У 1919-1920 pp. початковою освітою було охоплено менш ніж 10% дітей, а відсоток неграмотності серед дорослого населення перевищував 90%. Перші китайські марксисти і демократична інтелігенція ставили за мету дати освіту широким народним масам.
У 20-х pp. у містах створено елементарні школи для робітників та їх родин, в яких навчали читанню, письму, арифметиці, а також повідомляли знання про природу та суспільство. Ці школи відіграли важливу роль у підвищенні освітнього і політичного рівня робітників. Школи такого типу почали також створюватись у сільській місцевості. На початку XX ст. в Китаї була поширена педагогічна теорія прагматизму.
Після невдалої революції 1925-1927 pp. мав місце спад активності прогресивних діячів культури і освіти. У 1929 році в Шанхаї Ян-Сяньузян видав “Елементарний курс з історії педагогіки”, в якому критикував організацію освіти в умовах тогочасного Китаю. У 1930 р. вийшла друга його книга “Основні положення нової педагогіки”, в якій підкреслювалося, що виховання є надбудовою, що спирається на певний економічний базис; виховання виникає як життєва потреба людей. Основну увагу приділяв перебудові старої шкільної системи, створення нової школи для здійснення виховання підростаючого покоління, вимагав гарантії всім трудящим права на освіту, здійснення загального безкоштовного обов’язкового навчання дітей та підлітків віком від 8 до 17 pp.; створення єдиної шкільної системи, що ґрунтується на демократичних і наукових принципах; поєднання теорії і практики, поєднання навчання з працею, створення трудової школи; поширення ланцюга культурно-просвітницьких закладів.
У районах, де була встановлена радянська влада, зверталася увага на підготовку революційних кадрів, здійснення всебічного виховання та освіти дітей, ліквідацію неграмотності і навчання дорослих. В усіх селищах створювалися народні школи, які називалися марксиськими або ленінськими. У них приймали дітей віком від 6-7-ми до 15- 16-ти pp. Заняття працею здійснювалися таким чином, щоб не заважати навчанню. Війна 1937-1945 pp. створила багато труднощів в організації навчання дітей та молоді, культурно-просвітницькій роботі: гостро відчувався дефіцит шкільних приміщень, меблів, навчальних посібників тощо. У цей час значну увагу приділяли військовій справі, праці. Вже у 1940 р. число початкових шкіл збільшилося в 10 разів і складало 1000. Початковим навчанням було охоплено 50% дітей. До початку 40-х років була створена мережа загальноосвітніх початкових, середніх і педагогічних училищ. Центром культури й освіти став Яньань, де були створені військово-політична академія, Університет Північної Шенсі, Академія мистецтв ім. Лy Єіня, Академія природних наук, медичний інститут, інститут санітарії та гігієни, Центральна партійна школа.
На початку і в середині 50-х pp. з’явилась тенденція до розвитку педагогічних досліджень в інтересах будівництва нової шкільної системи. Після прийняття в 1951 році закону про реформу системи народної освіти в КНР почалася перебудова вищої педагогічної освіти. У 1952 році на основі педагогічних факультетів цілої низки університетів були створені інститути цього напряму. У педагогічних вузах була відкрита аспірантура, почали діяти науково-дослідницькі кабінети та лабораторії. У 1954 році в аспірантурі навчалося близько 800 чол. Тоді ж з’явилися науково- дослідницькі групи при органах управління народною освітою у великих містах, провінціях і автономних областях. У 1956 році загальне число працівників, зайнятих у галузі науково-педагогічних досліджень, досягло тисячу чоловік; у країні видавалося 13 періодичних педагогічних видань.
Дослідження, що проводилися на початку 50-х pp., охоплювали проблематику: історія педагогіки, теорія виховання і навчання, трудове виховання і навчання та ін.; була видана значна кількість посібників, програм і підручників для загальноосвітньої школи, а також різноманітна навчальна література з педагогіки, історії, історії педагогіки і психології для педагогічних вузів. Широке застосування в Китаї отримав радянський досвід у справі будівництва нової школи і в розвитку педагогічної науки. На китайську мову було перекладено багато праць радянських педагогів.
Незважаючи на перші окремі успіхи в становленні педагогічної науки, її рівень у цілому залишався низьким і не міг задовольнити життєвих потреб.
У квітні 1956 році керівництво КНР скликало в Пекіні засідання вчених і спеціалістів для обговорення питань, пов’язаних з розробкою перспективного плану науково-дослідних робіт у різних галузях науки і техніки на 1956- 1967 pp. Проект перспективного плану на 1956-1967 pp. передбачав створення мережі науково-дослідницьких закладів, у тому числі Центрального інституту педагогічних досліджень у Пекіні; розширення досліджень у вищих педагогічних навчальних закладах; проведення дослідно-експериментальної роботи в базових початкових і середніх школах; розробку найважливіших проблем педагогічної науки і шкільної практики.
