Державне управління в галузі охорони здоров’я
Охорона здоров’я народу — основа соціальної політики держави
Життя і здоров’я - найвищі людські цінності. Здоров’я є найбільшим природним благом людини. Ще древні римляни зауважували: “Valetudo magnum bonum est!” Здоров’я людини залежить від багатьох різноманітних факторів, найважливішим серед яких є природні, спадкові. Але людина - істота суспільна, і стан її здоров’я, в значній мірі, залежить не тільки від природних, а й від суспільних умов життя. В сучасному світі вони є не лише особистими благами кожної людини, а й величезною суспільною цінністю, надзвичайно важливою і в соціальному, і в економічному плані. Здоров’я нації, народу ~ інтегрований показник його суспільного розвитку. Вчені підрахували, що умови життя людини (чистота навколишнього середовища, гігієнічні умови життя, праці й побуту, якість харчування та ін.) до 50% визначають стан здоров’я. До третини (33%) на стан здоров’я впливають спадкові фактори, і, нарешті, ефективна діяльність служби охорони здоров’я може забезпечити здоров’я людини лише на 8-12%.
Здоров’я є невід’ємною умовою гармонійного розвитку людей і, в той же час, показником рівня соціально-економічного та культурного розвитку суспільства. Адже чим розвинутіші й багатші суспільство та держава, тим більше коштів вони вкладають в охорону здоров’я своїх громадян, у їх медико-санітарне обслуговування, в розвиток медичної, біологічної та фармацевтичної науки, практики й новітніх оздоровчих і лікувальних технологій.
Здоров’я, в силу прямого свого зв’язку з якістю життя, є першочерговим фактором, який визначає людський розвиток; разом із тим воно є одним із результатів розвитку - писав професор А. А. Лоедін. Таким чином, визначення здоров’я не можна зводити лише до відсутності захворювання: здоров’я, як сказано у преамбулі Статуту Всесвітньої організації охорони здоров’я, це “стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, яке дозволяє людям вести соціальне і економічне продуктивне життя”. З цього випливає, що розвиток охорони здоров’я - невід’ємна складова частина національного розвитку, і його головні цілі повинні співпадати з цілями цього розвитку.
Саме тому в багатьох розвинених державах світу право на життя та охорону здоров’я визнають за громадянами і закріплюють в Конституціях і в поточному законодавстві.
Право на життя та здоров’я є природним і невід’ємним правом людини. Його визнають Організація Об’єднаних Націй, передова світова громадськість. Це право закріплене в ряді міжнародно-правових актів, серед яких Загальна Декларація прав людини, Конвенція про права дитини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права тощо.
Загальна Декларація прав людини у ст. 25.1 наголошує, що “кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я...” Дещо конкретизує це положення ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права: “Держави, які беруть участь у цьому пакті, визнають право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров’я” і для гарантування цього права повинні здійснювати такі заходи:
а) “забезпечення зменшення мертвонароджуваності, дитячої смертності та здорового розвитку дитини;
б) поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища та гігієни праці в промисловості;
в) запобігання епідемічним, ендемічним, професійним та іншим хворобам, їх лікування і боротьба з ними;
г) створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби”.
Ці положення розвинуті у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 1386 “Про права дитини”, де проголошено, що “...кожна дитина має право на ім’я, національність, одномо- вний статус при народженні, на материнський догляд і сімейну турботу, на охорону здоров’я і захист проти захворювань, на достатнє харчування...”, у Декларації ООН про надання незалежності країнам і народам, у заявах та деклараціях багатьох урядів і політичних партій, у Гельсінській (1964 р.) та Веніціанській (1983 р.) деклараціях Всесвітньої медичної асоціації та ін. Звичайно, що від декларації про “невід’ємні права” до їх реального втілення величезна віддаль. Свого часу сенатор Е. Кеннеді (1977 р.) визнав, що в умовах США для мільйонів американських громадян добре здоров’я є “недосяжним привілеєм, аж ніяк не невід’ємним правом”, а один із відомих діячів охорони здоров’я США П. Лі (1966 р.) пропонував провести кордон між правом на здоров’я, яке є невід’ємним правом людини, і правом на медичну допомогу, яке є “кваліфікованим правом” і здійснюється на практиці тоді, коли це стає можливим і розумним.
