Військова служба за контрактом (соціальний вимір)
3.2. Становлення військової служби за контрактом у країнах Південного Кавказу
Збройні Сили Республіки Вірменія. 28 січня 1992 року виконуючи Указ Президента Республики Вірменії та постанову Уряду Вірменії „Про Міністерство оборони Республіки Вірменія” незалежна Вірменія приступила до реформування регулярних збройних сил. Виходячи з основних цілей і принципів концепції військового реформування була, визначена структура збройних сил і система військового управління.
У результаті були створені: сухопутні війська; прикордонні війська; військово-повітряні сили (ВПС) - як рід військ у складі армійської авіації; війська протиповітряної оборони (ППО) - як рід військ у складі зенітно- ракетних військ і частин радіолокацій; частини спеціального, технічного і тилового забезпечення. Безпосереднє керування реформуванням і всестороннім управлінням збройними силами було покладено на Міністерство оборони, що має в своєму складі апарат Міністерства оборони і Головний штаб Збройних Сил Республіки Вірменія [1]. На початок 2002 року загальна чисельність збройних сил Вірменії складала 60 тисяч чоловік (з них 52 тисячі сухопутні війська, а інші - війська ППО і ВВС). Сьогодні у Збройних Силах Республіки Вірменія служать понад 10 тисяч офіцерів, понад 8 тисяч контрактників, 5 тисяч прапорщиків і понад 4 тисячі службовців, тобто певна частина армії вже професійна [2]. В офіційному довіднику 2006 року був опублікований Закон РВ „Про державний бюджет на 2005 рік”, де в статті „військові потреби”, група 02, програма 01 вказана сума в 70 348,7 млн. вірменських драмів (близько 160 млн доларів США) [3].
Основний принцип комплектування - військова служба за призовом. Ряд військових частин, що дислокуються в прикордонних районах, особовий склад яких несе бойове чергування, комплектується військовослужбовцями- контрактниками з місцевих жителів (близько 7 тис. чол. ). Більше 50 відсотків особового складу перебувають на бойовій службі і бойовому чергуванні в дуже складних кліматичних умовах високогір’я.
Становлення вірменської державності й формування армії - єдиний нерозривний процес. Усі успіхи та досягнення, недоліки та помилки в будівництві незалежної держави повною мірою характерні і для становлення національної армії Вірменії.
Особливістю військового реформування у Вірменії стало те, що воно проходило в умовах, коли йшли по всьому периметру державного кордону і в Нагірному Карабаху повномасштабні бойові дії. З перших днів створення нової армії Міністерство оборони приступило до розробки всесторонньо обгрунтованої концепції військового реформування на найближчі роки й подальшу перспективу. Головною метою при розробці концепції було створення та розвиток збройних сил, здатних забезпечити гарантований захист незалежності, суверенітету й територіальної цілісності країни. Затверджена Президентом країни у 1992 році концепція створення, становлення й розвитку Збройних Сил Вірменії сьогодні успішно запроваджена в життя.
У перші роки велика увага приділялася розробці законодавчої бази військового реформування. У грудні 1991 року був прийнятий перший Закон „Про військовий обов´язок”, що дозволило на плановій основі здійснювати призов громадян на дійсну військову службу, призов офіцерського складу на дворічну службу і тримісячні збори. Надалі були прийняті Закони „Про оборону”, „Про військове положення”, „Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію”, „Про соціальну захищеність військовослужбовців і членів їх сімей”, „Про проходження військової служби”, „Про альтернативну службу”[4].
Створення вірменських збройних сил почалося на початку 90-х років минулого століття, фактично ще до розвалу Радянського Союзу. Це було викликано необхідністю протистояння сепаратиським силам, які виникли на той час. За різними оцінками, сумарна чисельність непідконтрольних союзному уряду збройних формувань з вірменської сторони, що вели бойові дії на кордоні з Азербайджаном і в НКАО, у той час досягала 5 тисяч чоловік. У 1989 - 1990 роках керівництво Вірменії в особі її спікера парламенту, а потім і першого Президента Левона Тер-Петросяна і Прем’єр-міністра Вазгена Манукяна зробило ряд кроків щодо встановлення контролю над ситуацією з неофіційної військової діяльності. Одним з цих кроків і стало формування в 1990 році спеціального полку Міністерства внутрішніх справ Вірменії чисельністю до 400 чоловік. На початку 1991 року, коли полк був розформований на 4 батальйони, в ньому було вже більше 1000 чоловік. Паралельно добровольці, що ведуть бойові дії на кордоні з Азербайджаном, були зведені в 6 - 8 батальйонів.
Тоді ж при уряді Вірменії був створений спеціальний Комітет оборони. Його очолював депутат парламенту Ваган Ширханян, а заступником був капітан I рангу Вагаршак Арутюнян - згодом міністр оборони Вірменії в 1999 - 2000 роках. Комітету було поставлене завдання, використовуючи державні структури, звести в рамках радянської політичної системи під єдине управління полк внутрішніх військ, загони міліції особливого призначення і т.п., забезпечивши їх по можливості всіма необхідними ресурсами для ведення бойових дій в прикордонній смузі та Нагірному Карабаху. Крім того, керівництво Комітету оборони не виключало, що розвиток суспільно- політичної ситуації може призвести до розпаду СРСР, наслідком чого стане ескалація бойових дій в зоні карабахського конфлікту. Зрозуміло, що необхідно було здійснювати як мінімум середньострокове військове планування і серйозно готуватися до можливої ескалації конфлікту.
