Військова служба за контрактом (соціальний вимір)

1.2. Демократизація військово-професійної діяльності та її зв’язок з інститутом військової контрактної служби

Впродовж усього ходу історії характер і зміст праці зазнали значної зміни, особливо в XVIII - XIX століттях з початком промислового перевороту у сфері виробництва. Першою істотною подією, що вплинула на характер і зміст праці, була поява фабричного і машинного виробництва. Винахід парового механізму й двигуна внутрішнього згорання поклав початок процесу механізації виробництва та розвитку масового типу виробництва. Ці винаходи відіграли першорядну роль в зміні змісту, а також характеру праці. Вони викликали потребу в значній кількості висококваліфікованих працівників інженерно-технічної ланки, а також у великій кількості працівників низької кваліфікації для роботи на конвеєрах.

Наступною важливою подією стала масова електрифікація виробництва, з появою якої з’явилася можливість не тільки механізації, але й автоматизації виробничого процесу, а також значне розширення технологічних можливостей виробництва. Це привело до значних змін у праці. З’явився значний попит не тільки на висококваліфікованих інженерних працівників, але й на робітників, що мають достатньо високий рівень освіти.

Третя, і на сьогоднішній день остання і найзначніша подія - це спочатку комп’ютерні, а тепер й інформаційно-комп’ютерні технології, які за багатьма прогнозами зроблять переворот у виробництві, не менший по значущості, ніж промисловий.

Суспільство, пройшовши стадію промислового суспільства, поступово переходить до наступної стадії - стадії інформаційного суспільства. Комп’ютерні й тісно пов’язані з ними інформаційні технології все швидше і глибше проникають практично у всі сфери життя людини і суспільства і в першу чергу в сферу організації виробництва та процес праці.

Феномен „нового соціального устрою” інформаційної цивілізації, що розвинулась, інтенсивно вивчається західними ученими в рамках концепції постіндустріального суспільства (Д. Белл, М. Янг, О. Тоффлер, П. Дракер, Р. Хейлбронер, Т. Сакайя, Т. Стюарт, Л. Едвінсон та ін.) і піддається серйозним аналітичним дослідженням з боку соціологів, філософів, економістів країн СНД (У. Іноземцев, Р. Ділігенський, Р. Цвильов, Н. Гаузнер, Н. Іванов, Б. Мільнер, Е. Вільховчеко, А. Добринін, З. Курганській та ін.).

З появою інформаційно-комп’ютерних технологій пов’язують початок науково-технічної революції (НТР) в житті суспільства. Під НТР мають на увазі стрибок в розвитку продуктивних сил, його перехід в іншу якість на основі докорінних зрушень в наукових знаннях. Наголошується, що людство на початку XXI ст. виходить на чергову хвилю НТР, яка в найближчі 25 - 30 років приведе до кардинальної та принципово нової схеми технології виробництва та до встановлення нового технологічного устрою. Цей технологічний устрій базуватиметься на формуванні інтегрованих науково-інноваційних систем і забезпечить якісне перетворення продуктивних сил, різке зростання продуктивності праці [1].

Основними рисами НТР найчастіше називають такі риси: наявність глибоких процесів інтеграції науки та виробництва; виникнення нових форм організації виробництва, науково-виробничих об´єднань, міжгалузевих технологічних комплексів; перетворення науки в безпосередню продуктивну силу; революцію в підготовці кадрів і всієї системи освіти; докорінну зміну в системі управління; універсальність, комплексність і системність, електрифікацію, автоматизацію, розвиток нових джерел енергії, нових матеріалів (композиційних); створення і впровадження нових технологій, зміну ролі людини, зміну організації виробництва праці; військову спрямованість НТР.

Соціальний діапазон НТР починається від зміни характеру й змісту праці в умовах НТР і відповідно місця і ролі матеріальних і духовних потреб в структурі особи аж до виникнення глобальних проблем (екологічної, енергетичної, війни та миру), що зачіпають все людство і прямо пов´язані із завданнями запобігання використанню продуктивної потужності науки для порушення або навіть руйнування сукупних умов людської життєдіяльності.

Зміни характеру та змісту праці детермінували процес поступової трансформації індустріальної робочої сили і перетворення її в постіндустріальну (інноваційну) робочу силу, яка має розвинені інформаційні потреби і здібності, що реалізовуються у формі людських інноваційних ресурсів. Із зростанням технічної оснащеності праці зміст і структура функцій, що виконуються людиною у виробничому процесі, зазнали істотних змін [2].

Історично першим ступенем розвитку техніки були ручні знаряддя праці, за допомогою яких людина впливала на предмет праці. Трудові функції працівника носили відносно стійкий характер, органічно витікаючи з природних можливостей людини. Першорядну роль в роботі виконували навички, що набувалися в результаті тривалого виробничого досвіду і зберігалися робітником протягом всього його життя.

З переходом до механізованого виробництва змінився спосіб включення індивідуальної праці в систему суспільної праці, виникла необхідність освоєння нових функцій і операцій на робочому місці. Це було обумовлено появою нової техніки, нових технологій і організацією виробництва. Із зростанням технічної оснащеності праці й ускладненням самих машин зміст і структура функцій, що виконуються людиною, значно змінилися.

На вищому ступені комплексної механізації, до якої так стрімко йде сучасне суспільство, всі функції фізичної праці передаються машинам, за людиною залишаться лише функції управління цими машинами, що потребуватиме якісно нових здібностей, отримання політехнічних і комплексних знань. У цьому випадку здійснюватиметься процес заміщення праці знаннями. На перше місце для вирішення цієї суперечності між безпосередньою працею та інтелектуальною виходить система освіти та її відокремлення від безпосередньої праці [3].