Отже, право на охорону здоров’я є одним із найважливіших та загальновизнаних прав людини і потребує свого законодавчого закріплення.
Розвиваючи міжнародно-правову думку щодо охорони здоров’я, Конституція України, закріпивши у ст. 49 право громадян на охорону здоров’я, розмежовує це право і право на медичну допомогу та страхування. Відповідно до ст. 49 та 50 Конституції України, зміст охорони здоров’я становить система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.
Один із секторів суспільного і державного життя - соціальна сфера і політика, основою якої є охорона здоров’я громадян, створення безпечних і здорових умов для проживання людей, їх праці й відпочинку. Охорона здоров’я - одна з тих галузей соціальної сфери, де культурно-політичні, соціально-економічні та морально-етичні засади суспільства і держави проявляються найяскравіше.
Значення здоров´я людини визнають у світі настільки важливим, що цей показник першим входить до індексу людського розвитку — універсального визначника рівня розвитку суспільства тієї чи іншої країни. Індекс людського розвитку вираховують на основі трьох показників: тривалості життя людей, грамотності, валового внутрішнього продукту та купівельної спроможності громадян. Він базується на трьох підвалинах людського розвитку: стані фізичного здоров´я, освітніх можливостях та матеріальних ресурсах для задоволення потреб людини. Цей індекс періодично вираховує Рада експертів Програми розвитку ООН, перед якою кожна держава - член ООН - складає свій щорічний звіт. Розрахунок індексу людського розвитку для України вперше було наведено у звіті Програми розвитку ООН за 1993 р. У звіті Програми розвитку ООН за 1996 р. з урахуванням змін і доповнень у методиці цієї програми індекс людського розвитку України становить 0,736 (дані 1994 p.), що відносить її трохи нижче 80-го місця у світі, до групи країн із середнім рівнем людського розвитку. Аналіз і розуміння цих даних для України мають особливе значення, оскільки вона внаслідок тривалої кризи за показниками згаданого індексу “відкотилася” на 95 місце серед 175 країн, щодо яких вираховували цей індекс у 1997 р., а 10 років перед тим, перебуваючи у складі СРСР, вона займала 12 місце.
В Україні за останніх вісім років померло майже на 2 млн. осіб більше, ніж народилося. Вперше, впродовж тривалого часу, в 1991 р. кількість народжених була меншою від кількості померлих. Перед народом України реально постала проблема неповного відтворення населення і скорочення його чисельності. Це ж було і в 1992-1999 рр., що дає підстави говорити про сталу демографічну тенденцію, причини якої криються в соціально-економічній нестабільності у державі. Сьогодні в Україні проживає вже не 52 млн., а 49,98 млн. осіб12. За останні роки в нашій країні значно погіршилась демографічна ситуація, зменшується тривалість життя, знижується рівень народжуваності. Згідно з останніми даними, середня тривалість життя чоловіків дорівнює 55, а жінок - 60 років. За цими показниками Україна перебуває у дванадцятій десятці із 198 країн - на рівні Марокко, Тунісу, Киргизстану, Таджикистану. Депопуляція в державі набула стійкого характеру і супроводжується погіршенням якісних характеристик здоров’я населення. Не зменшується материнська смертність, особливо серед сільських жінок. Репродуктивне здоров’я населення перебуває в стані кризи. Перспективні розрахунки на 1996-2026 рр. (тобто приблизно на одне покоління) засвідчили, що, найімовірніше, населення України до 2026 р. зменшиться до 42 млн.
Майже 1,8 млн. жителів України нині перебувають на диспансерному обліку через різні психо-патологічні відхилення, спричинені, як вважають учені, економічними, екологічними, соціально-політичними та іншими чинниками. Серед цих хвороб переважають депресії, що нерідко закінчуються самогубством. За останніх 10 років їх кількість збільшилася на 50%, і тепер на рік трапляється близько 15 тисяч суїцидів.
