Військова служба за контрактом (соціальний вимір)
3.3. Еволюція способу комплектування збройних сил Центральноазіатського регіону
Збройні Сили Республіки Узбекистан. На думку багатьох військових експертів, Узбекистан добився найбільшого успіху серед країн Центральної Азії в збереженні збройних сил, які в даний час оцінюються найбільш боєздатними у регіоні [1].
З усіх південних республік Узбекистан, маючи помірну за розмірами територію, має найбільшу чисельність і згуртованість населення в Середній Азії та найкоротший кордон з Афганістаном. Це дозволяє Ташкенту зосередити увагу не на прикордонних силах, а на внутрішніх військах і звичайних збройних силах [2].
Збройні Сили Узбекистану почали формуватися на початку 90-х років минулого сторіччя на базі колишнього військового округу Туркестану, скасованого 30 червня 1992 року у зв’язку з розпадом СРСР. Із самого початку політика уряду Узбекистану була орієнтована на становлення Узбекистану як держави, здатної стати регіональним лідером, тому створенню національних збройних сил надавалося велике значення.
Відтік з республіки офіцерів Радянської армії в кінці 80-х - на початку 90-х років минулого століття створив проблему комплектування офіцерських кадрів збройних сил. Місця професіоналів часто займали випадкові люди, в руках яких зосереджувалася бойова зброя, що перетворювало саму армію на потенційне вогнище нестабільності. Рішучі дії з боку керівництва країни дозволили заблокувати розвиток негативних процесів.
У даний час до складу підрозділів Міністерства оборони входять Сухопутні війська, Війська протиповітряної оборони, Військово-повітряні Сили, спеціальні війська і Національна гвардія [1]. У Збройних Силах Узбекистану проходять службу 70 тис. чол. Щорічний ресурс, що входить до призовного віку, складає 150 тис. чол., з них більше 100 тис. переводяться в мобілізаційний призовний резерв. Переважна більшість частин мають досвід ведення бойових дій в Афганістані [3].
Основні сили Міністерства оборони локалізовані в районі Ташкента і Термеза. Підрозділи Національної гвардії захищають стратегічні бази та об’єкти. Основні військово-повітряні бази знаходяться в районі міст Карші (Ханабад) і Андижан. Як військово-повітряні бази також можуть використовуватися аеродроми в районі міст Термез (Кокайди) і Чирчик. Проте оперативна площа більшості аеродромів невелика. Ремонтно-відновні роботи на аеродромах були проведені американськими та німецькими фахівцями у 2001 - 2002 роках під час підготовки і проведення операції в Афганістані [4].
Реформування Збройних Сил Узбекистану почалося з перших днів отримання незалежності та здійснюється з урахуванням глибокого аналізу викликів і загроз безпеки країни, спрямованості, характеру та змісту можливих бойових операцій, а також з урахуванням особливостей театру військових дій у регіоні.
Варто відзначити, що військова реформа проводилася паралельно з реформуванням усіх сторін життя Узбекистану - економічними перетвореннями і демократичними процесами в політичній сфері. Керівництво Узбекистану спочатку розглядало забезпечення своєї військової безпеки в контексті створення демократичної правової держави, здійснення соціально-економічних реформ, затвердження принципів рівноправного партнерства, взаємовигідної співпраці та добросусідства у міжнародних відносинах.
Процес реформування армії можна розділити на три етапи.
З січня 1992 року розпочався пер ши й етап реформування збройних сил. З моменту створення і до початку 1998 року збройні сили функціонували в організаційно-штатній структурі, в основу якої було покладено створення і збалансований розвиток видів і родів військ. Одночасно удосконалювалася система дислокації з’єднань, частин і установ з їх розосередженням за адміністративно-територіальним районам Республіки Узбекистан.
Це був період становлення збройних сил. Незважаючи на першорядне значення політичних, економічних і соціальних перетворень, що проводяться в цьому періоді, в країні приділялася пильна увага питанням забезпечення її безпеки від зовнішніх загроз.
23 лютого 1995 року Президент І.А. Карімов виступив з доповіддю на першій сесії Олій Мажліса (Парламенту) першого скликання, в якій приділялася особлива увага питанням військового будівництва. Президент Узбекистану чітко сформулював принципи національної безпеки, основні напрями військового будівництва і дав чітку і обґрунтовану відповідь на питання, яку армію необхідно мати Республіці Узбекистан в цілях захисту незалежності і мирного життя узбецького народу. Він наголосив, що необхідно повинні мати мобільну, добре навчену і оснащену армію, здатну забезпечити захист своїх кордонів, незалежності і суверенітету. У серпні 1995 року Олій Мажлісом була прийнята Військова доктрина Республіки Узбекистан, в якій були закріплені основоположні принципи національної безпеки, пріоритетні напрями військового реформування та формування принципів керівництва ЗС.
У цей період Узбекистан почав активну військову співпрацю з країнами СНД, державами центрально-азіатського регіону, а також в рамках програми НАТО „Партнерство в ім’я миру”.
У ході другого етапу військового реформування ЗС (1998 - 2001 рр.) основні напрями реформи широко обговорювалися практично у усіх структурах державного управління. Характеризувавши зміст, Президент Республіки Узбекистан І.А. Карімов у своїй доповіді на сесії Олій Мажліса у квітні 1999 року виділив такі основні завдання: по-перше, в цілях підвищення ефективності управління військами, зосередження їх на найбільш важливих стратегічних напрямах і формування системи територіальної оборони необхідно створити на території країни військово-адміністративні одиниці військових округів; по-друге, з метою формування армії, оптимальної за чисельністю і структурою, а також професійної по складу необхідно скоротити чисельність збройних сил без збитку боєздатності; по-третє, на основі вивченого передового досвіду армій іноземних держав продовжити вдосконалення організаційно-штатної структури, системи управління збройними силами; по-четверте, розробити комплексну програму військово- технічного переоснащення озброєння армії.
Якщо до 1999 року військова безпека Узбекистану розумілася як забезпечення захисту країни від зовнішньої агресії, то в подальшому на пер ши й план вишли так звані „нові виміри безпеки” (політичний екстремізм, тероризм, організована злочинність транснаціонального характеру, нелегальна торгівля зброєю і наркотиками, міграція). Зміна сприйняття загроз і переосмислення характеру сучасних військових конфліктів одержали відображення в офіційних документах Республіки Узбекистан, що стосуються військової політики.
У 1998 році Узбекистан перейшов до Оборонної доктрини, підтвердивши тим самим оборонний характер своєї військової політики і заявивши, що він нікому не загрожує, не вважає своїм супротивником жодну з країн світу і відкидає війну як засіб розв’язання політичних та інших суперечностей між державами.
Узбекистан будує відносини зі всіма країнами на основі таких загальноприйнятих принципів, як пріоритет національно-державних інтересів країни, взаємна вигода, рівноправність і невтручання у внутрішні справи інших держав, вирішення усіх спірних питань мирними засобами і шляхом переговорів, визнання непорушності й незмінності міждержавних кордонів, що склалися.
У лютому 2000 року Рада національної безпеки при Президентові Республіки Узбекистан схвалила Оборонну доктрину (Оборонна доктрина, як і Концепція національної безпеки 1997 року, носить закритий характер і не була опублікована), а в травні 2001 була прийнята нова редакція Закону „Про оборону” [1]. У 2000 році Міністром оборони Узбекистану була призначена цивільна особа - академік Узбецької АН Кадир Гулямов. Гулямов - єдина в Середній Азії цивільна особа, яка відповідає за стан збройних сил своєї країни. Це факт наочно характеризує неформальний підхід до реалізації механізму цивільного контролю над армією. Цивільний міністр є провідником політики Президента у Міністерстві оборони.
Як результат бойовий потенціал збройних сил збільшився і став більш надійним. Збройні Сили Республіки Узбекистан повною мірою стали відповідати своєму призначенню - бути гарантом миру і стабільності в країні і в Центрально-азіатському регіоні. Це наочно підтвердили події 2000 року, коли бандформування міжнародних терористів зробили нову спробу дестабілізації обстановки в країнах Центральної Азії. Вони знову спробували вторгнутися на територію Киргизької республіки, а також в гірські райони Сурхандарінської і Ташкентської областей Узбекистану. Вірні своєму конституційному обов´язку воїни підрозділів спеціального призначення Силових структур Узбекистану нанесли бандитським формуванням рішучу відсіч, проявивши мужність і відвагу.
Відповідно до військової доктрини, сформульованої в 2000 р., 15 тисяч військовослужбовців узбецької армії підлягали скороченню.
У результаті в рамках перших двох етапів реформування збройних сил було виконано таке: з урахуванням особливостей території, характеру та змісту можливих бойових дій в цілях забезпечення безпеки і захисту територіальної цілісності на найважливіших операційних напрямах були створені військові округи як основні військово-адміністративні одиниці,
здійснена передислокація військ, налагоджені координація і тісна взаємодія усіх військових формувань і підрозділів, а також ефективна система управління всіма видами і родами військ, що дало можливість забезпечити необхідний рівень обороноздатності держави при відчутній економії матеріальних і фінансових коштів; затверджена нова організаційно- штатна структура збройних сил, заснована на принципах мобільності, оперативності й самодостатності військових підрозділів.
