Конкурентоспроможність національної економіки

Онисенко Т.С. Парадокси оцінки економічних результатів управління інноваційною діяльністю

Характерною рисою діяльності сучасних підприємств є пошук нових напрямків розвитку, що забезпечать підвищення конкурентоспроможності продукції, вихід на нові ринки і, відповідно, підвищення обсягів реалізації та прибутку. Успішна реалізація такого завдання вимагає нових підходів та ідей, тобто розвитку інноваційної діяльності на кожному підприємстві. У той самий час такого роду діяльність потребує значних затрат часу та ресурсів. Тому актуальним є питання оцінки досягнутих результатів, аналізу ефективності та доцільності проведення інноваційної діяльності на тому чи іншому підприємстві.

До інноваційної діяльності відносять діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг [1]. А отже, дана діяльність є досить ризиковою з точки зору планування очікуваних результатів. Тому необхідним є використання ефективного механізму оцінки результатів процесу управління інноваційною діяльністю.

Як відомо, позитивний зв’язок інноваційної діяльності та економічного зростання підприємства, що використовує її в своїй діяльності, був доведений, ще Р. Солоу. Автори нової теорії зростання П. Ромер і Р. Лукас зуміли ввести в модель економічного зростання фактор технічного прогресу (інноваційний фактор) як ендогенний. Суть даної моделі полягає в ендогенному характері найважливіших виробничо-технічних нововведень. П. Ромер та Р. Лукас пропонують пояснення механізмів економічного зростання - як зростаючу суспільну віддачу, що отримується від коштів, вкладених у науково-технічний прогрес та людський капітал. Йдеться про те, що результати від таких інвестицій отримують не лише безпосередні учасники процесу, але й суспільство загалом. Наука та людський капітал в даній моделі виступають конкурентною перевагою сучасних країн, які дають шанс на прогрес у довгостроковому періоді. Однин з головних висновків цієї моделі полягає в тому, що економіка, яка забезпечує накопичення великих ресурсів людського капіталу та безперервний розвиток науки та інноваційної діяльності, має в довгостроковій перспективі кращі показники зростання, ніж економіка, позбавлена цих переваг [1].

Але, як показує практичний досвід, інновації та фактори виробництва, серед яких і людський капітал - це лише безпосередні причини економічного росту, які також потребують додаткового пояснення. Так, офіційно зареєстровані темпи економічного зростання в розвинених країнах знизилися в 70-ті, 80-ті та на початку 90-х років у порівнянні з 60-ми, хоча подібне уповільнення відбулося на тлі найбільш вражаючого технологічного піднесення, пережитого західним світом за останні 20-25 років . На 1983-1989 рр. припало найтриваліше за весь повоєнний період господарське піднесення. Швидкими темпами впроваджувались у виробництво найновіша техніка і технологія, зокрема в обробці інформації, засобів зв’язку, контрольно- вимірювальних приладів. Використання комп’ютерів зросло майже у 20 разів. В економіці наростали глибокі структурні зміни. Протягом попередніх десятиліть питома вага матеріального виробництва неухильно скорочувалася за рахунок зростання невиробничої сфери (торгівлі, фінансів, освіти, охорони здоров’я). Уже в середині 50-х років кількість зайнятих у виробничій і невиробничій галузях зрівнялась, а наприкінці 80-х років частка зайнятих у сфері послуг наближалася до 70% [1]. Крім того, істотно сповільнилася динаміка продуктивності праці і багатофакторної продуктивності, показників, що найбільш точно відображають динаміку НТП. Висновок про те, що уповільнення економічного зростання обумовлене уповільненням НТП, не знаходив емпіричних підтверджень: росли масштаби сфери інновацій, з´являлися нові революційні технології, виникали нові наукоємні галузі. Оскільки неокласичне трактування факторів економічного зростання не змогло запропонувати економетричної моделі для пояснення цих реальних процесів, уповільнення динаміки продуктивності було оголошено парадоксом [3,72].

Найбільш переконливі пояснення вищезазначеного парадоксу об´єднують в три групи:

  1. Методи вимірювання результатів економічної діяльності не відображають стрімких змін в її сучасній структурі , які вносить інноваційна діяльність.
  2. Парадокс реальний, але має тимчасовий характер, бо пов’язаний з наявністю великого часового лага між поточними витратами на організацію інноваційного процесу та майбутніми вигодами від реалізації продуктів інноваційної діяльності.
  3. Ніякого парадоксу немає, уповільнення продуктивності дійсно має місце і пояснюється зниженням економічного ефекту від управління інноваційною діяльністю та підвищенням витрат на компенсацію негативних наслідків від такої діяльності.

По кожній групі ведуться фундаментальні дослідження, публікуються книги та статті. Так, деякі західні дослідники вказують на те, що вартісні показники оцінки в нинішніх умовах роблять інформаційний продукт та інші види інтелектуальної праці штучно недооціненими, а результати традиційного виробництва виявляються переоціненими. Саме цей чинник, за оцінкою ряду фахівців, відіграє далеко не останню роль в утворенні зовнішньоторговельного дефіциту розвинених країн, або пояснює більший зовнішньоторговельний дефіцит США, - лідера інформаційних технологій і найбільшого експортера інтелектуальної власності, у порівнянні з Японією, в якій частка індустріального виробництва відносно вища [2, 70].

Проте не слід відкидати докази дослідників та прихильників другої групи. Адаптація до нових технологій, їх широке розповсюдження аж до повного насичення господарства та споживчої сфери займає десятки років, що добре продемонстровано на прикладах електрики, радіо, телефону, транзистора, а останнім часом - електронної пошти та Інтернету. Очевидні й регіональні, глобальні, галузеві та корпоративні відмінності в лагах освоєння і в ступенях впливу на економічне зростання цих та інших науково-технічних новинок.

Багато дискусій точиться і через третю групу. Її прихильники доводять необхідність "нульового" економічного зростання, що завдає мінімальної шкоди навколишньому середовищу, та вимагають заборони ряду напрямків досліджень в сфері енергетики, біології, медичної генетики. Також прихильниками даної точки зору розробляються концепції сталого економічного розвитку, як найбільш прийнятного компромісу між невичерпністю потреб і обмеженими можливостями їх задоволення на основі наукового прогресу та використання інновацій, але без серйозного збитку природним ресурсам Землі.

Незважаючи на розбіжності в оцінках внеску інновацій та процесу управління інноваційною діяльністю в економічне зростання, та ненадійність сучасних статистичних методів вимірювання ефекту від науково-технічних досягнень, представлені дані свідчать в цілому про позитивний в економічному значенні ефект від інноваційної діяльності. У довгостроковій перспективі зберігатиметься тенденція до міжнародного і міжрегіонального вирівнювання відмінностей в оцінці економічного ефекту від процесу управління інноваційною діяльністю.

Вцілому, вивчення проблем управління інноваційною діяльністю в XXI столітті стало одним з найбільш важливих напрямків досліджень в зарубіжній економічній літературі. Концепція національних інноваційних систем, розробляється порівняно не так давно, і фундаментальні монографії в рамках цього напрямку публікуються в основному за останні 5 років. Дана концепція привернула увагу найбільш відомих дослідників інноваційної діяльності; отримані в її рамках висновки визнані і практично реалізуються урядами більшості розвинених країн.