Порівняльне літературознавство
8.6. Модернізм із застереженнями? (Універсалістичний і плюралістичний підходи)
Типологія - це мандри літературним часом і простором, перетинання «кордонів» різних методологій, жанрів, риторичних систем. Така аналітико-синтетична «картографія» маршрутів у міжлітературному просторі й часі видається особливо актуальною у контексті порівняльного вивчення українського письменства столітньої давності.
Розбіжності в оцінках українського модернізму окреслилися вже в учасників тодішнього літературного процесу. Досить зіставити праці І. Франка «Українсько-руська (малоруська) література» (1898-1899), «З останніх десятиліть XIX віку» (1901), «Принципи і безпринципність» (1903) , «Старе і нове в сучасній українській літературі» (1904) зі статтями С. Єфремова «В поисках новой красоти» (1902), «На мертвой точке» (1904) , а також низкою його публікацій у газеті «Рада» кінця 1900-х і початку 1910-х років. Якщо І. Франко, констатувавши зв´язок молодого покоління митців із європейським імпресіонізмом і неоромантизмом, хоча й не вітав деяких новітніх ідеологічних віянь українського модерну, усе ж охарактеризував його поетику як відмінну і новаторську, порівняно з реалізмом старшого покоління письменників, то С. Єфремов, зіставивши рідне письменство з французьким, котре обрав за типологічну модель «нормальної» історичної еволюції, однозначно визнав символізм передчасним, занепадницьким, а тому шкідливим для нашої літератури - це, мовляв, слабкий, непослідовний відгомін французької моди, опосередкований польськими і німецькими впливами, який неприродно поєднується з традиційними стилями.
«На підставі порівняльного методу, - писав І. Франко 1904 p., - переконуємося, що загальні літературні прояви не поминають і нашого народу і літератури, доказом чого можуть послужити: романтизм, реалізм, натуралізм, декадентизм і т. д.» Притім дослідник наголосив на типологічному, а не генетичному аспекті: «не конечно один [український чи французький письменник] мусить бути під впливом другого, не вчисляючи тут самого напряму, який остаточно може рівночасно постати в кількох місцях незалежно від себе...»
Окрім Франка, багато хто піддав сумніву нормативний підхід до «нової краси». Леся Українка висловила переконання в необхідності врахувати стильову неоднорідність європейського модернізму і, здійснюючи диференційовану типологію регіональних його видозмін, відшукати ту своєрідну нішу, яку зайняв український модерн. Поетеса збиралася в одній зі своїх статей «провести виразну антитезу німецького і французького новбромантизму..., посередині між Францією і Німеччиною постави- ТЙ Польську модерну (chef - Пшибишевський), а в пряму залежність від Пшибишевського - Крушельницького і С°, виразно одрізнивши од них Кобилянську і вказавши вплив на неї Якобсена і данців...». Також вона відхилила механістичне уявлення про поступовість літературної еволюції, звернувши увагу на повсякчасне єднання різних стильових тенденцій у творчості одного й того ж автора.
У наступних десятиліттях спостерігаємо подібну опозицію. Якщо Дмитро Чижевський, дотримуючись західноєвропейської універсаліс- тичної моделі, що її виробили структуралістськи зорієнтовані критичні течії, говорив про подолання жанрово-стильової неповноти української літератури в модерну добу («Історія української літератури», Нью-Йорк, 1956), то Богдан Рубчак, зіставивши із французьким еталоном символізму інші європейські аналоги, дійшов висновку про запізнілий характер українського модернізму (передмова «Пробний лет» до книжки «Остап Луцький - молодомузець», Нью-Йорк, 1968), а Ігор Костецький взагалі висловив сумнів у існуванні його як історичного явища (передмова до «Вибраного» Стефана Ґеорге, Штудґарт, 1968-1971).
І майже в той самий час, 1973 p., польська дослідниця Марія Бобровніцька вписала українське явище у хронологію загальнослов´янського раннього модернізму, взявши до уваги не лише поетику символізму та інших ранньомодерністичних течій, а й програмні постулати угруповань і діяльність їхніх журналів У такому розширеному ідеологічно-стильовому контексті український феномен аж ніяк не видавався запізнілим, бо початки його припали на 1890-ті роки, коли з´явилися поема «Місячна легенда» (1892), ліричні збірки «На крилах пісень» (1893) і «Блакитна троянда» (1896) Лесі Українки, повість «Царівна» (1896) Ольги Кобилянської, «лірична драма» «Зів´яле листя» (1896) І. Франка та місячник «Літературно-науковий вісник» (1898), який він редагував. Ті, за оцінками польської авторки, «типово модерністичні твори» відсувають початкову межу українського модернізму на першу половину 1890-х років і засвідчують його синхронність із аналогічними явищами в польській, чеській і російській літературах, точками відліку в яких вважаються відповідно ліричні збірки Тетмайєра (1891 і 1894), Махара (1887 і 1889), Бальмонта (1890,1895).
