Державне управління в галузі охорони здоров’я
Система охорони здоров’я в Україні
Систему охорони здоров’я України становить густа мережа об’єктів охорони здоров’я різного спрямування, видів і потужності. Відповідно до ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров’я, безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я. Всі вони, за винятком санаторіїв, профілакторіїв, будинків відпочинку та інших санаторно-оздоровчих закладів, розміщені в населених пунктах, тобто в місцях проживання людей, для забезпечення можливості надання їм безпосередньої медичної допомоги і проведення відповідних оздоровчих заходів. Усі вони шляхом підпорядкування включені в єдину мережу закладів охорони здоров’я.
Сьогодні в Україні є доволі потужна загальнодержавна система охорони здоров’я, сформована, в основному, за роки соціалістичного будівництва. У 1998 р. в Україні налічувалось 24464 заклади охорони здоров’я, з них 3900 лікарень - усього на 639 тис. ліжок і 7200 амбулаторно-поліклінічних закладів - на 966 тис. відвідувань у зміну, 1064 станції швидкої медичної допомоги, 324 самостійні стоматологічні поліклініки та 4676 стоматологічних відділень у складі медичних закладів Міністерства охорони здоров’я України. Крім того, в країні є відомчі (міністерств оборони, внутрішніх справ, транспорту, Служби безпеки, прикордонних військ та ін.), приватні та інші медичні заклади. На сторожі здоров’я громадян України стоїть велика, майже 1,5-мільйонна армія медичних і фармацевтичних працівників, серед яких 229 тисяч лікарів усіх спеціальностей і 583 тисячі середніх медичних працівників.
Мережа об’єктів охорони здоров’я в Україні є більш потужною, ніж в інших країнах світу. Наприклад, у Японії значно менше лікарів у розрахунку на 10000 жителів, менша і ємність лікарняної мережі (також у розрахунку на 10000 жителів), але населення там менше хворіє і тривалість життя найбільша в світі. Це пояснюється насамперед тим, що у цій країні медична служба діє в основному як профілактична і концентрує свою увагу і практичну діяльність не на лікуванні, а на запобіганні захворювань.
Система закладів охорони здоров’я побудована на основі існуючого адміністративно-територіального поділу України і відповідно до вимог наближення медичної допомоги до людей, які проживають у населених пунктах: селах, селищах і містах.
У селах і селищах функціонують фельдшерсько-акушерські пункти, сільські дільничні лікарні, лікарські амбулаторії, районні лікарні. У селищах і містах, які є адміністративними центрами районів, розташовані центральні районні лікарні, селищні та міські лікарні, поліклініки, диспансери, амбулаторії.
У містах, які є адміністративними центрами областей, розміщена низка обласних лікарень (обласна лікарня, лікарня для лікування матерів і дітей, осіб, які постраждали від наслідків Чорнобильської аварії), госпіталь ветеранів та інвалідів війни й праці, обласні диспансери, центр здоров’я, міські лікарні та поліклініки, а також науково-дослідні медичні інститути, які проводять діагностичну і лікувальну діяльність.
Найбільша й найгустіша мережа закладів охорони здоров’я розміщена у столиці - місті Києві, де існує низка спеціалізованих (колишніх республіканських) лікарень, основна частина науково-дослідних інститутів медичного профілю, які здійснюють діагностику, лікувально-реабілітаційну діяльність на своїх клінічних базах, Київський державний медичний університет, Київський державний університет післядипломної освіти, міські та районні лікарні, поліклініки, диспансери, амбулаторії, медико-санітарні частини, заклади охорони здоров’я окремих міністерств і відомств, підприємств, установ, організацій, численні приватні медичні центри, лікарні, кабінети.
У спадок від радянського минулого системі охорони здоров’я незалежної України дістався державний характер охорони здоров’я, тобто тотальне, стопроцентне її одержавлення. Ні про яку конкуренцію, змагальність між закладами охорони здоров’я, боротьбу за пацієнта шляхом підвищення якості надання медичної допомоги чи шляхом зниження її вартості, не могло бути й мови.