Субституція праці знаннями означає перехід від суто технічних навиків до інтелектуальних. Цю ознаку прихильники постіндустріальної теорії виділяють як основну, що зумовлює й усі інші. Заміна праці знаннями дає підставу говорити про можливу заміну трудової діяльності новим типом активності, що відрізняється значними елементами творчості, ставити питання про історичну перспективу „класичної” праці. Нагадаємо, що ще основоположники марксизму відзначали, що трудова діяльність з розвитком суспільства поступиться місцем вищому типу діяльності, передбачали знищення або усунення праці в майбутньому соціумі з виходом людини за рамки сфери власне виробництва [4, с. 155].

Знання і творчий потенціал працівників стають головним чинником ефективності економічної системи, без якого технічний і економічний прогрес стає практично недосяжним завданням незалежно від об’ єму коштів, інвестованих у виробниче устаткування й технологію [5]. Таким чином, зміни, що відбуваються в характері праці на сучасному виробництві, все більш висувають на перший план творчий, інтелектуальний потенціал людини, її професіоналізм і ерудицію.

У зв’язку з цим в різноманітних формах все більше проявляється рух до нової моделі розвитку і використання людських ресурсів. Нова модель організації праці передбачає розширення функцій працівника і перехід від працівника вузької спеціалізації до працівника широкого профілю (універсала), здатного здійснювати верифікацію, оцінку, творчий синтез інформації, проникати в суть проблеми, здійснювати коректування технологічного процесу, тобто бути не тільки суб’ єктом виробничого впровадження досягнень НТР, але і його активною рушійною силою. Створюється нове соціальне середовище „розвитку працівника в праці”, нова „якість трудового життя”. Останнє зумовлює „соціалізацію праці” і означає самостійне мислення і нестандартне творче відношення до роботи як критерій професійної вимоги [6, с. 97].

Інтелектуалізація економіки підриває основи техногенної цивілізації - ті мотиви, цілі, які сформували її цілісність, виступали рушійною силою поступального розвитку. У цих умовах наголошуються зміни ставлення самого працівника до процесу праці. Актуалізується формування нових пріоритетів особи та соціуму, що виявляються в переході від максимізації матеріального споживання до „якості життя”: гуманістичних, екологічних і взагалі „немонетарних” критеріїв буття. На зміну імперативу максимізації матеріального добробуту приходить усвідомлення можливості самоствердження через володіння і вміння користуватися знаннями. Нові соціально-особисті запити, носії яких в 60 - 70-ті роки двадцятого сторіччя були в розвинених країнах статистичною меншістю, набувають подальшого розвитку. Дослідники цих тенденцій в США відзначають, що якщо пункт „цікава робота” в 1946 р. стояв на шостому місці в системі ціннісних орієнтацій американців, то в 1986 р. - на першому [7, с. 97]. „Нова еліта” матеріалістів шукає самовираження поза традиційними стереотипами поведінки, висуваючи на перший план розвиток духовних потреб, прагнення до саморозвитку, поваги до особистої гідності і самостійності.

Що стосується матеріальних потреб, то вони зберігаються і розвиваються, але вже в новій якості, не як умова існування людини, а як необхідна умова її духовного розвитку, як символ визнання і статусу в суспільстві, як джерело самооцінки і задоволеності життям і професійною діяльністю [8, с. 39]. І цілком логічно, що в цих умовах зберігається висока значущість заробітної платні для працівника. На це вказують результати міжнародного дослідження [9, с. 112], згідно з яким й заробітна платня, як і раніше, залишається пріоритетною цінністю для робітників 33 країн, що брали участь у дослідженні. У 32 країнах про це заявили 77 % опитаних.

Одним з перших, хто науково обґрунтував необхідність осмислення на теоретичному рівні нової форми буття праці - творчих, інтелектуальних здібностей людини, був В. Гойло. Вітчизняна наука, як він справедливо наголосив, уникала пізнавати закони інтелектуального виробництва як цілком самостійного виду суспільної праці. Це було пов´язано з тиском, який робився на науку з боку “Капіталу” К. Маркса, де все було присвячено дослідженню фізичної праці. Тому в нашій літературі існувало і стало аксіомою уніфіковане визначення праці як простої єдності розумових і фізичних здібностей людини, без виділення і вивчення специфіки його складників як таких [10, с. 138].

Здібності до виконавчої праці характеризуються набором конкретних фізичних і нервово-психічних якостей людини, професійних знань, навичок, умінь, виробничого досвіду - всього того, що зумовлює репродуктивну трудову діяльність в рамках матеріального виробництва. Здібності до творчої праці - це здібності до виконавчої праці, які проявляються в „інтелектуальній активності”, спрямованій переважно на саморозвиток і самореалізацію особи в системі суспільної організації виробництва. Головним і відмітним компонентом здібностей до творчої праці виступає інтелектуальна активність, завдяки якій репродуктивна трудова діяльність наповнюється творчою силою. Інтелектуальна активність є основним і визначальним компонентом тієї нової категорії працівників, яку називають сьогодні людським капіталом.

У даному випадку зміна тенденцій розвитку матеріального виробництва, його ускладнення, зміна способів виробництва та колосальний розвиток його засобів, що привело до суттєвих перетворень у продуктивних силах і, поза сумнівом, у виробничих відносинах, стає економічною сутністю категорії „постіндустріальне суспільство”.

На превеликий жаль, вступаючи в ХХІ століття, людство так і не звільнилося від воєн і озброєного насильства. За останні 5,5 тис. років на землі відбулося близько 15 000 воєн і озброєних конфліктів, в яких загинуло приблизно 3,5 млрд чоловік. XX вік виявився найбільш войовничим і кривавим: у його війнах і конфліктах загинуло 140 - 150 мільйонів чоловік, за 50 років після другої світової війни на нашій планеті відбулося 30 середніх і понад 400 малих воєн [11, с. 157].

