Військова служба за контрактом (соціальний вимір)

1.1. Військово-професійна діяльність як об’єкт соціологічних досліджень

Важливим аспектом соціального буття людини є діяльність зі створення умов для життя і розвитку людей, функціонування суспільства, створення духовних, культурних цінностей. Більшість чинників, що забезпечують життєдіяльність людини, є результатами її праці як єдиного соціального джерела задоволення потреб. Праця є специфічно людською розумною доцільною соціальною діяльністю з виробництва матеріальних та духовних засобів існування та розвитку людини та суспільства в цілому [1, с. 667]. У загальному вигляді праця вічна, природна умова людського життя, і тому вона незалежна від будь-якої іншої форми цього життя, а, навпаки, однаково притаманна всім її суспільним формам [2, с. 195]. Протягом усієї історії людської цивілізації неодноразово змінювався спосіб виробництва, відбувалися зміни у виробництві та виробничих відносинах, але праця завжди залишалася основою, засобом існування будь-якого суспільства, будучи головним процесом взаємодії людини з природою [2, с. 188]. Соціологія однозначно визначає, що праця - діяльність людини, спрямована на розвиток і перетворення ресурсів природи на матеріальні, інтелектуальні й духовні цінності, необхідні для задоволення її потреб. Ця діяльність може бути добровільною чи примусовою або добровільною та примусовою водночас [3, с. 268].

Соціальна сутність праці реалізується в сукупності її соціальних функцій.

Однією з найважливіших є функція створення матеріальних і духовних благ, забезпечення суспільства предметами повсякденної діяльності та послугами. Вона полягає у створенні чинників та можливостей задоволення людських потреб. За допомогою праці людина взаємодіє з природою, тим самим своєю діяльністю опосередковує, регулює та контролює обмін речовин між собою і природою. Ця функція праці характеризує її загальну природу, що є вічною природною умовою життя незалежно від форм соціальної організації цього життя.

Друга важлива функція - функція розподілу суспільного багатства, міри споживання, що виявляється у забезпеченні життєдіяльності, матеріального добробуту людини за рахунок заробітної плати та інших видів винагородження.

Окремо визначається функція соціальної диференціації, яка полягає в розподілі працівників, зумовленому соціально-економічною неоднорідністю праці. Її реалізація є передумовою соціальної неоднорідності в суспільстві, формування соціальної структури суспільства.

Функція формування особистості як самостійна функція виявляється в тому, що прогрес виробництва має забезпечувати вільний розвиток сутнісних якостей особистості, який залежить від матеріально-технічної бази, системи освіти, професійного навчання тощо [3, с. 271]. Функція реалізується у створенні відповідних умов праці, за яких виробництво матеріальних і духовних благ перестає бути самоціллю, а процес праці набуває для людини дедалі більшого значення. Тим самим праця стає не лише засобом задоволення потреб людини, а й сама перетворюється на важливу життєву потребу, засіб самовираження, розкриття та реалізації творчих можливостей особистості.

Із суспільною працею тісно пов’язана військово-професійна діяльність, яка є одним з її видів. Вона являє собою таку доцільну професійну діяльність військовослужбовців, у процесі якої з використанням певних специфічних сил та засобів здійснюється суспільна потреба в захисті Батьківщини. У науковій літературі з військових проблем дається багато визначень військової праці. Однак усі вони визначають, що військова праця - це соціально зумовлена професійна діяльність військовослужбовців, яка спрямована у мирні часи на підтримання бойової готовності збройних сил в інтересах забезпечення безпеки держави, під час війни - на знищення ворога. Військова діяльність відрізняється просторовою масштабністю, стабільністю в часі (вона має місце як у воєнний, так і в мирний час), різноманітністю форм, історичною і соціально-політичною значущістю в житті суспільства. Історія виникнення військової праці починалася в первісному суспільстві з перших озброєних зіткнень між людьми.

Виступаючи наслідком своєрідного суспільного розподілу праці, військова праця належить до одного з видів непродуктивної діяльності [4, с. 46]. У широкому розумінні будь-яка праця продуктивна в тому сенсі, що призводить до певних змін, тобто виробляє їх. При цьому її значення визначається кінцевим результатом (продуктом), який може бути або матеріально відчутною річчю, або виступати у формі суспільно-корисної послуги [5, с. 218]. Свого часу К. Маркс, відзначаючи цю особливість, вказував, що государ зі всіма своїми судовими чиновниками і офіцерами, вся армія і флот є непродуктивними працівниками. Вони - слуги суспільства і утримуються на частину річного продукту інших людей [6, с. 141]. А солдат зберігає час, який необхідний для самозахисту і тому сприяє розвитку загальної продуктивності праці [7, с. 297; 8, с. 89]. Військова праця за своїм кінцевим результатом є виробником військової послуги. Частина суспільства, зайнята в збройних силах, використовує військову техніку і озброєння за їх призначенням і тим самим „виробляє захист” [9, с. 16; 10, с. 292; 11, с. 89; 12, с. 65; 13, с. 152; 14, с. 44].

Більшість дослідників даної проблеми (Р. Федоров, В. Уразов, М. Смірнов, В. Климович, В. Тімоненков, Р. Смелік, Е. Горгола, А. Бурикін, А. Вовків, В. Якунічєв та ін.) відзначають, що військова праця багатогранна, це праця складна, кваліфікована, інтелектуальна, керівна, управлінська, творча, різної інтенсивності та напруженості.

Соціальну потребу суспільства у військовому захисті задовольняють збройні сили. Цим обумовлена необхідність військової праці як суспільно- значущої та соціально необхідної діяльності певної частини дорослого населення. У політико-економічному та соціальному сенсі військова праця означає таку форму суспільного устрою праці та відносин між людьми, за якої частина суспільства, зайнята у збройних силах, використовує військову техніку і своєю діяльністю здійснює військово-політичну послугу, яка має специфічний кінцевий результат у вигляді збереження миру в державі, територіальної цілісності та незалежності країни.

Задоволення потреби в безпеці кожної людини окремо і суспільства в цілому є кінцевим результатом військової діяльності. При цьому отримання найбільшого ефекту повинне поєднуватися з мінімізацією витрат, необхідних для його досягнення [9, с. 16]

Таким чином, військовослужбовці - суб’єкти військової діяльності є виробниками особливої, специфічної послуги - захисту суспільства. У військово-науковій літературі продукт праці особового складу збройних сил вважається військово-політичною послугою, що має певний еквівалент.