Система охорони здоров’я України, будучи складовою частиною системи охорони здоров’я СРСР, протягом тривалого часу розвивалась екстенсивним шляхом - із року в рік, із п’ятирічки в п’ятирічку збільшувались капіталовкладення в неї, збільшувалась кількість закладів охорони здоров’я, медпрацівників і лікарняних ліжок. А разом із безплатністю і доступністю медичної допомоги ці показники становили одну із головних ідеологічних засад, що демонстрували переваги соціалістичного ладу над капіталістичним. Дійшло до того, що колишній СРСР за кількістю лікарів не лише далеко обігнав передові країни, а й сконцентрував у себе понад третину всіх лікарів у світі - 1 млн. 263 тис. (1990 р.). “Кожен третій лікар у світі - радянський!” - гордо заявляли керівники колишнього СРСР і союзного міністерства охорони здоров’я, скромно замовчуючи те, що, незважаючи на колосальні кошти, вкладені у забезпечення функціонування цієї велетенської системи, ефективність її діяльності була напрочуд низькою. Кількість хворих з року в рік більшала (“Радянський хворий - найхворіший у всьому світі”, - у дусі тодішньої гігантоманії “жартували” керівники охорони здоров’я в ті роки), зростали кількість тяжких і ускладнених захворювань, інвалідизація населення. В гонитві за кількісними показниками знижувався і професійний рівень медичних працівників, особливо лікарів, які допускали значну кількість професійних помилок як у діагностуванні, так і в лікуванні захворювань.
Конкретна жива людина, з її хворобами і проблемами, все більше знеосіблювалась і віддалялася від грандіозної та велетенської системи охорони здоров’я “країни перемігшого соціалізму” й існувала лише для підтвердження вірності соціалістичного вибору, де ідеологічні засади були головними у виправданні її існування і то лише в показниках десятків і сотень тисяч одиниць.
Система охорони здоров’я будь-якої країни повинна відповідати певним універсальним критеріям (ієрархічна будова, налагоджені управлінські зв’язки між суб’єктами й об’єктами управління), а також враховувати особливості стану здоров’я населення країни, його захворюваність.
Тому зрозумілим є те, що система охорони здоров’я даної конкретної країни повинна будуватись та функціонувати не сама собою, а враховувати стан здоров’я і стан захворюваності її населення. Для України у структурі захворюваності є надзвичайно важливим подолання наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, які проявляються у збільшенні ракових хвороб, захворювань серцево-судинної системи... Саме на запобігання та лікування цих захворювань і має бути спрямована організація системи охорони здоров’я.
Незважаючи на те, що Україна має добре розвинену мережу об’єктів охорони здоров’я, в яку входять лікарні, амбулаторно-поліклінічні заклади, аптеки, диспансери, ефективність її діяльності є доволі низькою, про що свідчить кількість хворих та інвалідів, яка щороку зростає. Нині, за даними Міністерства охорони здоров´я України, серед 50,9 млн. її громадян зареєстровано понад 6 млн. осіб з різними формами серцево-судинних захворювань, 741,5 тис. онкологічно хворих, 102 тис. хворих на туберкульоз. Медична статистика свідчить, що сьогодні в Україні є 726,4 тис. хворих на алкоголізм, 52,4 тис. - на наркоманію, 132,6 тис. психічно хворих, 2380,5 тис. інвалідів.
Для України характерний високий, порівняно з іншими країнами, рівень інвалідності населення, насамперед у промислових регіонах та тих, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. На стан захворюваності населення впливає низка різноманітних факторів, серед яких - низький рівень життя, що призводить до нестачі у переважної більшості населення відповідних коштів для нормального, здорового існування, відсутність доброякісного харчування та його висока вартість, катастрофічна екологічна ситуація, недостатнє і ненормальне фінансування системи охорони здоров´я, відсутність цивілізованого фармакологічного ринку з широким асортиментом препаратів та ін.
За станом на 1 листопада 1997 р. в Україні офіційно зареєстровано 11 727 випадків ВІЛ-інфікування громадян. Насторожує й факт різкого зростання кількості ВІЛ-інфікованих осіб серед донорів крові (415) та вагітних (127), а також народжених ними дітей (43). Збільшився рівень інфікованості серед ув´язнених (2100).
Організація медичної допомоги в Україні ґрунтується на єдиних принципах, які враховують як загальні засади організації охорони здоров’я, так і національні особливості, притаманні системі охорони здоров’я кожної країни. До принципів організації охорони здоров’я в Україні, відповідно до ст. 4 Основ законодавства про охорону здоров’я, належать:
- державний характер із рівноправним існуванням закладів охорони здоров’я всіх форм власності (державної, комунальної, приватної, колективної);
- соціально орієнтована доступність;
- економічна та соціальна ефективність;
- профілактична спрямованість;
- наукове забезпечення;
- широка участь громадськості у справі охорони здоров’я;
- міжнародне співробітництво.