У цих умовах розпочалася безпосередня робота щодо створення Збройних Сил Республіки Вірменія. Становлення національної армії Вірменії проходило в три етапи. Але найважчими, мабуть, були перший і другий (1988 - 1992 рр. і - 1992 - 1994 рр.), оскільки проходили вони в умовах крайнього загострення вірмено-азербайджанських відносин. Протягом цього часу армії як цілісного, керованого з єдиного центру військового організму у Вірменії не було. Діяли лише розрізнені добровольчі загони чисельністю до 80 чоловік, які згодом і стали основою для створення вірменських збройних сил.
Гостра проблема з кадрами, особливо серед вищого командного складу, була розв’ язана єдино можливим на той час способом. Керівництво створеного в 1992 році Міністерства оборони РВ звернулося з призовом до офіцерів Радянської Армії взяти участь в створенні вірменських ЗС, і багато офіцерів- вірмен відгукнулися на нього.
Не менш гостро на початку 90-х стояло питання забезпечення армії технікою, озброєнням і боєприпасами. У сусідніх республіках на той період повним ходом йшло насильницьке захоплення озброєння Радянської Армії, проте вірменське керівництво таким шляхом не пішло. Вірменія свою частку одержала цивільно, на основі домовленості. У результаті вірменській стороні в 1992 році була офіційно передана справна військова техніка і озброєння двох мотострілкових дивізій [5].
На рубежі 1992 - 1993 років спеціальним указом Президента країни була створена окрема мотострілецька бригада, добір в яку здійснювався тільки на контрактній основі. До її складу увійшли в основному бійці-фідаїни з різних підрозділів територіальної оборони. Дана акція привела до ліквідації в країні незаконних збройних формувань, стабілізувала внутрішньополітичну ситуацію і сприяла створенню надзвичайно боєздатного з’єднання, кістяк якого склали воїни, що мали досвід ведення бойових дій в Афганістані та Нагірному Карабаху.
Таким чином, протягом довгого часу в прикордонній з Азербайджаном смузі діяли професійні підрозділи, які здійснювали ефективні бойові дії, самі зазнаючи мінімальних втрат. Після створення професійних підрозділів військове й політичне керівництво Вірменії у принципі звело до мінімуму використання в бойових діях ненавчених новобранців і частин національної армії, що формуються. Все це зламало ситуацію у суспільстві та стабілізувало ситуацію з призовом в армію, прикордонні війська та війська МВС. Починаючи з весни 1993 року і по сьогоднішній день план призову виконується регулярно.
Восени 1992 року пост міністра оборони зайняв один з лідерів опозиції, колишній Прем’єр-міністр Вазген Манукян. Саме при ньому військове реформування у Вірменії набуло широкого розмаху і стало більш організованим. Манукян зумів об’єднати однодумців і спираючись на професіоналів закласти фундамент армії. Головним же ідеологом військового реформування у Вірменії, який підготував програму створення збройних сил, слід вважати колишнього заступника начальника штабу сухопутних військ Збройних Сил СРСР генерал-лейтенанта Нората Тер-Григорянца, який в 1992 - 1995 роках з перервами займав пости першого заступника міністра оборони і начальника Генерального штабу. Тер-Григорянц відмовився від створення військових структур за схемою, прийнятою в колишньому СРСР, - багатоступінчатою системою послідовного розгортання частин від лінії державного кордону на всю глибину території - через невеликі розміри території держави. Тому Вірменія створила частини з підвищеним ступенем мобільності й маневреності.
Основи оборонної військової доктрини, закладені Тер-Григорянцем і його соратниками по Генштабу, припускають ведення не тільки суто оборонних дій, але й нанесення могутніх випереджаючих ударів по супротивнику, що готує агресію.
Другий етап становлення вірменської армії завершився 16 травня 1994 року, коли міністри оборони Вірменії, Азербайджану і Нагірного Карабаху підписали у Москві договір про припинення бойових дій. У Республіці Вірменія почався третій, мирний період військового реформування, що продовжується в даний час.
Сьогодні перед військами стоїть завдання підняти рівень бойової підготовки на якісно вищий рівень. Попереду третій етап: процес створення з урахуванням військово-політичних реалій, що складаються „армії XXI століття”, яка, забезпечуючи достатній рівень національної безпеки, буде здатна до відповіді на нинішні та майбутні загрози. Цей процес припускає комплекс політичних, економічних, соціальних, правових, військових та інших заходів, які повинно здійснювати не тільки Міністерство оборони, але і найвищі виконавчі й законодавчі органи держави, а також усе суспільство.
В умовах складної військово-політичної ситуації в регіоні наявність численних збройних сил стає першочерговим завданням для Вірменії. Наявність численних збройних сил не дуже співзвучна прагненням і пріоритетам країни щодо європейської інтеграції, демократизації та здійсненні реформ. Але на відміну від інших пріоритетів, які більшою мірою випливають з її природних національних інтересів, наявність численних збройних сил сьогодні - вимушений пріоритет, стабільна гарантія забезпечення безпеки Вірменії.
Перш за все, реформа у сфері оборони передбачає розробку стратегії національної безпеки. На думку військових експертів, хоча стратегія національної безпеки буде розроблена для перехідного періоду, вона дозволить заново затвердити оборонний характер дій, направлених на забезпечення національної безпеки, тим самим сприяючи створенню атмосфери взаємної довіри в регіоні. Зокрема, ще раз буде заявлено про те, що країна виступає за мирне врегулювання карабахського конфлікту й непохитна в здійсненні політики інтеграції в європейські структури. Республіка Вірменія передбачала до 2007 року розробити і подати широкій громадськості стратегію національної безпеки [6].
