• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Державне управління в галузі охорони здоров’я

Державна санітарно-епідеміологічна служба України

На обласному і районному рівні, крім органів виконавчої влади спеціальної (галузевої) компетенції, існують й інші органи, які здійснюють функції державного управління в галузі охорони здоров’я, входять в єдину державну систему охорони здоров’я, але діють порівняно автономно й паралельно до діяльності управління охороною здоров’я обласної державної адміністрації та головного лікаря району. Йдеться про органи санітарно-епідеміологічної служби.

Це особлива служба в системі охорони здоров’я, метою діяльності якої є забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення, тобто здійснення різноманітних запобіжних заходів первинної профілактики захворювань. Правова основа її діяльності - Закон України від 24 лютого 1994 р. “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення’, який у ст. 33 визначає її основні напрями:

- здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

- визначення пріоритетних заходів у профілактиці захворювань, а також у охороні здоров’я населення від шкідливого впливу на нього факторів навколишнього середовища;

- вивчення, оцінка і прогнозування показників здоров’я населення залежно від стану середовища життєдіяльності людини, встановлення факторів навколишнього середовища, що шкідливо впливають на здоров’я населення;

- підготовка пропозицій щодо забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення, запобігання занесенню та поширенню особливо небезпечних (у тому числі карантинних) та небезпечних інфекційних хвороб;

- контроль за усуненням причин і умов виникнення та поширення інфекційних, масових неінфекційних захворювань, отруєнь та радіаційних уражень людей;

- державний облік інфекційних і професійних захворювань та отруєнь.

У державну санітарно-епідеміологічну службу входять органи, установи й заклади санітарно-епідеміологічного профілю Міністерства охорони здоров’я України. Її очолює Головний державний санітарний лікар України, який за посадою (ех officio) є першим заступником Міністра охорони здоров’я України. Аналітично-управлінську роботу з керівництва цією службою здійснює підпорядковане йому Головне санітарно-епідеміологічне управління Міністерства охорони здоров’я України.

На обласному рівні дана служба представлена головним державним санітарним лікарем області, який одночасно є і головним лікарем обласної санітарно-епідеміологічної станції, і керівником санітарно-епідеміологічної служби області. Це означає, що йому в службовому відношенні підпорядковані всі (за деяким винятком) органи, установи й заклади цієї служби (районні та міські санітарно-епідеміологічні станції), розташовані в межах області.

У районі санітарно-епідеміологічна служба представляє головний державний санітарний лікар району, який одночасно є і головним лікарем районної санітарно-епідеміологічної станції.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд, який виконують органи санітарно-епідеміологічної служби, полягає у здійсненні спостереження і контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров’я людей та застосування заходів юридичної відповідальності щодо порушників цього законодавства. Завданнями згаданого виду державного нагляду є:

- нагляд за тим, як органи державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни проводять санітарні й протиепідемічні заходи;

- нагляд за реалізацією державної політики з питань профілактики захворювань населення, участь у розробці та контроль за виконанням програм, що стосуються запобігання шкідливому впливу факторів навколишнього середовища на здоров’я населення;

- нагляд за дотриманням санітарного законодавства;

- проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи, гігієнічної регламентації небезпечних факторів і видача дозволів на їх використання.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюють відповідно до Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні вибірковими перевірками дотримання санітарного законодавства за планами органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, а також позапланово залежно від санітарної, епідемічної ситуації та за заявами громадян.

Для здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду головні державні санітарні лікарі України, Автономної Республіки Крим, областей, міст і районів наділені відповідними повноваженнями, зокрема щодо притягнення винних у порушенні санітарного законодавства до юридичної відповідальності, зокрема до накладення на них адміністративних стягнень і фінансових санкцій. У випадку серйозніших порушень санітарного законодавства вказані особи державної санітарно-епідеміологічної служби передають матеріали про це в прокуратуру для вирішення питання про притягнення винних до цивільно-правової чи кримінальної відповідальності.

Сьогодні діяльність цієї служби щодо здійснення заходів первинної профілактики захворювань проходить автономно і в значній мірі ізольовано від діяльності лікувально-профілактичних закладів, хоч так і не повинно бути, а взаємодія з іншими державними органами, зокрема з управлінням охорони здоров’я має організаційний характер з періодичними спалахами владної амбіційності на тему: яка служба важливіша і хто більший начальник на рівні області чи району. Очевидно, що нічого доброго, крім роз’єднання зусиль у вирішенні питань охорони здоров’я населення, це не дає.

Як тут не згадати, що ще в радянські часи, у 1970-1990 рр., хоча ці служби і не були організаційно об’єднані, знайшли добрий варіант їх співпраці: головний державний санітарний лікар одночасно був і заступником завідуючого відділом (тепер - управлінням) охорони здоров’я з питань санітарно-епідеміологічного забезпечення населення області.

Організаційне роз’єднання завдань, функцій і діяльності профілактичної (санітарно-епідеміологічної, на чолі з головним державним санітарним лікарем області) та лікувальної (на чолі з начальником управління охорони здоров’я) служб у значній мірі перешкоджає здійсненню ефективного управління в цій галузі і сприяє непотрібній відомчості, дублюванню і амбіційності керівників.

Так у загальних рисах виглядає система органів виконавчої влади загальної і спеціальної (галузевої) компетенції, які здійснюють, відповідно до наданих їм на основі чинного законодавства владних повноважень, державне управління.

Згідно зі ст. 143 Конституції України, управління закладами охорони здоров’я, які розташовані у селах, селищах та містах і є відповідною комунальною власністю, здійснюють виконавчі органи місцевого самоврядування. Виконавчі комітети міських рад виконують функції управління щодо вказаних закладів охорони здоров’я як безпосередньо, так і через спеціальні виконавчі органи місцевого самоврядування, які вони ж утворюють. У всіх містах обласних центрів України і в містах обласного підпорядкування рішенням відповідних міських рад утворюють управління (відділи) охорони здоров’я, які здійснюють від імені власника, яким виступають міські ради, управління закладами охорони здоров’я міського підпорядкування.

Надзвичайно важливими питаннями в організації управління у галузі охорони здоров’я є питання про правовий статус закладу охорони здоров’я та повноваження його адміністрації, діяльність яких, як передової і найнижчої ланки всієї системи охорони здоров’я, визначає успіх та ефективність її діяльності. Однак управління на цьому найнижчому рівні вже не є державним. Відповідно до форми власності, на якій засновані ці заклади охорони здоров’я, воно набуває самоврядного характеру. Значною проблемою тут є “стикування” систем державного і самоврядного управління. Згідно з ідеєю обмеженості державного управління та регулювання, Конституція України у ст.143 визначила модель місцевого самоврядування, відповідно до якої її представницьким і виконавчим органам належать власні й делеговані повноваження. Ст. 32 Закону України від 21 травня 1997 р. “Про місцеве самоврядування в Україні” визначає, що до власних повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить “управління закладами охорони здоров’я, які належать територіальним громадам, або передані їм.” Делеговані державою повноваження полягають у “забезпеченні доступності і безоплатності медичного обслуговування на відповідній території, розвитку всіх видів медичного обслуговування, розвитку і вдосконалення мережі лікувальних закладів усіх форм власності”.

Ця діяльність за юридичним змістом є дещо іншою, ніж державне управління, і має свої значні особливості, які неможливо, внаслідок їх обсягу, коротко проаналізувати у даній праці. Юридичний аналіз відносин, які виникають у сфері діяльності виконавчих органів місцевого самоврядування, заслуговує на окреме ґрунтовне дослідження і не є предметом даної роботи.