Українська модель організації охорони здоров’я передбачає етапність у діагностиці захворювань та ступеневість у лікуванні пацієнтів. Найнижчий ступінь - первинна допомога (за місцем проживання); другий - надання початкової спеціалізованої допомоги (реалізують у поліклініках і лікарнях); третій - міські центри спеціалізованої допомоги, консультативні кабінети; четвертий - комплексна спеціалізована допомога (надають в обласних лікарнях чи обласних консультаційних поліклініках); п’ятий - вузька і рідкісна спеціалізована допомога (здійснюють у регіональних чи республіканському центрах).
Серед низки проблем, з якими зіштовхнулася система охорони здоров’я в умовах незалежного розвитку України, є й відсутність єдності в поглядах на шляхи її реформування серед керівників як держави та окремих органів влади, так і серед самих медиків, відсутність єдиної концепції її трансформування в сучасну систему охорони здоров’я, яка б могла ефективно виконувати поставлені перед нею завдання і відповідати міжнародновизнаним критеріям та нормативам, а також організаційні, фінансові й правові проблеми її діяльності, що, наче прив’язане до ніг важке каміння, тягнуть її вниз і не дозволяють зробити рішучі кроки вперед.
Як вже було зазначено, система охорони здоров’я в Україні є надто громіздкою, завеликою. Стверджувати так про явище, яке ще донедавна було предметом законної гордості радянських людей та демонстрації переваг соціалізму, в розбудову якого вкладено стільки людських і матеріально-фінансових зусиль, важко, навіть дуже важко, проте необхідно. Як сказано: “Платон мені друг, та істина дорожча”.
Саме заради істини слід відзначити прямо й відверто: жоден бюджет будь-якої цивілізованої держави не здатний утримувати таку велетенську і вкрай неефективну систему охорони здоров’я, жодні інвестиції, скільки б їх не було, не замінять і не вирішать її проблем, в основі яких лежить недосконала організація.
Ефективна система охорони здоров’я має відповідати таким вимогам:
- забезпечувати збереження і зміцнення здоров’я населення;
- гарантувати доступність і якість кваліфікованої медичної допомоги;
- стримувати зростання вартості медичної допомоги;
- забезпечувати раціональне використання кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів.
Проведений аналіз стану здоров’я і організації медичної допомоги в Україні свідчить, що існуюча система охорони здоров’я не відповідає цим вимогам і тому потребує вдосконалення.
Більшість сучасних керівників охорони здоров’я вже починають це розуміти. Саме цей напрямок - трансформація існуючої системи охорони здоров’я, скорочення її зайвих ланок, вивільнення значної кількості працівників — і покладено в основу більшості варіантів концепції реформування охорони здоров’я України. Є й відповідні міжнародні експертні рекомендації - ще в 1992-1994 рр. експерти Світового банку провели відповідне дослідження і в рекомендаціях вказали на необхідність скорочення лікарняних ліжок і вивільнення лікарів та середніх медичних працівників. І слід зазначити, що саме в цій частині дані рекомендації повністю виконав український Уряд. Отже, Уряд пішов цим шляхом, пішов навіть ще далі, скорочуючи кількість медичних працівників у державних закладах охорони здоров’я, переводячи працівників на неповні посадові оклади і не виплачуючи (затримуючи) працівникам заробітну плату.
Забезпечення права громадян України на охорону здоров’я, відповідно до ст. 49 Конституції, покладено на державу. З цього й слід виходити, конструюючи і пропонуючи ту чи іншу програму реформ. Нічого нового ми тут не відкриваємо Про це свідчить досвід передових країн світу, які утримують державну (національну) систему (службу) охорони здоров’я за рахунок державного бюджету, а ось понад це і поза її параметрами свою діяльність здійснює приватний медичний бізнес. У жодній країні світу, окрім США, частка держави у витратах на медичну допомогу не є нижчою, ніж 75%.
