Історія педагогіки. Книга І. Історія зарубіжної педагогіки
2.2. Мета виховання. Проблеми виховуючого навчання
Мета виховання, за Й.Гербартом, - гармонія волі з етичними ідеями і вироблення багатостороннього інтересу.
Найважливіші шляхи досягнення цієї мети:
а) управління дітьми (пригнічення “дикої жвавості” дитини);
б) виховуюче навчання;
в) моральне виховання.
Джерело морального характеру і світогляду особистості Й.Гербарт вбачав в уявленнях, оскільки їх асоціативна взаємодія, ясність і сила слугують основою і початком всієї психічної діяльності людини, у тому числі мислення, волі й емоції. Звідси випливав висновок про те, що навчання і, як його наслідок, розумовий розвиток є найголовнішим засобом формування характеру особистості, її виховання взагалі.
Можна стверджувати, що саме Йоган Гербарт увів у педагогіку поняття “виховуюче навчання”, немовби підводячи підсумок тривалого пошуку педагогічної думки. Ці його ідеї про виховуюче навчання були підтримані видатними педагогами того часу - Ф.-В.-А.Дістервегом, К.Д.Ушинським.
Розгортаючи свої думки про виховуюче навчання, Й.Гербарт прагнув розмежувати логіку навчання з логікою виховання, обумовлюючи це тим, що викладання повинно здійснюватися у двох напрямах: “вгору”, відкриваючи вихованцю “найпрекрасніше і найдостойніше”, і в протилежному напрямі, напрямі дійсності - з її “недоліками й потребами”, щоб підготувати вихованця до зустрічі з ними. Таким чином, можна стверджувати, що розуміння Й.Ф.Гербартом виховуючого навчання обумовлювалося тим, що специфічні за своїми функціями виховання і навчання взаємопов’язані і діалектично взаємодіють між собою.
Як відзначає О.І.Пискунов, за всіх недоліків однобічно психологічного обґрунтування ідеї виховуючого навчання його безсумнівним достоїнством є те, що Й.Гербарт прагнув зрозуміти духовне (душевне) життя як єдине ціле. Він вважав, що метод навчання повинен ґрунтуватися на психологічних засадах, оскільки увесь розвиток особистості здійснюється зсередини. Саме в цьому напрямі й здійснювалися всі його дидактичні пошуки. Є достатні підстави вважати, що пов’язана з ім’ям Й.Гербарта дослідна психологія і його ідея виховуючого навчання стали важливими чинниками на шляху теоретичної розробки основ шкільного виховання в кінці XIX - на початку XX ст. [4, с. 299].
Одним із центральних завдань дидактики Й.Гербарта є питання про роль інтересу в процесі навчання, яке висувалося ще раніше Я.А.Коменським, Д.Локком, Ж.-Ж.Руссо, які вбачали в інтересі необхідну умову навчання. Йоган Гербарт спробував розкрити сутність інтересу на основі аналізу його природи, а також тих дидактичних функцій, які він виконує, і запропонував класифікацію інтересів відповідно до характеру пізнавальної діяльності. Він показав, що в інтересі концентрується діяльнісне начало, внутрішня активність, завдяки чому в інтересі виявляються пізнавальна потреба, зосередженість і вольова, цілеспрямована діяльність особистості, спрямована на засвоєння нового.
Функція інтересу, за Й.Гербартом, полягає не тільки і не стільки в тому, щоб сприяти засвоєнню нового, скільки збуджувати бажання до подальших занять, щоб набуті знання стимулювали інтерес до подальшого навчання. Таким чином, розвиток інтересів перетворювався у педагогічну мету.
В узгодженні різноманітних ланок пізнавальної діяльності й умов збудження інтересу Й.Гербарт надавав особливого значення розвитку уваги і розрізняв найпростішу, мимовільну увагу, яка має пасивний характер, та увагу довільну, обумовлену свідомою, активною вольовою діяльністю індивіда.