Сьогодні в світі існує близько 200 армій загальною чисельністю 24 - 25 млн людей, тобто близько 0,4 % усього населення землі. У великих державах в мирний час частка військових коливається від 0,1 до 1 - 2 % населення. Рекордна відмітка доходила в окремих країнах під час другої світової війни до 8 - 16 % військових. Тоді в лавах збройних сил держав, що воювали перебувало понад 110 млн людей - близько 5 % жителів всієї планети [12].

Мілітаризація світу не тільки залишається надмірно високою, але, продовжуючи розширюватися, виливається в нові напрямки й форми. У військовій сфері суспільства все ще задіяні величезні маси найбільш здорових і кваліфікованих людей. Держави світової спільноти витрачають величезні грошові кошти на військові потреби. Ці кошти йдуть на те, щоб підсилити бойові можливості армій, перетворити їх на ефективний інструмент збройного насильства. Оборонні витрати США в 2006 фінансовому році з урахуванням асигнувань, необхідних для проведення операцій в Іраку й Афганістані, склали більше 500 млрд дол., в таку ж суму обійшлося утримання збройних сил 191 державі світу. Вірогідне зростання військових витрат США, які в 2006 році збільшилися на 5 %, в 2007 році вони зросли на 17 %, а в 2008 році можуть зрости ще на 11 %. [13]. Ряд країн в останні 3 - 5 років помітно збільшили військові витрати: Іран - на 42 %, Пакистан - майже на 20 %, Індія - на 12 % і т.д. Багато країн бачать відображення національної потужності у великих регулярних арміях і сучасних системах зброї.

Потужність збройних сил розвинутих держав за останні 50 років зросла в десятки разів. Закладаються матеріальні основи майбутніх великих воєн, зокрема світової. Бойовий же потенціал армій унаслідок переходу від „кількісної” гонки озброєнь до „якісної” посилився в 40 - 50 разів.

НТР і тісно пов’язана з нею революція у військовій справі виявили безліч актуальних проблем у сфері будівництва сучасної армії. Хоча про цю революцію написано багато, але на сьогодні немає єдиного визначення цього феномена. Дослідники по-різному вбачають його природу, напрям розвитку і можливі наслідки. Спільним є лише акцент на її суто „технологічному” походженні. Початково в літературі фігурував взагалі дуже вузький за смислом спеціальний термін „військово-технічна революція”, який потім швидко трансформувався в більш широке поняття. У зарубіжній літературі існує робоче визначення цього поняття, яке інтерпретується як „військова і технічна революція, що дозволяє застосовувати технічні нововведення в системі організації розвідки, управління, контролю і зв’язку”.

У 1991 році після активних бойових дій американських збройних сил у ході війни в Перський затоці революція, згодом названа „революцією у військовій справі” (РВС), отримала широке освітлення, стала предметом обговорення в ЗМІ. Ця революція знайшла віддзеркалення в політиці й військових доктринах - в першу чергу в стратегічних планах Joint Vision 2010 і Joint Vision 2020. Ці документи були розроблені Об’єднаним комітетом начальників штабів відповідно в 1996 і 2000 роках [14]. Сучасне поняття „Revolution in Military Affairs” (RMA) в перекладі означає „революція у військовій справі”. Воно розуміється як певні зміни в збройних силах, зокрема в їх організаційній і технологічній складовій [15].

У величезній більшості публікацій щодо теми РВД переважає те, що можна назвати спрощеним (або навіть вульгарним) „технологічним

детермінізмом”, тобто при аналізі цього феномена розглядають революцію у військовій справі частіше за все виключно крізь призму тих чи інших новинок озброєнь, військової техніки й нових військових технологій. Значно рідше розглядаються питання, пов’язані з новими формами та способами ведення бойових дій, ще рідше йдеться про такі зміни механізмів ухвалення рішень, механізмів управління, які визначають революційний характер змін у веденні війни. У той час одним з найважливіших елементів революції у військовій справі є саме становлення певної системи управління війною на усіх рівнях - на вищому політичному рівні, на рівні вищого військового командування, на стратегічному рівні, на оперативному рівні, в тактичній ланці.

У більшості наявних досліджень з проблем РВС рідко приділяється увага її соціальним аспектам. Недостатня увага приділяється аналізу зміни характеру й змісту військової праці, якості особового складу збройних сил, особливо у виконавчій ланці, безпосередньо на полі бою, в органах забезпечення ведення бойових дій.

З цього питання ми розділяємо точку зору А. Кокошина, який розглядає революцію у військовій справі як сукупність складних процесів, що припускають, по-перше, кардинальні революційні зміни в системі управління війною на усіх рівнях командування, по-друге, кардинальні зміни в будівництві збройних сил, підготовці особового складу, по-третє, створення і прийняття на озброєння такої зброї, використання якої здатне якісно змінити характер бойових дій. Революція у військовій справі - це не тільки нова техніка, але й нові організаційно-штатні структури, „військові організми” нового типу, нові процедури й системи управління. Особливо стоїть питання про якість особового складу - як з моральної, духовної точки зору, так і суто з погляду професійних якостей. Найбільш складні проблеми лежать перш за все в цій царині [16].

Таким чином, РВС - це такі якісні зміни, що відбуваються під впливом науково-технічного прогресу в засобах збройної боротьби, які докорінно змінюють розбудову й підготовку збройних сил, способи ведення військових дій і війни в цілому. Зрештою, революція у військовій справі, призводить до принципових змін в характері та змісті військової праці.

Керуючись такими критеріями, можна виділити шість основних етапів в РВС в історії розвитку військової праці.