За даними Комітету Верховної Ради України з питань молодіжної політики, фізичної культури та спорту, в Україні налічується 14 тисяч дітей, котрі стоять на обліку як алкоголіки. Ці цифри вражають, адже ще у 1989 р. таких випадків не було відомо. На думку голови згаданого комітету, народного депутата України Вадима Місюри, ситуація, що склалася, - результат державної політики, яку проводили всі ці роки. Міністерства та структури, котрі займаються проблемами молоді, більше звертають увагу на політичні заходи й рідко - на потреби конкретної молодої людини.
У цих умовах державна влада, її найвищі органи просто зобов’язані спрямувати всі зусилля і ресурси на зміцнення та охорону здоров’я людей, на створення ефективної державної політики в цій галузі, формування сучасної системи охорони здоров’я, яка є одним із головних гарантів реалізації цієї політики.
Враховуючи соціально-політичну значимість і економічну вартість індивідуального та суспільного здоров’я, охорону здоров’я громадян можна вважати однією з найважливіших внутрішніх функцій сучасної держави. Бо саме кількісними і якісними показниками тривалості життя та здоров’я населення, іншими показниками соціальної політики відрізняються одна від одної багаті й розвинуті держави світу від бідних і слаборозвинутих. Нова парадигма суспільного розвитку свідчить, що перша група держав різниться від другої, передусім, не кількістю виробленої продукції, наприклад, виплавленого чавуну і сталі чи кількістю виготовлених телевізорів, автомобілів або літаків (як ще донедавна у нас було прийнято вважати), а екологічно чистими і безпечними для здоров’я умовами життя своїх громадян, рівнем здоров’я і тривалістю їх життя. Адже не речі, майно, а саме людина, на думку Арістотеля, є мірилом усіх інших речей.
Система охорони здоров’я України за час свого існування у системі охорони здоров’я колишнього СРСР пережила багато різноманітних реформ. Остання їх низка розпочалась в епоху горбачовської перебудови у середині 80-х років. Тоді у цій системі розпочинались прогресивні зміни, які проявились, зокрема, у спробі відміни фінансування закладів охорони здоров´я за кількістю лікарняних ліжок, у наданні громадянам права вільного вибору лікаря та ін. Міністерство охорони здоров’я тодішньої Української PCP підготувало проект закону про охорону здоров’я і надіслало його у відділи охорони здоров’я облвиконкомів для обговорення та внесення пропозицій. На думку більшості тодішніх місцевих керівників органів і закладів охорони здоров’я, вказаний законопроект не відповідав позитивним змінам у суспільному й державному житті, був гальмом прогресивних новацій у системі. Тому, у відповідь на недосконалий законопроект у різних регіонах України - у Дніпропетровську, Запоріжжі, Чернігові, Чернівцях, Івано-Франківську, Львові, - за ініціативою медичної громадськості розпочалась підготовка власних, місцевих проектів згаданого закону. Найгрун- товніше вона була організована у м. Львові, де до цієї роботи під керівництвом відділу охорони здоров´я облвиконкому, медичного інституту та Українського лікарського товариства була залучена велика група (понад 50 осіб, серед яких 3 академіки, 15 докторів наук і професорів, 10 кандидатів наук і доцентів, група досвідчених керівників органів і закладів охорони здоров´я, депутати обласної і міської рад) провідних фахівців Львівщини в галузі медицини, фармації, охорони здоров´я, економіки і права. Ця група створила регіональний проект Концепції охорони здоров´я громадян України, який був опублікований у медичній газеті “Народне здоров´я” у березні 1992 р. і який став предметом обговорення Всеукраїнської науково-практичної конференції, котра відбулася під егідою Комісії з питань здоров´я людини Верховної Ради України 9-Ю квітня 1992 р. у Львові. Схвалений на цій конференції “львівський” проект Концепції охорони здоров´я громадян України15 передали на доопрацювання до Верховної Ради України, де він і був покладений в основу Основ законодавства України про охорону здоров´я і схвалений Верховною Радою 15 червня 1992 р. в першому читанні. 19 листопада цього ж року Верховна Рада України прийняла згаданий законопроект в остаточній редакції“.