Усі основні моделі та механізми нової організації були випробувані в ході проведення ряду навчань і антитерористичних операцій.
Третій етап реформування ЗС проходив в період 2001 - 2005 рр. Підсумки перших двох етапів військової реформи дозволили органічно перейти до виконання наступного завдання - подальшого вдосконалення системи управління збройними силами.
Цей етап реформування має за мету розділення функцій управління оперативним, стратегічним плануванням і бойовим застосування військ, з одного боку, і адміністративного керування збройними силами, з іншого. Функцію планування та організації взаємодії став реалізовувати Об’єднаний штаб Збройних Сил, а Міністерство оборони взяло на себе виконавчу функцію щодо керування й адміністративного управління військами. Таке розмежування функцій відповідає процесам демократизації та принципам побудови демократичного суспільства і покликане реалізувати механізм громадянського контролю за ходом військового реформування в державі.
На дев’ятій сесії Олій Мажліса Республіки Узбекистан другого скликання у 2002 році Президент Іслам Карімов особливо відзначив, що завдання створення нечисленних і мобільних збройних сил, здатних міцно захищати недоторканність кордонів і територіальну цілісність країни, спокійне життя нашого народу, оснащених сучасними озброєнням і технікою, добре підготовлених повністю відповідає вимогам сьогодення і є одним з важливих завдань на шляху створення великого майбутнього Узбекистану [5].
У ході реформування національних збройних сил велика увага приділялася питанням підготовки військових кадрів.
Узбекистан зміг використати навчально-тренувальні об’єкти, що розташовані на його території, а також створити нові навчальні заклади для навчання й підготовки військових фахівців. У 1995 році була відкрита Академія Збройних Сил Республіки Узбекистан. Академія призначена для підготовки командного складу для усіх силових структур країни. Підготовка офіцерських кадрів також здійснюється Ташкентським ви щи м загальновійськовим командним, Чирчикським в ищи м танковим командно-інженерним, Самаркандсьим вищим автомобільно-артилерійським, Джізакським вищим авіаційним військовими училищами. Окрім цього, діють Академія МВС, Інститут СНБ, Військове училище прикордонних військ, Митний коледж, Вища пожежно-технічна школа МВС. Частина військових кадрів готується на спеціалізованих факультетах в цивільних вузах (військові медики, зв´язківці, фахівці ППО). На військових кафедрах цивільних вузів готуються офіцери запасу.
Підготовка військових кадрів здійснюється також на базах зарубіжних навчальних центрів і за участю іноземних фахівців. Особливо велику участь іноземні фахівці беруть у підготовці підрозділів спеціального призначення. З кінця 90-х років в цих цілях були запрошені інструктори із США. У 2000 році в ході створення Антитерористичного центру СНД, коли передбачалося, що спецслужби і підрозділи спеціального призначення Узбекистану братимуть участь в його діяльності, вони проходили підготовку за участю співробітників російського підрозділу „Альфа”. У червні 2002-го з’явилися відомості, що допомогу в підготовці спецпідрозділів Узбекистану нададуть Туреччина і Великобританія, а офіцери спецназу країни вже проходять підготовку в навчальних центрах НАТО в Італії і Німеччині.
Що стосується оборонного бюджету Республіки Узбекистан, то він формується з урахуванням економічних можливостей країни та реальних потреб і виходить з принципу відповідності рівня військово-економічного забезпечення потребам безпеки країни у військовій сфері. Витрати Республіки Узбекистан на оборону постійно зростають і склали у 2001 році 1,8 млрд дол. (при бюджеті 207 млн дол.), тобто 2,6 % ВВП. У порівнянні з 2000-м витрати на оборону збільшилися на 2,8 %. На 2002 рік бюджетом були передбачені оборонні витрати в 106 млн дол.
Велику позитивну роль в реформуванні збройних сил, а також у формуванні та зміцненні основ демократичного контролю над збройними силами відіграє співпраця Узбекистану з розвиненими демократичними країнами та НАТО.
Республіка Узбекистан у військовій сфері активно співробітничає із США. Узбекистан названий найбільшим одержувачем американської військової допомоги, якому адміністрація Джорджа Буша планувала виділити 10 млн доларів [6]. Програма підготовки узбецьких військовослужбовців запасу, що фінансується США, демонструє, наскільки важливу роль відіграє Пентагон в модернізації Збройних Сил Узбекистану. У рамках угоди про військово- стратегічне партнерство від 2002 р. спеціально відібрані узбецькі військовослужбовці запасу пройшли перепідготовку на військових базах у Сполучених Штатах. Багато з них, повернувшись до Узбекистану, зайнялися перепідготовкою інших військовослужбовців запасу. За допомогою Сполучених Штатів та інших зарубіжних донорів створено чотири центри перепідготовки узбецьких військовослужбовців запасу. Військова допомога, яку надавали Ташкенту Сполучені Штати, збіль ши лася з 2001 р. на 1800 відсотків. Адміністрація Буша розглядала узбецького Президента Іслама Карімова як ключового партнера США в Центральній Азії [7]. „У США немає життєво важливих інтересів в Середній Азії, але інтересам національної безпеки США відповідає розвиток збройних сил держав цього регіону за допомогою військового навчання і підготовки, дотримання договірних зобов’ язань і конверсії оборонних галузей промисловості” - говорять представники США [2].
Важливим елементом, що забезпечує ефективне функціонування військової організації, є система її комплектування.
Розглянемо деякі особливості комплектування Збройних Сил Республіки Узбекистан. Стаття 4. Закону „Про загальний військовий обов’язок і військову службу” визначає, що комплектування Збройних Сил Республіки Узбекистан здійснюється шляхом призову громадян на військову службу на основі загального військового обов´язку і прийому громадян на військову службу за контрактом [8].
Збройні Сили Республіки Узбекистан будуються на принципах кадрової регулярної армії. У республіці йде поступове скорочення чисельності збройних сил. Вже двічі скорочувався термін строкової служби - у середині 90-х років минулого століття він знизився з 2 до півтора років, а в грудні 2002 року Парламент прийняв нову редакцію Закону „Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, згідно з яким термін строкової служби з 2003 року зменшився до 1 року.
За новим положенням для випускників вузів термін військової служби - дев’ять місяців. Впорядкований процес проходження альтернативної служби. Розроблений проект Закону „Про службу в резерві збройних сил”, що передбачає створення ефективного інституту резервістів.
Узбекистан має схожі з Казахстаном проблеми в плані призову; як виявилося, збройні сили сусіда теж не можуть прийняти усіх бажаючих. Тому до армії беруть кращих з кращих. Призовники прагнуть служити в армії частково тому, що надалі це обіцяє їм перспективну роботу - в податковій і митній службах, міліції, прокуратурі. Як і в інших державах Центральної Азії, в Узбекистані комплектування збройних сил здійснюється призовниками, що мають слабкий стан здоров´я, морально і фізично не підготовлені до військової служби. Освітній рівень призовників дуже низький. Проте в чисельному відношенні проблем із призовом немає. Керівник інформаційного центру Міністерства оборони республіки Рахимжон Нурназаров говорить, що до збройних сил, пройшовши жорсткий конкурсний відбір, приходять кращі з кращих, тут молодим людям створені всі умови для професійного росту, фізичного, духовного, інтелектуального розвитку. У республіці щорічно зростає чисельність молоді призовного віку, у той же час прийняті останніми роками заходи з реформування ЗС направлені на створення невеликої за чисельністю самодостатньої армії [9].
Рішенням уряду встановлено, що в Міністерствах оборони, внутрішніх справ, з надзвичайних ситуацій, прикордонних військах Служби національної безпеки і Митному держкомітеті посади військовослужбовців за контрактом, співробітників рядового і сержантського складу укомплектовуються перш за все з осіб, що пройшли строкову військову службу і збори в мобілізаційному призовному резерві центру. При оцінці можливостей, перспектив кожної людини служба в армії розглядалася як надійний фундамент в просуванні по службі, в кар’єрі молодої людини. Керівництво Узбекистану намагається створити всі умови й можливості її повної самореалізації.