Сучасне уявлення про військову працю випливає з характеристики бою як засобу досягнення перемоги в збройному зіткненні з супротивником, де військова праця якнайповніше себе реалізує. Бойовий статут визначає, що сучасний бій потребує постійної бойової готовності, рішучих, активних, безперервних і раптових дій, застосування військової хитрості, рішучого зосередження зусиль у головному напрямі у вирішальний момент, повного напруження моральних і фізичних сил, застосування різноманітних способів виконання бойових завдань, швидкого переходу від одних видів дій до інших тощо. У військовій праці якнайповніше узагальнюються, концентруються всі риси, властиві матеріальній, духовній, соціально-політичній діяльності людини. Тільки розглядаючи військову працю як сукупність усіх характеристик праці людини, можна зрозуміти її як особливу форму суспільного устрою та численних конкретних видів ратної праці.

Військова праця, підпадаючи під загальне визначення праці як доцільної діяльності людей, спрямованої на створення матеріальних та інших благ, необхідних для задоволення потреб кожного індивідуума та суспільства в цілому [12, с. 65], виступає відносно суспільної праці як особливий рід діяльності, що має родові риси першої. При цьому зберігаються соціальні й технологічні особливості військової праці. У міру того, як відбувався розподіл праці у всьому суспільстві, відбувалося розгалуження і військової праці. Розвиток форм розподілу праці, у тому числі й військової, пов’язаний зі зростанням продуктивних сил, населення, з виникненням в суспільстві нових потреб і загальних функцій, що викликають ускладнення його структури. Розгалуження військової праці припускає спеціалізацію військовослужбовців і військових колективів, що зайняті у певній сфері військової діяльності.

Військова праця, будучи особливим різновидом суспільної праці, є працею людей, зайнятих специфічною діяльністю у збройних силах. Залежно від характеру і змісту військова праця може мати з суспільною працею єдину соціально-економічну природу, єдиний характер і спільні цілі. У цьому випадку праця учасників виробництва, діячів науки й культури і праця воїнів армії та флоту служать загальній справі - зміцненню могутності країни. Народ утримує армію, а армія забезпечує можливість мирної творчої праці свого народу.

У цій єдності знаходить свє конкретне визначення їх об’єктивна взаємообумовленість і обопільна необхідність.

Головна відмінність військової праці від усіх інших видів праці полягає в особливому матеріальному чиннику - зброї, що є частиною військово- технічних засобів, призначених перш за все для нанесення удару по супротивнику або захисту від нього. Засоби збройної боротьби є основною інтеграційною базою військової праці для досягнення армією своїх цілей. Застосовуючи зброю, бойову техніку, воїн наносить пряме ураження живій силі та об’єктам супротивника і створює тим самим умови для його поразки. На сьогоднішній день у збройних силах експлуатується зброя, здатна знищити все живе на Землі.

Озброєння і військова техніка постійно вдосконалюються, зростає їх потужність, скорострільність і далекобійність. Звичайна, ядерна, високоточна та інші види зброї й техніки роблять військову працю не схожою на будь-який інший вид людської діяльності.

Поряд з цим військова праця характеризується виключно високою фізичною й моральною напруженістю, пов’язаною з умовами похідного бойового життя. У реальних бойових умовах воїни ризикують життям, на кожному кроці зустрічаються з загрозою смерті. Бойові дії потребують від воїна високого напруження усіх фізичних і духовних сил. Нова зброя та бойова техніка, сучасні методи ведення бою різко збільшили труднощі, з якими стикаються військовослужбовці. У мирний час - у дні бойових навчань, у польотах, морських походах воїни зустрічаються з критичними ситуаціями та різного роду труднощами, що потребує від них знань, мужності, вправності, спритності, кмітливості, витривалості, володіння собою.

Режим військової праці повинен забезпечувати в будь-яких обставинах постійну бойову готовність збройних сил. Відповідно до трудового законодавства нормальна тривалість робочого часу не може перевищувати 40 годин на тиждень. Однак розподіл часу у військовій частині протягом доби, а за деякими положеннями й протягом тижня здійснюється відповідно до розпорядку дня та регламенту службового часу, що збільшує його нормальну тривалість. Робочий день офіцера за часом практично не регламентується. Службова необхідність часто зобов’язує його перебувати на службі по 12 годин і більше. На думку опитаних офіцерів, середня тривалість робочого дня складає 9 - 10 годин при 3 - 4 нерегулярних вихідних днях щомісяця і 6 - 8 добових нарядах [15, с. 65]. За такого режиму служби в офіцера практично не залишається часу на сімейні турботи, виховання дітей, повноцінний відпочинок.

Крім того, у збройних силах діє перелік заходів, які проводяться без врахування тривалості службового часу військовослужбовців. До них належать: заходи, пов’язані з уведенням вищих ступенів бойової готовності, бойове чергування, оперативні, оперативно-тактичні й тактичні навчання з бойовою стрільбою, командно-штабні навчання й тренування, мобілізаційні та спеціальні навчання, виходи в море кораблів і вильоти авіації за планами бойової підготовки, виконання завдань у надзвичайних ситуаціях, інспекція військ, несення внутрішньої, гарнізонної та караульної служби, службові відрядження.

У цивільній праці у відносинах між працівниками фірми, підприємства, установи переважають принципи соціального партнерства, оскільки й у підприємця, й у робітника мета спільна - отримання прибутку. Відносини ж між суб´єктами військової праці базуються на принципі єдиноначальності, жорстко регламентуються, підпорядковуються суворим нормам і правилам, сформульованим у військовій присязі та статутах, у настановах та інструкціях, які потребують неухильного їх виконання усіма військовослужбовцями - від солдата до генерала армії. Сутність цього принципу полягає у наділенні командира будь-якої категорії всією повнотою розпорядчої влади по відношенню до підлеглих і покладанні на нього персональної відповідальності перед державою за всі боки життя й діяльності військової частини, підрозділу та кожного військовослужбовця. Єдиноначальність виражається в праві командира, виходячи із всебічної оцінки обстановки, одноосібно ухвалювати рішення, віддавати відповідні накази у строгій відповідності з вимогами законів та воїнських статутів і забезпечувати їхнє виконання. Обговорення наказу неприпустиме, а непокора або невиконання наказу є військовим злочином.