Якими стануть Збройні Сили Вірменії ще через десять років? Нинішній погляд вірменських воєначальників на ідеал своєї армії зводиться до такого: висока мобільність, невелика чисельність (можливо навіть менша, ніж зараз), прекрасна оснащеність передовими засобами збройної боротьби і забезпеченість всім необхідним для успішного їх застосування. На шляху до цієї мети потрібно зробити багато чого.
У найближчі 3 - 5 років планується укомплектувати ланку „взвод-рота” офіцерами з вищою військовою освітою, а армію в цілому - сержантським складом, що одержав необхідну підготовку. Важливе значення надається і соціальному забезпеченню офіцерського складу, щоб він став по-справжньому забезпеченою верствою суспільства.
У соціальній сфері Збройних Сил Вірменії ще багато невирішених питань. Грошове забезпечення офіцерів, яке Міністерство оборони в змозі їм сьогодні виплачувати, ще не забезпечує безбідного повсякденного життя. Правда, протягом останніх років удвічі збільшено грошове забезпечення офіцерів, і в даний час його розміри порівнянні з окладами військовослужбовців росіян. Наприклад, підполковник - командир полку зі всіма додатковими виплатами одержує близько $ 400. Значно краще забезпечені ті, хто несе бойове чергування на кордоні держави. Там грошове забезпечення військовослужбовців в 2 - 2,5 рази вище, ніж у тих, хто служить у внутрішніх районах. Але й цього явно недостатньо для того, щоб офіцер відчував себе цілком забезпеченою людиною. Хоча, з іншого боку, військовослужбовці у Вірменії - найбільш високооплачувана категорія бюджетників, як заявляє міністр оборони. Поздоровляючи військовослужбовців ЗС РВ з нагоди 10-річчя Збройних Сил, Президент Вірменії Роберт Кочарян, підкреслив, що армія - найсильніша ланка державної структури. Він наголосив, що проблеми армії, починаючи з умов побуту солдатів, закінчуючи стратегічними питаннями, завжди були в центрі уваги держави, і надалі ця особлива увага до армії тільки посилюватиметься.
Добір в армію чоловіків призовного віку відбувається на змішаній добровільно-призовній основі. Дійсну службу військовослужбовці проходять у військах і навчальних підрозділах протягом 24 місяців (до осені 1994 року термін служби складав 18 місяців). Ті, хто уклали контракт, служать від 3 до 15 років.
У питанні підготовки кадрів на першому етапі військового реформування Вірменія мала певні проблеми, пов’язані з тим, що на території країни, на відміну від інших країн Співдружності, не було жодного вищого військового навчального закладу. У той же час у рядах Збройних Сил колишнього СРСР проходило військову службу багато офіцерів-вірмен. За твердженням деяких джерел, їх кількість поступалася тільки росіянам, українцям і білорусам. Проте, лише невелика частина з них (5 - 7 % від загальної чисельності) відгукнулася на призов керівництва Вірменії 1992 року повернутися в республіку і взяти активну участь у створенні збройних сил. Така пасивність пояснюється в основному важким економічним станом Вірменії і нездатністю її влади швидко вирішити побутові й соціальні питання для запрошених офіцерів.
На першому етапі кадрові проблеми офіцерського складу були вирішені призовом на дійсну військову службу резервістів і навіть відставників відправлених до запасу 5 - 10 (іноді навіть 15) років тому. Надалі протягом 1993 - 1994 років на території країни була створена власна система підготовки кадрів.
Сьогодні підготовка офіцерських кадрів - командирів взводів, рот (батарей) для мотострілецьких і артилерійських частин, здійснюється у військовому інституті ім. Вазгена Саркісяна, який укомплектований висококваліфікованим професорсько-викладацьким складом і має сучасну матеріально-технічну базу. Підготовка командного, інженерно-технічного складу для частин авіації здійснюється у військовому авіаційному інституті, а військових лікарів готують на військово-медичному факультеті Єреванського державного медичного університету. За минулі роки ці ВНЗ підготували більше 1300 молодих офіцерів. Майбутні офіцерські кадри готуються у військово- спортивному ліцеї. Потреби в молодшому командному складі та фахівцях повністю задовольняються за рахунок навчальних частин і підрозділів Міністерства оборони [4].
З метою підвищення кваліфікації офіцерів ЗС РВ - колишніх бійців добровольчих загонів оборони, був створений Центр підвищення кваліфікації офіцерів, який за час своєї діяльності підготував понад 1 500 чоловік. Близько тисячі військовослужбовців закінчили школу прапорщиків. Офіцерські кадри для національної армії проходять навчання також у вищих військових навчальних закладах інших країн. Зокрема, в Росії і Греції навчалися і сьогодні продовжують навчання більше 1 500 офіцерів і курсантів [7]. Через 3 - 4 роки ЗС Рв будуть укомплектовані приблизно на 90 відсотків випускниками військово-навчальних закладів Вірменії.
Вірменія - прихильник політичного вирішення спірних питань, проте армії приділяється велика увага, оскільки керівництво Вірменії вважає її стримуючим чинником для певних політичних сил, що прагнуть до дестабілізації обстановки в регіоні. До стабілізуючих чинників Вірменія відносить перебування на своїй території російської військової бази, а також тісну співпрацю з країнами учасницями Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ). Сюди ж відноситься і співпраця з НАТО.