У результаті вжитих заходів щорічно близько 40 % молодих людей, які відслужили встановлені терміни строкової військової служби і які мали високі результати в бойовій і суспільно-політичній підготовці, одержують рекомендації командування військових частин для подальшого вступу до вузів країни. За окремими напрямами навчання колишні солдати зараховуються на навчання на платній контрактній основі, навіть якщо вони не наберуть необхідної кількості балів в ході тестових випробувань. У 2005 році кількість першокурсників з учорашніх солдатів та сержантів збільшилася в порівнянні з 2002 роком більш ніж в 10 разів. З майже 2 200 студентів-армійців, що вступили до в ищи х освітніх установ у 2005 році, 1 384 чоловік про йшл и по державному гранту, більше 800 - за контрактом. Починаючи з 2004 року у вузах країни була організована безкоштовна підготовка до вступних іспитів абітурієнтів з числа молодих людей, які про йшл и армійську службу. За вказівкою Президента країни в частинах і з’єднаннях ЗС бажаючим вступати до вузів і перш за все до вищих військових освітніх установ створені спеціальні умови для підготовки.
У зв’язку з ситуацією із великою кількістю призовного контингенту Міноборони Узбекистану запропонувало замінити службу в армії спеціальними одномісячними курсами. Проте більшості призовників це не по кишені. Курси ймовірно будуть коштувати в середньому 160 доларів [10].
Узбекистан прагне модернізувати свої збройні сили, покладаючи все менше надії на систему військового призову. До кінця 2005 р., як сподіваються узбецькі стратеги, в армії служитимуть головним чином професійні військові. У даний час акцент робиться на підготовці частин, сформованих з військовослужбовців запасу, зокрема сержантського складу. Проте велику частину армії складатимуть контрактники. Її кістяком стане сержантський склад [11].
Для підготовки сержантів у збройних силах розгорнута мережа військово- навчальних центрів, окрім цього, підготовка здійснюється і в Самаркандській військовій академії. Зміцнюється матеріально-технічна база створених сержантських шкіл. Нині молодші командири проходять не тільки військово- тактичну й фізичну підготовку, але і навчаються англійській мові та комп’ютерній грамоті [12]. У ході перепідготовки особливий акцент робиться на розвиток навиків лідерства у майбутніх сержантів. На відміну від прийнятої в радянській армії традиції покладати на офіцерів завдання управління всіма аспектами діяльності підрозділів, узбецьких сержантів учать приймати відповідальність за виконання наказів на себе, залишаючи вирішення завдань більш загального характеру вищестоящим офіцерам. Військовослужбовців, які про йшл и перепідготовку, називають „істинними патріотами своєї батьківщини”. Це - РЯ акція, яка проходить під гаслом „немає нікого, хто був би більшим професіоналом, чим я”. Сержанти збройних сил в ній охоче беруть участь [11].
Поступово Збройні Сили Республіки Узбекистан переходять на принцип добровільного комплектування.
З 12 липня 2004 року набула чинності Інструкція про порядок укладення контракту на проходження військової служби на посадах сержантського складу Збройних Сил Республіки Узбекистан. Вона була затверджена Міністерствами оборони і надзвичайних ситуацій, службою національної безпеки і Узбецьким агентством зв’язку та інформатизації.
Інструкція встановлює порядок укладення контрактів на проходження військової служби на посадах сержантського складу з військовослужбовцями і громадянами, які вступають на військову службу в добровільному порядку. Контракт регламентує тривалість і умови служби, права, взаємні обов´язки і відповідальність сторін, і він не може бути змінений в односторонньому порядку. Контракт може бути підписаний з військовозобов’язаними рядового і сержантського складу, що раніше проходили військову службу за контрактом, а також військовозобов’язаними після строкової служби. Також враховується служба тих осіб, які перебували в мобілізаційному призовному резерві і мають відповідну підготовку за фахом. Все це створює передумови для подальшого переходу ЗС Узбекистану на професійну основу. Служба в такій армії повинна стати для громадянина Узбекистану не просто виконанням свого конституційного обов’ язку, але й престижною справою, що надає необхідні можливості для реалізації своїх професійних знань і досвіду.
В Узбекистані здійснюється комплекс заходів щодо соціального захисту військовослужбовців, підвищення престижу військової служби, формування суспільної свідомості у дусі необхідності збройного захисту національних інтересів країни. Як результат у суспільстві намітилася якісна зміна ставлення до збройних сил, які сприймаються як найважливіший державний інститут, покликаний надійно забезпечувати захист і безпеку національної державності й незалежності.
Центральна Азія, займаючи вигідне геополітичне місце в сучасному світі, продовжує залишатися об’єктом злочинних зазіхань радикально налаштованих центрів, що мають далекоглядні плани щодо експансії релігійного екстремізму й тероризму та прагнуть усунути країни регіону з вибраного ними шляху демократичного, правового і суспільного розвитку. Регіон стає ареною боротьби різних сил за геостратегічний вплив і контроль над видобутком, транспортуванням і збутом його природних ресурсів.
При цьому Республіка Узбекистан як природний системоутворюючий чинник в Центральній Азії відіграє важливу роль у забезпеченні безпеки, миру та стабільності, є головною перешкодою на шляху просування в регіон ідеології релігійного і політичного екстремізму, фанатизму, інших злочинних намірів, спрямованих на дестабілізацію соціально- політичної та економічної обстановки. Це підтверджує правильність курсу військових реформ оборонного комплексу Республіки Узбекистан.
На останній сесії парламенту депутати терміново внесли поправки в Закон „Про військовий обов’язок’, який однозначно забороняє громадянам Узбекистану проходити військову службу за кордоном. Кримінальний кодекс доповнили статтею 154, яка передбачає за це грошовий штраф в розмірі до 300 мінімальних зарплат (1400 євро) або виправні роботи строком до 3 років. Вербування громадян Узбекистану на військову службу за кордоном карається тюремним ув’язненням на строк до 5 років [13].
Збройні Сили Республіки Казахстан. Збройні Сили (ЗС) Республіки Казахстан, як і ЗС інших держав СНД, створювалися після розпаду Радянського Союзу у 1991 - 1992 рр. Їх основу склали з’єднання та частини колишнього Середньоазіатського військового округу, а також гарнізони дислокованих на території республіки окремих з’єднань радянських армій ППО і ВВС, штаби яких розташовувались у Ташкенті, РВСП, численні полігони та інші військові об’єкти. У колишній столиці країни Алма-Аті розміщувалися також штаб і управління Середньоазіатського прикордонного округу прикордонних військ КДБ СРСР, Середньоазіатське управління внутрішніх військ МВС СРСР.
На сьогоднішній день казахстанські ЗС включають у себе сили загального призначення (СЗП), сили повітряної оборони (СПО), сили охорони державного кордону (СОДК). Резервом Верховного головнокомандуючого - Президента Казахстану є мобільні десантно-штурмові та повітряно-десантні з’ єднання та частини. Окрім цього в Республіці Казахстан (РК) є республіканська гвардія (РГ), що була сформована в 1991 році й безпосередньо підкоряється главі держави. Причому її частини розташовані в основному в регіонах із слов’янським населенням. 11 липня 2001 року Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв в Астані вручив прапори двом полкам РГ. Один з них розташовується в нинішній столиці республіки, другий - в Алма-Аті. Назарбаєв у ході церемонії відзначив, що республіканська гвардія взяла найактивнішу участь у військовій реформі і, на його думку, змогла довести наявність в Казахстані професійної армії [14].
До 1997 року у Збройних Силах Республіки Казахстан не проводилася активна робота з її реформування. Угруповання військ, що дісталося від Радянського Союзу, до 1997 року не перетерпіло ніяких істотних змін, його велика частина була зосереджена на сході Казахстану. По суті, оперативні та бойові завдання, дислокація військ залишалися незмінними з 1991 року. Вони були віддзеркаленням існуючих в СРСР поглядів на підготовку до „великої війни” з Китаєм. У збройних силах проводилося щорічне скорочення чисельності з’єднань і частин унаслідок постійного зменшення об’ємів фінансування. Через нечисленність багато підрозділів і військових частин ставали небоєспроможними. Нікому було обслуговувати техніку й озброєння, не говорячи вже про системну бойову підготовку [15].
Після розпаду СРСР багато офіцерів, які проходили службу на території Казахстану, виїхали за його межі. У молодої казахстанської армії виникла серйозна проблема - недоукомплектування в зв’язку з виїздом 48 % офіцерів і 36 % прапорщиків в інші країни СНД [16]. У цей період знизився рівень дисциплінованості особового складу, зросла кількість правопорушень в збройних силах. Так, до 1997 року кожен десятий військовослужбовець у Казахстані потрапив у поле зору військової прокуратури і військово-слідчих органів Державного слідчого комітету. [16]. Різко зросло негативне відношення до збройних сил з боку суспільства в цілому і перш за все з боку молоді, яка повинна була поповнювати армійські ряди. На думку соціологів, 89 % юнаків ставилися негативно до військової служби, причиною вони вказували можливість принижень і знущань під час проходження служби в армії. Цей відсоток значно виріс в порівнянні з 51,3 % - у 1991 році; крім того,
призовників лякала побутова невлаштованість, погане матеріальне і культурне забезпечення (52 %), політичні мотиви [16]. У такому стані армія не могла вирішувати нові завдання по забезпеченню безпеки країни.