  1. Перша революція у військовій справі відбулася тоді, коли для воєнного протиборства замість каміння й палиць воїни стали застосовувати спеціально виготовлені списи, мечі, луки, стріли. Тисячоліття на нашій планеті йшли тільки контактні війни. Безумовно, за цей великий період часу багато разів мінялася сама зброя: з міцніших матеріалів виготовлялися мечі, кольчуги, шоломи; але численні війни не міняли якісного стану озброєння, змісту й характеру ратної праці. Тільки в XII - XIII ст. перше покоління воєн поступилося місцем війнам другого покоління.
  2. Друга революція у військовій справі була пов’язана з винаходом пороху, а з ним - вогнепальної зброї: гвинтівок, пістолетів, гармат. Війни другого покоління також були в цілому контактними, але велися вже набагато інакше, аніж в першому поколінні. Ураження супротивника могло здійснюватися на певній дистанції. Війни другого покоління проіснували близько 500 років.
  3. Приблизно 200 років тому науково-технічний прогрес сприяв винаходу нарізної зброї. Зброя стала точнішою при ураженні цілей, більш далекобійною, багатозарядною та різнокаліберною. Це привело до чергової, третьої революції у військовій справі, до появи контактних воєн третього покоління, які набули окопного характеру. Оперативні масштаби цього типу воєн і потребували великої кількості живої сили, що володіє цією зброєю.
  4. Більше 100 років тому відбулася чергова четверта революція у військовій справі. Вона була пов’язана з винаходом автоматичної зброї, яку стали встановлювати на танках, літаках, кораблях. Контактні війни четвертого покоління набули стратегічного розмаху, для їх ведення також було потрібно дуже багато живої сили, зброї та військової техніки. Війни четвертого покоління продовжуються і зараз.
  5. У 1945 р. відбулася п’ята революція у військовій справі. Вона призвела до появи ядерної зброї, а з нею і можливості безконтактної ракетно-ядерної війни п’ятого покоління. Необхідність несення бойового чергування на ракетних комплексах революційно змінила характер і зміст ратної праці. Зараз ряд ядерних країн перебуває в постійній високій готовності до такої війни. Проте є надія, що ядерна зброя не буде застосована в майбутніх війнах, оскільки за її допомогою можна взагалі не добитися поставлених цілей. Більш того, країна, що її застосує, може опинитися в міжнародній ізоляції.
  6. В останнє десятиліття минулого століття почалася шоста революція у військовій справі. Вона пов’язана з появою високоточної зброї, а разом з нею і безконтактних воєн абсолютно нового шостого покоління. Сучасна революція у військовій справі тісно пов’язана з подальшим військовим освоєнням космосу, комп’ютеризацією, застосуванням надшвидкісних перемикачів схем, штучного інтелекту, лазерів, мікрохвиль, елементарних часток. Впровадження нових військових технологій служить тому, щоб винищувати великі маси людей, чинити величезні руйнування, що було неможливим у минулих війнах. Передові технології вже зараз дозволяють створювати практично нову зброю космічного базування, яка не має аналогів, що приведе до корінної зміни характеру збройної боротьби і воєн в цілому.

Очевидно, що революційні зміни в озброєнні та бойовій техніці стосуються і самих військовослужбовців. Сучасна армія вже висуває підвищені вимоги до фізичних та інтелектуальних якостей військовослужбовців і особливо до рівня підготовки військових фахівців. Посилення професіоналізації військових кадрів поряд із введенням нових військових технологій і систем озброєння виступають необхідною умовою підвищення бойових можливостей армій.

Таким чином, всеосяжний характер військової професіоналізації викликається, перш за все, об’єктивними докорінними змінами в характері та змісті будь-якого виду військової діяльності під впливом науково-технічної революції. Крім цього, на поглиблення професіоналізації військової діяльності посилюється вплив політичних і економічних чинників, які детермінують зростаючу соціальну значущість військової праці в сучасних умовах.

У працях та дослідженнях вітчизняних і зарубіжних вчених в тій чи інший мірі аналізуються питання, що безпосередньо стосуються характеристик професіоналізації військової діяльності. Досліджуючи сучасні проблеми взаємодії армії та суспільства в умовах трансформаційних процесів М.П. Требін дійшов висновку, що можна виділити сім груп теоретичних розробок, в яких розглядаються ті чи інші аспекти професіоналізації військової діяльності [17, с.167].

Першу групу складають праці зарубіжних і вітчизняних вчених, в яких під професіоналізацією розуміється зростання кількості професій і спеціальностей, що відбувається протягом усієї історії людства як наслідок безперервного процесу поділу праці (В. Абрахамссон, М Вебер, Х Дельмаєв, Ю. Кіршин, В. Ковалевський, О. Пупко, М. Едмондс та ін. У цих роботах доводиться, що поділ праці та професійна спеціалізація є важливою закономірністю історичного розвитку. Якісні характеристики професії зазнавали змін залежно від технології, форм органзації праці та умов підготовки робітника. Наприклад, в епоху патріархального рабства в Греції існувало близько 10 професій. Пізніше, у V - IV століттях до н. е. в Греції нараховувалося близько 50 професій. У XIV столітті у Франкфурті-на-Майні існувало вже близько 200 професій. Словник професій, опублікований в США в 1966 році, містить описання майже 22 тис. видів робіт і більше 35 тис. найменувань професій та спеціальностей. Наприкінці 70-х років ХХ століття у світі нараховувалося 50 тис. професій [18, с. 20] і до початку ІІІ тисячоліття іх кількість зростала. Таким чином, професіоналізація як одна з форм суспільного поділу праці - це обмеження людини сферою певної (за предметом і засобами праці, навичками, досвідом і знаннями) діяльності. У рамках даного розуміння професіоналізації Мартін Едмондс, наприклад, розглядає професіоналізацію військової діяльності як тенденцію виведення зі складу збройних сил усіх тих елементів, що не відповідають їх прямому призначенню [19]. Це дозволить скоротити кількість військових професій і спеціальностей, а також їх носіїв і чітко визначити їх функції.