З блоком НАТО Вірменія співробітничає в рамках програми „Партнерство заради миру”. Незважаючи на успішну співпрацю з НАТО в рамках програми „Партнерство заради миру” керівництво Вірменії поки не планує вступ до цієї організації, віддаючи пріоритет військовій, військово-політичній і військово-технічній співпраці в рамках організації ДКБ СНД. Вірменія вважає співпрацю з НАТО складовою частиною своєї національної безпеки. Але поки на порядку денному її зовнішньої політики немає питання про входження в НАТО.
Багатовекторна спрямованість вірменської військової та військово- технічної співпраці з іншими країнами свідчить про неприпустимість спрощень при визначенні пріоритетів в зовнішньополітичній діяльності Єревана. Тут все не так просто й однозначно, як здається на перший погляд. Наприклад, вірменські збройні сили створювалися і продовжують розвиватися зокрема на кошти вірменської діаспори за кордоном, яка проживає не тільки в Росії, але і в США, Франції.
Вживаються певні заходи і щодо вдосконалення системи комплектування збройних сил, створення професійної армії.
Але Уряд країни вважає, що в даний час у Вірменії немає можливостей для переходу на новий принцип комплектування збройних сил. Проте робота в цьому напрямі все ж таки проводиться. У вірменських збройних силах є ряд військових частин, повністю вкомплектованих військовослужбовцями за контрактом. Це в основному підрозділи, що дислокуються в прикордонних районах, де особовий склад несе бойове чергування. Міністр оборони РВ Серж Саркисян вважає, що у найближчі десять років у Вірменії навряд чи буде можливе створення армії на професійній основі. За словами міністра, це пов’язано в першу чергу з великими витратами, на які республіка в даний час піти не може. При цьому С. Саркисян констатував, що в 2000 році все ж таки була спроба внести у вірменську армію деякі елементи професійності. Зокрема, тим, хто завершив термінову службу, було запропоновано стати професійними танкістами. Проте після їх перепідготовки виникли такі проблеми, як організація служби, розміщення, житло, зарплата. І цей досвід, за свідченням міністра, фактично завершився невдачею. У Вірменії, крім офіцерів, є військові фахівці, з якими укладені договірні відносини. Проте таких людей небагато і ядро вірменської армії сьогодні складають військовослужбовці строкової служби, відзначив Серж Саркисян [8].
Збройні Сили Грузії. До складу Збройних Сил Грузії входять сухопутні, військово-морські і військово-повітряні Сили, Національна гвардія і підрозділи резерву. З метою ефективного управління Президентом Грузії Михайлом Саакашвілі у 2004 році було ухвалено рішення про об’ єднання Внутрішніх військ МВС Грузії з Міністерствомоборони країни [9]. У 2005 році в Міністерстві оборони Грузії налічувалося 21 тисяча 550 чоловік [10; 11]. Понад чверть особового складу армії Грузії пройшла інтенсивну підготовку в межах різних програм США і НАТО. Грузинські збройні сили сьогодні оцінюються як найчисленніші, добре оснащені та найбільш підготовлені у всьому регіоні Південного Кавказу [12].
Формування власних Збройних Сил Грузія почала відразу після розпаду СРСР у 1991 році. Однією з особливостей формування регулярної грузинської армії є те, що воно відбувалося паралельно з збройними конфліктами в Абхазії та Південній Осетії. Цьому процесу багато в чому перешкоджало те, що велика частина озброєння та військової техніки, захоплених грузинською стороною у колишньої Радянської Армії або офіційно переданих підрозділами колишнього Закавказького військового округу, зосередилася в руках численних неформальних угруповань. Тому першочерговим завданням створення грузинської армії став розпуск цих формувань, багато з яких перетворилися просто на кримінальні, і вилучення у них озброєння і бойової техніки. Лише в середині 1990-х вдалося в цілому вирішити це питання, велика частина цих формувань була розпущена, а найбільш організована з них - „Мхедріоні” склала кістяк паралельної регулярним військам військової структури - Національної гвардії („Корпус рятувальників”).
Активні заходи з реформування збройних сил Грузія почала вживати з 2000 року.
У 2003 році уряд на чолі з М. Саакашвілі однією із своїх пріоритетних цілей роботи обрав відновлення територіальної цілісності Грузії. У цей час різко зросла увага нового грузинського керівництва до потреб своєї армії, що перебувала на той час у дуже плачевному стані, незважаючи на свою досить багату подіями пострадянську історію [13]. Сьогодні керівництво Грузії приділяє першорядну увагу національним збройним силам. Армія - один з самих головних пріоритетів. Михайло Саакашвілі в своїй програмній доповіді напередодні святкування Дня незалежності країни, заявив, що в Грузії будуть збройні сили з 15 - 16 тисяч військових, підготовлених на найвищому рівні, і це буде сама могутня армія в регіоні [12]. Виходячи з цього, були розроблені стратегічні документи для збройних сил. Перш за все, грузинським урядом була підготовлена Концепція національної безпеки Грузії [14].
Концепція підтримує прагнення народу Грузії здійснити повну інтеграцію країни в Північноатлантичний союз (НАТО) і Євросоюз і зробити свій внесок у зміцнення безпеки чорноморського регіону, як складової Євроатлантичної системи безпеки. Влада Грузії на основі концепції національної безпеки вживає відповідні довгострокові заходи, які повинні забезпечити захист фундаментальних національних цінностей і сприяти здійсненню національних інтересів адекватним реагуванням на небезпеки та ризик, що виникають перед національною безпекою.