Перші реальні кроки з реформування казахстанської армії були зроблені в листопаді 1997 року. Тоді було вжито перші заходи з переходу армії на тривидову структуру: Сили загального призначення, Сили повітряної оборони й Сили охорони державного кордону. Останні створювалися на основі Військово- морських сил і переданих до складу збройних сил прикордонних військ. Проте тоді не було передбачене створення військових округів, оперативних груп.
Протягом нетривалого часу прикордонні війська перебували у складі казахстанської армії. Неефективність такого об’єднання стала очевидною дуже швидко, і в середині 1999 року вони були передані до складу створеної Прикордонної служби Комітету національної безпеки.
Що стосується створення сил повітряної оборони шляхом об’єднання ВПС і військ ППО, то це, на думку багатьох представників цього виду ЗС, дозволило зробити крок вперед в питаннях бойової готовності, в першу чергу її технічної складової, а також в бойовій підготовці. Були враховані світові тенденції з перенесення центру уваги озброєної боротьби в повітряну сферу, у зв’язку з чим найбільшою загрозою стали засоби повітряного нападу, для яких зараз практично не існує обмежень ні по дальності польоту, ні з об’ єктах нанесення удару, ні по його потужності. Ефективно протистояти такій загрозі в умовах Казахстану можна було тільки об’єднаними зусиллями авіації, зенітно- ракетних і радіотехнічних військ. Саме таким чином можна добитися більшої мобільності й забезпечити можливості швидкої концентрації сил і засобів на користь прикриття найважливіших районів країни й угруповань військ.
У цілому ж чітко обкресленої концепції та загальної програми військової реформи в цей період вироблено не було, що не дозволило приступити до її практичної реалізації. Необхідно було проводити інтенсивне наукове опрацьовування, детальну оцінку військово-політичної обстановки та можливостей держави щодо забезпечення військової безпеки.
Керівництво Республіки Казахстан відзначало, що вогнища військових конфліктів перебувають у безпосередній близькості від кордону Казахстану та існує вірогідність проникнення на територію країни озброєних формувань екстремістів і міжнародних терористів, а також те, що в регіоні з´явилися нові ядерні держави. Все це викликало необхідність адаптації військової політики та військової організації до сучасних реалій [17].
У таких умовах вдосконалення армії - це необхідність. У зв’язку з цим в республіці був ужитий ряд невідкладних заходів із забезпечення військової безпеки держави, які з урахуванням розвитку подій в світі й регіоні були дуже своєчасними.
По закінченні трьох років, у 2000 році, Казахстан визначив нову стратегію в реформі військової організації. По суті вона була дуже близькою до стратегії реформ, що проводилися в сусідньому Узбекистані з середини 90-х років минулого століття. Зокрема, в стратегії нових військових реформ Казахстану, як і в Узбекистані, мав місце процес переходу до військово-територіальних структур, тобто створення військових округів [18].
У реформуванні збройних сил домінували три підходи. Пер ши й заснований на реальній оцінці військових загроз і варіантах можливого застосування збройних сил. Тому керівництво військового відомства працювало за при нци пом: „матеріально забезпечений і вкомплектований підрозділ - повністю готовий і боєздатний”. Другий підхід ґрунтувався на аналізі тенденцій і характеру можливого військового протиборства, яке матиме стійку тенденцію до „технологізації і меншого залучення людських ресурсів та класичних сухопутних військ. Очевидною стає домінуюча роль і значення космічного та повітряного середовища, де й вирішуватиметься результат озброєної боротьби. Сучасні засоби ураження в своєму розвитку все більше обирають „небесну сферу”, і ці реалії враховуються в реформуванні збройних сил, що віддають пріоритет протиповітряній обороні.
Третій підхід полягав у впровадженні при нци пу професіоналізації армії. Це припускає відхід від практики загальної мобілізації та навчання кожного військовозобов’язаного вмінню стріляти з автомата. Військове ремесло повинне ставати долею професіоналів, що свідомо присвятили себе ратній праці, яких поважають в суспільстві і труд яких добре оплачується [15].
З ухваленням військової доктрини, яка була затверджена Указом Президента країни Н. А. Назарбаєва в лютому 2000 року, почалася реальна реформа. Вона заклала основу для розробки інших документів, що регламентують процес подальшої військової реорганізації в країні. У подальшому основні її положення були конкретизовані рядом нормативних правових актів, а також знайшли відображення у відомчих програмах, планах та інших документах. Це знайшло відображення і в Законах „Про оборону і Збройні Сили Республіки Казахстан”, „Про органи військової поліції”, „Про військовий обов’язок і військову службу”, які були прийняті в 2005 році [19].
На думку багатьох експертів, у тому числі й зарубіжних, з ухваленням нової військової доктрини з’явився дієвий важіль вдосконалення діяльності держави у військовій сфері.
Військова доктрина молодої країни припускала створення нечисленних, але могутніх за своїми можливостями угруповань військ. Утримання збройних сил при цьому повинно було брати якомога менше коштів з бюджету. Тому в основі створення казахстанської армії був закладений принцип поєднання загального військового обов’ язку та контрактної системи для основних військових спеціальностей (змішаний при нци п комплектування). Військова доктрина мала і перспективні установки на створення чисто професійної армії.
При розробці нової доктрини, були враховані й такі важливі моменти, безпосередньо пов’язані з військовою безпекою, як значна втрата республікою своєї енергетичної, комунікаційної, інформаційної та продовольчої безпеки, руйнування військово-промислового потенціалу країни, витік кваліфікованих військових і військово-технічних кадрів, залежність від Росії в постачаннях військової техніки і озброєння; наявність джерел потенційних загроз („афганський вузол”, проблема „уйгурського сепаратизму”, проблема „північних і західних територій”, територіальна проблема з Узбекистаном, проблема „водних ресурсів” і т. д.); зміна не на користь Республіки Казахстан розкладу геополітичних сил, і, зокрема, формування блоків і альянсів, що вимагають від керівництва республіки ухвалення однозначних рішень і т.д. і т.п. [20].
У червні 2000 року на засіданні Ради безпеки країни були розглянуті Концепція військової реформи і Державна програма військового реформування у Республіці Казахстан, в подальшому затверджені Указом Президента країни.
Центральне місце у військовій реформі займали питання реформування збройних сил, оскільки саме від докорінних перетворень в армії залежить ефективність подальшого військового реформування.
У ході реформування збройних сил на першому етапі (до 2002 року) передбачалося направити зусилля на оптимізацію їх структури й чисельності, збільшити кількість боєздатних з’єднань і частин в їх складі. За задумом, це повинне було забезпечити здатність ЗС вирішувати завдання в найбільш небезпечних конфліктах низької інтенсивності.
На другому етапі (до кінця 2005 року) планувалося завершити формування військових округів з відповідною військовою інфраструктурою, перейти до принципу територіального комплектування, значно збільшивши кількість військовослужбовців контрактної служби у військах, приступити до технічного переоснащення армії.
Нарешті, в ході третього етапу (після 2005 року) передбачалося повністю перебудувати армію відповідно до перспективної системи оборонних завдань, планувалося привести їх до якісно нового стану за рахунок повноцінного ресурсного забезпечення і проведення технічного переоснащення [21].
Робота з реформування збройних сил помітно активізувалася. У лютому 2001 р. спеціальним указом Президента країни були розділені функції Міністерства оборони (МО) і Генерального штабу (ГШ). Міністр оборони тепер повинен виконувати в основному чисто адміністративно-політичні функції. Начальнику ГШ підкорялися всі види і роди військ, а також військові округи. Починаючи з 2001 р., в Казахстані створюються чотири військові округи - Південний, Західний, Східний і Центральний.
Велика увага в ході реформи приділялася вдосконаленню системи підготовки особового складу.
Так, в рамках концепції „Офіцер XXI століття” були розроблені та введені в дію „Програма підготовки штабного офіцера”, метою якої є створення умов для комплектування штабів видів і родів військ, регіональних командувань, з’єднань і частин професійно підготовленими військовими фахівцями, володіючими новими управлінськими технологіями та іноземними мовами, а також „Програма підготовки офіцерів, що розглядаються до призначення на вищі посади”, яка призначена для забезпечення зростання рівня професійної підготовки військовослужбовців [17].
Військові фахівці готувалися і в навчальних закладах інших країн. У 2005 році у військових вузах Російської Федерації навчалися більше 700 казахських військовослужбовців. Активно переймається досвід і в інших країнах, таких як США, Великобританія, Німеччина, Туреччина та ін. Підготовка здійснюється за дефіцитними військовими спеціальностями. Перш за все це відноситься до навчання висококваліфікованих фахівців інженерного профілю, в основному для військ ППО, сил повітряної оборони і ВМС РК. Більш того, для підвищення якості підготовки слухачів у Національному університеті оборони працює професорсько-викладацький склад з Росії (5 докторів наук) [17].
