Конкурентоспроможність національної економіки

Кохно Д.О. Основні тенденції розвитку людського капіталу в Україні

Сьогодні людський капітал виступає головним фактором економічного розвитку країни та суспільства загалом. Тому, з огляду на це, традиційні фактори економічного розвитку потрібно розглядати лите у взаємозв’язку з людським капіталом.

Останніми роками відбуваються зміни в уявленнях про структуру, сумарний об’єм та роль елементів сукупного капіталу. Так, у світі нагромаджено: виробничого капіталу - 95 трлн. дол. (17 %), природного капіталу - 90 трлн. дол. (16 %), людського капіталу - 365 трлн. дол. (понад 65 %). У складі національного багатства США основні виробничі фонди становлять лише 19 %, природні ресурси - 5 %, а людський капітал - 76 %, у Західній Європі - відповідно 23, 2, 47% [4, с. 12]. Лідерство країн у соціально-економічному розвитку досягається, перш за все, високою якістю людського капіталу та постійною увагою до нього з боку урядів країн та підприємців. Дослідження Е. Денісона доводять, що інвестиції в людський капітал дають віддачу в п’ятеро-шестеро більшу, ніж вкладення у матеріальне виробництво [4, с. 13]. Цим і пояснюється різниця у розвитку країн світу. Тому особливої актуальності набуває питання розвитку людського капіталу в Україні.

Теорія людського капіталу бере свій початок з 60-х років XX століття. За цей період було присвячено багато праць досліджуваній проблемі. Питання визначення його сутності та ролі на різних рівнях економічної системи підіймалися вітчизняними (В. Антонюк, Д. Богинею, О. Грішновою, Е. Лібановою та ін.) та іноземними вченими (Г. Беккером, Е. Денісоном, Дж. Кендриком, Ф. Махлупом, Т. Шульцем та ін.).

Метою дослідження є розгляд основних тенденцій розвитку людського капіталу в Україні, виокремлення проблем його формування в Україні.

Офіційною датою виникнення теорії людського капіталу вважають жовтень 1962 р. - її започаткували представники «чиказької школи». Незважаючи на посилену увагу до цієї категорії, досі проявляється її неоднозначність, яка посилилась у зв’язку з появою ще однієї нової економічної категорії - «інтелектуального капіталу».

У зв’язку з цим існує два підходи до трактування сутності людського капіталу:

1) одна група вчених під людським капіталом розуміє самостійну форму капіталу, що складається з біофізичного й соціального капіталів та інтелектуальних ресурсів;

2) інша група людський капітал розглядає як компоненту інтелектуального капіталу.

Ми підтримуємо другу позицію і вважаємо людський капітал за своїм змістом вужчим поняттям за інтелектуальний. Так, людський капітал - це вроджений, «сформований і розвинутий у результаті інвестицій і накопичений людиною певний запас здоров’я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, який цілеспрямовано використовується в тій чи іншій сфері» [2, с. 16] суспільного виробництва й сприяє зростанню соціально-економічного ефекту від його застосування.

Основні тенденції розвитку людського капіталу в Україні можна прослідкувати лише вимірявши його. Оцінити людський капітал можна як якісно, так і кількісно. До кількісних показників оцінки людського капіталу належать: кількість населення, частка працюючих рівень освіти та

професійної підготовки, середня кількість років навчання, розміри міграційних процесів тощо. Знання, уміння, творчий потенціал, життєві орієнтири, які впливають на якісну характеристику праці та сприяють підвищенню її продуктивності виступають якісними показниками оцінки людського капіталу.

В основу формування людського капіталу поставлені освіта та наука. Показники охоплення населення освітою та частка грамотного населення в Україні знаходяться на рівні високорозвинених країн, а іноді й перевищують їх [1, С. 10]. Однак витрати на освіту на душу населення в Україні становлять шосту частину витрат високорозвинених країн [10], що замало для формування людського капіталу.

У зв’язку з динамічним розвитком новітніх технологій (кожні два роки відбувається оновлення технологій) та зростанням ролі «напіврозпаду» знань на перший план виходить питання безперервної освіти, складовими якої є перепідготовка та підвищення кваліфікації. В Україні цей показник з кожним роком зростає і станом на 2011 р. становив 11,2 % [9, с. 89, 94], а повинен досягати 25-30 %, оскільки період оновлення технологій у розвинутих країнах становить 2-3 роки [5, с. 117]. Однак навіть, цей показник не дає можливості повністю оцінити якість людського капіталу, оскільки іноді така перепідготовка може здійснюватись формально, а у статистичних звітах відсутня стаття витрат на перепідготовку та підвищення кваліфікації.

Також заслуговують на увагу витрати на охорону здоров’я на душу населення. За цим показником Україна набагато відстала від країн-лідерів: у 2010 р. у Норвегії ці витрати становили 5426,08 дол. США, у країнах СНД - 712,62, в Україні - 518,9 [3]. Незважаючи на те, що порівняно з попередніми роками цей показник відображає позитивну динаміку, однак він залишається дуже низьким і свідчить про недостатній рівень фінансування освіти.