Особливістю сучасної військової праці є її колективістський характер, що обумовлюється все більшим впровадженням у збройні сили видів зброї та військової техніки, що обслуговуються групами військовослужбовців - екіпажами, розрахунками, бойовими постами, змінами тощо. Успішне застосування таких видів зброї та грамотна експлуатація техніки можуть бути забезпечені лише вмілими злагодженими діями багатьох людей, їх високою організованістю, дисциплінованістю, безперечною відповідальністю кожного члена військового підрозділу. Армія завжди виступала як озброєна масова сила. За визначенням Р. Федорова, кооперація військової праці є суспільна форма організації праці у Збройних Силах, при якій багато осіб працюють у взаємодії один з одним, спільно виконуючи однорідне бойове завдання або здійснюючи розподіл бойових функцій у складі певних військових формувань [16, с. 79].

На відміну від цивільних видів праці, військова має специфічну систему ціннісних орієнтацій, характеризується рухливістю соціального статусу та престижу. Військова діяльність має соціальне та культурне значення. Вона являє собою „предметну цінність” як об’єкт ціннісного відношення, оцінюється з погляду добра і зла, істини чи неправди, краси чи неподобства, допустимого чи забороненого, справедливого чи несправедливого тощо. Способи та критерії, на підставі яких виробляється оцінка військової діяльності, закріплюються в суспільній свідомості й культурі, виступаючи орієнтирами життєдіяльності суспільства. У ціннісних категоріях виражений певний обсяг знань про військову діяльність, інтереси та переваги різних суспільних груп і особистостей. Кожне історично конкретне суспільство може характеризуватися специфічним набором та ієрархією цінностей військової діяльності, система яких виступає як найвищий рівень соціальної регуляції. Засвоєння системи цінностей військової діяльності окремою особистістю є однією з умов її соціалізації та підтримки нормативного порядку в суспільстві.

Відмітною особливістю військової праці є те, що вона перш за все є управлінською працею. Практично будь-який сержант, офіцер, генерал - це перш за все фахівець управління, що органічно поєднує в собі керівника бойової підготовки та керівника всього устрою воєнної служби як у мирний, так і у воєнний час. Штатами військових частин, установ і організацій тільки для офіцерських командних посад низової ланки передбачена штатна чисельність підлеглих від 30 до 150 чоловік. Управлінська діяльність офіцера - це самостійна діяльність командира (керівника) військового формування, спрямована на виконання завдань, що стоять перед ним. Вона включає в себе організацію, планування, мотивування, контроль і регулювання технологічних, соціальних, індивідуально-психологічних та інших процесів, що відбуваються у підрозділі (частині, з’єднанні) [17, с. 43].

Організаторами військової праці є командири, штаби, виховательский та інженерно-технічний склад армії та флоту. Вони проводять велику роботу щодо забезпечення військової боєготовності й боєздатності підрозділів, частин і кораблів. Однак у сучасних умовах як би командир не регламентував працю та дії підлеглих, йому важко все передбачити. Військовослужбовцям, що виконують ті чи інші розпорядження чи накази, нерідко самим доводиться проявляти розумну ініціативу, тому незважаючи на свою сувору регламентованість, військова праця є творчим видом діяльності. Самоорганізація, яка базується на знаннях і вміннях, на творчості, високій дисциплінованості, на бажанні та прагненні виконувати накази, прискорює вирішення поставлених завдань.

Жорстка регламентація військової служби на перший погляд не сприяє вихованню творчого відношення. Проте одна з особливостей управлінської діяльності кадрового офіцера-керівника полягає в тому, щоб знаходити розумний компроміс між необхідністю слідувати розпорядженням (тенденцією до незмінюваності, стереотипності рішень) і зростаючим усвідомленням відносності встановлених правил (тенденцією до збільшення ступенів свободи особистого вибору) [18, с. 35].

Творчість в управлінській діяльності офіцера - це мистецтво управління. Крім ухвалення рішення на виконання бойових завдань, до актів творчості можна віднести вирішення складних проблем повсякденної військової діяльності: забезпечення бойової готовності, формування морально-психологічного клімату в підрозділі, управління поведінкою окремого військовослужбовця та ін. [19, с. 157].

Відмітною рисою військової праці вважається специфіка робочого місця військовослужбовця. За кожним військовослужбовцем закріплено конкретне робоче місце. Воно може бути в штабі, на командному пункті, у кабіні літака, у навчальному класі, в окопі, у підводному апараті, у зруйнованій будівлі, у наступаючому цепу тощо. Робочим місцем є також елементи природно- кліматичного характеру. Земля використовується для спорудження траншей, ходів сполучень. Ліс і гори використовуються як місця укриття військ. Водний і повітряно-космічний простір - для розміщення військових об’єктів і ведення бойових дій. Певні завдання виконуються з урахуванням несприятливих в звичному розумінні природно-кліматичних умов: дощ, ожеледь, снігопад, туман, люті морози, надзвичайна спека, хмарність, повінь, землетрус тощо. Робоче місце як зона діяльності військової праці постійно розширюється і збільшується, що обумовлено підвищенням далекобійності засобів ураження, розширенням смуг бойових дій, збільшенням глибини бойових завдань військових частин і підрозділів, вдосконаленням засобів виявлення військ супротивника [20, с. 69].

Особливістю військової праці є й організація її оплати. Представники цивільного сектора, наприклад, можуть суміщати декілька видів трудової діяльності: з виникненням ринкових відносин співвідношення „заробітна платня - прибуток”, за висновками соціологічних досліджень стало складатися від 30 до 70 % [21, с. 27], частка оплати праці у складі грошових доходів населення склала у 1997 році тільки 38 % [22, с. 18]. Військовослужбовці не мають права суміщати військову службу з роботою на підприємствах, в установах і організаціях, за винятком занять науковою, викладацькою і творчою діяльністю, якщо вони не заважають виконанню обов’язків військової служби. Їм забороняється використовувати службове становище для сприяння у здійсненні підприємницької діяльності фізичним та юридичним особам, а також одержувати за це винагороди та пільги. Таким чином, єдине джерело прибутку в бюджеті сім’ ї військовослужбовця - це його грошове забезпечення.