Відбулися зміни і в питаннях тилового забезпечення збройних сил. Наприклад, організація харчування особового складу повністю передана комерційним фірмам, що дозволило командирам та їх підлеглим не відволікатися від бойової підготовки. Це також дає можливість розвитку середнього і малого бізнесу в республіці [17].
У 1999 році об’єм бюджету Міністерства оборони складав 0,85 %, а в 2000-му - 0,63 % від ВВП і лише в 2001 році бюджет МО був затверджений на рівні 1 % від ВВП, що дозволило стабілізувати фінансово-економічне положення збройних сил країни. За попередніми розрахунками витрати на реформування збройних сил протягом 5 років складуть більше 10 млрд тенге [15]. Починаючи з 2002 року для фінансування збройних сил з державного бюджету стабільно виділяються кошти в розмірі не менше 1 % від валового внутрішнього продукту країни. Розподіл коштів при формуванні бюджету проводився на основі строгої пріоритетності програм розвитку збройних сил республіки. З 2007 року фінансування потреб Міністерства оборони планувалося збільшити до 1,2 % від ВВП Казахстану. Особливістю формування оборонного бюджету є перехід до розрахунків на основі трьохелементної структури ЗС: особовий склад; озброєння, військова техніка та інфраструктура; бойове чергування та бойова підготовка [17].
Велика увага приділяється питанню формування сержантського корпусу. Головне завдання при підготовці сержантів - досягнення високого рівня їх професіоналізму й компетентності. Вважається, що тільки за наявності цих якостей молодші командири можуть мати авторитет і повагу в підлеглих. У підготовці професійних сержантів велику роль відіграє кадетський корпус Міністерства оборони, який не має аналогів в країнах Центральноазіатського регіону [19]. У вересні 2005 року між Казахстаном і США був підписаний план військової співпраці, відповідно до якого почалася підготовка сержантів- професіоналів з кадетського корпусу Міністерства оборони РК (курс триває три тижні) [22]. Кадетський корпус був створений у 1996 році, і саме його випускники, пройшовши військову практику і проявивши свої кращі якості, отримали можливість поетапно пройти спеціальну підготовку на курсах при Військовій академії для подальшої служби на посадах сержантів-професіоналів. З цією метою Генеральним штабом вже розроблені й введені нові штати бригад, в яких на кожному рівні передбачені відповідні посади. Призначений головний сержант ВС РК, яким став Серік Абдулін. У його підпорядкуванні перебувають сержанти-професіонали, які покликані бути першими помічниками командирів у вихованні і навчанні військовослужбовців.
Після того, як у травні 2003 року Президент республіки підписав указ „Про заходи щодо подальшого вдосконалення структури Збройних Сил РК”, в Міністерстві оборони почалася робота над проектом Закону „Про військовий обов’язок і військову службу громадян Республіки Казахстан”. 8 липня 2005 року Президент Республіки Казахстан Н. Назарбаєв підписав Закон Республіки Казахстан „Про військовий обов’язок і військову службу” [23]. Даний закон мав ряд істотних особливостей.
З назви закону зникло слово „загальний”, тобто військова служба перестала бути обов’язком для усіх без винятку. Найбільш революційним моментом в документі стало скорочення тривалості служби. Встановлений термін військової служби в календарному численні для військовослужбовців строкової військової служби - дванадцять місяців. Новобранці з вищою освітою служать дванадцять місяців, і згідно з новим законом, вони зобов´язані будуть пройти армійську школу як рядові. А ось лікарям чоловічої статі, що працюють за фахом в селах і аулах республіки, викладачам освітніх організацій, розташованих в сільській місцевості, які працюють за фахом, на весь період робіт надається звільнення від призову на військову службу [22]. Відповідно до даного закону збройні сили комплектуються військовослужбовцями на основі військового обов’язку за призовом при поєднанні екстериторіального і територіального принципів і шляхом добровільного прийому на військову службу (за контрактом) в порядку, встановленому відповідним законом [23].
Ідея відмови від загальної військової повинності та створення професійної армії знаходить загальне визнання. По-перше, це відповідає сьогоднішнім реаліям ведення бойових дій, коли успіх у військовій операції досягається не за рахунок чисельності, а завдяки навикам і вмінням військовослужбовців, а також їх оснащеності. По-друге, в сучасних умовах загальна військова повинність перетворилася на своєрідний податок для бідних, і формування армії на контрактній основі зніме це болюче соціальне питання. По-третє, це дозволяє вирішити проблему „дідівщини”. Нарешті, у контрактника інша мотивація, і в будь-якому суспільстві існують люди, бажаючі служити, але при відповідних стимулах. Існує лише два „але” - з одного боку, на утримання професіоналів потрібні значні кошти, а з іншого - завжди існує спокуса використовувати найманців у політичних цілях [24].
Казахстан став першою в СНД державою, що юридично закріпила контрактну службу. У 2001 році в республіці був прийнятий новий Закон „Про військову службу за контрактом”. Надалі положення закону знайшли віддзеркалення в главі 5 Закону „Про військовий обов´язок і військову службу” (Військова служба за контрактом), а даний закон втратив силу [25]. Слід підкреслити, що Закон „Про військову службу за контрактом” був значним кроком до вирішення проблеми переходу на нові принципи комплектування. Він відображав основні напрями, регламентуючі умови та порядок проходження військової служби за контрактом. У законі перехід на контрактну службу розглядався як завдання не тільки для силових структур, але й для всієї держави.
У роботі зі створення професійної армії керівництво Міністерства оборони основну увагу зосередило на вирішенні двох завдань. Перше завдання - в економічному і правовому плані стимулювати прихід добровольців на військову службу. Друге завдання - створити сучасну соціально-побутову інфраструктуру, яка забезпечувала б нормальне проходження служби. Частково перше завдання було вирішене з ухваленням Закону „Про військову службу за контрактом”. Друге завдання поступово вирішується. Зрозуміло, що без вирішення цих завдань форсований перехід на систему контрактного комплектування армії - справа передчасна [26]. Наприклад, грошове забезпечення в казахстанських збройних силах залишається одним з найвищих в арміях країн СНД. За останні два роки близько півтори тисячі військовослужбовців були забезпечені житлом [19].
З ухваленням закону робота з формування професійної армії активізувалася. Сьогодні в збройних силах республіки є окремі частини, які повністю вкомплектовані військовослужбовцями за контрактом.
Прикладом є казахстанський миротворчий батальйон „Казбат”, який став ядром миротворчої бригади. Він повністю вкомплектований військовослужбовцями за контрактом, оснащений відповідно до сучасних вимог, має практичний досвід проведення миротворчої місії, показує високі результати в бойовій підготовці.
Планується, що частка підрозділів казахстанської армії, укомплектованих професіоналами, збільшуватиметься і далі.
До кінця 2005 року Казахстан планував майже повністю перейти до системи контрактного формування збройних сил. Міністр оборони Мухтар Алтинбаєв інформував, що на початку 2004 р. чисельність контрактників, які проходять службу на солдатських і сержантських посадах, складає 38,5 % від існуючого штату. До кінця 2004 року передбачалося збільшення чисельності даної категорії військовослужбовців-контрактників до 65 %, а до кінця 2005-го -до 85 % штатної структури збройних сил [24]. Були розроблені проекти, положення та інструкції, що передбачають методологічну та організаційну структуру підготовки військовослужбовців за контрактом на базі навчальних частин і військ за основними військово-обліковими фахами. Наприклад, на базі Гвардійського гарнізону, де був створений спеціальний навчальний центр, був запланований випуск більше 600 військовослужбовців за контрактом.
Разом з тим, у Республіці Казахстан лунають справедливі голоси про те, що перехід на нові при нци пи комплектування не вирішить усіх проблем. І аргумент про вирішення усіх питань за допомогою контрактного набору тут явно безпідставний. Вказується, що для професійної армії визначальним є не питання контрактної оплати, а питання її функціональної придатності. Від того, що в армії стане більше контрактників, сам по собі рівень її професійної підготовки не підніметься. Інша справа, що контрактна служба є найбільш прийнятним шляхом вирішення цього питання, але не його „кінцевою крапкою”. І нши ми словами, контрактна служба - це засіб, але ніяк не самоціль. І ось саме цю різницю багато хто не розуміє, або не хоче зрозуміти. Як не хочуть зрозуміти й те, що армія потребує повноцінного фінансового та соціального забезпечення, своєрідної компенсації за неминучі обмеження і ризик військової служби [20].
Що стосується співпраці Казахстану з НАТО в рамках Ради Євроатлантичного партнерства і програми „Партнерства в ім’я миру”, то воно направлене на вирішення конкретних завдань із забезпечення безпеки республіки, визначених в Стратегії „Казахстан-2030”. У даний час зусилля Міністерства оборони направлені на активну практичну співпрацю з Альянсом в цілях сприяння реформуванню Збройних Сил Казахстану, підготовці кадрів, використанню досвіду та можливостей як НАТО в цілому, так і окремих країн - членів Альянсу в проведенні операцій зі збереження миру, ефективному реагуванні на загрози міжнародного тероризму та інших загроз безпеці.