Другу групу складають праці Х. Вула, О. Дубровського, М. Кагана, Е. Тоффлера, А. Турчинова, Є. Шаповалова та ін., в яких поняттям „професіоналізація” позначається також процес збільшення кількості людей, для яких дана професійна діяльність є основним джерелом одержання необхідних життєвих благ. „Наповнення” нових видів професій їх носіями залежить від того, наскільки вони будуть потрібні суспільству, а також від рівня престижу нових професій. Престиж військової професії - це форма соціального престижу, що характеризується співвідношенням оцінки значущості військово- професійної діяльності, якої дотримується більшість суспільства, і загальноприйнятої системи цінностей. Ставлення суспільства до військових визначається багатьма факторами: міжнародною ситуацією, станом і

можливостями країни, збігом або розбіжностями її морально-політичного обличчя зі сподіваннями (уявленнями) суспільства, авторитетом військово- політичного керівництва та верховного командування та ін. Показниками та індикаторами оцінок суспільством армії є: статус військовослужбовця; ступінь його правового й соціального захисту; престиж військової служби в порівнянні з іншими видами діяльності; настрої молоді під час призову на службу, в ході, а також після неї; конкурси до військово-навчальних закладів; ступінь відкритості збройних сил для суспільства.

Третю групу складають праці, в яких професіоналізація розглядається як процес всеосяжного поширення професійного (спеціального) знання й освіти (В. Гречанінов, О. Долженко, В. Жихарський, В. Ковалевський, Г. Козін, С. Xaнтінгтон, В. Шатуновський, М. Яновіц). Особливо швидкими темпами цей процес почав відбуватися в умовах науково-технічної революції, оскільки якісних змін зазнали зброя та бойова техніка і внаслідок цього змінилося місце людини в процесі військового управління. У результаті впливу науково- технічного прогресу на військову справу поділ військової праці спричинив не лише зростання кількості її видів, але й зміни у кваліфікаційно-професійній структурі в бік більшої інтелектуалізації професій. Про це свідчить той факт, що в армії зменшується кількість таких військових професій, які можна опанувати без спеціальної військової освіти.

Четверту групу складають праці, в яких професіоналізація може розглядатися як одна з характеристик суспільних відносин щодо придбання тієї чи іншої професії (можливостей і перспектив цього придбання), обміну продуктами професійно-трудової діяльності, ділової та культурної взаємодії між різними професійними сферами. Цей підхід розвивають Е. Борончева, Ж. Ван Доорн, Дж. Кафоріо, В. Лютий, В. Суслов та ін.

П’ яту групу складають праці, в яких професіоналізацію трактують як чинник перетворення структури суспільства під дією професійної диференціації (М. Вебер, В. Головко, Е. Дюркгейм, В. Подмарков, П. Сорокін, Г. Струмилін та ін.). У результаті цієї диференціації розширення „світу професій” (банку професій), широкого охоплення населення різними видами професійного навчання та праці формується безліч професійних спільнот, що спричиняє постійні та глибокі зміни соціальної структури. У свою чергу, соціальні верстви та групи не існують поза професіями, як правило, належність до певної професії означає входження до тієї чи іншої соціальної групи.

Шосту групу складають праці, які розглядають професіоналізацію як соціально-психологічний феномен, описуваний такими категоріями, як „професійне середовище”; „професійний спосіб життя”; „професійна мораль” (честь, гідність, совість, гордість, амбіції та ін.); „професійна психологія”; „професійні звичаї, традиції, ритуали, звички”; „професійна лексика” (жаргон); „професійні свята” тощо (І. Білохвостикова, Б. Добрац, О. !лларіонов, Ю. Кіршин, Дж. Куреетаріс, І. Куренков, А. Ніколаєвська та ін.). Разом з тим стає ясно, що професіоналізація - це одна із сторін громадського життя, в якій знаходять висвітлення явища та процеси, пов’язані з розвитком професійної діяльності і життям різних професійних груп. У цьому розумінні професіоналізація означає процес поступового та послідовного включення людей в процес праці згідно з обраною професією. Історично виробленими формами, етапами і водночас закономірностями такого входження людини до сфери праці є: вибір професії; визначення ступеня професійної придатності до обраного роду занять; оволодіння професійними знаннями, вміннями й навичками; професійне вдосконалення, самовиховання професійної спрямованості, професійної етики, вироблення позитивних професійних звичок. До цієї системи входять: установи й заходи щодо професійної орієнтації населення; установи й заходи щодо професійного добору; інститути професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації; кадрові та інші органи, що забезпечують раціональне використання фахівців. Сукупність усіх цих інститутів, установ, органів, заходів, правил і норм утворює своєрідний соціальний механізм професіоналізаціі, що регулює цей процес з боку держави та суспільства.

Сьому групу складають праці Е. Афоніна, М. Кізюна, Ч. Москоса, В. Смолянюка, У. Хаузера та ін., в яких професіоналізацію військової діяльності розглядають як тенденцію, вплив якої не тільки на військову сферу, але й на все суспільство в цілому має великі наслідки При цьому професіоналізація військової діяльності розуміється як засіб підвищення майстерності військових і як наслідок цього - формування військового професіонала, що є однією з обов’язкових умов її переходу до комплектування на добровільній або змішаній основі.

