• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Конкурентоспроможність національної економіки

Варналій З.С., Буркальцева Д.Д. Інноваційні чинники конкурентоспроможності економіки України

Модифікація механізму та науково-теоретичної концепції конкуренції зумовлює новий підхід до визначення конкурентоспроможності національної економіки як здатності національних економічних суб’єктів витримувати суперництво на світових ринках завдяки створенню в країні умов господарювання, що забезпечують суб’єктам можливість підвищувати інноваційну активність та ефективність, а в результаті досягати високого рівня добробуту та національної безпеки країни. Найістотнішу особливість «інноваційного» підходу до визначення конкурентоспроможності національної економіки вбачається у зміні ключових факторів її забезпечення, а саме тих рушійних сил, що зумовлюють і визначають конкурентоспроможність національної економіки. У сучасних умовах підвищується роль інноваційних чинників конкурентоспроможності країн, тобто таких, що забезпечують безперервність інноваційних процесів у країні. Друга особливість полягає у тому, що в контексті запропонованого підходу інновації слід розглядати як ендогенний фактор економічного зростання [1].

Як доводить світовий досвід, у довгостроковому періоді економічне зростання найбільшою мірою залежить не стільки від екстенсивних, скільки від інтенсивних факторів розширеного відтворення, які забезпечуються впровадженням у виробництво досягнень вітчизняної та світової науки, освоєнням прогресивної техніки, технології, розвитком творчої ініціативи економічних суб’єктів. Дослідження поглядів різних науковців на категорію «інновація» та аналіз суміжних категорій дає можливість трактувати інновації як кінцеві результати розроблення та комерціалізації нової ідеї, яка перетворюється на продукт, технологію, організаційне або маркетингове рішення. Тобто створення інновацій передбачає не тільки наукові розробки, а й обов’язково їх упровадження у виробництво.

Аналіз інноваційної активності підприємств України показує, що протягом останніх років зменшуються кількість інноваційних підприємств та обсяги інноваційної продукції. Більше того, прогноз обсягів інноваційної продукції (як результативного показника інноваційного забезпечення конкурентоспроможності) передбачає подальше зниження інноваційності економіки України у найближчі роки.

На базі міжнародних спостережень і досліджень інноваційної спроможності та технологічної готовності країн світу виявлено основні чинники, які негативно впливають на інноваційний розвиток України: низькі якість державного регулювання економіки України та рівень нормативно-правової бази, у тому числі у сфері інновацій, слабка інноваційна готовність підприємств та низький рівень співпраці у дослідній діяльності між університетами та промисловістю, слабке ресурсне забезпечення інноваційної діяльності, малі обсяги використання венчурного капіталу, незначна кількість патентів та статей у науково-технічних журналах, відсутність ефективних кластерних структур тощо.

Негативні тенденції інноваційної активності вітчизняних економічних суб’єктів потребують активізації інноваційних процесів та формування в Україні ефективної національної інноваційної системи - складного комплексу відносин і взаємозв’язків між усіма учасниками інноваційного процесу в країні, які створюють, накопичують, поширюють та використовують нові знання. Національні інноваційні системи диференціюються за організаційною структурою, за механізмами створення, впровадження та поширення інновацій, але можна виокремити загальні елементи для інноваційних систем різних країн: підсистема генерації знань, виробнича підсистема та інноваційна інфраструктура. Крім того, розвиток національної інноваційної системи потребує цілого комплексу інституційних умов (інноваційна культура, система державного управління, інституційно- правові умови тощо). Отже, саме за елементами національної інноваційної системи пропонується вирізняти інноваційні чинники конкурентоспроможності національної економіки, зокрема: науково-технічний потенціал, наявність джерел фінансування інноваційного процесу, розвиненість інноваційної інфраструктури. А результативним показником інноваційного забезпечення конкурентоспроможності національної економіки є обсяг виробленої в країні інноваційної продукції.

Основними проблемами розвитку науково-технічного потенціалу України є: скорочення чисельності працівників наукових організацій, зменшення кількості наукових організацій у заводському секторі науки та в галузі технічних наук, критичний стан матеріально-технічного забезпечення наукової та науково-технічної діяльності, зменшення кількості наукових робіт і запатентованих винаходів. Негативні тенденції розвитку науково- технічного потенціалу України зумовлюють потребу в його відродженні в найближчі 20 років, оскільки провідні вчені у сфері інновацій, у тому числі С.Ю. Глазьєв, прогнозують у 30-х роках XXI ст. початок наступної «підвищувальної хвилі» циклу М. Д. Кондратьєва, яка характеризуватиметься впровадженням у виробництво і поширенням наукових досліджень VI технологічного укладу, над якими працюють тепер у розвинених країнах [1].

Аналіз сфери фінансування інноваційних процесів в Україні виявив наступні проблеми: різке скорочення фінансового забезпечення наукової сфери та інноваційної діяльності, зменшення витрат державного бюджету на науку, слабкий попит на наукові розробки (новації), переважання витрат на псевдоінновації та деформована структура фінансування за регіонами України. Якщо негативні тенденції у фінансовому забезпеченні збережуться, це призведе в майбутньому до остаточної втрати науково-технічного потенціалу та стрімкого зменшення інноваційної активності національних економічних суб’єктів. Крім того, на початковій стадії формування національної інноваційної системи роль держави у цьому процесі має переважати. Її функція не повинна обмежуватися непрямими методами, тобто створенням сприятливих умов для інвестицій в інновації, оскільки окремі елементи інноваційної системи потребують прямої державної фінансової підтримки.