У 2005 році Президентом країни Михайлом Саакашвілі був підписаний документ „Національна військова стратегія Грузії”. Як заявив заступник глави МО Грузії, розроблена грузинським урядом Національна військова стратегія є першим документом такого роду в історії незалежної Грузії і його ухвалення „закриває цикл концептуальних документів планування оборони країни”. При цьому він підкреслив, що метою Стратегії є визначити перспективу нейтралізації існуючих загроз за допомогою наявних ресурсів.
Національна військова стратегія Грузії ґрунтується на Національній концепції безпеки країни, і в ній говориться про те, якою повинна бути оборонна політика Грузії до 2010 року, які цілі й перспективи стоять перед збройними силами країни у найближчий час, які військові цілі, небезпека та загрози стоять на сьогоднішній день перед державою і т. п. У документі також наголошується, що грузинська оборонна політика направлена на запобігання прямій агресії проти Грузії та на досягнення національними збройними силами повної сумісності із стандартами НАТО. Згідно з Національною військовою стратегією Грузії, Збройні Сили Грузії повинні бути мобільними, адекватними і реагувати на небезпеку, використовуючи наявні ресурси. Документ передбачає наявність в Грузії сухопутних, військово-морських і військово-повітряних сил, Національної гвардії та підрозділів резерву, який оцінюється як один з компонентів збройних сил. Згідно з документом, грузинська армія повинна бути сумісною з НАТО і після вступу країни до цієї організації стати частиною колективної системи оборони Євроатлантичного альянсу, проте при цьому армія повинна бути готова охороняти територію Грузії своїми силами і виходячи з цього мають бути зроблені акценти на розвитку її структури і поліпшенні матеріально-технічного оснащення і систем зв’язку, а також повинна бути вдосконалена система контролю над військовим забезпеченням і матеріально-технічною базою.
Пильна увага приділяється питанням комплектування збройних сил, порядку проходження військової служби. Згідно з Національною військовою стратегією, грузинська армія повинна стати професійною і в майбутньому повністю перейти на контрактну систему комплектування. У лютому 2005 року Парламент вніс поправку в Закон „Про військову службу”. Відповідно до цієї поправки, термін строкової військової служби був збільшений з 12 до 18 місяців.
Особливістю призовної системи Грузії є те, що будь-який призовник може одержати звільнення від служби в армії на законних підставах. Парламент республіки прийняв відповідний закон. У даний час будь-який грузинський призовник може одержати узаконене річне звільнення від служби, сплативши у казну 200 ларі (92 долари). Удесятеро більший внесок взагалі звільняє від армії.
123 призовники вже скористалися новим законом для отримання звільнення на один рік. Ще один сплатив 2000 ларі, після чого перестав підлягати призову. За новим законом гроші призовників йдуть до держбюджету (20 відсотків) і Міністерства оборони (80 відсотків).
Під час призовної кампанії, яка проводилася у 2005 році в Грузії, жоден з 1950 призовників безпосередньо в армію направлений не був. За словами міністра оборони республіки Сихарулідзе, на той час в армії не було потреби у новобранцях, оскільки під час призову у весні армія одержала 5 тисяч призовників. Армія не надавала заяви на призов новобранців. Таким чином, вперше в грузинській історії хлопці у віці від 18 до 27 років, що підлягають призову, були розподілені тільки в структури МВС, зокрема до департаменту з охорони держкордону.
Цікавою особливістю нового етапу розвитку грузинських збройних сил стало створення батальйонів резервістів (що відрізняє їх від армій Азербайджану і Вірменії, де формуванню аналогічних підрозділів не приділяється покищо особливої уваги), які повинні виконувати функції територіальної гвардії, що набирається за так званим міліційним принципом комплектування. Після проходження короткого курсу бойової підготовки в елітних частинах створено вже три резервні батальйони, а всього повинно бути сформовано як мінімум 15 таких батальйонів.
Навчання „мобілізаційного резерву першої черги” здійснюється за програмою підготовки Національної гвардії США за допомогою американських інструкторів. Резервісти, що пройшли тритижневий курс інтенсивної підготовки, одержують формене обмундирування і бойову зброю (у мирний час вона зберігається в місцевих поліцейських ділянках), стають на облік у військовій частині регулярної армії, в разі „надзвичайних обставин” надходять в розпорядження відповідного військового командування. За грузинським керівництвом до кінця 2006 року планувалося сформувати до 22 батальйонів „готового резерву”, загальна чисельність якого мала складатися не менше 30 тисяч чоловік. Грузинські резервісти одержують сьогодні фіксовані державні зарплати. Батальйони резервістів формуються ударними темпами. Планується, що в них увійдуть практично всі дорослі чоловіки - майже 40 % населення країни.