Ідеї реформування системи охорони здоров’я набули значного поширення серед членів політичних партій і громадських організацій та широких верств українського суспільства. Більшість політичних партій різної орієнтації: центристської та правоцентристської (Народно-демократична партія, Народний Рух України, “Реформи і Порядок” та ін.), лівої (Комуністична, Соціалістична та Селянська партії), правої (Конгрес українських націоналістів, Українська консервативна республіканська партія та ін.) включили до своїх програм питання реформування системи охорони здоров’я, що свідчить про те, що в українському суспільстві вже існують політичні сили, які не бажають миритися з існуючим станом, бачать розвал нинішньої системи охорони здоров’я і пропонують свої шляхи виходу з кризи. Особливістю української політичної ситуації стало створення 22 жовтня 1994 р і офіційна реєстрація в Міністерстві юстиції навіть спеціальної партії - партії реабілітації тяжкохворих України, яку очолив лікар Григорій Черниш. В програмі цієї партії передбачено зобов’язання на політичному рівні привернути увагу держави та її владних структур до вирішення проблем, пов´язаних із лікуванням, всебічною допомогою з метою соціальної та політичної реабілітації хворих громадян.
У програмах Комуністичної і Соціалістичної партій передбачено відновлення державного фінансування закладів охорони здоров’я, повернення до жорсткого, адміністративно-директивного управління і державного регулювання в галузі охорони здоров’я. На думку представників згаданих партій, лише цей шлях зможе зупинити погіршення стану здоров´я громадян і кризу в системі охорони здоров´я України.
У програмі Аграрної партії України передбачено здійснювати діяльність щодо забезпечення кожному можливостей для реалізації права на охорону здоров´я, медичне обслуговування та безпечне довкілля. Партія зелених України у своїй програмі передбачила гарантоване безкоштовне лікування найстарших та наймолодших громадян, створення гнучкої системи медичного страхування. Вирішення проблем фінансування державних і комунальних закладів охорони здоров’я за рахунок створення системи обов’язкового медичного страхування також пропонують інші політичні партії.
Так, зокрема, партія “Реформи і Порядок”, запропонувавши перед виборами до Верховної Ради і місцевих рад України у березні 1998 р. громадянам договір між ними і цією партією19, а по суті - свою програму діяльності, передбачила в галузі охорони здоров’я наступні заходи:
- законодавчо закріпити принцип, за яким рівень життя людини не залежить від її доходів;
- ввести систему медичного страхування та страхування життя громадян. Запровадити державне медичне страхування, яке б покривало витрати з оплати лікарняних листків, виплат за інвалідністю та допомог за вагітністю та пологами. Заохотити створення приватних компаній із медичного страхування та страхування життя;
- створити умови для розвитку медичних закладів приватної форми власності з метою виникнення конкуренції та зниження вартості медичних послуг;
- пов’язати оплату праці працівників бюджетних медичних закладів із кількістю послуг, які вони надали.
Метою цих заходів є суттєве поліпшення якості медичного обслуговування, підняття рівня оплати праці медичних працівників.
Видається, що найдетальніше питання реформування системи охорони здоров’я розробили представники Львівської обласної організації Конгресу Українських Націоналістів, які при сприянні народних депутатів України Левка Глухівського і Григорія Дем´яна за підтримки Комісії з питань охорони здоров´я і соціального захисту Львівської обласної ради у січні 1995 р. розробили Концепцію національної страхової медицини України (КНСМУ) і 11-12 березня 1995 р. у Львові провели Всеукраїнську конференцію, присвячену публічному обговоренню цієї Концепції. Дана конференція схвалила проект цієї Концепції і прийняла рішення скерувати її на розгляд Президентові, Верховній Раді та Кабінету Міністрів України . Слід зазначити, що згадана Концепція серед своїх головних положень - роздержавлення існуючої системи охорони здоров´я, формування конкурентного середовища у сфері надання медичних послуг, зміна принципів фінансування державних і комунальних закладів охорони здоров´я, створення страхових соціальних медичних фондів і компаній - містила ряд перспективних напрямків реформування існуючої системи охорони здоров´я, які в своїх головних моментах збігалися із Концепцією реформування охорони здоров´я, підготовленою у 1996 р. під керівництвом тодішнього міністра охорони здоров´я академіка АМН України А. М. Сердюка.