При цьому, на думку А. Маршалла, окрім врахування можливостей людини, обставини можуть надати можливість для доповнення своїх заробітків по основній роботі шляхом приробітків, необхідно також врахувати й можливості, що надаються її оточенням, забезпечити роботою інших членів своєї сім’ї [23. с. 141]. І тут знов позначаються особливості військової служби, як правило, професія голови сім’ї рідко безпосередньо впливає на професії інших членів сім´ї, за винятком того випадку, коли його місце роботи жорстко закріплене, а види занять, які можуть бути доступні членам його сім’ї, обмежені можливостями даної місцевості [24, с. 211]. Характер трудової діяльності дружин військовослужбовців, як правило, не залежить від отриманої ними освіти і спеціалізації. Вони вимушені братися за будь-яку роботу. І заробітна платня відповідна - дружина військовослужбовця одержує менше від середньої заробітної платні працюючих жінок у країні в цілому. У зв’язку з цим необхідно відзначити, що дана тенденція поки що тільки зростає, а не скорочується. Оплата праці висококваліфікованих фахівців передових цивільних галузей, управлінців усіх рівнів значно вища, ніж аналогічних фахівців у військовій сфері. Проте досить очевидній, на наш погляд, зазначеній тенденції не надається належного значення ні в наукових дослідженнях, зокрема й соціологічних, ні у військово-соціальній політиці. У результаті порушуються основні принципи оплати й стимулювання професійної військової служби, а саме: розмір грошового утримання повинен залежати від складності праці та умов, в яких вона виконується, від професійно-ділових якостей працівника, кількості та якості його праці, повина здійснюватись диференціація оплати праці залежно від кваліфікації робітників.

Соціологія аналізує трудову поведінку людини залежно від змісту й характеру праці. Характер праці розуміється як соціально-економічний бік трудового процесу, суспільна форма його організації, спосіб взаємодії людей у процесі праці. Він визначається особливостями відносин у виробництві та соціально-економічним становищем учасників суспільного виробництва. Характер праці дає змогу з’ясувати зв’язок між індивідуальною та суспільною працею, способи взаємодії працівників із засобами праці, механізм включення індивідуальної праці в суспільну, взаємозв’язок між окремими видами праці, тип взаємовідносин учасників процесу праці тощо.

Виявляючись на рівні суспільної організації праці в цілому, характер праці відтворює соціально-рольові функції конкретної праці, виступає критерієм соціальних відмінностей у різних сферах виробничої та невиробничої діяльності. Зв’язок працівника та суспільства, який реалізується через характер праці, найбільш виразно проявляється через ставлення до праці. Ставлення до праці, сутність якого полягає в реалізації трудового потенціалу працівника під впливом усвідомлених потреб і сформованої зацікавленості, спостерігається в ступені його прагнення виявляти свої сили, знання, професійний досвід і здібності з метою досягнення кількісних і якісних результатів праці. Основою для типологізації респондентів за ознакою ставлення до праці виступають об’єктивні показники ставлення до праці (ступінь відповідальності й сумлінності, ініціативність і рівень дисциплінованості) у поєднанні з суб’єктивними (задоволеність різними боками праці: рівнем зарплати, змістом і умовами праці, взаємовідносинами в колективі).

Характер праці, на думку П. Покритана [25, с. 26], Е. Вашаломідзе [26, с. 55], це зв’язки і відносини, що відображають ступінь розвитку суспільної природи праці й те, як ця суспільна природа праці проявляється - безпосередньо або за допомогою зв’язків, що її опосередковують. Головними в системі цих зв’язків є: відносини трудящих із засобами виробництва, що становлять соціальну сутність праці; зв’язок між працею індивіда та працею суспільства в політико-економічному аспекті, що характеризує форму прояву суспільної природи праці; зв’язок між людиною та суспільством в широкому загальносоціологічному аспекті; вирішення проблеми відчуження стосовно різних суспільних формацій; зв’язок між рівнем розвитку продуктивних сил і ступенем соціального зрівнювання праці; зв’язок між метою, в ім’я якої здійснюється праця індивіда, і метою виробництва в суспільстві.

О. Кузьмін [27, с. 131], І. Заславський [28, с. 115] під характером праці розуміють найбільш істотні риси виробничих відносин, за яких здійснюється праця. Основними компонентами характеру праці є різновид структури праці; соціально-економічні характеристики; соціальна роль праці; спосіб включення індивідуальної праці в суспільну; стан праці з погляду її функціональної ролі у житті особи.

Під характером військової служби необхідно розуміти зв’язки та відносини між суб’єктами військової праці та суб’єктами суспільства, які виникають у процесі військової діяльності.

Зупинимося на особливостях характеру військової праці. Перш за все - це форми залучення до військової праці. Згідно з чинним законодавством України, збройні сили комплектуються за змішаним принципом: шляхом призову громадян на військову службу строком до 12 місяців (у ВМС до 18 місяців) та прийняттям громадян на військову службу в добровільному порядку шляхом укладення з ними контракту строком від 3 до 5 років. Така система в цілому дозволяє здійснювати комплектування військ рядовим, сержантським і старшинським складом у межах, які забезпечують підтримання їх бойової готовності та підготовку військово-навчених людських ресурсів для швидкого відмобілізування військ у разі нагальної потреби. Практична робота з переходу на контрактний спосіб комплектування збройних сил проводиться згідно з Державною Програмою переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом. Передбачається, що до кінця 2010 року буде завершено повний перехід до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом. Державною Програмою розвитку ЗСУ на 2006 -

2011 роки передбачається поступове збільшення чисельності особового складу за контрактом від 41 000 у 2006 році до 80 000 у 2010 році.

В умовах воєнного часу діє особливий порядок призову на військову службу.

На характер військової праці істотний вплив зробило реформування збройних сил, що проводиться з початку 90-х років минулого століття і яке фактично звелося до істотного скорочення чисельності особового складу. За оцінками Міністерства оборони та Генерального штабу, сьогодні збройні сили не мають можливості збереження високих темпів зменшення чисельності особового складу, як це було у попередні роки. Тому в державній програмі на 2006 - 2011 рр. передбачається скоротити до 2011 року лише 102 тис. штатних посад.

Отже, позитивні зміни характеру військової праці залежатимуть від дійсно успішної реформи збройних сил, а не лише за рахунок їхнього скорочення. Проте для її проведення необхідно перш за все створити відповідні економічні умови. Вони, на наш погляд, є визначальними, без чого навряд чи взагалі можливе ефективне реформування збройних сил.