У червні 1956 р. Міністерство освіти КНР прийняло рішення про створення Центрального інституту педагогічних досліджень у Пекіні, який почав свою діяльність з жовтня 1960 р.
У вересні 1956 р. відбувся VIII з’їзд КПК, який вказав на необхідність здійснення широкомасштабних заходів: підготовка кадрів у різних галузях науки; створення широкої мережі сучасних наукових закладів, поширення фронту дослідницьких робіт у вищих навчальних закладах, включаючи і педагогічні; проведення культурної революції і ліквідація впродовж 12 років неграмотності дорослого населення; здійснення обов’язкового загального початкового навчання і освіти, реформа ієрогліфічної системи писемності. До початку “культурної революції” (1966 р.) в КНР існували 15 науково-дослідницьких закладів у галузі педагогіки, у тому числі 5 інститутів і 10 самостійних кабінетів і лабораторій, в яких працювало більше 300 чол. Крім того, дослідницькою діяльністю займалося більше 1,5 тис. викладачів педагогічних вузів. У кінці 50-х - на початку 60-х pp. в Китаї виникла ціла низка місцевих педагогічних наукових асоціацій. У кінці 50-х pp. намітився відхід від марксисько-ленінської теорії навчання і виховання. У цей період у різних містах і районах КНР з’явилося багато наукових і навчальних закладів, які не користувалися фінансовою підтримкою держави і створювалися на кошти населення. Відсутність у них достатньої матеріальної бази і гостра нестача підготовлених науково-педагогічних кадрів обумовили різке зниження якості досліджень і освіти в країні. Гостро виникло питання про підвищення якості освіти і наукових досліджень. Були закриті деякі наукові і навчальні заклади. У 1963-66 pp. були організовані масові пропагандиські кампанії під гаслом: “Вивчати ідеї Мао”, а в 1964 р. він сам виступив з низкою заяв, в яких підкреслював необхідність радикальної реформи системи освіти.
Але вже в 1977 р. були офіційно визнані помилки, допущені в період “культурної революції” у сфері освіти та науки. З 1978 р. почали відновлюватися наукові зв’язки Китаю з зовнішнім світом, які були перервані з 1956 р.
Всекитайські збори, що проводилися в березні 1978 р. з питань НТР, затвердили проект плану розвитку науки і техніки в КНР на 8-річний період (1978-1985 pp.). У цьому документі були визначені наукові дослідження за 27 галузями, у тому числі освіти й педагогіки. 23 березня - 13 квітня 1979 р. в Пекіні проходив перший Всекитайський з’їзд працівників педагогічної науки, в якому взяли участь 269 делегатів - вчених-педагогів і вчителів. З’їзд визначив найважливіші завдання і тематику педагогічних досліджень на 8-річний період.
У 1978-1981 pp. у Китаї була створена досить широка мережа наукових закладів педагогічного профілю, яка включала в кінці цього періода 47 науково-дослідницьких організацій. Діяли міські і провінційні інститути педагогіки. Крім того, у вищих педагогічних навчальних закладах країни було ЗО наукових закладів, що займалися розробкою проблематики освіти і виховання.
У 1979-1981 pp. було видано більше 260 назв книг з питань педагогіки і школи.
У першій половині 80-х pp. в Китаї спостерігався подальший зріст числа наукових закладів у галузі педагогіки. У 1985 р. в країні діяло при 61 вузі 36 науково-дослідницьких інститутів педагогіки та більше 50 кабінетів і лабораторій педагогіки. Значно розширилася підготовка науково-педагогічних кадрів через аспірантуру.
У 90-х pp. XX ст. ситуація мала такий вигляд. Діти в Китаї - найбільш улюблена династія. їх ніколи не карають при людях, тільки вдома, та й то не завжди.
Доуніверситетська освіта продовжується 12 років: початкова, середня та вища школа. До 13 р. всі діти - піонери, до 24-х - комсомольці.
Нині в Китаї існує контроль за народжуваністю дітей, який існуватиме доти, доки не буде розв’язана проблема забезпечення всіх жителів держави їжею, одягом та житлом. Зараз цей контроль полягає в тому, що родинам, які проживають у містах, не дозволяють мати більше однієї дитини. Виняток робиться лише для родин, які мають хвору дитину.
Після проходження доуніверситетської підготовки, молодь Китаю вступає в університети та інші навчальні вищі заклади, де вивчає дисципліни за власним вибором, а також обов’язкові дисципліни.
Нині в Китаї існують дослідницькі інститути, академії, наукові заклади, проводиться помітна наукова робота з різних питань, у тому числі з педагогіки та історії педагогіки.