суспільне значення конкуренції почали формуватися на початку XVIII століття, сьогодні її, беззаперечно, визнають головним організаційним фактором ринкової економіки. Існуючі форми конкуренції володіють великим рушійним потенціалом, проте вона не є самоналагоджуваним механізмом і потребує державного захисту та регулювання. Захист економічної конкуренції в країнах із розвинутою ринковою економікою практикується у надзвичайно різноманітних і гнучких формах, диференційованих за регіонами, галузями та видами господарської діяльності.

В Україні обов’язок держави забезпечувати захист конкуренції у підприємницькій діяльності, не допускати зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції було закріплено у ч. 3 ст. 42 КУ. Спеціальне законодавство, спрямоване на захист економічної конкуренції, існує та розвивається в нашій країні понад двадцять років. Засади державної політики у цій сфері було закладено законами України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18.02.1992, «Про Антимонопольний комітет України» від 26.11.1993 та Державною програмою демонополізації економіки і розвитку конкуренції, затвердженою 21.12.1993.

Подальший розвиток ринкової економіки вимагав якісних змін національної державної політики у цій сфері та значного оновлення нормативної бази. Прийняття Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001, а також Господарського та Цивільного кодексів України можна вважати другим народженням конкурентного законодавства, адже ці нормативні акти розроблялися із врахуванням результатів фундаментальних наукових досліджень та правозастосовчої практики судових і антимонопольних органів, що дозволило допрацювати й уточнити чимало важливих понять і положень. Сьогодні конкурентне законодавство нашої держави значною мірою подібне до нормативного регулювання європейських країн внаслідок реалізації Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС.

У Законі України «Про захист економічної конкуренції» у ст. 1 конкуренція визначається як змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Суб’єкти господарювання, що ведуть конкурентну боротьбу, прагнуть досягнути певної господарської мети, а саме - отримати підвищений прибуток або збільшити власну частку ринку. Внаслідок конкурентної боротьби досягається найбільш повне задоволення попиту споживачів, підвищення якості продукції, стимулювання науково-технічного прогресу.

Відсутність конкуренції на товарних ринках має назву монополії. У перекладі з грецької мови монополія (monos роїео) означає «один продаю, торгую». Виходячи з етимології цього слова, ринкова монополія розглядається економічною наукою як захоплення фізичною чи юридичною особою частини або всього ринкового простору і встановлення на ньому свого панування. Тобто монопольне становище виникає на товарному ринку, який не оспорюється, на ньому немає конкуренції як такої.

Ситуація, коли суб’єкт господарювання належить до невеликої групи підприємств, що займає виключне становище і має певну владу на ринку, що оспорюється, називається олігополією (у перекладі з грецької мови - oligopoly «нечиснний, продаю, торгую»), і розглядається як форма синтезу монополії та конкуренції. Такий суб’єкт не має монопольного становища, з точки зору економічної теорії, а є домінуючим на ринку.

Монополія і конкуренція є двома основними типами організації економічних зв’язків у будь-якій економічній системі незалежно від її соціального устрою.

Монопольні структури створюють певні перешкоди (бар’єри), які не дозволяють конкурентам вільно входити на ринок чи виходити з нього. Згідно з чинним законодавством бар’єрами вступу на ринок є обставини, що перешкоджають новим суб’єктам господарювання почати конкурувати на рівних із суб’єктами господарювання, що вже діють на певному товарному ринку; бар’єри виходу з ринку - обставини, що перешкоджають (обмежують) суб’єктам господарювання, що діють на цьому ринку, покинути його з метою знайти на інших товарних ринках покупців (продавців) у зв’язку з труднощами реалізації того, у що був вкладений капітал.

В економічній та юридичній науках бар’єри входження суб’єкта господарювання на товарні ринки, внаслідок чого виникає монополія, поділяються на штучні та природні. До штучних (або юридичних) бар’єрів відносять виключні права, що виникають в межах авторського права або права промислової власності; цілеспрямовані протиправні дії господарюючих суб’єктів, що мають домінуюче становище на ринку товарів чи послуг, та деякі інші. До природних (або економічних) бар’єрів відносять: право на пропозицію певного унікального ресурсу (природного або інтелектуального, наприклад, рідкоземельних металів, алмазів); потребу у великих фінансових вкладеннях, що призводить до подорожчання товарів та послуг; географічні бар’єри, обумовлені ізольованістю або віддаленістю ринків один від одного, та інші.

Таким чином, саме характер бар’єрів, що перешкоджають входу на товарний ринок, дозволяє виокремити особливий тип монополії, який називають природною. В Законі України «Про природні монополії» останні визначаються як стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв’язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб’єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги). Згідно із ст. 5 цього Закону до сфери діяльності суб’єктів природних монополій відносять трубопровідний та залізничний транспорт, електроенергетику, певні види комунальних послуг тощо.

Слід зазначити, що через географічні, історичні та економічні чинники суб’єкти природних монополій займають стратегічне становище в системі економічних виробничих відносин та є основою життєзабезпечення країни. Так, Україна довго була основною сполучною ланкою між головними районами видобування енергетичних ресурсів колишнього СРСР та найважливішими ринками споживання. Значна частина виробництва загального обсягу національної промислової продукції становить обсяг продукції енергетичних компаній, послуг житлово-комунальної сфери та зв’язку. Через систему оподаткування суб’єкти природних монополій формують значну частку доходів бюджету.

Державний контроль за додержанням антимонопольного законодавства у сферах природних монополій здійснюють АМК України та національні комісії регулювання природних монополій.