Грузинська влада приділяє найсерйознішу увагу матеріальному стимулюванню військовослужбовців. Розмір окладів грошового забезпечення військовослужбовців-контрактників цієї закавказької держави в 4 - 5 разів перевищує середні доходи зайнятих як в державному, так і в приватному секторі економіки [15]. Указом Президента Михайла Саакашвілі у 2004 році грошове забезпечення військовослужбовцям в середньому збільшене на 300 %. Керівники усіх цивільних департаментів МО стали одержувати в середньому 350 ларі замість 140. Що ж до кадрових військових, то, наприклад, оклад генерал-лейтенанта складав 390 ларі, генерал-майора - 370 ларі, старшого лейтенанта - 170 ларі, сержанта - 150 ларі. При цьому підвищення рівня грошового забезпечення істотно зменшило дисбаланс між звичними та елітними підрозділами, що пройшли підготовку за американською програмою „Тренинга и экипировки”, середня зарплата яких досягає 500 ларі. У Міноборони стверджують, що збільшення зарплат відбулося за рахунок внутрішніх резервів відомства - вільні кошти з’явилися після скорочення кадрів, що проводиться в рамках реформи, мета якої - довести грузинську армію до стандартів НАТО [16].
Створення професійних збройних сил розглядається сьогодні як одне із стратегічних завдань. Грузія поступово переходить на принцип створення професійної армії. Кількість призовників строкової військової служби поступово зменшуватиметься, проте істотно збільшиться кількість резервістів. До січня 2009 року Грузія планує мати армію на контрактній основі, в якій не буде з’єднань, укомплектованих призовниками.
Комітет з оборони і безпеки парламенту Грузії в 2002 році схвалив підготовлений в міністерстві оборони країни законопроект про внесення поправок і змін у діючий Закон „Про військовий обов’язок і військову службу”. Відповідно до цього законопроекту в Збройних Силах Грузії вводяться контрактна система служби і нові військові звання. За словами міністра Давіда Тевзадзе, запропоновані військовим відомством поправки в діючий закон передбачають формування в грузинській армії професійного сержантського корпусу [17]. Саме сержанти є основою усіх сучасних армій світу. Відповідно до законопроекту, для військовозобов’язаних встановлюються звання рядового, єфрейтора, а також єфрейторів першого і другого класів. Для військовослужбовців служби за контрактом пропонується звання капрала та сержанта. Причому для цієї категорії військовослужбовців вводяться такі звання - капрал (фахівець), молодший сержант, сержант, старший сержант, майстер-сержант, батальйонний сержант (сержант штабу), бригадний сержант, головний сержант і сержант-лейтенант. Для офіцерських кадрів грузинської армії вищим званням стає звання бригадного генерала.
Фінансування оборонного відомства постійно перебуває в полі уваги керівництва республіки. Міністр оборони Грузії Іраклій Окруашвілі в квітні 2005 року заявив, що Грузія мала найбільший військовий бюджет серед країн Південного Кавказу, він дорівнював усьому річному бюджету держави під час правління Едуарда Шеварднадзе. У порівнянні з 2004 роком бюджет Грузії в 2005 році фактично подвоївся і досяг більше 1,1 млрд доларів. При цьому державний борг виріс на 126 млн доларів. У підготовленому Міністерствомфінансів Грузії проекті бюджету на 2006 рік витрати Міноборони збільшуються втричі в порівнянні з 2005 роком. Якщо в 2005 році вони склали 138,8 млн ларі (77,6 млн дол.), то 2006 року - 392 млн ларі (220 млн дол.). Зростають витрати і на інші силові структури, так бюджет МВС Грузії з 151,6 млн ларі (85 млн дол.) зросте до 197 млн ларі (110 млн дол.).
Але реальні витрати військового відомства набагато вищі. Дуже істотна іноземна спонсорська підтримка. Тут рахунок йде на десятки, а то й на сотні мільйонів доларів. П’ята частина (21 %) всієї американської військової допомоги колишнім республікам СРСР дістається Грузії.
У даний час розвиток грузинської армії відбувається в рамках цілого ряду програм, фінансування яких здійснюється і за рахунок іноземних субсидій. За заявою колишнього міністра оборони країни Гели Бежуашвілі, вони у 4 рази перевищують об’єми національного військового бюджету. Найважливішими з них є програми „Забезпечення операцій підтримки і стабільності” і „Сприяння в забезпеченні безпеки Грузії”, які реалізовані ЗС США, а також план перепідготовки турецькими інструкторами особового складу бригад сухопутних військ країни в Ахалцихе і Батумі (об’єми турецької військової допомоги Грузії, як відомо, вже сьогодні досягли 37 млн доларів).
20 грудня 2004 року перші 40 грузинських військовослужбовців завершили проходження навчання в межах восьмитижневої програми, організованої учбовою групою Морської піхоти США в навчальному центрі Крцаніси, що поблизу грузинської столиці Тбілісі. Випускниками початкового курсу навчання інструкторів з бойової підготовки стали чотири грузинські офіцери і 36 сержантів. Ці військовослужбовці стали першими інструкторами нової навчальної програми для підготовки новобранців грузинської армії.
У рамках дворічної програми „Тренінг і екіпіровки”, яка проводилась за ініціативою США, американські військові інструктори навчили 2 470 грузинських солдатів, тим самим, як вважають військові експерти, поклавши основу створення у Грузії професійної армії. Навчання пройшли батальйон Командос, а також 16-й гірсько-стрілецький батальйон, 111-й і 113-й легкі піхотні батальйони, і, крім того, бронетанкова рота, яка увійшла до складу 11-ї бригади Міноборони Грузії. Ці військовослужбовці краще за усіх озброєні, підготовлені та мають найвище грошове забезпечення. На здійснення цієї програми уряд США виділив 64 мільйони доларів. Грузинська сторона взяла на себе грошове забезпечення військових, яке стало значно більшим. Грошове забезпечення рядового солдата, який пройшов навчання за цією програмою, складає 450 ларі (близько 225 американських доларів), а офіцерів - 650 ларі. Грузинські військові, що пройшли навчання, можуть бути інструкторами і займатися підготовкою інших солдатів.