При взаємодії уваги та інтересу в процесі виховуючого навчання Й.Гербарт виділяв так званий опосередкований інтерес, що ґрунтується на прагненні учня отримати заохочення чи уникнути покарання, протиставляючи йому безпосередній інтерес як істинне джерело духовної активності, що виникає не з якихось побічних мотивів, а з сутності навчальних предметів.
Й.Гербарт вважав недоречним однобічне навчання, оскільки характер природних обдарувань вихованця виявиться значно пізніше, і ні він сам, ні вихователь з певністю не може передбачити вид спеціальних занять, які потрібно буде вибирати в майбутньому. Тому у ранні шкільні роки дуже важливо сформувати різноманітні внутрішні інтереси і прагнення до різноманітних видів діяльності. Тоді при досягненні зрілості, при вступі в життя з урахуванням наявних нахилів, інтересів і в залежності від обставин молода людина зможе вільно вибрати найоптимальніший вид професійної діяльності. Альтернативу однобічному навчанню Й.Гербарт вбачав у навчанні, що ґрунтується на розвитку багатостороннього інтересу. Розвиток багатостороннього інтересу як властивості особистості є обов’язковим, у розумінні Й.Гербарта, для реалізації і необхідних, і можливих завдань виховання. У такий спосіб індивідуальність і багатосторонність функціонують у цілісній взаємодії: для індивідуальності “залишається великий простір показати себе діловою”; завдяки багатосторонності “людина усвідомлює своє внітрішнє Я”.
Аналізуючи умови, що сприяють пробудженню інтересу у дітей до шкільних занять, Й.Гербарт вказував на необхідність систематичного логічного викладу матеріалу учителем, причому виклад не повинен бути розтягнутим, одноманітним, надто спрощеним, оскільки це знижує інтерес учнів і розсіює їхню увагу. Низку цінних порад висловив Й.Гербарт і щодо методики заучування дітьми матеріалу напам’ять з урахуванням різноманітних типів пам’яті.
За змістом інтереси Й.Гербарт поділив на дві групи, що містять шість їх різновидностей:
- емпіричний - до навколишнього світу;
- спекулятивний (умоглядний) - до причин речей і явищ;
- естетичний - до прекрасного;
- симпатичний - до близьких;
- соціальний - до всіх людей;
- релігійний.
Перша група охоплює інтереси, спрямовані на зовнішню природу, пізнання якої здійснюється дослідним шляхом. Різновидами пізнавально-дослідних інтересів є перші три - емпіричний, спекулятивний та естетичний. У сукупності духовна спрямованість інтересів цієї групи передбачала “пізнання різноманітного”, його закономірностей і його “естетичних співвідношень”. До другої групи входять інтереси, зорієнтовані на участь і емоційне ставлення до людини, залученої до соціуму - симпатичний, соціальний, релігійний. Сукупний духовний потенціал інтересів цієї групи повинен би скласти основу емоційного інтересу до людства, до суспільства і “відношенню обох до вищої істоти”.
Згідно з вимогами багатостороннього інтересу виховуюче навчання повинно було, у розумінні Й.Гербарта, стимулювати прагнення до спостереження і міркування (емпіричний та спекулятивний інтереси), розвивати почуття прекрасного (естетичний інтерес), виховувати симпатію до людей і почуття громадянськості (симпатичний і соціальний інтерес) та релігійне світосприймання (релігійний інтерес). Розмірковуючи про співвідношення між різновидностями різноманітних інтересів, Й.Гербарт вважав, що за належної взаємодії між ними кожен з інтересів може бути підґрунтям для розвитку наступного.
Щоб розвинути в учня радість творення, педагог сам має володіти педагогічною майстерністю, тактом, моральною культурою. Дуже образно писав про це відомий німецький мислитель: “Подібно до того, як співак займається вправами для визначення діапазону і найтонших відтінків свого голосу, так і вихователь має тренуватися в тому, щоб розумом підійматися й опускатися зі своєю гамою ставлення до учня не для розваги цією грою, а для того, щоб шляхом суворої самокритики виключити будь-який дисонанс, досягти повної переконаності при необхідності взяти кожний тон і гнучкості, необхідної для всіх змін, а також щоб пізнати межі власних можливостей” [1, 258].
