Конкурентоспроможність національної економіки

Ігнатович Н.І. Інноваційний прорив як шлях підвищення конкурентоспроможності економіки

Наукові дослідження нагальних для вітчизняної економіки проблем підвищення її конкурентоспроможності та ефективності доводять, що для їх розв’язання, а також подолання структурної недосконалості та технологічного відставання, притаманних нашій економіці, потрібна її сучасна модернізація шляхом здійснення інноваційного прориву. Виявлені особливості інноваційних процесів у розвинутих країнах світу свідчать, що у цих країнах інновації виступають як потужний драйвер розгортання конкуренції, що сприяє розвитку економіки та підвищенню її конкурентоспроможності. На противагу цьому досвіду розвинутих країн у вітчизняній економіці інновації досі не набули значення вирішального чинника розвитку, тобто наша економіка продовжує зберігати по суті не інноваційний характер. Причому негативні тенденції у цій сфері посилюються. Так, за період з 2001 р. до 2011 р. кількість підприємств, що займаються інноваційною діяльністю, скоротилася майже на третину.

Сподівання ліберал-реформаторів на те, що розпочаті у 90-х роках минулого століття ринкові перетворення призведуть до переведення нашої економіки на інноваційний шлях розвитку і забезпечать підвищення її конкурентоспроможності, не виправдалися. За понад 20 років незалежного розвитку країни технологічне та інноваційне відставання вітчизняної економіки від розвинутих країн лише збільшилося, відповідно погіршилася її структура, зокрема, суттєво зменшилася частка машинобудування, наукомістких галузей, натомість зросла і перетворилася на вирішальну роль сировинних галузей. У супереч з прогресивними тенденціями структурних перетворень, які спостерігаються у світовій економіці, в Україні частка машинобудування у структурі промислового виробництва за період ринкових реформ скоротилася з 30% до 13%, проте частка сировинної продукції у реалізованій продукції добувної та переробної продукції зросла до 69,6%, у той час як частка інвестиційної продукції становить лише 14,6% [1, с.320]. Таким чином, замість інноваційного прориву внаслідок ринкових перетворень на пострадянському просторі, зокрема, і в Україні «була здійснена грандіозна епохальна антиінновація» [2, с.312], що призвело до суттєвого погіршення роботи усіх базових галузей і вкрай негативно вплинуло на рівень конкурентоспроможності національної економіки. Причому цей рівень продовжує знижуватися з року у рік. Якщо за глобальним індексом конкурентоспроможності Україна посідала у 2010 р. 82 місце, то у 2011 р. вже 89 місце, а у 2012 р. ще знизила свої позиції до 94 місця.

Визначальною причиною цих негативних процесів стала відсутність науково обґрунтованої орієнтованої на національні інтереси стратегії реформування вітчизняної економіки, яка мала враховувати притаманну їй специфіку, об’єктивно оцінювати реальний стан і нагальні проблеми та суперечності сучасного економічного розвитку країни, відповідати складним завданням забезпечення його переходу на інноваційний шлях. Концептуальна непідготовленість реформ, які розпочалися на теренах багатьох країн, що виникли на пострадянському просторі, і зокрема в Україні, зумовила те, що реальним теоретичним підґрунтям економічного реформування стала нав’язана ззовні та некритично сприйнята вітчизняними реформаторами вкрай лібералізована доктрина, відома під назвою Вашингтонський консенсус. Замість розробки і впровадження у життя власної моделі трансформації пострадянської економіки, спрямованої на розв’язання давно назрілих проблем її сучасної модернізації, в основу економічного реформування була закладена розроблена на Заході доктрина, яка втілювала у собі радикальні принципи лібертаризму: надання повної свободи механізму вільного ринкового саморегулювання та зведення нанівець регулюючої ролі держави в економіці.