Спостереження М. Бобровніцької можна доповнити низкою інших фактів, які засвідчують синхронність становлення українського модерну у сфері творчої продукції і рецепції із хронологією відповідних процесів загальноєвропейського модерну.
Так, одним із перших довершених мистецьких втілень індивідуалістичного бунту проти гнітючої влади навколишніх обставин стала монологічна поема Володимира Самійленка «Герострат» (Львів, 1889). Естетський культ «чистої краси», протиставленої безрадісній реальності, започаткували в українській літературі ліричні твори В. Самійленка «Не вмре поезія» (1891) та «Людськість» (1893) і сонет Лесі Українки «Ба» («Фантазіє! ти сило чарівна...», 1891), що публікувалися в журналі «Зоря». А 1896 р. І. Франко видрукував у «Житі і Слові» поряд зі жмутками свого «Зів´ялого листя» драматичну поему Людмили Старицької-Черняхівської «Сапфо».
З рецептивного погляду показовою є еволюція журналу «Житє і Слово». Засноване 1894 р., видання Івана Франка спершу мало академічний характер, але відразу ж відчуло на собі тиск нових вимог. «У нас люди цікаві на Бодлера», - з такими словами звернувся Франко в листопаді 1894 р. до парижанина Федора Вовка з проханням надіслати зразки класичної і новітньої французької поезії для рубрики «Із чужих квітників». А в травні наступного року ділився редакторськими клопотами з М. Драгомановим: «Молоді, та й то навіть радикали, домагаються від мене, щоб я викинув рубрики «Із уст народа» та «Із старих рукописів», а натомість печатав переклади з Ібсена, Метерлінка та інших модерністів»
Читацькі вимоги переорієнтувати журнал «Житє і Слово» на літературну сучасність підштовхнули І. Франка перенести обговорення кардинальних питань європейського й українського модерну на сторінки вітчизняної преси. Гасла «сучасної літературної творчості» він заманіфестував 1896 р. у «Слові про критику» - документі програмному не лише для «Життя і Слова», а й для всього українського письменства новітньої доби - у такому формулюванні:
повна емансипація особи автора з рамок схоластики, повний розрив з усяким шаблоном, якнайповніший вираз авторської індивідуальності в його творах.
Ще тільки-но спинаючись на ноги, модерністична критика підхопила новітню літературну модель, сутність якої І. Франко вбачав у «тріумфі індивідуалізму», і розвивала її, відштовхуючись, головно, від разючих дисонансів, породжених суперечностями між митцем і публікою, мистецькою цінністю і суспільною її значимістю, традицією і новаторством тощо. Зрушення в жанрово-стильовій системі, поява нової генерації митців і читачів, маніфестація оновленої літературної самосвідомості - такі досить виразні (як на тодішні вкрай несприятливі суспільно-політичні обставини літературного розвитку бездержавної нації) симптоми, що проявилися у творчій, структурній та рецептивній сферах літературного процесу, засвідчили синхронність становлення раннього українського модерну із загальноєвропейськими процесами.
Сьогодні універсалістичній парадигмі, яка є нормативною і типологізуючою, тобто наголошує на повторюваному й тому майже не ставить проблем самобутності, прирівнюючи національне письменство до єдиного еталонного взірця, протистоїть плюралістична парадигма, котра вбачає в європейському модернізмі різні національні варіанти. Обидві парадигми через сто років після Єфремова і Франка проявилися у книжках «Дискурс модернізму в українській літературі» Соломії Пав- личко і «ПроЯвлення Слова: Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація» Тамари Гундорової, які вийшли одночасно 1997 р. Методологічні позиції С. Павличко можна, здається, інтерпретувати таким чином, що порівняно з англо-американським модерністичним стандартом український модернізм мав нестандартний вигляд. Що ж, це зрозуміло - адже то був модернізм поневоленої нації, що бореться за свободу. Тому важливо врахувати, як довела Т. Гундоро- ва, й досвід постмодернізму, а також постколоніальної критики й фемінізму, які доцентровим модерністичним тенденціям універсальності, логічної впорядкованості, уніфікованості протиставили відцентрові ідеї унікальності, вільної гри, різноманіття.