Розвиваючи вказану Концепцію ці ж організатори 12 квітня 1997 р. у м. Львові провели другу науково-практичну конференцію, яка схвалила систему соціально-страхової медичної опіки в Україні, що її запропонували згадані автори. В ухвалі конференції її делегати визначили:
- вважати національну систему охорони здоров´я однією з наважливіших економічно-соціальних галузей країни;
- визнати за необхідне реформування національної системи охорони здоров´я на засадах багатоукладності форм власності, соціально-страхового механізму забезпечення медичних послуг, соціально-ринкових принципів господарювання й управління; вважати це пріоритетом державної політики й першочерговою частиною економічної реформи в Україні;
- схвалити основні напрямки реформи медичної галузі та розвитку соціально-страхової медичної опіки, викладені в Концепції національної страхової медицини України;
- продовжити обговорення проблем реформи охорони здоров´я в наукових, професійних, громадських колах та засобах масової інформації України;
- прийняти і направити до Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України відповідне звернення конференції.
У зверненні цієї конференції до Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України делегати запропонували:
- втілити в практику соціально-страхової медицини механізм забезпечення профілактично-лікувально-оздоровчих послуг через персоніфікований соціально-страховий поліс громадян і соціально-страхові фонди;
- впровадити багатоукладність форм власності в охороні здоров´я;
- вжити заходів для розвитку мережі закладів лікарської опіки, а також багатоукладної інфраструктури соціальних послуг та економіки “Здоров´я” на першому територіальному рівні лікарської опіки.
Питання охорони здоров´я постійно перебувають у полі зору і численних громадських організацій України. Положення щодо реформування системи охорони здоров´я висувають незалежні профспілки України, Всеукраїнське лікарське товариство, чисельні медичні асоціації, товариство Червоного Хреста України та ін. Необхідність координації їх діяльності привела до створення Національної федерації громадських медичних об´єднань України, яку очолив академік Дмитро Заболотний.
19 листопада 1992 р. Верховна Рада України прийняла Основи законодавства України про охорону здоров’я. Цей зведений, консолідований законодавчий акт, що комплексно охоплює найважливіші відносини в галузі охорони здоров’я, задуманий як підсумок для творення майбутнього законодавства України. Тому одним із провідних принципів згаданого законодавчого акту є чітке визначення прав і обов’язків громадян у галузі охорони здоров’я, встановлення державних гарантій і юридичного захисту.
Прийнявши Конституцію та Основи законодавства про охорону здоров’я, Україна засвідчила бажання йти шляхом творення демократичної правової соціальної держави, яка визнає і захищає права своїх громадян і бажає прилучитися до глобальної політики світового співтовариства в галузі охорони здоров’я людей.
Свідченням того, що питання охорони здоров´я перебувають у полі зору вищих органів державної влади, стала підготовка проекту реформування цієї галузі, активний етап якої розпочався після прийняття Основ законодавства України про охорону здоров´я з розробки комплексної програми реформування системи охорони здоров´я. Згаданий процес одержав новий імпульс після схвалення Кабінетом Міністрів України 22 лютого 1997 р. Національної програми реформування названої галузі та урядових постанов, які містили конкретизацію цього процесу.