Таким чином, створення військової організації Республіки Казахстан має ряд специфічних особливостей. Проте більшість проблем, які доводиться вирішувати в ході військової реформи, в основному схожі з проблемами, які вирішують сьогодні республіки Центральноазіатського регіону.
Збройні Сили Республіки Туркменістан. Після проголошення незалежності Республіки Туркменістан перед нею став ряд найважливіших завдань державного реформування. Формування національної армії було одним з першочергових завдань. Туркменська влада вибрала шлях формування нечисленної, але боєздатної армії, достатньої для захисту державної цілісності й національного суверенітету від можливої агресії [27].
Чисельність Збройних Сил Туркменістану в 2005 році орієнтовно складала 100 тис. чоловік. Підрозділи Міністерства оборони включають Сухопутні війська, ВПС і війська ППО. Територія Туркменістану розділена на 5 військових округів.
Витрати Республіки Туркменістан на оборону в 2001 році склали 226 млн. дол. (при бюджеті 163 млн дол.), що склало 3,2 % від ВВП. У порівнянні з 2000-м роком витрати на оборону скоротилися на 22 відсотки [28].
Збройні Сили Республіки Туркменістан почали формуватися на базі частин і підрозділів військового округу Туркестану, дислокованих на території Туркменістану на момент розпаду Радянського Союзу.
З пер ши х кроків щодо створення власних Збройних Сил Туркменістан дуже тісно співробітничав з Росією. У липні 1992 року Росія й Туркменістан уклали договір про сумісні дії у сфері оборони. Відповідно до цього документу Росія виступила як гарант безпеки Туркменії й передала частини колишньої Радянської Армії, дислоковані на туркменській території, для формування національних збройних сил. Договором уточнювалося, що крім частин і підрозділів прикордонних військ, ВПС і ППО, які залишаються під російським командуванням, усі інші військові формування перейдуть під об’єднане командування з поступовою передачею керівництва туркменській стороні протягом 10 років. За цей перехідний період Росія зобов’язувалася надавати військово-технічну і оперативно-тактичну підтримку, а також виплачувати туркменській стороні компенсацію за право розміщення на її території свого устаткування, тоді як Туркменістан прийняв на себе витрати із забезпечення частин сумісного підпорядкування [29].
На першому етапі після отримання незалежності армія Туркменістану функціонувала за радянським зразком, використовуючі озброєння і військову техніку, що дісталися від СРСР. Надалі в основу концепції створення збройних сил був покладений нейтральний статус Туркменістану. Після Швейцарії й Австрії Туркменістан лише третя країна, що одержала нейтральний статус в двадцятому столітті. Військова стратегія Туркменістану декларувалася як суто оборонна, яка забороняла використання збройних сил країни за межами кордонів. Така установка дозволяє Туркменістану, не розпилюючи фінансові, матеріальні та людські ресурси на використання їх поза країною, зосередити зусилля на зміцненні власної обороноздатності та модернізації національної армії.
Військово-політичний курс базується на принципі позитивного нейтралітету. Дана позиція означає, що республіка, по-перше, не відноситься до жодної держави як до свого супротивника. По-друге, вона не вступить в жоден колективний блок. По-третє, не застосує зброю проти будь-якої держави, окрім як для самооборони. По-четверте, не утримуватиме на своїй території іноземні війська. І, нарешті, по-п’яте, держава сприятиме світовій спільноті в запобіганні війнам і озброєним конфліктам [30].
Нейтральний статус, проголошений в 1995 році, дозволяє Туркменістану відійти від вирішення багатьох зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних проблем як на рівні субрегіону, так і в міжнародному плані. Він не є членом якого-небудь військового або військово-політичного союзу. Туркменістан дистанціюється від багатобічної співпраці у військовій і військово-технічній сферах, передбачених Статутом СНД, вважаючи за краще розвивати двосторонні зв’язки. Представники силових структур Туркменістану беруть участь у всіляких нарадах в рамках СНД, але, як правило, обмежуються лише роллю спостерігачів. Можливо, єдиним виключенням є його участь в роботі Координаційного комітету з питань ППО при Раді міністрів оборони держав - учасників СНД [28].
Черговий етап реформування Збройних Сил Туркменістану характеризувався тим, що після 2002 року з’явилася можливість широкомасштабного залучення військовослужбовців до робіт у національному господарстві. У Туркменістані було ухвалено рішення про перехід збройних сил на продовольче самозабезпечення (Програма „продовольчої незалежності” армії). На думку С. Ніязова, завдяки цьому військовослужбовці зможуть оволодіти цивільною спеціальністю і працювати за нею після демобілізації [28]. У збройних силах стали створюватися спеціалізовані підрозділи для роботи в різних галузях економіки та сфери обслуговування, в першу чергу на будівництвах, в селах, у медичних установах [31]. Згідно з новими правилами, в Туркменістані були створені підрозділи, сформовані з частини хлопців, що підлягають призову на термінову службу, які прямують не в бойові підрозділи, а на цивільні підприємства. Призовники також працюють в ДАІ, провідниками на потягах, працівники в спецодягу захисного кольору зустрічаються всюди в містах і селах країни. Вони займаються очищенням вулиць, парків, скверів, вивозом сміття, поливом, посадкою дерев і т.д. [31].
За словами глави держави, що виступав на засіданні Міністерства оборони республіки, захист батьківщини - це обов’язок кожного молодого туркменського громадянина. Як відзначив Сапармурат Ніязов, від армії не можна буде відкупитися за п’ятсот доларів на рік, як це робиться в інших країнах. Разом з тим, враховуючи, що нейтральному Туркменістану не потрібно багато солдатів, в армії вони одержуватимуть професії, які їм стануть в нагоді в цивільному житті. Служба проходитиме за таким графіком - 20 днів на підприємстві, у полі, для одержання професії, - 10 днів у частині для набуття бойових навиків [32].
Причина створення нових підрозділів частково носить і демографічний характер. Річ у тому, що відповідно до законодавства Туркменістану та військової доктрини країни чисельний склад частин бойового призначення національної армії не може перевищувати 1 % від загальної чисельності населення країни. У той же час щорічний призовний контингент складає, навіть з урахуванням тих, що поступили у вузи, непридатних за станом здоров´я тих, що мають двох і більше дітей і т.д., в середньому, на 20 - 25 тисяч більше, ніж потрібно для повного вкомплектовування бойових частин. Виходячи з цього й було ухвалено рішення направляти цей надлишок не на службу, а на роботу.
За останніми даними, сьогодні в Туркменістані проводиться військова реформа, метою якої є створення мобільної армії, оснащеної найсучаснішою зброєю. При цьому, як заявив Президент С. Ніязов, головним завданням армії буде не допустити внутрішньої ворожнечі.
Сьогодні, на думку як західних, так і російських експертів, Збройні Сили Туркменістану є одними з найбільш оснащених у Центральноазіатському регіоні.
Іншим проявом військової реформи в Туркменістані став новий Закон „Про військовий обов’ язок і військову службу”. Відповідно до положень цього закону туркмени можуть починати військову службу з 17 років на основі особистої заяви. Закон ставить своєю метою омолоджування особового складу і збільшення кількості осіб призовного віку. У 2001 році придатними до військової служби в Туркменістані вважалися 952 218 чоловік у віці від 15 до 49 років [33].
Проте сьогодні комплектування збройних сил здійснюється призовниками, які мають слабкий стан здоров’я, морально і фізично не підготовлені до військової служби. Знижується освітній рівень призовного контингенту.
Обов’язковий призовний вік встановлений з 18 до 30 років. Відстрочення від призову, що існувало раніше для студентів вузів, скасовано. Термін служби замість колишніх 18 місяців збільшений до 24 місяців. Тільки особи, які здобули вищу освіту, можуть розраховувати на півторарічний термін служби. На флоті й у частинах берегового забезпечення термін служби встановлений в 30 місяців. Для кращого виконання цього закону були закриті військові кафедри ті факультети університетів та інститутів, хоча країна гостро потребувала офіцерських кадрів.
Збройні Сили Республіки Туркменістан будуються на принципах кадрової регулярної армії. Принцип комплектування ВС покликаний вирішувати два завдання: уникнути масового дезертирства і забезпечити урядові контроль над всією територією країни. Традиційно в туркменів родинні зв’язки цінуються вище національних. З метою зниження впливу кланово і регіональних груп й зміцнення національної ідентичності комплектування збройних сил відбувається за екстериторіальним принципом - як правило, військовослужбовці проходять службу за межами округу, з якого вони призивалися. Щоб не допускати дисбалансу, призовників з однієї області відправляють в округи, де переважна більшість населення належить до інших родових груп.
Оскільки система військових комісаріатів наскрізь „прогнила” ще в радянські часи, в 1999 році Ніязов серйозно взявся за систему призову [34].