На характер військової праці істотний вплив має зробити вдосконалення системи підготовки фахівців військової праці. Складність сучасних систем зброї потребує відповідного рівня підготовки офіцерських кадрів, причому з дуже широкого кола спеціальностей. Підготовка військових фахівців сьогодні здійснюється в два етапи. Перший етап - підготовка громадян до заняття військовою працею. Другий етап - оволодіння навиками й уміннями військової праці в ході військової служби. Даний етап має триступінчату структуру: підготовка фахівців низької, середньої та високої кваліфікації. Основним елементом у системі підготовки фахівців високої кваліфікації є вищі військово- навчальні заклади, в яких здійснюється підготовка офіцерів з вищою освітою.

Організаційно-технічним аспектом військової праці, як і будь-якої іншої діяльності, виступає її сутнісний зміст. Він виражає розподіл функцій на робочому місці та сукупність операцій, що виконуються, які обумовлені наявною технікою, технологією, організацією виробництва та професійною майстерністю працівника через їх співвідношення і взаємозв’язок [29, с. 34]. Зміст праці відображає рівень розвитку продуктивних сил, технічний спосіб поєднання об’єктивного та суб’єктивного елементів. Показниками змісту праці є структура та різноманітність виконуваних функцій, співвідношення виконавчих і управлінських елементів, фізичних і нервово-психічних навантажень, ступінь розумового напруження, самостійності, самоорганізації, новизни, складності праці тощо.

Різноманітна за змістом праця потребує від людини різноманітних професійних знань, вмінь, навичок, різного рівня загальної культури. Відмінності в змісті праці породжують відмінності в кваліфікації працівників, впливають на їхнє ставлення до праці. Зміни в змісті праці розглядаються не самі по собі, а як підґрунтя, що обумовлює зміни в соціальній структурі суспільства.

Зміст військової служби - це така характеристика військової діяльності, яка враховує розподіл діяльності за військовим фахом, фізичну та інтелектуальну напругу, ступінь самостійності військовослужбовця. Основною характеристикою змісту служби є наявність можливості професійного та особистого розвитку військовослужбовця за контрактом, кількісними показниками якої виступають показники виконання планів бойової підготовки.

За своїм технологічним змістом військова праця сьогодні переважно механізована й автоматизована. У ній органічно поєднуються інтелектуальні та фізичні боки діяльності. Це обумовлено перш за все науково-технічним прогресом, у результаті якого продовжують здійснюватися докорінні якісні зміни у військовій справі, а саме у співвідношенні частки фізичної та розумової праці в напрямку збільшення частки праці розумової. Праця військовослужбовця стає здебільшого схожою на працю налагодження автоматичного обладнання та ліній, повсякденна частка розумової праці яких складає 26,1 - 45,8 %.

Зміст військової праці можна з певною часткою умовності поділити на працю фахівця і працю суто військову. При цьому виконання суто військових функцій фахівців військової праці є визначальним. Незалежно від військової спеціальності кожен військовослужбовець повинен нести внутрішню, гарнізонну або караульну службу.

Відмітною особливістю змісту військової праці для значної частини військовослужбовців є зростання ролі функції управління. Характер керівної праці визначається тим, що він реалізує найважливішу функцію управління - функцію впливу, вирішуючи при цьому завдання інтегрування системи управління в єдине ціле шляхом координації її окремих ланок [19, с. 41].

При цьому найважливішими якостями керівника вважаються: професіоналізм, творчість, здатність вести за собою, уміння створювати й підтримувати хороший психологічний клімат [30, с. 15]. У ратній праці посилилося значення функції управління спеціальними машинами, приладами і механізмами. Під впливом науково-технічного прогресу в збройних силах іде процес подальшого розділення та спеціалізації ратної праці. Це привело до зникнення одних військових професій і спеціальностей і появи інших. Про масштаби якісних змін у цій галузі свідчить зростання кількості військових спеціальностей: якщо в період другої світової війни їх було 160, а на початок 50-х років минулого століття - 400, то тепер їх стало більше 2000.

Значне скорочення чисельності збройних сил змінило стан, характер і об’ єм виконуваних військовослужбовцями функцій.

Одним з чинників, що впливає на зміни в змісті військової праці, є введення в дію нових загальних військових статутів збройних сил. Відповідно до вимоги часу змінені права й обов’язки військовослужбовців, і характер взаємостосунків між ними, уточнені обов´язки основних службовців, правила внутрішнього розпорядку. Зокрема, було введено поняття регламенту службового часу військовослужбовців, що проходять військову службу за контрактом. Конкретизовано, що основним змістом повсякденної діяльності військовослужбовців у мирний час є бойова підготовка. У дещо новому баченні розкриті суть військової дисципліни, обов’зки військовослужбовців щодо її дотримання, види заохочень і дисциплінарних стягнень, права командирів щодо їх застосування, а також порядок подачі й розгляду пропозицій, заяв і скарг.

На зміну в змісті військової праці значний вплив зробив прихід в армію молодих людей нового покоління, життєві цінності яких формувалися в період ломки старих економічних відносин і початку нових соціальних перетворень. Це викликало значне ускладнення виховних функцій в роботі з особовим складом. Більш того, молоді офіцери - випускники військових училищ частогусто відчувають нестачу виховної та роз’яснювальної роботи в період їхнього навчання.

Між характером і змістом військової служби існує тісний діалектичний взаємозв’язок. Зміни в змісті військової служби неминуче призводять до адекватних змін в організації та характері військової праці, і навпаки. Зміни в змісті військової праці носять, як правило, об’єктивний характер. А зміни ж у характері військової праці більшою мірою є суб’єктивними, оскільки залежать від конкретних керівників і органів управління в армії та державі. За останні роки зміст військової праці зазнав істотних змін. Особливо це торкнулося праці офіцерського складу. Значно ускладнилися управлінська та виховна функції, змінилося співвідношення фізичної та розумової праці, використання зброї стало більш колективним, значно зросли вимоги до професійної підготовки офіцерів. Проте характер військової праці практично не змінився. Не відповідає новим реаліям і оцінка військової праці з боку держави. Частковому вирішенню протиріч між змістом і характером військової праці сприяло ухвалення в середині 90-х років минулого століття пакету військових законів. Проте неможливість практичної реалізації того, що декларує держава у сфері військового законодавства, дозволяє говорити про те, що невідповідність утримання військовослужбовця та характеру військової праці продовжує залишатися на тому ж рівні, а за деякими аспектами стан навіть погіршується.