Таким чином, аналіз літератури дає нам можливість визначити такі напрямки розкриття змісту професіоналізації: економічний напрямок, який вивчає зростання кількості професій і спеціальностей, що відбувається як наслідок безперервного процесу поділу праці; педагогічний напрямок, що розкриває процес розповсюдження професійних знань у суспільстві; соціально- психологічний напрямок - закономірності поведінки та діяльності людини, що обумовлені включенням до професійних груп; соціологічний напрямок - збільшення кількості людей, що належать до відповідної соціальної групи.

Зосереджуючи увагу на соціологічних аспектах, ми розуміємо під професіоналізією процес визначення соціального статусу військовослужбовця через професію, адаптацію до професійного середовища, що передбачає відповідні статусу пільги та ставлення з боку суспільства. Кінцевим результатом цього процесу, показником його ефективності є професіоналізм військовослужбовця. Професіоналізм виступає як його соціальна перспектива у військово-професійної діяльності. Тобто професіоналізація - це процес становлення військового професіонала.

„Соціальний сенс і місце процесу професіоналізації в розвитку військової діяльності розкривається через пізнання діалектики об’єктивного і суб’єктивного в ній” - підкреслює Л. Гончаренко [20, с. 34]. Військова діяльність зумовлена взаємодією об’єктивних і суб’єктивних чинників, що складаються історично. До об’єктивних чинників діяльності відносяться соціальні та безпосередньо виробничі умови, мета, завдання, способи та знаряддя діяльності. Суб’єктивним чинникам є сама людина з властивими їй особистісними показниками: соціальною стратифікацією, морально-політичними якостями, психологічними, фізіологічними, віковими, статевими та іншими особливостями. Суб’єктивні чинники є найбільш зримими, оскільки в етимологічному розумінні саме поняття „професіоналізація” означає процес освоєння професії, становлення, формування професіонала. 3 цим поняттям пов’язані й окремі риси та ознаки явища, в основі якого лежать якісні перетворення в суспільній праці, що найбільш яскраво виявилися в ході науково-технічної революції. Тому в змісті цього поняття відображаються такі процеси соціального життя, як збільшення кількості професій і спеціальностей, створення та розвиток системи суспільних інститутів, що регулюють професійне життя суспільства. Інакше кажучи, в понятті „професіоналізація” знаходять висвітлення численні ознаки дійсності, що належать до сфер розвитку й організації професійної діяльності людей, суспільного поділу праці, впливу професійної праці на розвиток особистості та ін.

Таким чином, сьогодні поняттям „професіоналізація” позначається: по- перше, соціальне явище, що характеризується якісними та кількісними змінами в професійному житті суспільства; по-друге, процес оволодіння конкретним видом професійної діяльності і, як наслідок, набуттям людиною необхідних професійних якостей; по-третє, система суспільних інститутів, що регулює процес засвоєння людиною професійної ролі та забезпечує можливість пересічному громадянину здобути найбільш відповідну його здібностям і потребам суспільства професію і працювати в обраному виді діяльності. Все це визначає необхідність розглядати професіоналізацію людської діяльності на двох рівнях: соціальному та особистісному. На особистісному рівні

професіоналізація характеризується як процес опанування особистістю конкретною професією. Вона виступає основним способом самовираження людини і показником її професійної культури. Основою, на якій зароджується явище професіоналізації, яке було визначене вище, виступає об’єктивний процес розвитку праці. Отже, сутність цього явища також приховується в самому процесі розвитку праці.

Саме з принципу професіоналізму визначаються напрями воєнної політики держави: наявність чітко розробленої Воєнної доктрини України - гарантія державної політики у сфері військової діяльності; надання пріоритету якості у функціонуванні збройних сил; спеціалізація військових формувань залежно від бойового призначення; безперервна практична модернізація армії; висококваліфікована підготовка командного складу. Ми погоджуємося з думкою М.П. Требіна [17, с. 34], що особливість військової професіоналізації проявляється в тому, що політичні мотиви безпосередньо впливають на військову професію як вид соціальної діяльності. Саме від державних рішень в цьому питанні в той чи інший бік коливається рівень професіоналізму військовослужбовців. На нашу думку, державна влада виступає головним детермінантом професіоналізації військової діяльності.

Отже, професіоналізація військової діяльності за допомогою воєнних концепцій, положень воєнної доктрини і планів військового будівництва об’єктивується у воєннії політиці держави.

Сучасна професіоналізація військової діяльності обумовлена зміною масштабів та способів ведення бойових дій, розвитком військового озброєння й техніки, підвищенням вимог до військовослужбовця, укріпленням зв’язків між різними військовими спеціальностями, поглибленням взаємозв’язку суспільства та армії. Професіоналізація означає збільшення потреби збройних сил у висококваліфікованих кадрах, розширення кола військових спеціальностей та підвищення вимог до рівня професійної майстерності особового складу як наслідок розвитку військової справи. Професійна спеціалізація є об’єктивною закономірністю розвитку військової діяльності. Тому природно, що професіоналізація військової діяльності детермінує перехід до контрактної служби. Армія, що складається з професіоналів, за плечима яких від чотирьох до десяти й більше років служби, має незрівнянно більш високий професійний потенціал і готовність до раптових дій, ніж армія, заснована на щорічних призовах молоді з терміном служби від 1 до 2 років, в яких лише 50 відсотків солдатів і сержантів підготовлені на початковому професійному рівні. Що стосується патріотизму професійних військових, то прихильники контрактної армії вважають: наївно думати, що солдат-професіонал буде меншим патріотом своєї Вітчизни, ніж солдат - службовець за призовом. Саме Вітчизни, оскільки за думкою Анатоля Франса, тільки вільний громадянин має Вітчизну, раб, кріпосний, підданий деспота мають лише батьківщину.