18 жовтня 1997 р. Президент України Указом № 1166/97 затвердив Основні напрями соціальної політики на 1997-2000 рр., які містять комплекс заходів щодо реформування системи охорони здоров´я і забезпечення її діяльності. Так, зокрема, у 1997-2000 рр. реформування системи охорони здоров’я спрямовуватимуть на забезпечення доступності медичної та ме- дико-санітарної допомоги для всього населення держави; ефективне використання фінансових, матеріальних і трудових ресурсів; поліпшення якості медичного обслуговування шляхом введення його стандартів; забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення; захист прав пацієнта на отримання своєчасної та високоякісної медичної допомоги; соціальний захист лікаря щодо нещасних випадків, які можуть виникати у процесі надання медичної допомоги, та профзахворювань.
В Основних напрямках... вказано, що реформування галузі триватиме за такими принципами:
1) децентралізація управління;
2) збереження основних позицій державної системи охорони здоров’я, впровадження ринкових механізмів регулювання і функціонування галузі, фінансування лікувальних закладів відповідно до обсягу і якості послуг, які надають.
Разом з тим, проблеми затяжної економічної кризи, відсутність коштів у Державному і місцевих бюджетах диктують необхідність скорочення існуючої мережі медичних закладів, доведення їх кількості до оптимальної величини, скорочення відповідної кількості посад у них медичних працівників та потребу йти на інші непопулярні й складні рішення, що передбачає ряд державних програм і, зокрема, прийнятий Верховною Радою України Державний бюджет на 1999 р.
Якщо охорону здоров’я розглядати в широкому смислі, як комплекс політичних, організаційних, економічних, правових та інших заходів, спрямованих на забезпечення збереження й розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людей при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя, то її значення виходить далеко за межі діяльності всієї системи охорони здоров’я і набуває доленосного, для забезпечення нормального функціонування держави та її владних інститутів, значення.
Підвищення соціальної, економічної і політичної значимості охорони здоров’я народу, міжнародно-правове визнання і закріплення права людини на життя та здоров’я, на їх охорону і державний захист, особиста зацікавленість як окремих громадян, так і різних соціальних груп і прошарків населення, працівників медичних професій, профспілок, політичних партій та органів державної влади і місцевого самоврядування в охороні здоров’я людей, у вирішенні назрілих питань формування і реалізації політики охорони здоров’я, ефективного управління в цій галузі дають підстави вважати охорону здоров’я одним із найважливіших завдань і внутрішніх функцій сучасної Української держави, так само, як і інших держав світу. Значення охорони здоров’я своїх громадян для України посилюються складними умовами розбудови і становлення її державної організації, формування громадянського суспільства, в якому людина, її права, життя і здоров’я мають становити найвищу соціальну цінність, серцевину суспільної політики і моралі.
Охорона здоров’я є не синонімом медицини, а одним із головних факторів і критеріїв прогресу розвитку суспільства, оскільки практично нема жодної галузі діяльності, які так чи інакше не впливали б на здоров’я людей. Проблеми охорони здоров’я самі медики вирішити не здатні, бо вони покликані займатися лише профілактичною і лікувальною діяльністю. Охорона здоров’я - це кооперативна соціальна служба. Ці думки належать одному із найбільших авторитетів соціальної медицини і організації охорони здоров’я Ц.-І. Вінслоу, який ще у 1920 р. стверджував, що “охорона здоров’я - це наука і мистецтво запобігання захворюванням та інвалідності, продовження життя, поліпшення фізичного і психічного здоров’я, шляхом організованих зусиль суспільства щодо поліпшення довкілля, контролю за інфекційними та неінфекційними хворобами, а також травматизмом, навчання людей особистої гігієни, організації служб діагностики, лікування і реабілітації, розвитку соціальних механізмів, які дають можливість кожному членові суспільства жити( відповідно до адекватних стандартів, які дозволяють зберігати здоров’я”.
В Україні, як відомо, внаслідок особливостей фізико-географічних умов, наявності на її території великої кількості хімічних, вибухо- та пожежонебезпечних об’єктів, розгалуженої мережі нафто- та газопроводів, штучних водоймищ, а також атомних електростанцій існують реальні передумови виникнення надзвичайних ситуацій, які можуть становити загрозу для життя й здоров’я людей. Становище ускладнюється останнім часом внаслідок децентралізації управління промисловістю, транспортом, а також економічної неспроможності більшості підприємств й господарських організацій здійснювати необхідні запобіжні протиаварійні заходи.