Зміст праці має два взаємопов’язані боки: об’єктивний та суб’єктивний. Об’єктивний бік включає в себе предмет, засоби та продукт праці, їх взаємодія характеризує зміст праці у вузькому значенні слова. Воно обмежується прагматичним тлумаченням змісту праці як сукупності виконуваних трудових операцій та функцій, що їм присвоються. Суб’єктивна сторона пов’язана з соціальним змістом праці.

Зміст праці виступає основою для визначення таких понять, як „професія” і „спеціальність”.

Дослідження проблеми професії стало можливим перш за все завдяки фундаментальним дослідженням, що проводилися в межах проблем загально соціологічної теорії соціальної структури, соціальної стратифікації та соціальної мобільності К. Марксом, Р. Спенсером, Е. Дюргеймом, М. Вебером, Т. Парсонсом, Р. Мертоном, Р. Коллінзом, Е. Гіденсом, Р. Зіммелем, П. Бурдбе, П. Сорокіним, О. Тофлером, К. Поппером. Досліджуючи професію як наслідок розподілу праці та диференціації соціальної діяльності, кожний дослідник в основу визначення категорії професії пропонував різні її аспекти.

Так К. Маркс визначав професію як одиницю діяльності у виробничому процесі [2, с. 15]. Р. Спенсер досліджував процеси інституціоналізації професії [31, с. 374]. М. Вебер досліджував історичні аспекти розвитку професії [32, с. 87]. П. Сорокін більше уваги приділяв питанням соціального статусу представників різних професій [33, с. 182].

Продовжуються дослідження проблем професії й на сучасному етапі розвитку соціології. С. Г. Струмілін у 20 - 30 рр. минулого століття проводив аналіз проблем професії під кутом обґрунтування системи оплати праці [34, с. 12]. В. Г. Подмарков визначав професію як засвоєний самою особистістю спосіб її включення у процес праці, акумуляцію якостей, необхідних для виконання функцій праці [35]. Подібне розуміння професії ми можемо зустріти у В.М. Шубкіна, В.І. Паніотто, Г.А. Чередніченка та ін.

Таким чином, професія взагалі розуміється як рід трудової діяльності, визначеної розподілом праці та його функціональним змістом, або як велика група людей, об’єднана єдиним родом занять, трудовою діяльністю.

Ретельній аналіз питання професіоналізації військової діяльності дозволив Л.А. Гончаренку визначити основні ознаки професій [36]. По-перше, будь-яка професія має об’єктивні підстави своєї появи, тобто формування її можливе тільки за наявності певної сукупності трудових функцій, закладених в об’єктивних чинниках праці. По-друге, професія є відносно тривалим, а не короткочасним виконанням певної діяльності. По-третє, носієм професії завжди є суб’єкт діяльності. По-четверте, основою будь-якої професії виступає професійний досвід: знання, уміння, навички. По-п’яте, професія виступає основною формою особистого самовираження та задоволення потреб індивіда та суспільства. По-шосте, професійна діяльність приводить до певної професійної поведінки як в рамках певних професій, так і поза ними. По-сьоме, виконання професійної діяльності приводить до формування професійного інтересу, який часто реалізується через професійні об’ єднання та розпорядження представниками певних професій (на основі чого й виникають норми професійної моралі й традицій). По-восьме, прагнення представника однієї професії визначити свій особливий статус по відношенню до представників інших професій як в сенсі організації, так і в суспільному сенсі, що приводить до самоідентифікації індивіда як представника певної професії, до якої він належить. Якщо яка-небудь з цих характеристик недостатньо виражена, то це свідчить про недостатню професіоналізацію такої діяльності.

Що стосується військової професії, то ми поділяємо погляди С. Хантінгтона на суть військового професіоналізму. Визначення професіоналізму в офіцерській професії, на його думку, є універсальним. Стандарти професії не змінюються з географією, вони мало змінюються навіть з часом. Хороший хірург - він хороший хірург і в Мюнхені, і в Нью-Йорку або Москві. Так і хороший офіцер відповідає однаковими стандартами і має базові компетенції в будь-якій країні в XXI столітті, як ї в XIX. У чому полягає професійна мотивація офіцера? У західному суспільстві, пише С. Хантінгтон, економічні стимули в армії не виконують головної ролі. Також поведінка офіцера всередині своєї професії не може диктуватися заохоченнями й покараннями економічного порядку. Професійний військовий — це не найманий солдат, що продає свої послуги тому, хто більше заплатить. Він також і не тимчасовий громадянин-солдат, якого надихнув на якийсь період патріотизм та почуття обов’ язку і який не має наміру вивчати та практикувати мистецтво управління військовою силою. Мотивація офіцера полягає в технічній любові до військової справи й у відчутті соціальної відповідальності за застосування своєї майстерності на благо суспільства. Суспільство ж, зі свого боку, повинно підтримувати службу офіцера, забезпечуючи достатню й постійну оплату його послуг під час служби й у відставці [37, с. 7].

Окрім поняття „професія”, існує поняття „спеціальність”, яке визначає обмеження сфери діяльності людини в рамках професії [38, с. 1252]. „Професія” і „спеціальність” - категорії одного порядку, що виражають здібність працівників до здійснення якого-небудь конкретного виду трудової діяльності завдяки певним знанням і трудовим навичкам [39, с. 577, 672].

Але ці категорії не тотожні. „Професія” - поняття більше широке, воно включає в себе цілий ряд властивих їй спеціальностей, за допомогою яких у практичній праці здійснюється професійний розвиток працівника. Військова діяльність відрізняється від інших видів діяльності універсальним характером і граничною складністю. Це інтеграційна діяльність, в якій втілені всі інші види й форми людської діяльності. У ній акумулюються аспекти перетворення знання, оцінково-орієнтовної та комунікативної діяльності. Якщо професія виступає формою розподілу військової праці за видами і родами військ і включає цілий комплекс відповідних спеціальностей, то спеціальність конкретизує завдання даної професії стосовно певних об’єктів. У свою чергу, спеціальності, за характером участі воїна у рішенні бойових (навчально-бойових) задач, поділять на основні, допоміжні, такі, що забезпечують або обслуговують [40, с. 29]. Звичайно, границі між спеціальностями достатньо умовні.