Чисельність виконавців наукових та науково-технічних робіт в Україні починаючи з 1991 р. постійно знижується і у 2011 р. їх нараховувалося 134,7 тис. осіб проти 449,8 тис. у 1991 р. [6, с. 31], що становить сьогодні майже 30 % рівня 1991 року. У 2009 р. в Україні на тисячу осіб зайнятого населення припадало 5,9 виконавців наукових та науково-технічних робіт (у 2000 р. - 7,8; у 2011 р. - 5,4), що в 3-4 рази нижче за європейські країни. Така ж ситуація спостерігається і з дослідниками [6, с. 168].

Однією з причин зниження кількості науковців на тисячу зайнятого населення є міграційні процеси. За офіційними даними кількість науковців (докторів та кандидатів наук), які виїхали за кордон є на порядок меншою: у 1995 р. виїхало 243 науковці, у 2000 р. - 151, а за період з 2005 по 2010 рр. цей показник складає 248 осіб (у т.ч. 39 докторів та 209 кандидатів наук), хоча в цей період в Україні спостерігається економічне зростання. За неофіційними даними ця цифра є в десятки разів вищою. Крім цього, останніми роками набуває актуальності проблема імміграції за кордон української молоді без повернення на Батьківщину.

Згідно з міжнародною оцінкою на підготовку одного доктора наук потрібно 15-20 років і в середньому 1,5-2,0 млн. дол. США [8, с. 127]. Легко підрахувати втрати інтелектуального капіталу в Україні.

Міграція фахівців з України зумовлена тими ж причинами, що й некваліфікованої робочої сили - низьким рівнем економічного та соціального розвитку країни, що обмежує можливості для саморозвитку.

Аналіз розвитку людського капіталу також доцільно розглянути з позиції вікової структури населення. Загалом ця проблема є актуальною для багатьох країн світу. У 2011 р. список «найстаріших» країн очолила Японія, де частка населення віком понад 65 років становить 23,2 %, на другому місці розташувалася Німеччина з показником 20,7 %, трійку «лідерів» закриває Італія - 20,2 %. Показник старіння населення в Україні становить 16 % [11, с. 2, 9]. Порівняно з країнами-лідерами позиції України є не дуже загрозливою, однак несприятливою є вікова структура працівників наукової сфери. Зокрема, частка кандидатів наук віком понад 70 років з кожним роком збільшується: якщо у 1995 р. вона становила 1,8 %, то у 2011 - 8,9 %. Середній вік кандидата наук у 2011 р. становив 51,2 роки [6, с. 30].

Така ж проблема спостерігається і серед докторів наук: питома вага докторів наук у віці понад 70 років у 2011 р. становить понад % від усієї кількості докторів наук. У 2011 р. середній вік доктора наук становив 63,1 роки [6, с. 30].

Така структура вказує на те, що відбувається зниження потенціалу генерування нових ідей та знань, оскільки такі науковці здатні виконувати лише репродуктивну функцію (передача знань та вмінь новим поколінням).

У цілому в Україні спостерігаються негативні тенденції розвитку людського капіталу: 1) знижується частка людей, охоплених підготовкою за новими професіями або перепідготовкою; 2) скорочується чисельність виконавців наукових та науково-технічних робіт; 3) набуває загрозливих масштабів старіння наукових кадрів; 4) посилюються міграційні процеси науковців за кордон; 5) витрати на охорону здоров’я та на освіту на душу населення є низькими, що гальмує розвиток людського капіталу.

Отже, сучасний стан розвитку людського капіталу в Україні вимагає негайних заходів, спрямованих на подолання негативних тенденцій, чому і будуть присвячені наші подальші дослідження.

Список використаних джерел

  1. ГеєцьВ. Наслідки демографічних викликів для економічного зростання в Україні // Демографія та соціальна економіка. - 2011. - № 1. - С.3-23.
  2. Грішнова O.A. Людський розвиток: навч. посіб. / O.A. Грішнова. - K.: КНЕУ, 2006. - 308 с.
  3. Европейская база данных ЗДВ (HFA-DB) Европейское региональное бюро Всемирной организации здравоохранения. [Електронній ресурс]. - Режим доступу: http://data.euro.who.int/hfadb/shell ru.html.
  4. ЛарінаЯ. Розвиток людського капіталу в умовах глобалізації : монографія / Ярослава Ларіна, Олена Брацлавська. - К.: ВЦ «Академія», - 248 с.
  5. Міненко В.Л. Стан та умови розвитку людського капіталу в Україні // Український соціум. - 2010. - № 2 (33). - С. 114-119.
  6. Наукова та інноваційна діяльність в Україні : статистичний збірник. - K.: ДП «Інформаційно-видавничий центр Держстату України», 2012. - 305 с.
  7. Наукова та інноваційна діяльність в Україні : статистичний збірник. - K.: ДП «Інформаційно-видавничий центр Держстату України», 2011. - 282 с.
  8. Полуяктова О.В. Інтелектуальний капітал в економіці України: дис... канд. екон. наук: 08.00.01 / О.В. Полуяктова; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. - Л., 2008. - 184 с.