Порівняльне літературознавство
8.4. Циклічні та лінійні концепції стильової еволюції
Дослідження європейського живопису, скульптури та архітектури від раннього Відродження й до Бароко дало Генріху Вельфліну підстави для розмежування п´ятьох стильових опозицій: «лінійність - мальовничість», «площинне - глибинне зображення», «закрита - відкрита форма», «багатоманітність - єдність», «абсолютна - відносна прозорість», за якими він змоделював циклічну концепцію стильової еволюції: «класика» і «бароко» - це два протилежні полюси, що наявні в кожній добі європейського мистецтва («Основні поняття історії мистецтв: Проблема еволюції стилю в новому мистецтві», 1915).
З 1920-х років теорія циклічного розвитку мистецтва Вельфліна набула популярності і в Україні. Вона побутувала в колі неокласиків, нею захоплювалися М. Зеров і В. Петров, а відтак - М. Хвильовий і Д. Чижевський Узагальнюючи свої спостереження, Чижевський сформулював «хвильову теорію» стильової еволюції красного письменства:
Хоч які різноманітні були численні літературні стилі, що змінювалися в європейських літературах протягом довгих століть, але в них легко помітити два типи, які характеризуються протилежними рисами: любов´ю до простоти чи, натомість, ухилом до ускладненості; нахилом до ясних, за певними приписами вибудуваних рамок або, навпаки, прагненням надати творові навмисне незакінченої, розірваної, «вільної» форми. Так само помітимо або прагнення до прозорої ясності думки або, натомість, нехтування ясністю, бо, мовляв, важливіша «глибина», хоч би вона читачеві і не завжди була до кінця зрозуміла; зусилля виробити унормовану, нормалізовану, «чисту» мову або, натомість, шукання своєрідної, оригінальної мови, любов до мовних дивацтв, ужиток діалектизмів та жаргонізмів; прагнення дати найточніший вислів або, навпаки, - найбільшу повноту мовного вияву, хоч би це було і не на користь точності; прагнення досягнути в загальному враження спокійної гармонії або, навпаки, напруження, руху, динаміки. Представники цих двох різних типів літературних стилів цінять не те саме: ясність або глибину, простоту або пишність, спокій або рух, закінченість у собі або безмежність перспектив, викінченість або прагнення та мінливість, сконцентрованість або різноманітність, традиційну канонічність або новизну і т. д. З одного боку, переважає ідеал спокійної урівноваженої краси, з іншого - краса не є єдиною естетичною цінністю літературного твору, поруч краси стоять інші цінності, та до естетичної сфери приймається навіть незугарне...»
Еволюцію української і загальноєвропейської культури Дмитро Чи- жевський схематично зобразив у вигляді стильових «хвиль», які розгойдуються між двома опозиційними полюсами:
На циклічній концепції ґрунтується відома книжка Еріха Авербаха «Мімезис. Зображення дійсності в західноєвропейській літературі» (1946), яка не лише розгортає перед читачем Грандіозну панораму еволюції європейського письменства впродовж трьох останніх тисячоліть - від Античності й до XX ст., а й демонструє майстерний стильовий аналіз поодиноких текстів. Маючи на увазі під мімезисом літературну репрезентацію актуальної дійсності, дослідник-ерудит опрацював величезний історико-літературний матеріал грецькою, латинською, іспанською, італійською, французькою, німецькою й англійською мовами і здійснив його періодизацію за типологічними критеріями високого і низького стилів, відомими ще з часів Арістотеля. За Авербахом, античність і класицизм розрізняли високий стиль, для якого притаманна експресія ідей та емоцій епохи, і стиль тривіальний, що відображує буденну дійсність. Злиття цих двох ідей і стилів відбувалося двічі - у Середньовіччі під впливом реалістичного стилю Євангелія і в творчості митців XIX і XX ст. - Стендаля, Бальзака, Марселя Пруста, Дж. Джойса, Вірджінії Вульф, Томаса Манна, яким імпонувало конкретне зображення історії і внутрішнього світу людської особистості.