Повсюдне впровадження у військах засобів автоматизації як наслідок науково-технічного прогресу привело до нових тенденцій в змісті й структурі військових професій і спеціальностей. Так, з одного боку, подальшого розвитку отримала тенденція диференціації спеціальностей, все більшого звуження спеціалізації, а з іншого - розповсюдження технічних комплексів і автоматизованих систем сприяє об’ єднанню раніше розмежованих бойових операцій в єдиний процес і таким чином, сприяє формуванню військових професій і спеціальностей широкого профілю. Причому не тільки відбувається механічне підсумовування й перерозподіл знань, навичок і вмінь щодо колишніх спеціальностей на вищій технологічній основі, але й з’являються принципово нові, гранично широкі за діапазоном професії, що потребують відповідних нових знань.

Розширення профілю військових спеціальностей знаходить віддзеркалення в самих назвах спеціальностей, зокрема, в появі „подвійних” спеціальностей: механік-водій, навідник-оператор, хімік-санітар тощо. Росте кількість так званих „прохідних” спеціальностей, тобто спільних професій для багатьох військових і цивільних сфер (зв´язківець, водій, електронщик, програміст тощо).

У наш час у сфері військової праці нараховується близько 6 тисяч різних спеціальностей, тоді як під час першої світової війни в збройних силах воюючих країн налічувалося близько 200 різних спеціальностей, а в другій світовій війні - близько 600 [41, с. 79].

Що стосується суб’єктивного боку праці, то він включає в себе ставлення до праці та систему мотивів.

На нашу думку, суть ставлення до служби в армії полягає у рівні реалізації професійного потенціалу військовослужбовця під впливом усвідомлених потреб і сформованого інтересу до військової служби, що виражається у ступені його прагнення виявити свої знання, вміння, навички під час виконання військових обов’язків. Розрізнюють об’єктивні показники ставлення до військової служби (показники бойової, професійної, гуманітарної підготовки, стан військової дисципліни) та суб’єктивні (задоволеність різними боками військової служби: рівнем грошового забезпечення, змістом й умовами служби, взаємовідносинами в колективі). Дослідження зв’язку між змістом обов’язків, що виконуються військовослужбовцями за контрактом, розміром грошового забезпечення з одного боку, та рівнем задоволеності військовою справою з іншого боку, дозволяє зробити висновки про те, що зміст обов’язків, які виконуються військовослужбовцями за контрактом, та рівень грошового забезпечення безпосередньо впливають на рівень задоволеності ними військовою справою, але незадоволеність змістом виконуваних обов’ язків впливає більше, аніж незадоволеність грошовим забезпеченням.

Аналіз результатів дослідження показує, що характеристики змісту військової служби визначають ставлення військовослужбовців до виконання своїх військових обов’ язків або як до потреб особистості, або як до засобу існування. Зміст військової діяльності детермінує як об’єктивні показники служби, так і ступінь задоволеності військовою справою в цілому і рівнем задоволеності розмірами грошового забезпечення. Встановлено, що розмір грошового забезпечення та матеріальна зацікавленість не виступають як основні, самостійні чинники, а залежать від змісту військової діяльності. Також встановлено, що зміни у змісті військової діяльності (зростання напруженості бойової підготовки) є головною умовою, яка визначає напрямок трансформації ставлення до виконання військових обов’язків військовослужбовцями.

У сучасних умовах зростання якісних характеристик військовослужбовців, зростання рівня доходів населення взагалі та військовослужбовців зокрема подальше підвищення рівня задоволеності військовою справою, на нашу думку, буде залежати, в першу чергу, від удосконалення змісту військової справи. Чинники, що визначають рівень задоволеності військовою справою, мають безпосереднє відношення до формування морального духу військовослужбовця та армії в цілому, а здоровий моральний дух - основа високої бойової готовності Збройних Сил України.

Для з’ясування змісту мотиваційної сфери військово-професійної діяльності зупинимося на уточненні її суті.

Мотиви (від латинського шоуєо - „рухаю”) - те, що спонукає діяльність людини, та, заради чого вона відбувається [42, с. 425]. У сучасній психології термін „мотив” застосовується для позначення різних явищ і станів, що викликають активність суб’єкта. Мотивам присвячені численні роботи представників біхевіоризму та глибинної психології, фахівців з управління та соціології. Біхевіористи звичайно розуміють під мотивами будь-які стимули як зовнішні, так і внутрішні („мотиваційні змінні”), які здатні викликати або активізувати поведінку. У глибинній психології роль головних мотивів приписується закладеним у людині біологічним інстинктам і потягам, що під впливом соціального розуму придушуються і виступають у своїх непрямих проявах (психоаналіз З. Фрейда тощо). Важливим внеском у розвиток вчення про мотиви була розробка ідей про суб’єктивно-об’єктивну природу мотивів (поняття про „спонукальну силу” мотивів Левіна), про незалежність мотивів людини від елементарних біологічних потреб (Олпорт) і про мотиви, що виражають систему життєвих цінностей людини (Нюттен) [42, с. 426].

У вітчизняній психології проблема мотивів розробляється у зв’язку з дослідженням структури людської діяльності та свідомості. Уявлення про предметну й соціальну природу мотивів протистоять як теоріям, що ставлять людські мотиви в залежність від „глибинних” інстинктивних потягів, так і теоріям, що приписують спонукальну силу суб’єктивним емоційним переживанням. Справа в тому, що не емоції визначають мотиваційно-значущу сферу діяльності людини, а навпаки, розвиток мотивів збагачує та перебудовує самі емоції і почуття. Це необхідно враховувати у своїй виховній роботі з підлеглими командирам усіх рівнів.

Мотивація, процес спонукання людини до здійснення тих чи інших дій, вчинків часто являє собою складний акт, що потребує аналізу й оцінки альтернатив вибору і прийняття рішень. Мотиви, як відомо, часто-густо зіставляють з діяльністю в цілому, а мету - з окремими діями. Хоча таке однозначне зіставлення і невірне, воно, проте, відображає велику спільність мотивів порівняно з метою. Ціль конкретніша за мотив, у зв’язку з одним мотивом формуються різні цілі, мотив співвідноситься з потребою, а ціль - із предметом. Але при цьому спрямованість на позначку, вектор „мотив - ціль” визначає конкретні дії суб´єкта й організовує їх.

