Найвидатніші представники: Еллен Кей (1849-1926) - шведська письменниця і громадська діячка; німці Фрітц Гансберг (1871-1950), Людвіг Гурлітт (1855-1931), Генріх Шаррельман (1871-1940); француз П’єр Лакомб (1848- 1921); італійка Марія Монтессорі (1870-1952). Ідеал прихильників “вільного виховання” - це вільний, не скутий ніякими обмеженнями розвиток сил і здібностей кожної дитини, повне розкриття індивіда. Ідеї вільного виховання нерозривно пов’язані з теорією природного виховання, висунутого ще у XVIII ст. Ж.-Ж.Руссо.

Елен Кей у своїй книзі “Вік дитини” (1900 р.) вимагала надання дітям права на вільний розвиток, позбавлення їх від гніту дорослих, навчання лише необхідному в повсякденному житті.

Різко критикували існуюче авторитарне виховання німецькі педагоги Г.Шаррельман, Ф.Гансберг, Л.Гурлітт та інші, вимагаючи надати вчителю і учням право на вільну творчість і на вільний вияв своєї індивідуальності. На їх думку, не повинно існувати ніякої педагогічної системи, а якщо такі системи і створюються, то вони позбавляють учителя творчої роботи, перетворюють його в ремісника.

Г.Шаррельман головне завдання педагога вбачав у тому, щоб розвивати в кожній дитині її потенційні сили, давати вихід творчій фантазії. Оскільки дитина може чітко собі уявити тільки те, що вона пережила, то провідну роль у навчанні повинно відігравати “переживання”, накопичення особистого досвіду, самостійне досягнення дитиною самостійно ж визначених завдань. Тому в центрі навчальної роботи Г.Шаррельман ставив т. зв. епізодичне викладання - невимушена бесіда з приводу випадково виникаючих життєвих ситуацій.

Значне місце в процесі навчання ця група вчених відводила образотворчому мистецтву дітей, дитячим творам, різноманітним видам дитячої праці.

Марія Монтессорі пропагувала думку про невтручання педагога в процес природного росту і духовного розвитку дитини, про створення для дітей таких умов, які забезпечували б розвиток здібностей самостійно задовольняти свої потреби, переважно в плані самообслуговування. Вільне виховання, в розумінні М.Монтессорі, має своїм об’єктом, перш за все, життя окремо взятої дитини, її саморозвиток.

Однак як показала подальша практика, ідеї “вільного виховання” не тільки не сприяли особистому розвитку дитини, але навіть обмежували його, оскільки обумовлювали відмову від регулярних систематичних навчальних занять, спрямованих на оволодіння основ наук. Система ідей, на що розраховували представники вільного виховання, у дитини спонтанно не з’являлася, і тому цей напрямок реформаторської педагогіки був підданий справедливій критиці, незважаючи на те, що більшість з його положень ввібрали в себе інші напрямки в педагогіці цієї епохи.