Отже, й Україна, приступаючи до реформування системи охорони здоров’я, повинна визначитись із своїми можливостями і встановити певні нормативи забезпечення громадян медичною допомогою з розрахунку на одного мешканця (громадянина), розділивши існуючу систему на державну службу охорони здоров’я, заклади і організації якої перебуватимуть у державній (комунальній) власності, і фінансуватимуть з відповідних бюджетів, та приватну медичну діяльність, яка здійснюватиметься поза межами державної, в основі якої будуть ринкові засади. Саме такий спосіб організації надання медичної допомоги хоча б частково зможе вирішити питання з організацією нових робочих місць у приватному секторі та проблеми безробіття серед медиків.
Після прийняття законів “Про власність” (1991 р.), “Про господарські товариства” (1991 р.) та Основ законодавства України про охорону здоров’я (1992 р.) почали виникати заклади охорони здоров’я недержавної (комунальної) власності - приватні і колективні, однак їх кількість і потужність є надзвичайно малою, майже всі вони сконцентровані у столиці та в обласних центрах, і їх діяльність не впливає суттєво на стан охорони здоров’я всього населення, вирішення цього питання покладено на систему закладів охорони здоров’я державної і комунальної форми власності.
Створення в Україні приватного медичного сектора триває надзвичайно повільно. Це гальмують економічна криза та інші причини, серед яких і неефективне податкове законодавство. Практично, приватних медичних закладів в Україні було створено кілька сотень, проте зуміли “вижити” з них лише кілька десятків, та й то переважно невеликі стоматологічні кабінети, лікарні й аптеки.
Значно жвавіше ця справа пішла у фармації - нині у державній і комунальній власності залишилось 5-7% від загальної кількості аптек, які є в Україні, інші - приватизовані. Цьому сприяло кілька факторів, у тому числі й невеликий розмір їх приміщень, відсутність коштовного обладнання (не порівняти з лікарнею чи поліклінікою!), і, нарешті, те, що працівники цієї підгалузі були найбільше готові до сприйняття ринкових новацій, оскільки в усі часи (в тому числі й радянські!) здійснювали діяльність, яка була дуже наближена до торговельної і пов’язана з такими економічними категоріями, як фінансовий план, собівартість, прибуток, обіг коштів та ін.
Серед існуючих проблем організації охорони здоров’я в Україні саме фінансова проблема в умовах кризи вийшла на перше місце. Її зміст далеко не зводиться до недостатності коштів, які у державному і місцевому бюджетах виділяють для забезпечення її діяльності. Хоча значна частина керівників охорони здоров’я ще й дотепер вважає, що вирішити більшість проблем охорони здоров’я можна було б достатнім фінансуванням.
Однак це далеко не так.
У радянські часи фінансування охорони здоров’я, незважаючи на ріст цих показників в абсолютних числах з п’ятирічки в п’ятирічку, здійснювали за відомим “залишковим” принципом - коли на охорону здоров’я виділяли тільки те, що залишалося від фінансування пріоритетних, стратегічно важливих програм і галузей - оборони, освоєння космосу та промислового виробництва. І слід відверто сказати, що в жодному з цих пріоритетів не були враховані інтереси живої та конкретної людини - гонку озброєнь здійснювали не заради людини чи людей, а заради підтвердження переваг соціалістичного ладу, заради консервації ідеологічних догм, заради підтвердження вірності ідеології та правильності вибору. Навіть у промисловому виробництві інтереси людини майже не враховували - часто виробництво існувало заради виробництва. Тому на охорону здоров’я виділяли лише ті кошти, які залишались у державному бюджеті після фінансування стратегічних галузей.
Якщо до цього додати й неефективний економічний механізм забезпечення охорони здоров’я населення в колишньому СРСР і відомий ідеологічний “міф” про безплатну медицину та охорону здоров’я, то зрозумілим стає, що практично всі сучасні проблеми охорони здоров’я виникли не нині, в часи незалежності України. їх підвалини закладені ще в роки соціалістичного будівництва. Просто, збудована в радянський час у нашій країні система охорони здоров’я заснована на економічно й соціально неефективній моделі, у відриві від визнаних у всьому світі моделей і принципів, ніяк не може пристосовуватись до зміни соціально-економічних умов і ефективно працювати в цих умовах. Застаріла модель радянського трактора, навіть якщо він зроблений на відомому харківському заводі “ХТЗ” і призначений для роботи на солярці, не зможе змагатись із сучасною автомобільною чи механізованою технікою, навіть якщо в нього залити сучасний високооктановий бензин... Модель не та.