Йдучи шляхом, що його запропонував Г. Вельфлін, дослідники (особливо структуралістської орієнтації) розробляли й інші схеми бінарних опозицій: «бароко - реалізм», «реалізм - романтизм» і навіть (у радянській науці) «реалізм - антиреалізм». З-поміж них універсальністю і теоретичним обґрунтуванням вирізняється опозиція метафоричного й метонімічного стилів Романа Якобсона. Джерелом цієї опозиції була, очевидно, потебнянська концепція двох типів образного мовлення - метафоричного називання предмета за допомогою ознак, невластивих для нього й несумісних із ним, та синекдохічного означення предмета через окрему яскраву й промовисту суміжну деталь За Якобсоном, мовлення може будуватися за двома принципами смислової організації: тема переходить одна в іншу або за подібністю (метафоричний принцип), або за суміжністю (метонімічний принцип). Метафоричні конструкції переважають у російській ліричній пісні, романтизмі й символізмі, а метонімічний принцип організації мовлення характерний для героїчного епосу, реалістичного письменства. Дотримуючись відношення суміжності, реаліст метонімічно відхиляється від фабули до довкілля, персонажів - до просторового тла. Л. Толстой у сцені самогубства Анни Кареніної зосереджує увагу на червоному мішечку героїні, а у «Війні і мирі» використовує синекдохи «вусики на верхній губі» і «голі плечі» для змалювання жіночих персонажів. Р. Якобсон говорить також про метонімічну орієнтацію кубізму, в якому предмет трансформується в набір синекдохічних ознак, на що сюрреалісти відповіли відверто метафоричною позицією. Починаючи з фільмів Д. В. Ґріффіта кіномистецтво, з його розвинутими можливостями зміни кута зору, перспективи і фокусу кадрів, порвало з традиціями театру і дало безпрецедентну розмаїтість синекдохічних «крупних планів» і взагалі метонімічних «мізансцен». У Чарлі Чапліна ці засоби були витіснені метафоричним «монтажем» з його переходами напливів - своєрідними кінематографічними уподібненнями.
Чимало інших дослідників звернуло увагу на циклічну послідовність у чергуванні метонімічного і метафоричного мислення впродовж літературної історії: метонімічний характер мали, наприклад, класицизм і реалізм, а романтизм і символізм позначені перевагою метафоричного мовомислення.
Захоплення циклічними теоріями чергувалося в літературознавчій компаративістиці з лінійними концепціями стильової еволюції. На відміну від позитивістичної літературної історії, яка вкладала твір у хронологічну серію і тим самим редукувала до статусу «факту», формалісти Віктор Шкловський, Борис Ейхенбаум, Юрій Тинянов обґрунтували історичну зміну стилів безнастанним чергуванням принципів автоматизації та одивнення (чи очуднення, як у Леся Курбаса): мистецтво оновлює естетичну чуттєвість читачів за допомогою форм, які порушують звичний автоматизм читацького сприймання. Це формалістичне трактування літературної еволюції як безперервної боротьби нового зі старим Роман Якобсон уточнив у 1935 р.: ефект одивнення виникає завдяки формальним новаціям, експериментальним «прийомам» (тобто способам стилістичної і композиційної організації тематичного матеріалу), які згодом, зайнявши панівні позиції в літературній системі, починають масово тиражуватися й тому стають узвичаєними, невідчутними, автоматизованими, щоби відтак поступитися новим формам.
Уточнюючи формалістичне трактування літературної еволюції, рецептивна естетика Ганса Роберта Яусса доповнила естетичну опозицію «нове - старе» важливим опосередковуючим чинником, яким є взаємодія твору і сприймана. Будь-яку нову стильову поетику можна розглядати як систему естетичних сигналів, за допомогою яких літературний текст активізує читацький досвід і зрушує з місця усталені інтерпретаційні коди, естетичні стереотипи, змінюючи, згідно з Яуссом, звичний «горизонт сподівань». Притім, помічаючи новації на тлі мистецької традиції, сучасники ідентифікують їх шляхом зіставлення з подібними явищами в інших літературах. Отож проекція новоявленого стилю на історичну і порівняльну площину актуалізує національну традицію і міжлітературний контекст.
Всередині XX ст. значний розголос дістали концепції послідовної зміни літературних напрямів у глобальному масштабі. У «Нарисі порівняльної літератури від Данте Аліґ´єрі до Юджина О´Ніла» ("Outline of Comparative Literature from Dante Alighieri to Eugene O´Neil", Чепел Гілл, 1954), що його написав американський літературознавець швайцарського походження Вернер П. Фрідеріх у співпраці з Девідом Мелоном, було запропоновано універсалістичну модель світового літературного процесу, згідно з якою відлік світової літератури розпочинає доба Ренесансу, а в доповіді Віктора Жирмунського «Літературні течії як міжнародне явище», з якою російський учений виступив на V Конгресі М АПЛ1967 р. в Беоґраді, йшлося про «однакову регулярну послідовність літературних напрямів» , що мають міжлітературний характер (тобто спершу ренесанс, а потім - бароко, класицизм, романтизм, реалізм і натуралізм, модернізм).
Універсалістична схема була, звісно, європоцентричною, бо не враховувала специфіки розвитку неєвропейського письменства, а також не розв´язувала проблем синхронізації національних літератур та своєрідності їхнього стильового обличчя. Ці проблеми й інші порівняльно-історичні аспекти стильової типології вивчають Ґеорґій Ґачев (Росія), Анна Балакян (США), Діониз Дюришин (Словаччина), Доуве Фоккема (Нідерланди), Дмитро Наливайко (Україна), Галіна Янашек-Іванічкова (Польща).