5 лютого того ж року, щоб знизити кількість дезертирів, він оголосив амністію для тих, хто добровільно повернеться в свої військові частини для продовження служби [35].
З 2001 року була скасована контрактна служба. Вважається, що потреби збройних сил можуть бути покриті за рахунок загального військового обов’язку. Президент республіки Сапармурат Ніязов заявив, що в Туркменістані ніколи не буде введена система контрактної військової служби.
Збройні Сили Республіки Таджикистан. Офіційно Збройні Сили Таджикистану були створені у лютому 1993 року. Але Таджикистан був чи не єдиною після розвалу Радянського Союзу державою, якій довелося починати все з нуля, хоча на території колишньої Таджицької РСР дислокувалися десятки військових підрозділів Збройних Сил СРСР. Фактично на той час Таджикистан мав лише військові комісаріати і 201 мотострілкову дивізію в підпорядкуванні Міноборони Росії. Після розділу військового майна Радянської армії Таджикистан виявився дуже обділеним - йому дісталася мізерна частина бойової техніки. Таджицька армія (ТА) не одержала жодного бойового літака або вертольота [36].
Сьогодні Збройні Сили Таджикистану складаються з трьох видів військ - сухопутних, ВПС і ППО. За даними місцевих експертів, Збройні Сили Таджикистану налічують близько 20 тис. чоловік.
Укомплектованість частин офіцерами - 60 %. Кожен другий не має вищої військової освіти. Збройні Сили Республіки Таджикистан будуються на принципах кадрової регулярної армії. З 2000 року набір в них здійснюється виключно за призовом.
Витрати Республіки Таджикистан на оборону відносно стабільні й склали в 2000 році 82 млн дол. При цьому в порівнянні з 1999-м вони скоротилися на 10,9 %. Сьогодні існують величезні проблеми матеріально-технічного забезпечення збройних сил. Дотепер існує нестача техніки, зброї, боєприпасів, військового майна. Істотне значення тут має відсутність в Таджикистані військово-промислової бази [37].
Як позитивні моменти підготовки армії Таджикистану відзначають високу тактичну маневреність бойових підрозділів, міцні навики ведення бойових дій в гірських умовах, добре поставлену мінно-вибухову справу, розвинену систему зв’язку (у тому числі й космічного). Незважаючи на великий бойовий досвід, у більшості офіцерів відсутні навики управління великими підрозділами. У своїй більшості офіцери зарекомендували себе хорошими тактиками, дуже посередніми керівниками оперативної ланки та відверто слабкими стратегами [37].
Формування національних Збройних Сил Таджикистану проходило в умовах громадянської війни. Першим відносно регулярним підрозділом Збройних Сил Таджикистану можна вважати створену Рахмоном Набієвим у травні 1992 року Президентську гвардію. Вона складалася в основному з кулябців і призначалася для розгону опозиційних демонстрацій. У цьому ж році Мірзо Самієв очолив бригаду особливого призначення та окремий батальйон при Президенті, також сформовані в основному з кулябськіх таджиків. Ці підрозділи склали надалі кістяк бойових формувань Народного фронту. Те, що основу силових структур, які підтримують уряд, склали кулябці, недивно, оскільки з 1970-х років вони виступали в ролі „молодшого партнера” ленінабадців в управлінні республікою і контролювали в основному силові структури (Горно-Бадахшанська автономна область (ГБАО) також була частиною цієї системи, постачаючи чиновників середньої ланки для Комітету національної безпеки республіки).
Наступний етап формування національних збройних сил почався в грудні 1992-го, після того, як Народний фронт, очолюваний Сангаком Сафаровим, захопив Душанбе. Вважається, що в цей час керівництво країни (Прем’єр- міністр ленінабадець А. Абдуллоджанов і Голова парламенту кулябець Рахмонов) приступило до формування регулярних частин таджикистанської армії із загонів Народного фронту. 23 лютого 1993 року війська столичного гарнізону про йшл и урочистим маршем головною площею Душанбе. Це була констатація факту народження національної армії.
Третій етап пов’язаний з процесами мирного врегулювання в країні. У червні 1997 року урядом Рахмонова і Об’єднаною таджицькою опозицією була створена Комісія з національного примирення. Надалі була підписана спільна угода про установлення миру і національної згоди, що припускала, разом з іншим, утворення об’єднаної армії з безлічі підрозділів, загонів, угруповань і банд, що з’явилися під час громадянської війни (Протокол з військових проблем, березень 1997). Також було закріплено за колишньою Об’єднаною таджицькою опозицією тридцять відсотків посад на усіх рівнях державного управління (Протокол з політичних питань, травень 1997). 27 червня 1999 року Об’єднана таджицька опозиція та уряд Таджикистану підписали погоджувальний протокол про розпуск і роззброєння незаконних озброєних формувань, зробивши тим самим рішучий крок у створенні регулярної армії [37].
Після підписання Договору про перемир’я відбулося помітне зміцнення армії за рахунок призову бійців колишньої Об’ єднаної таджицької опозиції в збройні сили країни. Військові фахівці визнають, що армія Таджикистану - одна з найбільш боєздатних на пострадянському просторі. Це природно. Вона створювалася в ході ведення бойових дій, що стали як гірким уроком для усіх, так і своєрідним полігоном для затвердження боєздатності військових [38].
Військова доктрина республіки носить виключно оборонний характер. Міністр оборони відзначив, що армія пройшла через горнило війни. Армія була народжена в суворий час озброєного міжтаджицького протистояння. Сьогодні Збройні Сили Республіки Таджикистан здатні захистити інтереси держави [39]. Згідно із Законом „Про Збройні Сили Республіки Таджикистан” Збройні Сили Республіки Таджикистан - це державна військова організація, що складає основу оборони Республіки Таджикистан, призначена для озброєного захисту її суверенітету і територіальної цілісності [40].
У даний час в Таджикистані проводиться реформа збройних сил, яка націлена на якісний підйом бойової готовності й швидкого реагування на зміну ситуації в країні та регіоні в цілому [41].
Збройні Сили Республіки Таджикистан створюються на принципах кадрової регулярної армії. У республіці немає проблем із призовом. У минулі роки Таджикистан відправляв на службу в Радянську армію більше 120 тисяч призовників. Тепер щорічно закликається на службу близько 9 тисяч чоловік, тому існує можливість відбору найбільш гідних [39].
Зберігається тенденція до формування підрозділів за місницькими і родинними принципами: командири прагнуть підбирати бійців із своєї місцевості.
Відтік з республіки офіцерів Радянської армії в кінці 1980-х - на початку 1990-х років дуже загострив проблему комплектування національної армії підготовленими кадрами. Необхідно було створювати власну школу підготовки військових кадрів. Врахувуючи те, що на території Таджикистану не було ні навчальних центрів, ні військових учил ищ , завдання було дуже складним. Проте, сьогодні можна говорити про певні успіхи в його вирішені.
У даний час офіцерів готує В ищи й військово-інженерний коледж (Душанбе). Створений військовий ліцей (аналог суворівського училища). Бійці МВС проходять навчання на гірських навчальних базах „Навруз” і „Шарвода”. Офіцери також готуються у військово-навчальних закладах Росії, які щорічно приймають близько 100 курсантів з Таджикистану (всього в даний час там навчається близько 500-600 громадян Таджикистану). У російських військових навчальних центрах навчається і молодший командний склад таджицької армії. Курсанти з Таджикистану також навчаються в Україні та в Китаї. Крім того, слід врахувати величезний вплив на процес підготовки кадрів апарату російських військових радників при Міністерстві оборони республіки, який виконує свої функції вже протягом п’яти років.
Таджикистан розвиває міжнародну співпрацю у військовій сфері. Як відзначив міністр оборони, у питаннях військового будівництва Таджикистан орієнтується на Росію, розраховуючи на її допомогу і взаємну співпрацю, і ці надії повністю виправдалися. У цій області, як і в багатьох інших, Росія - стратегічний партнер Таджикистану [39].
20 лютого 2002 року Таджикистан, остання з держав Центральної Азії, приєднався до програми НАТО „Партнерство заради миру”.
Що стосується перспективи створення професійної армії в Таджикистані, то міністр оборони відзначив, що про її створення говорити рано. До подібної системи комплектування військових підрозділів країна не готова з економічної точки зору. Це дуже дороге задоволення. Для цього потрібні не тільки щедра державна скарбниця, але й платник податків повинен бути багатим [38]. Після проведеного експерименту з комплектування армії на добровільній основі Таджикистан відмовився від інституту контрактної служби. 15 травня
2000 року Президентом республіки був прийнятий указ „Про скасування військової служби на основі контракту”. З 2000 року набір у збройні сили здійснюється виключно за призовом.
Збройні Сили Республіки Киргизстан. Армія Киргизстану складається з двох угруповань (Північного і Південного), що включають в себе сухопутні війська, ВПС і ППО. Міноборони Республіки Киргизстан приступило до формування гірських підрозділів.