Як свідчить світова практика, соціальна значимість та фінансова вартість здоров’я людей постійно зростають, і це змушує передові країни світу скеровувати дедалі більшу частку валового внутрішнього продукту (ВВП) на охорону й зміцнення здоров’я своїх громадян.
У всьому світі зростають витрати на охорону здоров’я. Майже в усіх країнах росте вартість утримання служб охорони здоров’я, які споживають безперервно зростаючу частку валового внутрішнього продукту (ВВП). Дослідження, які провела Всесвітня Організація Охорони Здоров’я, показали, що в багатьох країнах видатки на охорону здоров’я з кожним десятиріччям зростають у середньому на 1% і більше. На початку 60-х років деякі країни витрачали на охорону здоров’я 6% свого внутрішнього продукту. Якщо дана тенденція триватиме, то в кінці цього століття видатки на охорону здоров’я складуть 10% і більше ВВП.
В останні роки існування СРСР та Української PCP відсоток відрахувань на фінансування діяльності державної системи охорони здоров’я становив 3,8—4,1% відповідного державного бюджету. Видатки на фінансування діяльності системи охорони здоров’я України в 1997 р. склали близько 3% ВВП. А в ст. 12 Основ законодавства України про охорону здоров’я Верховна Рада України встановила, що “державна політика охорони здоров’я забезпечується бюджетними асигнуваннями в розмірі, що відповідає її науково обґрунтованим потребам, але не менше десяти відсотків національного доходу”.
Ріст витрат на охорону здоров’я майже в усіх країнах світу пов’язаний перш за все зі збільшенням потреб у медичному обслуговуванні та підвищенні вимог до неї. Був час, коли політики й організатори охорони здоров’я вважали, що поліпшення організації та діяльності служб і систем охорони здоров’я настільки зміцнить здоров’я людей, що потреби в медичному обслуговуванні зменшаться. Однак життя спростувало цю думку - фінансові та матеріальні затрати на охорону здоров’я в усіх країнах - як в економічно розвинутих, так і в тих, що лише стали на шлях самостійного розвитку, збільшуються рік від року.
В останні десятиліття різко зросла вартість надання медичної допомоги за рахунок застосування новітніх досягнень науки і техніки, складної діагностичної та лікувальної апаратури, нових і дорогих медичних препаратів і лікарських засобів. Застосування антибіотиків і протиракових хіміотерапевтичних засобів, сканерів і лінійних прискорювачів, комп’ютерних томографів, операцій на відкритому серці й пересадки окремих органів, досягнення молекулярної і клітинної біології та генної інженерії дають у руки медиків сильну сучасну зброю для лікування людей, для полегшення їх страждань і продовження життя. А це, в свою чергу, вимагає збільшення коштів на охорону здоров’я.
Особливо це стало помітним у другій половині XX століття, коли в результаті прискореного наукового пізнання природи людини та біохімічних механізмів її життєдіяльності, медицина і фармація зробили величезний стрибок вперед і перетворились на могутню силу, що спирається на величезний науково-практичний потенціал національних і міжнародних систем охорони здоров’я, медичних закладів, клінік, інститутів, медичних і фармацевтичних фірм, об’єднань та корпорацій, в яких працює величезна армія медиків і фармацевтів, науковців і практиків. Окрім загальної престижності, у світі медичної і фармацевтичної діяльності ця діяльність є й надзвичайно економічно рентабельною і прибутковою - уряди передових країн світу, приватні фірми і корпорації вкладають у розвиток цих галузей, нових медичних і хіміко-фармацевтичних технологій велетенські гроші, одержуючи багатомільярдні прибутки. У піднятті з післявоєнної розрухи “німецького і японського економічного дива” значна роль належала глибоко продуманій та ефективній соціальній політиці і, зокрема, політиці в галузі охорони здоров’я.
Ці фактори спричиняють підвищення ролі й значення здоров’я в сучасному світі, ведуть до необхідності розробки національних і міжнародних програм профілактики окремих, найпоширеніших захворювань, охорони та зміцнення здоров’я людей.
Якщо проаналізувати за роками в радянський період розвитку розмір коштів, які виділяли на забезпечення функціонування і розвиток системи охорони здоров’я, то він коливався в межах 3,8-4,1% ВВП, тобто, ніколи не досягав показника, який Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) вважає межею, нижче від котрої охорона здоров’я є нежиттєздатною (6,5% ВВП). Сьогодні всі передові країни світу щодо охорони здоров’я вкладаються у цей показник: від 6,5% ВВП у Великій Британії до 15% ВВП у СПІА.
