Податкове право України
1. Місце податку на додану вартість у податковій системі України
Податок на додану вартість (далі - ПДВ) є одним з основних серед податкових надходжень у дохідні частини бюджету. Це є основною причиною закріплення його за бюджетом держави. Наприклад, в Україні надходження від ПДВ становлять 34 % від загального обсягу доходів Державного бюджету. Аналогічна ситуація характерна й для Російської Федерації, де на цей податок припадає близько 39 % доходів федерального бюджету.
Ініціатива введення податку на додану вартість належить М. Лоре (Франція), який у 1954 р. запропонував замінити ним податок з обігу. Процес остаточної заміни було завершено до кінця 70-х років XX ст. Поширенню податку на додану вартість сприяло прийняття І і 111 директив Єдиного економічного співтовариства (1967 р.), відповідно до яких даний податок затверджувався як основний для країн-учасників цього співтовариства.
Значного поширення в Європі ПДВ одержав в 50-х роках XX ст. Зрозуміло, що він не однаково інтенсивно почав застосовуватися у всіх західноєвропейських країнах (наприклад, в Австрії та Швейцарії він не використовується й дотепер). У США і Канаді так і не змогли знайти переконливих аргументів на користь цього податку, крім того, його вважають таким, що суперечить Конституції США, оскільки введення подібного податку обмежує добробут громадян шляхом зростання цін. Нині у федеральних доходах США переважають прямі податки (наприклад, податок на доходи фізичних осіб становить близько 40 % податкових надходжень федерального бюджету). Аналогічна ситуація склалася й в Японії.
Застосування ПДВ викликало чимало спорів, однак зрештою податкове законодавство більше сорока країн світу (у тому числі 17 європейських) міцно закріпило його як один з основних каналів надходжень у дохідну частину бюджету. За рахунок ПДВ надходить 80 % суми від непрямих податків у Франції, більше 50 % у Великій Британії та Німеччині. Введення ПДВ у податкові системи було спричинено відповідним якісним етапом економічного розвитку. До початку 50-х років XX ст. склалися передумови надвиробництва в країнах з розвиненою ринковою економікою, що зумовило необхідність пошуку і використання стримуючих факторів. Одним з найбільш результативних виявився вплив на рівень ціни через збільшення частки податку, що виникає при реалізації товарів (робіт, послуг). У цьому разі, з одного боку, збільшення ціни (за рахунок податкової надбавки) стримувало стимули виробництва і певною мірою його скорочувало (або хоча б не розвивало), а з другого - збільшувало надходження в бюджети (переважно державний, за яким і закріплювався податок на додану вартість).
Із початку 90-х років ПДВ уже виходить за межі окремих національних податкових систем. Так, застосовуючись у 20 з 24 країн Європейського співтовариства, він використовується для створення єдиної дохідної частини бюджету Співтовариства і перераховується в розмірі 1,4 % податків, зібраних кожною країною - членом Співтовариства. Більш тісне зближення непрямих важелів оподаткування в рамках ЄЕС стримується значними відмінностями ставок податку на додану вартість (від 14 % - у Німеччині або 15 % - у Великій Британії до 22 % — у Данії). Тому одним з головних досягнень у сфері формування єдиного європейського ринку є домовленість про уніфікацію системи непрямого оподаткування та введення усередненої ставки податку на додану вартість на рівні 15 %.
Подібна угода була досягнута наприкінці 1992 р. й головами урядів держав - учасниць СНД. Визнано за доцільне застосовувати при розрахунках за реалізовані товари між господарюючими суб’єктами єдину ставку ПДВ у розмірі 20 %. У разі відсутності угоди податок стягується на основі взаємної домовленості сторін. Об’єктами оподаткування є обороти або додана вартість реалізованих товарів (робіт, послуг). Об’єктом оподаткування за ввезеними товарами є митна вартість. При використанні однією зі сторін пільг за податком їх застосування допускається й на території держави, що встановила такі пільги.
Широке використання податку пов’язане із перевагами, які стимулюють як державу, так і платника. Насамперед оподаткування видатків більш вигідно і державі, і платнику, ніж оподаткування доходів. Крім того, оскільки безпосереднім об’єктом податку виступають видатки, значно зростає зацікавленість у зростанні доходів. Крім того, частина податку на певному етапі може бути сплачена за рахунок своїх коштів (тобто включена в остаточну ціну тільки частина ПДВ), що забезпечить підвищену конкурентоспроможність продукції і більш швидку її реалізацію. Нарешті, від ГІДВ значно складніше ухилитися і, отже, з ним пов’язано менше порушень.