Сьогодні Збройні Сили Киргизії налічують близько 11 тисяч чоловік. Укомплектованість частин офіцерами - до 70 % [42].
Проголосивши свою незалежність в 1991 році, Киргизія приступила до формування власних державних інститутів, зокрема національної армії. Початок створення Збройних Сил Киргизії поклали два Президентські укази: від 13 січня 1992 р. „Про формування республіканського державного комітету в справах оборони” (комітет очолив генерал-майор Джанібек Уметалієв) і від 29 травня 1992 р. „Про прийняття під юрисдикцію військових з’єднань, частин і установ колишнього Радянського Союзу, дислокованих на території Киргиз стана”. 17 грудня 1993 р. Президент Киргизії перетворив державний комітет республіки у справах оборони в Міністерство оборони Киргизької Республіки, яке очолив генерал-майор Мирзакан Субанов [43].
За період з 1991 року в Киргизії було прийнято ряд нормативно-правових актів, що заклали юридичний фундамент військового реформування. Основу військового законодавства республіки складають Закони „Про оборону”, „Про статус військовослужбовців”, „Про національну безпеку”, а також військова доктрина на перехідний період до 2010 р. Вдосконалення законодавчої бази, що регламентує діяльність збройних сил і Міністерства оборони КР, триває і дотепер. Але, на жаль, практичним заходам зі створення національних збройних сил керівництво республіки не приділяло належної уваги. Сьогоднішній стан армії залишає бажати кращого.
Ситуація, що склалася останніми роками в країні, є прямим результатом недостатньої уваги держави до проблем, що накопичилися як в суспільстві, так і в збройних силах. Заявлена в перші роки незалежності теза про непотрібність армії та рішення про скорочення її чисельності до мінімуму, завдали великої шкоди обороноздатності країни і серйозно підірвали престиж киргизької армії. І ці рішення ухвалювалися незважаючи на те, що об’ єктивний аналіз обстановки вказував, що поступальний розвиток економічних і соціальних реформ, які проводилися, забезпечення мирного життя народу неможливі без боєздатної армії, здатної захищати суверенітет і територіальну цілісність Киргизстана.
Будь-яка війна — це отримання досвіду і поштовх до позитивних змін. Проте більшість військових експертів вважають, що до киргизької армії це не відноситься. На їх думку, збройні сили республіки дотепер зберігають рівень 90-х років минулого століття, тобто залишаються слабкими і непідготовленими. Фінансові, технічні, інтелектуальні можливості збройних сил не відповідають існуючім загрозам безпеки республіки. Армія Киргизії дотепер залишається слабкою і застарілою [44].
Після проголошення республікою своєї незалежності у збройних силах активізувалися деструктивні процеси. Велика кількість військових фахівців поверталася на свою історичну батьківщину, при цьому переміщався не тільки особовий склад, але й озброєння, військова техніка. У цей же період техніка й озброєння також активно продавалася сусіднім державам - учасницям різних конфліктів у регіоні. При цьому ділки від військово-промислового комплексу великими партіями відправляли стрілецьку зброю, деколи відразу обом конфліктуючим сторонам.
Обстановка, що складалася у той час у Центрально-азіатському регіоні і в світі, загострювалася. Уже в 1999-му і 2000-х рр. активізація бандитських формувань міжнародних терористів показала, що загрози територіальної цілісності Киргизії реально існують і їх не можна недооцінювати [43]. Виникла необхідність збройного захисту республіки, але арсенали виявилися абсолютно порожніми. Навіть обмундирування для солдатів поставляли міжнародні спонсори.
У період становлення киргизька армія не мала ні концепції свого розвитку, ні достатніх коштів. Усі розмови про реформу збройних сил закінчилися розробкою військової доктрини, яку чомусь відразу оголосили цілком таємною. Проте більшість експертів вважають, що її розробка не завершена, і вона існує л иш е у вигляді аналітичних фрагментів. Леонід Бондарець (полковник запасу, військовий експерт Інституту стратегічних досліджень) стверджує, що за дев’ять років незалежності військово-політична доктрина по-справжньому не вироблена, не побудована система керівництва і управління оборонною сферою, не конкретизовані завдання національних ЗС [44].
Проте армія Киргизії дотепер фінансується навіть не за принципом мінімальної оборонної достатності, а просто за залишковим принципом, одержуючи навряд чи половину того, що їй реально потрібно. У бюджеті 1998 року, наприклад, на оборону було виділено всього л иш е 0,52 % від ВВП. У 2001 році Міністерство фінансів Киргизії вирішило замаскувати цю цифру, записавши в рядок Міністерства оборони 5 %, але не від ВВП, а від держбюджету. Таким чином, оборонні витрати на 2001 рік повинні були скласти 525 мільйонів сомів ($10,5 млн). На ці гроші, як говорять фахівці, можна л иш е підтримати існування національних ЗС. Проте ні на підготовку резервістів, ні на закупівлю нової військової техніки або навіть ремонт старого озброєння засобів цих, звичайно ж, не достатньо.
У національній армії Киргизії дотепер зберігається радянська система оперативної, бойової та мобілізаційної підготовки військ. Тактика дій збройних сил республіки дотепер відпрацьовується за бойовими статутами Радянської Армії. Велика частина офіцерів готується у військово-навчальних закладах Росії, вивчаючи її військову науку і досвід, які потім упроваджуються в практику армії Киргизстану.
Термін дійсної військової служби - 18 місяців і 12 місяців для тих, хто має вищу освіту. З 1 січня 2006 року термін служби зменшився до 12 і 9 місяців відповідно.
З комплектуванням армія Киргизії зазнає теж певних проблем. Сьогодні в армії Киргизії служать переважно представники двох національних груп - киргизи та росіяни. Це діти соціально незахищених громадян, які мають низький рівень освіти. У збройних силах, говорять самі військові, служать бідні, хворі та неосвічені солдати. Але це проблема не демографії, а корупції.
Експерти не приховують, що багата національна діаспора намагається будь-якими способами, а найчастіше за допомогою хабарів, звільнити своїх дітей від військової служби. Співробітники Міністерства оборони відзначають, що в киргизькій армії майже немає корейців, дунган і представників кавказьких народів. У зв’язку з обстановкою, що склалася, в парламенті республіки розглядається питання про те, щоб юнаки, які не бажають іти в армію, мали можливість офіційно відкупитися від служби [45].
Важливим чинником, що додатково забезпечує національну безпеку Міністерство оборони Киргизії вважає стратегічне і військове партнерство, тому безумовним пріоритетом вважає свою діяльність в Раді міністрів оборони (РМО) держав - учасниць Співдружності. Міністерство оборони Киргизії бере активну участь у військовій співпраці та обміні інформацією в рамках Співдружності в РМО СНД, Штабі з координації військової співпраці країн СНД, міждержавній раді центральноазіатських республік, Раді міністрів оборони ОДКБ, Комітеті начальників штабів міністерств оборони центральноазіатських республік. Здійснюється міжнародна військова співпраця з НАТО в рамках програми „Партнерство заради миру”, з Китаєм і країнами „Шанхайської організації співпраці”.
У 1998 році на засіданні Ради безпеки Киргизії, що обговорювало хід військової реформи в державі, вперше було підняте питання про необхідність створення сил негайного реагування (СНР). А незабаром вони були сформовані. До складу СНР відповідно до Військової доктрини республіки увійшли мобільні підрозділи спеціального призначення повного складу Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства екології та надзвичайних ситуацій, Національної гвардії, Служби національної безпеки. Вони перебувають у постійній готовності до виконання комплексу завдань, зокрема з прикриття державного кордону, локалізації та знищення бандформувань міжнародних терористів. Також СНР можуть входити до складу Колективних сил швидкого розгортання для участі в сумісних антитерористичних операціях держав - учасниць ОДКБ.
СНР сьогодні - це підрозділи спеціального призначення усіх силових міністерств і відомств республіки, організаційно-штатна структура, бойовий склад і підготовка яких мають антитерористичну спрямованість. Вони на сто відсотків укомплектовані особовим складом, мають сучасне озброєння, бойову техніку та спеціальне спорядження. Крім того, в підготовці сил негайного реагування використовуються передові напрацювання інших армій. Йдеться про досвід антитерористичних операцій, що проводяться в Чечні, Афганістані, Іраку. З цією метою киргизька сторона активно співробітничає з фахівцями Росії, США, Туреччини таі інших країн, які щороку направляють до Киргизії інструкторів для підготовки і навчання особового складу спецназу.
Сили негайного реагування розглядаються сьогодні в державі як модель, ядро майбутньої армії Киргизії. З СНР планується створити компактну нечисленну структуру збройних сил, оснащену сучасними та перспективними системами озброєння, розвідки, бойового управління, зв’язку, спеціального спорядження, яка досконало володіє навиками антитерористичної боротьби [43].
Робляться певні кроки до переходу збройних сил на принцип добровільного комплектування. Прийнятий план переходу армії до 2010 року на повністю професійну основу [45].