Задеклароване у ст. 12 Основ законодавства України про охорону здоров’я виділення коштів у розмірі, що відповідає її науково обґрунтованим потребам, але не менше 10% ВВП, відображає швидше бажане, ніж дійсне. Ніколи за часів незалежного розвитку України цей показник не досягав вказаного в Основах законодавства рівня, залишаючись на рівні, встановленому ще в радянські часи.
Сьогодні в складних умовах кризи діяльність системи охорони здоров’я фінансують лише на 25-40% від потреби, ледве забезпечуючи (та й то несвоєчасно!) виплату заробітної плати персоналу медичних закладів.
Як випливає із розроблених урядових і міністерських програм реформування охорони здоров’я, додатковим джерелом фінансування медичних закладів пропонують кошти, що будуть (на думку авторів цієї ідеї) зібрані як відповідні платежі від роботодавців і громадян на основі механізму страхової медицини. Питанню впровадження в Україні системи страхової медицини приділяють досить велику увагу. Якщо погортати сторінки наукової періодики, проаналізувати сучасні концепції реформування охорони здоров’я, послухати виступи політичних лідерів, парламентарів, керівників охорони здоров’я чи науковців, то можна прийти до висновку, що впровадження системи страхової медицини є чи не панацеєю для системи охорони здоров’я, і лише ця система може її врятувати від повного розпаду. Незрозумілим у такому випадку залишається те, чому досі не прийнятий Закон “Про медичне страхування”, п’ять основних законопроектів якого було розроблено ще в 1993-1995 рр.
Проте впровадження системи медичного страхування не дасть додаткових коштів для фінансування потреб охорони здоров’я так, як це пропонують її автори і захисники. Вони, на жаль, не беруть до уваги те, що ця система може працювати лише в умовах нормального розвитку суспільства, а не в умовах кризи, в умовах, коли забезпечено нормальний розвиток економіки, коли працює виробництво, коли виплачують заробітну плату, то в цих умовах роботодавці можуть здійснювати певні обов’язкові платежі як страхові кошти для забезпечення діяльності системи охорони здоров’я. В умовах кризи, коли більшість підприємств не працює, коли виробництва практично нема, немає звідки й брати ці платежі. Запровадження цієї системи в законодавчому, а значить, у примусовому порядку призведе лише до посилення податкового тиску на виробника і може призвести тільки до зменшення ще поки існуючого виробництва, оскільки деяка частина підприємств і, відповідно, роботодавців, не витримає цього тиску і припинить своє існування, а деяка перейде працювати “в тінь”, приховуючи чисельність працівників і ухиляючись різними способами від сплати податків і платежів. Досвід Росії, яка прийняла закон про обов’язкове медичне страхування ще в 1993 р., підтверджує це. В результаті такого рішення розмір коштів, який нині працюючі підприємства ще сплачують до державних і місцевих бюджетів, може не тільки не збільшитися, а й стати меншим.
Гострою проблемою є правове забезпечення діяльності системи охорони здоров’я. Як на загал, то в Україні створено добрий фундамент для розвитку законодавства, яке регулює діяльність закладів охорони здоров’я з надання медичної допомоги населенню. І в Конституції, і в Основах законодавства про охорону здоров’я, і в низці вже прийнятих законів та значної кількості підзаконних нормативно-правових актів доволі детально врегульовані відносини, які виникають у сфері надання медичної допомоги громадянам і діяльності закладів охорони здоров’я. Проте ця робота не завершена.
Своєї черги на прийняття чекає низка вкрай необхідних законопроектів, прийняття яких рік у рік відкладає Верховна Рада.
Не завершена робота з визначення обсягу гарантованого рівня медичної допомоги, обсяг якого, відповідно до пункту “в” ст. 7 Основ законодавства про охорону здоров’я, має щороку затверджувати Кабінет Міністрів.
Сьогодні система охорони здоров’я в Україні перебуває на роздоріжжі. Розпочате реформування не доведено до кінця, в процесі здійснення цих реформ у керівників держави виникли сумніви щодо правильності обраного шляху. Ситуацію ускладнила й системна криза, що охопила всі сфери життя суспільства, в тому числі й сферу охорони здоров’я населення.