Незважаючи на значний розмір коштів, що надходять у бюджет через важелі ПДВ, він залишається одним з істотних стимулів виробничої активності. Це зумовлюють такі його особливості:
а) ПДВ є «нейтральним» стосовно підприємств-виготовлювачів, оскільки з виручки від реалізації продукції віднімають витрати на виробничо-комерційну діяльність;
б) розмір і рівень ПДВ диференційовані, що забезпечує декілька рівнів ставок (від 0 до 38 %) та виокремлює своєрідні, найбільш перспективні орієнтири;
в) ПДВ використовується паралельно із застосуванням інших фінансових важелів, таких як компенсації, податкові канікули. Практика ПДВ у Франції передбачає встановлення пільгового податкового режиму за рахунок різного роду компенсацій. Наприклад, при придбанні сільгосптехніки використовується ставка ПДВ у 18 %, тоді як при реалізації сільгосппродуктів вона становить 5,5 %. Ця різниця компенсується виробникові сільгосппродукції щокварталу;
г) ПДВ зараховується при сплаті прибуткового податку. Так, при заповненні податкової декларації для сплати прибуткового податку при пред’явленні чека про покупку товару, в ціну якого включено ПДВ, сума прибуткового податку зменшується;
г) держава надає платнику право вибору сплати ПДВ або прибутковий податок, що сприяє розвитку певного виду діяльності. До таких нидів діяльності податкове законодавство Франції відносить фінансову і банківську справу, муніципальне господарство, надання приміщень в оренду, артистичну і спортивну діяльність.
Отже, податок на додану вартість характеризується низкою істотних переваг. Незважаючи на те що він являє собою по суті різновид акцизу, це все ж таки універсальний фінансовий інструмент. За допомогою ІІДВ виникає можливість регулювання фонду заробітної плати, ціни. Він створює можливість ліквідувати зайві ланки господарського управління. Крім того, ПДВ дає змогу відносно точно визначити реальну вартість кожного товару і на підставі цього формувати об’єктивні економічні пропорції. Тому слід дуже обережно підходити до надання різного роду пільг за податком, які зараз становлять більше третини його надходжень у бюджет. По суті необґрунтовані пільги за ПДВ є прихованим дотируванням окремих галузей, що знижує їхню конкурентоспроможність, ефективність та збільшує інфляційні процеси.
Однак слід ураховувати, що використання ПДВ має не тільки позитивні сторони. Велика кількість суперечливих або негативних моментів робить досить актуальними дискусії щодо сутності цього податку нині.
Будучи у принципі податком на остаточне споживання, що лягає на населення і бюджетну сферу, ПДВ при величезній ставці та стрімкій інфляції перетворюється на один із факторів, що стримують розвиток виробництва. Це відбувається унаслідок зростання цін за рахунок ПДВ і стримування на підставі цього можливостей оплати покупцем товарів та послуг. Звичайно, ці кошти повернуться покупцеві (або з бюджету, або в той момент, коли він сам реалізує продукцію), але за умови, що акт реалізації не перерветься з певним «запізнюванням», коли частково ці кошти будуть «з’їдені» інфляцією.
Застосування ПДВ у країнах з розвиненою ринковою економікою, акцентування на його регулюючу, а не фіскальну функцію дозволяє звернути основну увагу на стримування кризи надвиробництва і прискорене витіснення з ринку слабких виробників. Застосування в цих умовах ставок ПДВ на рівні 20-28 % як стимулює інфляційні процеси в цілому, так і негативно впливає на високотехнологічні і наукомісткі виробництва. Саме у зв’язку із цим оптимальну ставку податку все частіше пов’язують із рівнем п’яти відсотків.
В Україні ПДВ було уведено тільки на початку 90-х років XX ст. Річ у тім, що в податковій системі Радянського Союзу діяли два непрямі податки: податок з обігу та податок із продажів. ПДВ було введено в Україні Законом від 20 грудня 1991 р. «Про податок на додану вартість». ПДВ справляється на підставі розділу V «Податок на додану вартість» Податкового кодексу України.
Механізм ПДВ характеризується найбільш чіткою державною визначеністю та прив’язкою. Дійсно, ПДВ - один з податків у податковій системі України, що повністю надходить у Державний бюджет. Інші податки, віднесені законодавством до загальнодержавних, можуть як надходити у місцеві бюджети, так і розподілятися між Державним та місцевими бюджетами. При цьому надходження від ПДВ здійснюються за допомогою чітких імперативних наказів. Майже всі деталі застосування цього податку закріплено у цьому Кодексі. ПДВ справляється при реалізації більшості товарів, робіт і послуг та визначається як різниця між сумою нарахованої доданої вартості і сумою ПДВ, сплаченої постачальникам за матеріальні ресурси (включаючи імпортовані). Таким чином, ПДВ є непрямим податком, який виступає частиною новоствореної вартості, входить у ціну реалізації товарів (робіт, послуг) і сплачується споживачем у Державний бюджет на кожному етапі виробництва товарів, виконання робіт, надання послуг.