В основі ліберальних поглядів на проблему здійснення модернізації економіки лежить абсолютизація історичного досвіду західної цивілізації, універсалізація її економічного розвитку, впевненість, що успішна модернізація будь-якої країни можлива лише за умов повторення шляху розвитку західних країн, який розглядається як загальний шлях економічного розвитку всього людства. Виходячи з однолінійності цивілізаційного розвитку, прихильники цих поглядів вважають, що «держави, що перебувають нині на більш ранніх етапах розвитку, не лише можуть, а й неодмінно прийдуть до тієї точки, коли стануть копіями тих держав, які вважаються передовими. Відповідно до тієї логіки формулюються стандартні для всіх країн рекомендації - так звані «матриці розвитку»... щодо механізмів «наздоганяльної поетапної, уніфікованої за своїми принципами модернізації», яка реалізується в наш час під патронатом «старших» за своїм рангом держав та підконтрольних їм міжнародних інституцій» [3, с.466].

Проте практична реалізація подібних реформаторських сподівань на те, що Україна має розвивати свою економіку на ліберальних засадах ринкового саморегулювання за західними зразками, призвела не до переходу економіки на інноваційний шлях розвитку, не до підвищення її конкурентоспроможності, а до тривалої та глибокої трансформаційної кризи. Це було зумовлено тим, що ліберально-монетаристська модель модернізації економіки не спроможна реально забезпечити «наздоганяючий» тип економічного розвитку країнам, які її використовують.

«Наздоганяючий» розвиток для цих країн взагалі не має сенсу, оскільки копіювання ними досвіду передових країн на практиці лише консервує їхнє відставання і навіть збільшує його. Тобто на основі використання ліберально-монетаристської моделі модернізації економіки принципово не можливо здійснити інноваційний прорив в економічному розвитку.

Нагальність розв’язання породжених трансформаційною кризою задач, які полягають у необхідності ліквідувати вкрай негативні наслідки «загубленого десятиліття» 1990-х років, здійснити реальну модернізацію економіки за рахунок інноваційного прориву і таким чином підвищити її конкурентоспроможність та на цій підставі зайняти гідне місце у сучасному глобалізованому світі, передбачає перехід економіки на нову парадигму розвитку. Цілком справедливим є підхід до визначення напряму зміни сучасної парадигми економічного розвитку, який обґрунтував академік

В.М.Геєць: «Надалі варто виходити з того, що тим новим ринковим країнам, які прагнуть стати на шлях інтенсивного розвитку, потрібні нетрадиційні рішення, які б не копіювали минуле (як-от відтворення концепції наздоганяючого розвитку), а формували можливості створювати прориви до більш високої ефективності і продуктивності (концепція випереджального розвитку, що заснована на ідеології технологічних проривів)» [4, с.298]. Ця ідеологія дозволяє країнам, які прагнуть до сучасної модернізації економіки, забезпечити стрімке подолання існуючого технологічного та структурного відставання і здійснити просування до рівня розвинутих країн не на основі імітації минулих досягнень останніх (що неминуче закріплює відставання), а на основі інноваційного прориву у розвитку, здійснюваного у відповідності до власних особливостей, потреб, соціокультурних традицій. Парадигма інноваційного прориву спроможна стати підґрунтям не лише підвищення конкурентоспроможності нашої економіки, але і забезпечення соціальної стабільності суспільства, його добробуту, розвитку особистості.

Здійснення інноваційного прориву як необхідної умови підвищення конкурентоспроможності національної економіки потребує значного посилення ролі держави у проведенні сучасної модернізації економіки, зокрема передбачає розробку та реалізацію державної стратегії інноваційного розвитку.

Список використаних джерел

  1. Ещенко П.С. Куда движется глобальная экономика в XXI веке?/ П.С.Ещенко, А.Г.Арсеенко. -K.: Знання України, 2012.
  2. Яковец Ю.В. Инновационный прорыв: социальные и научные аспекты// Философ хозяйства - 2 (к 10-летию журнала «Философия хозяйства»/ Под ред. Е.С.Зотовой. - М.; Екатеринбург: Изд-во УрТИСИ, 2009.
  3. Гальчинський A.C. Економічна методологія. Логіка оновлення: Курс лекцій. - K.: «АДЕФ-Україна», 2010.
  4. Геєць В.М. Суспільство, держава,економіка: феноменологія взаємодії та розвитку. - K.: HAH України; Ін-т екон. та прогнозув. НАН України, 2009.