Професійні мотиви - це конкретизація трудових мотивів, причому множинна: кожен трудовий мотив може конкретизуватися в декількох професійних мотивах. Наприклад, трудовий мотив „заробити” може бути конкретизований шофером у декількох напрямках: перевиконання плану перевезень, заощадження пального, збереження автомашини, підробіток на стороні тощо. Мотив військовослужбовця просунутися по службових сходинках може бути реалізований також у різних формах як позитивних, так і негативних (кар’єризм). Отже, професійних мотивів більше, ніж трудових.

У свою чергу, кожен професійний мотив повинен мати можливість конкретизуватися в безлічі конкретних цілей. Мотиви відображають професійну специфіку конкретних корисних результатів діяльності, що передбачаються фахівцем, і виражають зміст його професійних дій. Вміння ставити професійними способами професійні цілі в конкретних умовах діяльності і досягати їх відрізняє професіонала від непрофесіонала.

Таким чином, потреби, результати, функції та мотиви професійної діяльності виражають і відображають технологічну специфіку і зміст діяльності.

Щодо будь-якої діяльності доцільно виділяти провідний мотив (або підмножину таких мотивів). Але це не означає, що у вивченні професійної (або іншої) мотивації можна обмежуватися провідним мотивами.

Від мотивів варто відрізняти мотивування, тобто висловлення, що виправдовують ту чи іншу дію шляхом вказівки на об’ єктивні або суб’ єктивні обставини, що її спричинили; мотивування можуть не збігатися з дійсними мотивами вчинку або навіть свідомо маскувати їх. Дану обставину важливо враховувати військовим керівникам при аналізі поведінки особового складу.

Мотиви можуть виступати в різній формі. Коли людина не усвідомлює своїх потреб, але діє відповідно до своїх імпульсів, що спонукають, говорять про потяги. З. Фрейд, який вивчав роль несвідомого, підкреслював, що “багато чого в «Я» безумовно несвідоме”. На діяльність людини можуть дуже впливати потяги, якісь психологічні стани, що виражають неусвідомлену або недостатньо усвідомлену потребу. Одні потяги спонукають до позитивної діяльності, інші проявляються в агресивних, руйнівних діях.

Багато вчених вважають, що потяг - це початковий етап формування мотивів поведінки людини. Неусвідомлені спочатку потяги, поступаються місцем усвідомленим мотивам. Звідси випливає важливий методологічний висновок для роботи командирів: необхідність сприяти переходу позитивних потягів підлеглих у серйозний мотив поведінки.

У такій формі мотиви найчастіше проявляються у молодих людей. Мотивація поведінки у формі потягів часто буває причиною прикрих вчинків. Виділяють і таку форму мотивів, як бажання. На відміну від бажань, мотив більш активно спонукає до дій. Потяги, бажання - це прості мотиви, які пов´язані з матеріальними потребами людини. Мотиви створюють ієрархічну піраміду, в основі якої лежить провідний мотив (від нього залежить спрямованість особистості). Ієрархічні відношення мотивів звичайно проясняються у випадках конфлікту мотивів, коли людина перебуває в ситуації вибору. У ході діяльності можуть з’ являтися нові потреби й мотиви, а ціль згодом може набути самостійної спонукальної сили, тобто стає мотивом.

Досить своєрідною є мотиваційна сфера діяльності військовослужбовців в умовах воєнного часу. Мотиви - необхідний компонент бойової діяльності, її психологічної структури. Кожна дія відбувається під впливом певного мотиву, бажання, інтересу, ідеалу, переконання, почуття обов’язку, соціальної вимоги, що стали потребами.

У психологічних дослідженнях виділяють кілька груп мотивів. До першої належать мотиви, обумовлені особливостями особистості офіцера, політичними потребами та ідеалами, загальним відношенням до своєї професії, до своїх начальників. До другої групи належать мотиви, породжувані характером обстановки, її складністю, динамічністю. До третьої - мотиви, що виникають за прямої вимоги старших начальників виконати бойове завдання. Також виділяють загальні соціальні мотиви як прояв потреб, що актуалізуються в конкретній ситуації.

Основні з них такі:

боротьба з ворогом до повного знищення;
помста за смерть, горе і страждання людей, рідних, близьких, бойових товаришів;
сумлінне виконання усіх наказів та розпоряджень командирів і начальників;
самозбереження життя, збереження життя своїх бойових товаришів і командирів;
розгром ворога, повернення до мирного життя, створення родини, можливість кохати, трудитися, ростити і виховувати дітей;
одержання морального схвалення своїх вчинків і дій з боку командирів і товаришів по підрозділу;
усвідомлення себе як людини, яка виконує особливу соціально значущу діяльність, що відрізняє її й товаришів по зброї, від інших членів соціуму;
схвалення вчинків і виділення особистих заслуг військовослужбовців перед Вітчизною;
вірність традиціям підрозділу, частини, виду військ;
повернення до віри й національне відродження;
недопущення вчинків, дій, що будуть засуджені колективною думкою, статутами і законами;
самоствердження офіцера серед товаришів по службі своїми бойовими справами;
потреба в бойовому суперництві з супротивником.

Як правило, у бойовій діяльності військовослужбовця має місце не одна потреба, а декілька, що породжують і відповідні мотиви.

У мотивах бойових дій воїнів визначаються властивості їх особистості, їх світогляд, відношення до поставленого завдання, до командира та колективу, до бойової обстановки і війни в цілому.

Мотиви спонукають воїна виявляти бойову активність, додають певний особистісний зміст його діяльності. Фахівці відзначають, що в процесі бойової діяльності у воїнів виникають такі мотиви, що визначаються конкретною бойовою обстановкою, змістом виконання завдань і мають особистий сенс. Мотиви такого роду виникають у зв’язку з усвідомленням близьких цілей і окремих завдань. У процесі співвіднесення у свідомості офіцера мотивів бойової діяльності з конкретними цілями його дій утворюється особистісний зміст діяльності в цілому.

Отже, усі ці міркування, які є необхідними для уточнення поняття „мотив”, дозволяють сформулювати висновок, важливий для вирішення основної проблеми дослідження: унікальність і неповторність особистості визначається не асортиментом потреб, а якістю задоволення абсолютно однакового для усіх людей набору базових потреб.

Аналіз результатів показує, що сьогодні основні мотиви влаштування на військову службу носять прагматичний характер, і вони за значущістю, наприклад, для військовослужбовців-контрактників значно випереджають соціально значущі мотиви [43, с. 416; 44, с. 304].