Світовий досвід доводить, що інноваційна активність у країні залежить не тільки від наявних ресурсів у сфері науки та інновацій, а й від схильності та бажання членів суспільства впроваджувати інновації в різних сферах життя. Отже, досягнення високого рівня інноваційної культури - об´єктивно необхідна умова формування в Україні ефективної національної інноваційної системи. Саме ідеї інноваційної культури повинні утворити основу формування національної інноваційної системи в Україні. Проте в умовах інноваційної стагнації необхідно надати потужний управлінський і правовий імпульс. Для цього потрібна формальна інституціоналізація інноваційної культури, тобто перетворення її розвитку на організований та впорядкований процес з певною структурою відносин, правилами поведінки, відповідальністю учасників. Необхідність інституційних змін виникає внаслідок наявності в інституційній системі України інституційного вакууму (відсутності окремих формальних інститутів, зокрема законодавчої бази у сфері науково-технічної та інноваційної діяльності, деяких елементів інноваційної інфраструктури та ін.) і недовиробництва окремих інститутів (недостатнього розвитку окремих інститутів, зокрема низької інноваційної культури, недостатнього фінансового забезпечення тощо) у сферах наукової та інноваційної діяльності. Реалізація стратегічних пріоритетів забезпечення конкурентоспроможності національної економіки потребує значних інституціональних змін, особливо інституційно-управлінських (оптимізація структури управління національною інноваційною системою) та інституційно-правових змін (систематизація законодавства та затвердження планів розвитку науки та інновацій) [2].

На основі нових поглядів на конкурентоспроможність національної економіки та фактори її забезпечення виникає потреба у розробленні нових пріоритетів. В розвинених країнах світу інноваційні пріоритети зміщуються у бік поширення галузей V технологічного укладу (понад 50% обсягу виробленої продукції), а в наукових розробках переважають дослідження у сфері VI технологічного укладу, тоді як у промисловості Україні продовжують домінувати галузі III та IV технологічних укладів (97% обсягу виробленої продукції). За таких умов основним пріоритетом стратегії соціально-економічного розвитку України та забезпечення її конкурентоспроможності має стати формування ефективної національної інноваційної системи, оскільки інновації забезпечують вищий рівень віддачі, ніж просте залучення додаткових ресурсів, а максимальний синергетичний ефект від інноваційної діяльності забезпечується лите шляхом розвитку повноцінної інноваційної системи. На цій основі виникає необхідність у сучасних умовах України переглянути і законодавчо затвердити пріоритети розвитку національної інноваційної системи, пріоритетні напрями наукової та інноваційної діяльності, критичні напрями модернізації виробництва.

Як показав аналіз, найвпливовішим чинником інноваційного розвитку є фінансове забезпечення інноваційних процесів. Проте більшість суб’єктів господарювання в Україні не має необхідних інвестиційних можливостей і фактично в поточному періоді фінансувати інноваційну діяльність можуть лише структури, в яких інтегрується фінансовий та промисловий капітал, тобто фінансово-промислові групи. У зв’язку з тим, що ФПГ не зацікавлені у комерціалізації інновацій і навіть у модернізації виробництва, держава має розробити більш досконалий механізм стимулювання, який охоплює використання інструментів бюджетно-податкової політики (податкові пільги на податок з прибутку), грошово-кредитної політики (часткове погашення відсотків) та митної політики (зменшення імпортних тарифів на ввезення середньо- та високотехнологічного обладнання) щодо підприємств, які займаються інноваційною діяльністю.

Водночас підвищення конкурентоспроможності національної економіки потребує не тільки активізації інноваційної діяльності великих об’єднань, а й поступового залучення до національної інноваційної системи малих та середніх підприємств з метою підтримки конкурентного середовища та недопущення монополізації з боку великих ФПГ. В умовах гіперконкуренції одним з ефективних засобів розвитку малих і середніх підприємств стає їх об´єднання у кластери, оскільки кластерні структури є гнучкої формою інтеграції і кооперування та можуть забезпечити вищі темпи інновацій. Все це сприяє підвищенню конкурентоспроможності як підприємств, що формують кластер, так і країни загалом.

Отже, на сьогодні в Україні стимулювання інноваційного розвитку є необхідним механізмом досягнення високого рівня конкурентоспроможності національної економіки та зміцнення економічної безпеки держави, що сприятиме забезпеченню гідного місця у глобальній системі економічного та політичного розвитку.

Список використаних джерел

1. Варналій З.С. Конкурентоспроможність національної економіки: проблеми та пріоритети інноваційного забезпечення / З.С. Варналій, О.П. Гармашова. - К.: Знання України, 2013. - 387 с.
2. Буркальцева Д.Д. Інституціональне забезпечення економічної безпеки України / Д.Д. Буркальцева. - К.: Знання України, 2012. - 347 с.