Аварія на Чорнобильській АЕС у 1986 р. і події, пов’язані з рятуванням життя та збереження здоров’я людей, евакуацією великої кількості населення із забруднених територій показали, з одного боку неефективність діяльності тодішньої системи цивільної оборони, з другого - гостру потребу створення спеціальних органів державної влади, які повинні своєю діяльністю забезпечити функціонування держави в надзвичайних умовах і обставинах.
Жахливий землетрус у 1989 р. в місті Спітак (Вірменія), який супроводжувався великою кількістю людських жертв, поставив на порядок денний необхідність створення спеціальних медичних служб і підрозділів, підготовлених до роботи в екстремальних умовах, розвитку наукового і практичного напрямку сучасної медицини, який здобув назву “медицини катастроф”.
Масові захворювання дітей на алопецію в Чернівцях у 1989 р., в Соснівці Львівської області у 1995 р., майже щорічні повені в окремих районах Прикарпаття і Закарпаття, грунтові зсуви у Дніпропетровську в 1997 році та інші природні й техногенні катастрофи, участь у ліквідації наслідків яких беруть військові та медичні підрозділи, спеціально створені для дії в цих екстремальних умовах, показали необхідність і призвели до створення спеціального центрального органу виконавчої влади - Міністерства України з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.
Таким чином, діяльність медичних працівників і медичних закладів щодо рятування життя і здоров’я людей набуває значення складової частини системи національної безпеки України. Схвалена постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р. № 3/97-ВР Концепція (Основи державної політики) національної безпеки України розглядає її як “стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз і є необхідною умовою збереження та примноження духовних та матеріальних цінностей”. Дана Концепція вказує, що серед її загроз у соціальній сфері є падіння рівня здоров’я населення і незадовільний стан системи його охорони й тому, з метою виправлення цього становища серед основних напрямків державної політики національної безпеки вказує на необхідність створення ефективної системи соціального захисту людини, охорони та відновлення її фізичного і духовного здоров’я.
Ці положення Концепції національної безпеки України і є визначальними для формування сучасної Концепції реформування системи охорони здоров’я України та створення на її основі Національної програми реформування охорони здоров’я, яка має стати частиною комплексу державних програм економічних реформ і соціального розвитку.
Виходячи із згаданих засад, Президент України і включив до Ради національної безпеки й оборони при Президентові України Міністра охорони здоров’я України. Не слід забувати і те, що у складі Національної системи охорони здоров’я є окремі медичні служби, заклади або їх підрозділи, які також спрямовані на дію в екстремальних умовах для рятування життя та здоров’я людей, - служба екстренної і невідкладної медичної допомоги, підрозділи якої представлені в усіх територіальних лікарнях, починаючи з районної і міської, санітарно-епідеміологічна служба, служби боротьби з інфекційними захворюваннями і захворюванням на СНІД. У дорученні Кабінету Міністрів України про створення служби медицини катастроф Президент України визначив, що функції організації захисту життя і здоров’я населення за умов виникнення надзвичайних ситуацій покладено на Міністерство охорони здоров’я .
Охорона та зміцнення здоров’я людей, збільшення тривалості їх життя й активної діяльності, підвищення якості медичної допомоги є головними компонентами державної соціальної політики, одними з найважливіших завдань і внутрішніх функцій держави. І навіть у сучасних умовах затяжної кризи значення забезпечення діяльності системи охорони здоров’я не зменшується, а навпаки - зростає. Бо саме в цих умовах уся соціальна сфера потребує ефективного й гнучкого державного управління. Воно повинно бути спрямоване на якнайповніше забезпечення конституційного права громадян на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування.
Без забезпечення цього права (як і багатьох інших) з боку держави проблематичним та незрозумілим стають існування і дія самої Конституції як Основного Закону, довіра громадян до своєї держави й влади. І, нарешті, сама потреба в цих інститутах.