У рамках початих в січні 2005 року чергових американських програм, на реалізацію яких виділено понад 60 млн доларів, курс інтенсивної підготовки пройшли до 6 тисяч військовослужбовців 11-ї і 21-ї піхотних бригад, а також спецназу і морської піхоти [18]. На це відводилося 18 місяців. Усього навчання продовжиться 10 років і охопить 10 тис. військовослужбовців.
Як відзначають експерти з проблем регіональної безпеки, на прикладі Грузії США намагаються провести експеримент на пострадянському просторі зі створення нечисленних, але цілком мобільних і боєздатних збройних сил, орієнтованих на забезпечення внутрішньої стабільності й вирішення обмежених військових завдань. Головною функцією таких армій (у разі успіху грузинського експерименту вірогідна його реалізація також в Азербайджані й у ряді країн Центральної Азії) стане більш ефективне забезпечення комунікацій і силова опора лояльних Вашингтону режимів [13].
Збройні Сили Азербайджану. Збройні Сили Азербайджану (ЗСА) складаються з сухопутних військ, ВМФ, ВВС і ППО. Чисельність азербайджанської армії близько 70 тисяч чоловік; після призову резервістів її чисельність може бути збільшена до 165 тисяч. Укомплектованість частин офіцерським складом - 85 %. З 1995 року введена альтернативна служба [19].
Датою народження Збройних Сил Азербайджану вважається 9 жовтня 1991 р., коли у республіці був прийнятий закон про Збройні Сили. У 1992 році, відразу після отримання незалежності, Азербайджан одержав всю військову техніку і військову інфраструктуру чотирьох мотострілецьких дивізій, однієї повітряно-десантної дивізії, однієї бригади спецназу, двох бригад ППО, чотирьох баз ВВС, значну частину Каспійської військової флотилії та Габалінську РЛС. На момент розпаду СРСР Азербайджан мав значну кількість кадрових офіцерів у складі Радянської Армії (РА). Так, на 1 жовтня 1991 р. у Збройних Силах РА проходили службу 3 420 офіцерів-азербайджанців; серед прапорщиків азербайджанців було 6 672. На той час на території Азербайджану перебували 62 тис. військовослужбовців РА (4-та армія, Каспійський військово-морський флот та ін.) і з них близько 12 тис. складали азербайджанці.
Згідно з прийнятим законом про збройні сили протягом трьох місяців повинна була бути сформована національна армія. Але бурхливі політичні процеси того періоду призводили до частих змін у керівництві Міністерства оборони, що негативно позначалося на роботі з формування національної армії. Процес створення армії затягувався.
У другій половині 1992 р. були покликані під прапори створеної Національної армії Азербайджану (НАА) майже 40 тис. чол. З них в зоні Нагірного Карабаху, де у той час велися бойові дії, постійно перебувало близько 21 тис. офіцерів і солдатів. Окрім них, у бойових діях активну участь брали загони ОМОН (до 4 тис. чол.), а також до 7 тис. добровольців і загонів самооборони з місцевих жителів.
1993 рік прийнято вважати початком активних реформ в армії Азербайджану. Структурні реорганізації, зміни у кадровій політиці, планування військових операцій під єдиним командуванням, перевага наукових методів управління частинами викликали жваву підтримку у ЗС. Реформа торкнулася 33 батальйонів Національної армії Азербайджану, які брали активну участь в бойових діях. З жовтня 1993 р. по травень 1994 р. було здійснено підряд 4 призови в НАА. У результаті до кінця 1993 р., за даними західних експертів і в першу чергу США, а також Лондонського інституту стратегічних досліджень (ЛІСІ), у рядах НАА перебувало майже 49 тис. чол. Декілька місяців опісля ця кількість зросла до 56 тис. чол. У травні 1994 року був укладений договір з вірменською стороною про припинення вогню, що дало можливість в умовах миру займатися військовим реформуванням. За даними західних експертів (США, ЛІСІ та ін.), починаючи з 1995 р. Азербайджан регулярно нарощував чисельність збройних сил країни. До 1998 р. у Збройних Силах Азербайджану налічувалося понад 60 тис. чол., а вже у 2004 році - понад 70 тис. [20].
Процес формування армії проходив не завжди гладко. Одним з болючих питань молодої армії Азербайджану на той час було дезертирство. 21 грудня 2000 року на першому засіданні комісії Міллімеджлісу з питань безпеки й оборони було відмічено, що ще два роки тому за армійським обліком числилося 40 тис. чол., які самовільно залишили військову частину [21].
З початку 2000-х років значно активізувалася робота з проведення реформи військової організації Азербайджану. Керівництво Міністерства оборони республіки використовувало досвід зарубіжних країн. Безпосередню участь в розробці та реалізації планів реформування збройних сил Азербайджану брали й беруть турецькі військові фахівці. Так, військова ідеологія й доктрина Азербайджану створювалася за найпрямішою участю Туреччини. В азербайджанській армії постійно працюють до 70 турецьких офіцерів, які вирішують різні завдання. Туреччина надає допомогу в проведенні реформ в Збройних Силах Азербайджану, спрямованих на інтеграцію в НАТО. Ця допомога постійно збільшується. У Міністерстві оборони відзначають, що на даному етапі між Азербайджаном і Туреччиною існує співпраця у усіх сферах, зокрема у сфері військової освіти, та вдосконалення кадрів і що турецькі офіцери надають Збройним Силам Азербайджану допомогу як радники [22].