Сьогодні багато військових, політиків, журналістів у виступах та публікаціях використовують як синоніми категорію „перехід до контрактної служби” і „професійна армія”. На нашу думку, це не зовсім коректно [21]. Перехід на добровільний принцип комплектування збройних сил - це один з головних кроків до професійної армії. Рівень професійної підготовки, здатність виконувати покладені на збройні сили завдання визначають професійну армію. Заслуговує на увагу думка відомого військового теоретика, колишнього начальника штабу сухопутних військ США генерала Карло Вуно, який розглядає створення професійної армії як перехід до вищого рівня триступеневого розвитку сучасних армій. Перший ступінь - це призовна армія, другий ступінь - добровільна армія (сучасна армія США). Третім ступенем повинна стати професійна армія [22].

Хоча існують складнощі у визначенні понять „професійні збройні сили” і „професіоналізм”, є широка єдність думок про те, що завданням військової реформи, яка проводиться сьогодні в більшості армій світу, є підвищення професіоналізації збройних сил. Існує також широко прийняте положення про те, що перед професійними збройними силами ставляться три цілі: схвалення військовими своєй ролі щодо виконання вимог демократичного цивільного уряду; забезпечення здатності збройних сил ефективно вести свою військову діяльність; наявність організації, морально-етичних принципів і внутрішньої структури збройних сил, що відображають ці два положення.

Військові експерти Форстер, Едмундс і Котті у своїй монографії „Вызов военной реформы в посткоммунистической Европе: строительство профессиональных вооруженных сил” стверджують, що професійні збройні

сили визначаються чотирма основними характеристиками, зокрема, їх роллю, спеціальними знаннями, відповідальністю і системою просування по службі [23]. Професійна армія має чітко визначені й широко визнані завдання як у сфері своїх зовнішніх функцій, так і по відношенню до свого суспільства, ясні правила, визначені обов’язки військових як інституту влади і як окремих особистостей. Система просування по службі заснована в таких арміях на досягненні військовослужбовцями відповідних успіхів.

Автори монографії доводять, що європейські країни в період після холодної війни використовували чотири моделі професійних збройних сил: модель проектування сили, відповідно до якої збройні сили переважно орієнтовані на їхнє використання за межами своєї національної території; модель територіальної оборони, за якої збройні сили переважно орієнтовані на національну оборону, але можуть також робити обмежений внесок в багатонаціональні операції проектування сили; „пост нейтральна” модель, за якої компактні збройні сили переважно орієнтовані на національну оборону, але при цьому великою мірою залежать від широкомасштабної мобілізації резервістів під час війни і можуть також робити свій внесок в традиційні миротворчі операції; „нейтральна модель”, за якої збройні сили майже повністю орієнтовані на оборону своєї країни.

Останніми роками в світі активізувався процес створення армій на добровільній основі. Близько 55 країн світу вже перейшли на контрактний принцип комплектування своїх збройних сил (серед них США, Канада, Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Ірландія, ЮАР, Австралія, Індія, Пакистан, Саудівська Аравія, Японія). За даними експертів 15 з 24 держав - членів блоку НАТО відмовилися або збираються відмовитися в найближчому майбутньому від системи призову. Традиційну систему комплектації збройних сил мають намір зберегти в найближчому майбутньому Болгарія, Данія, Німеччина, Греція, Литва, Норвегія, Польща, Туреччина та Естонія.США, Канада і Великобританія стали першими країнами світу, що практично повністю відмовилися від призову.

Синді Уїльямс, військовий аналітик з Массачусетського Технологічного інституту, вважає, що причини ухвалення рішення про перехід до професійної армії для кожної країни були різними. Проте логіка подібних реформ виявилася у принципі однією й тією ж. Після закінчення холодної війни вірогідність того, що між окремими державами або групами країн в Європі й Америці може початися великомасштабна війна, практично зникла. Це дало можливість більшості країн значно скоротити військові бюджети й чисельність армій, більше уваги приділяти спеціальній підготовці та сучасному переозброєнню. Відносно малочисельна професійна і добре оснащена армія краще підходить для виконання нових завдань збройних сил - боротьби з терористами та інсургентами, проведення миротворчих і гуманітарних операцій та ін. Крім того, професійні солдати успішніше справляються з обслуговуванням і використанням складної військової техніки. Не останню роль відіграє і економічний аргумент: професійна армія перевищує армію, що комплектується на основі призову, за показником „витрати/ефективність”. Наприклад, у професійній армії значно нижче плинність кадрів, вище дисципліна, солдати й офіцери краще підготовлені, оскільки ставка робиться не на кількість, а на якість і т. ін. Проте якщо в процесі подібних реформ відбувалися збої, якщо армія не повністю виправдовувала очікування суспільства або навіть тільки військових керівників, негайно виникала хвиля критики на адресу системи професійної армії.

Із закінченням холодної війни Бельгія, Франція, Португалія, Угорщина, Нідерланди та Іспанія приєдналися до клубу держав, що перевели свої збройні сили на професійну основу. У Європі економічні аргументи відмови від переходу на таку основу не були такі сильні, як в США, хоча в багатьох європейських країнах існувала проблема дефіциту державного бюджету. Причини проведення реформ в даному випадку досить різноманітні. Американські економісти Крістофер Дженом і Закарія Селден проаналізували ситуацію з причинами переходу на контрактну службу в Іспанії, Франції, Португалії та Італії. За їхніми оцінками, в даних країнах рішення про проведення реформ було ухвалене під впливом декількох ключових чинників: геополітичних реалій, що змінилися, непомірного економічного тягаря на утримання великої армії, змін в характері потенційних військових завдань, а також змін у внутрішній політиці цих держав. Крім того, велику роль відіграли місцеві особливості.

