Господарське право України. Частина 1
§ 1. Поняття та підстави припинення діяльності суб’єктів господарювання
Серед основних нормативних актів, які регулюють підстави, порядок і момент припинення суб’єктів господарювання, необхідно назвати ЦК України та ГК України, Закон України «Про господарські товариства», Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» і Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Інші нормативні акти визначають особливості припинення господарської діяльності окремих суб’єктів комерційних чи некомерційних відносин.
Поняття припинення діяльності суб’єкта господарювання відсутнє в законодавстві України. Проте в доктринальному розумінні припиненням вважаються юридичні умови, за яких суб’єкти господарювання втрачають право провадити господарську діяльність і, відповідно, втрачають підприємницьку правосуб’єктність із моменту внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру.
Поняття і, що не менш важливо, момент припинення юридичної особи - суб’єкта здійснення господарської діяльності визначаються цивільним та господарським законодавством. Так, ст. 104 ЦК України вказує, що юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. Моментом припинення юридичної особи є дата внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру. Аналогічні положення закріплені в ст. 59 ГК України, в ст. 33 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» та в ст. 19 Закону України «Про господарські товариства». Таким чином, закон закріплює дві форми припинення юридичної особи: реорганізацію та ліквідацію.
Правові підстави, поняття і наслідки реорганізації господарської організації передбачено статтями 106-109 ЦК України, ст. 59 ГК України. Основні положення щодо порядку та наслідків ліквідації визначено статтями 110-112 ЦК України та ст. 60 ГК України і нормами спеціальних правових актів.
Загалом, говорячи про конкуренцію цивільного та господарського законодавства в регулюванні питань припинення суб’єкта господарювання, з певною мірою припущення можемо стверджувати, що питання припинення юридичної особи регулюються актами цивільного законодавства, насамперед ЦК України, Законом України «Про акціонерні товариства» та Законом України «Про господарські товариства», а от деякі особливості припинення суб’єктів комерційної господарської діяльності регулюються спеціальними нормами ГК України та поодинокими актами міжгалузевого спрямування.
За ініціатором припинення господарської діяльності розрізняються два види припинення: 1) добровільне та
2) примусове.
Добровільним вважається таке припинення господарської діяльності, яке здійснюється з ініціативи самого суб’єкта господарювання, власника (власників чи уповноважених ними органів) його майна. Юридичними підставами добровільного припинення господарської діяльності є:
1) рішення власника (власників чи уповноважених ними органів), інших осіб - засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників про припинення господарської діяльності;
2) досягнення мети, заради якої було засновано господарську діяльність;
3) закінчення строку, на який засновувалася господарська діяльність;
4) визнання суб’єкта господарювання банкрутом за його заявою;
5) інші випадки, передбачені установчими документами.
Примусове припинення господарської діяльності здійснюється з ініціативи інших осіб: органів держави, що здійснюють контроль за провадженням господарювання, кредиторів суб’єкта господарської діяльності тощо. Чинним законодавством України передбачено підстави примусового припинення юридичних осіб, серед яких слід виділити:
1) рішення суду щодо припинення юридичної особи, що не пов’язане з банкрутством юридичної особи, у зв’язку з:
- визнанням судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені під час її створення порушення, які не можна усунути (така вимога може бути пред’явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, учасником юридичної особи, а щодо АТ - також НКЦПФР);
- провадженням нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;
- невідповідністю мінімального розміру статутного капіталу юридичної особи вимогам закону;
- неподанням протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;
- наявністю в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням;
2) рішення відповідних органів державної влади (дана підстава визначена ст. 106 ЦК України);
3) у випадках, визначених законом, юридична особа також припиняється в порядку, встановленому Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», за заявою кредиторів.
Галузеві нормативні акти передбачають відповідні спеціальні підстави припинення господарської діяльності шляхом реорганізації чи ліквідації:
1) ст. 83 Закону України «Про господарські товариства» визначає особливості припинення командитного товариства, оскільки, крім підстав, зазначених у ст. 19 цього Закону, воно припиняється також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю. Командитне товариство, у свою чергу, ліквідовується в разі вибуття усіх вкладників;
2) в Законі України «Про банки і банківську діяльність» особливостям реорганізації банку взагалі присвячена окрема глава, і безпосередньо ст. 26 визначає такі способи реорганізації банку: реорганізація за рішенням власників банку, а в разі призначення тимчасової адміністрації - за рішенням НБУ або тимчасового адміністратора, погодженим з НБУ. І хоча даний Закон стосовно способів припинення банку співпадає із ЦК України та ГК України, натомість ст. 26 вказує, що у разі реорганізації банку шляхом перетворення до таких правовідносин не застосовуються норми законодавства щодо припинення юридичної особи, і під час проведення реорганізації банку шляхом перетворення кредитори не мають права вимагати від банку припинення чи дострокового виконання зобов’язання. Особливі ж підстави і порядок ліквідації банків визначаються нормами статей 87, 88 глави 16 зазначеного Закону;
3) спеціальні положення містять також норми ст. 43 Закону України «Про страхування», ст. 21 Закону України «Про товарну біржу». В свою чергу, Закон України «Про фермерське господарство» у ст. 35 визначає такі підстави для припинення діяльності фермерського господарства, як: реорганізація фермерського господарства; ліквідація фермерського господарства; визнання фермерського господарства неплатоспроможним (банкрутом) чи ситуація, коли не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства.
Треба додати, що ГК України, визначаючи порядок припинення комерційної господарської діяльності, окремо регламентує підстави припинення саме такої підприємницької діяльності. Так, у ст. 51 ГК України вказано, що підприємницька діяльність припиняється: 1) з власної ініціативи підприємця; 2) у разі закінчення строку дії ліцензії; 3) у разі припинення існування підприємця; 4) на підставі рішення суду у випадках, передбачених ГК України та іншими законами.
Що стосується підстав припинення фізичних осіб - підприємців, то згідно із нормою ст. 46 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця проводиться у разі: 1) прийняття фізичною особою - підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності;
2) смерті фізичної особи - підприємця; 3) постановлення судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою; 4) постановлення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності; 5) постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця.
У свою чергу, підставами для постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця є: а) визнання фізичної особи - підприємця банкрутом; б) провадження нею підприємницької діяльності, що заборонена законом; в) неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону; г) наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність фізичної особи - підприємця за зазначеним місцем проживання.