Керівництво Міністерства оборони Азербайджану як першочергові завдання бачить відмову від радянських норм функціонування збройних сил. В основу реформування повинні бути покладені стандарти розвитку НАТО. Сьогоднішня ситуація характеризується наявністю в азербайджанській армії одночасно колишніх радянських стандартів й стандартів армії провідних країн світу. Така ситуація виливається в серйозний антагонізм в офіцерському середовищі. Зараз у парламенті республіки виникла необхідність звернути найпильнішу увагу на цю проблему і вирішити її. Окрім цього, в Міністерстві оборони вважають, що давно вже настав час для розробки і затвердження Військової доктрини держави, розробки й ухвалення правил альтернативної військової служби, закону про цивільний контроль за діяльністю армії.
Керівництво Азербайджану пильну увагу приділяє питанням фінансового забезпечення реформ, що проводяться в армії. Так, за офіційними даними, в 1999 р. на оборону було виділено 472 млрд манаті (99 млн доларів). Надалі витрати на оборону зростали: у 2000 р. вони збільшилися до 494 млрд манаті (101 млн доларів), в 2001 р. - 539,5 млрд манаті (майже 112 млн доларів). На 2002 р. закладена ще більша сума - майже 609 млрд манаті або 126 млн доларів. Витрати на утримання Збройних Сил Азербайджану в державному бюджеті на 2003 рік були так само збільшені. Військовий бюджет Азербайджану збільшився у 2005 р. на 76 % і склав 300 млн дол. [23].
ЗС Азербайджану є учасником міжнародних заходів. У 1994 р. республіка підключилася до програми НАТО „Партнерство в ім’я міру”, а вручення в квітні 1996 р. Азербайджаном генеральному секретарю НАТО документів презентації поклало початок ще тіснішій співпраці з Північноатлантичним альянсом [24].
Незважаючи на численні проблеми в реформуванні збройних сил, Азербайджану вдалося вирішити одне з головних завдань - підготувати офіцерські кадри. Сьогодні в Азербайджані діють військові навчальні заклади, що дають кадри для ЗС країни. Указом від 20 лютого 1999 р. тодішній Президент країни Гейдар Алієв заснував в Азербайджані Військову академію. Сьогодні заняття з її слухачами проводяться за системою НАТО, і в цій справі широко використовується досвід армії й Академії національної безпеки Туреччини. Окрім цього військових фахівців готують: Вище військове училище ім. Р. Алієва, навчальний центр МО, Вище військово-морське училище, Вище військове льотне училище, Середнє військове медичне училище, Військовий ліцей ім. Дж. Нахічеванського і Вище військове училище ім. Г. Алієва в Нахічевані.
Останнім часом все частіше висловлюється думка про необхідність зміни принципів комплектування армії Азербайджану. Як один з варіантів пропонується поступовий перехід армії на контракт. Як аргумент на користь переходу на спосіб контрактного комплектування наводиться те, що така армія краще зберігає спадкоємність бойових традицій, досвід, який накопичується солдатами протягом не 1 - 2 років, а цілих десятиліть. Принцип добровільного комплектування дозволить сформувати мобільну боєздатну армію. Робота з переведення на принцип контрактного комплектування армії вже почалася. Вона проводиться відповідно плану, розробленому та затвердженому в міністерстві оборони. Згідно з цим документом командири танків, бойових машин піхоти відбираються з прапорщиків-контрактників. Надалі протягом шести місяців буде сформована контрактна бригада виключно із військовослужбовців служби за контрактом. У ній будуть проходити військову службу найдосвідченіші та найбільш підготовлені офіцери й прапорщики, а рядові і сержанти будуть відбиратися з військовослужбовців-контрактників. Через деякий час можна буде порахувати витрати на утримання з’єднання й ухвалити рішення щодо переходу інших бригад на контрактну основу. Експериментальна бригада буде ударною силою азербайджанської армії та виконуватиме найбільш важливі оперативні завдання [25].
Опоненти необхідності переходу на нові принципи комплектування свою позицію аргументують тим, що створення професійної армії потребуватиме великих фінансових витрат, які при нинішньому рівні розвитку економіки Азербайджану не є можливими. Вони вважають, що поетапний перехід на контрактну основу окремих військових частин не виключений, але він потребує величезних коштів і часу. Це важкий і трудомісткий процес. Для часткового переходу ЗС країни на контрактну основу потрібна юридична база [26].
Уряд Азербайджану вважає, що в сьогоднішніх умовах перехід азербайджанської армії повністю на контрактну основу неможливий, оскільки для цього необхідно пройти складний етап реформ у військах. А для початку такого роду змін необхідне ухвалення законодавчого акту про формування контрактної армії, чого доки що немає і не передбачається. Крім того, треба пам’ятати про рівень технічної оснащеності сьогоднішньої армії Азербайджану - на такому озброєнні неможливо готувати сучасного професійного бійця. У цілому ж для переходу до контрактного принципу комплектування потрібно багато часу. Перший крок у напрямку створення професійної армії - розробка військової концепції. У той же час А. Нурієв пропонує звернути увагу на сьогоднішню ефективність професійної моделі армії та пригадати про війська ряду держав, що беруть участь в антитерористичній коаліції й показали себе не кращим чином в гарячих точках. Приступати до таких реформ треба дуже вдумливо, щоб не помилитися.