Ситуація в країнах Центральної та Східної Європи, зокрема в Чехії, Угорщині, Румунії, Словаччині та Словенії, була дещо іншою. Справа в тому, що перспективи створення системи колективної безпеки в рамках НАТО дали цим державам можливість проведення серйозних скорочень в армії. У цих державах суспільство активно підтримувало ідею подібних реформ

Враховуючи позитивні зміни, що сталися в розвитку світового співтовариства, активізацію процесу роззброєння, зниження рівня воєнного протистояння, а також співвідношення бойових потенціалів сусідніх без’ядерних держав, Україна, максимально використовуючи існуючу інфраструктуру, теж реформує свої збройні силі з урахуванням принципу оборонної достатності та своїх економічних можливостей. У результаті реформування в Україні мають бути створені наближені до європейської моделі мобільні багатофункціональні та універсальні, належним чином озброєні, забезпечені та навчені збройні силі, спроможні виконувати покладені на них завдання за умови наявності можливостей держави щодо їх всебічного забезпечення.

На даному етапі реформування збройних сил найважливішим є оптимізація чисельного складу, структури та засобів комплектування армії та флоту особовим складом, звільнення військ від функцій, що їм не властиві [24]. З самого початку створення Збройних Сил України чинним законодавством було передбачено їх комплектування за змішаним принципом, тобто як за призовом громадян України на строкову військову службу, так і прийняттям громадян на військову службу за контрактом. Таким чином, поряд з призовом був започаткований планомірний перехід до комплектування Збройних Сил України військовослужбовцями-професіоналами, і на сьогоднішній день військова служба за контрактом входить в загальну систему комплектування та реформування Збройних Сил України.

Саме такий підхід сприятиме забезпеченню потреб збройних сил у фахівцях високої кваліфікації, здатних швидко опанувувати та ефективно використовувати складну військову техніку і водночас, дозволятиме забезпечити підготовку військовонавчених резервів.

Вчасно була розроблена і відповідна законодавча база переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями військової служби за контрактом. Основними правовими документами стали:

  • Указ Президента України від 07.04.2001 № 239 „Про Концепцію переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби на період до 2015 року”;
  • Указ Президента України від 17.04.2002 № 348 „Про Державну програму переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом”.

Міністерство оборони України відпрацьовує питання стосовно поетапного переходу збройних сил до професійної армії, тобто їх повного комплектування військовослужбовцями за контрактом, яке планується здійснити до кінця 2010 року.

Переведення Збройних Сил України на професійну основу, а також створення у зв’язку з цим реальної програми соціально-правового захисту і продуманої системи пільг для військовослужбовців, членів їх сімей та пенсіонерів Збройних Сил України, дозволить зробити військову службу більш привабливою для молоді, залучити до неї більше здібних і зацікавлених людей.

У той же час військові експерти говорять і про те, що професійна армія має свої недоліки. Серед них перш за все - певна відокремленість військової організації держави від суспільства [25]; як правило, значно зростають у перехідний період обсяги коштів, що потрібні на утримання таких збройних сил. Відмова від загального військового обов’язку не в змозі позбавити збройні сили і негативних соціальних явищ. У професійних арміях США, Великобританії, Канади корупція та нестатутні взаємовідносини поширені не менше, ніж в арміях, які комплектуються на основі загального військового обов’язку.

Слід відзначити, що контрактна система комплектування не змогла вирішити основні соціальні та соціально-психологічні проблемі армії. З одного боку, вона сприяла значному підвищенню професіоналізму військовослужбовців. Умови контракту й можливість неодноразово його подовжувати дозволяють військовослужбовцю довгий час займатися виключно професійним самовдосконаленням, що є очевидною перевагою контрактної системи. Але сама природа контракту послужила визначальним чинником зміни ціннісно-мотиваційних основ військової служби, призвела до зниження моральних стандартів поведінки військовослужбовця, домінування особистих інтересів найманця над державними й армійськими цінностями. На початковому етапі формування професійних армій командування більшості з них стикається з великими труднощами. Недосконалість нормативних документів, що регулюють добір молоді, відсутність досвіду роботи з добровольцями, а також глибоко продуманої системи морального та матеріального стимулювання військовослужбовців негативно позначаються на якості контингенту, що виявляє бажання служити в армії. І як наслідок мають місце різного роду злочини. Найбільшу заклопотаність у командування викликають такі з них: наркоманія серед військовослужбовців, зловживання спиртними напоями, несанкціоноване залишення солдатами частин і з’єднань, розкрадання військового та державного майна, нестатутні взаємовідносини, непокора командирам і начальникам та ухилення від виконання службових обов’язків.

За результатами соціологічного опитування, проведеного серед особового складу армії США у 1994 р. (брали участь усі категорії військовослужбовців), 4,8 % офіцерів і 5,3 % солдатів та сержантів висловлюють занепокоєння порушеннями норм поведінки на расовому ґрунті. У цілому кількість військовослужбовців, звільнених з лав американської армії до закінчення терміну контракту за порушення армійських законів, у 1995 р. збільшилася в 1,7 рази порівняно з 1992 р. Сьогодні, незважаючи на роботу з відбору та підготовки рекрутів, майже 30 % (!) з них достроково звільняється зі збройних сил. Співвідношення між тими, кого звільнено за нездатність засвоїти програму бойової підготовки та за низьку дисципліну, практичне зрівнюється - 50 %.

Аналізуючи перші кроки побудови професійної армії, військові експерти роблять висновок, що високі грошові оклади та перспективи хорошої пенсії можуть привести до певних зрушень в кращу сторону. Цьому ж неабиякою мірою сприятиме розгорнута в країні пропаганда престижності служби в збройних силах, а також підвищення авторитету військовослужбовців як серед населення, так і в керівництва країни.