Маючи на увазі неперервний розвиток багатостороннього інтересу, Й.Гербарт висунув ідею про необхідність послідовності ступенів навчання, які в сукупності, “пропонуючи відмінності в одночасному”, виробляли б “дисципліну думок”. Досвід дитини нероздільний і представлений у її розумі немовби “невиразними масами”. Виявляючи психічні прояви пізнавальної діяльності дитини, Йоган Гербарт виділяв дві її форми: по-перше, зосередженість і заглибленість - “повне відволікання наших думок від усього іншого”; по-друге, осмислення або внутрішнє засвоєння, що об’єднує в розумі результати зосередженості. Лише взаємодіючи, чергуючись одне з одним, зосередженість і усвідомлення забезпечують єдиність процесу навчання.
Аналізуючи організацію процесу навчання з метою забезпечення розвитку багатостороннього інтересу, Й.Гербарт виділив декілька його ступенів - “ясність”, “асоціація”, “система”, “метод”.
В європейській педагогіці другої половини XIX - початку XX ст. вчення Й.Гербарта про чотири ступені навчання, які повинні мати місце на кожному уроці незалежно від його змісту і віку учнів, користувалося широкою популярністю.
На першому ступені - “ясність” здійснюється початкове ознайомлення учнів з новим матеріалом, засноване на широкому використанні засобів наочності. їхня навчально-пізнавальна діяльність повинна відбуватися у формі спокійної зосередженості, щоб “ясно бачити одиничне”, яке ретельно виокремлюється за допомогою учителя, котрий ретельно усуває все, що може завадити сприйманню навчального матеріалу. На цьому ступені особливого значення набуває концентрація уваги, з метою формування “ясності і чистоти всіх уявлень”. У дидактичному відношенні реалізація цього завдання забезпечується наочністю навчання. На цьому етапі формується також початковий ступінь інтересу - уявлення, що ґрунтується “на потужності одного уявлення по відношенню до іншого”, що в перспективі має забезпечити дисципліну думки.
На другому ступені - “асоціація” навчально-пізнавальна діяльність учнів набуває форми зосередженості у стані динаміки, руху шляхом встановлення зв’язків нових уявлень з уже наявними. З динамікою уявлень Й.Гербарт пов’язував появу нового ступеня інтересу, що виникає услід за враженням, - очікування. Оскільки основою процесу асоціації є робота фантазії і уявлення, то він рекомендував максимально активізувати діяльність самих школярів, спрямовану на набуття нових знань У дидактичному відношенні зв’язок нових знань з вже наявними має здійснюватися у процесі вільної бесіди.
Третій ступінь - “система” характеризується логічним викладом нового матеріалу з виділенням основних положень, з виведенням правил, формулюванням законів. Навчально-пізнавальна діяльність учнів повинна протікати у формі усвідомлення, осмислення всього раніше вивченого.
На четвертому ступені - “метод” навчально-пізнавальна діяльність учнів здійснюється у процесі виконання ними вправ з використанням нових знань виробляються навички застосування цих знань на практиці. Таким чином, організація навчання на цьому ступеню слугує поглибленню розуміння набуття знань і підготовці до набуття нових.
Однак сам Й.Гербарт не мав на увазі універсалізації запропонованої ним послідовності навчання, яку пропагували пізніше його послідовники під назвою формальних ступенів навчання. Абсолютизація й універсалізація схеми навчання нерідко обумовлювали формалізм в організації уроку і навчання в цілому.
Серед основних форм викладання Й.Гербарт називав описове, або інформаційне, аналітичне і синтетичне. Незважаючи на відносно обмежені можливості його використання, описове, або зображувальне, викладання за своїми результатами має досить суттєве значення, розширюючи кругозір дитини, повноту її досвіду, сферу спілкування з людьми. Аналітичне викладання передбачає видалення з розглядуваних об’єктів його окремих частин, ознак, а також знаходження спільного. Нарешті, синтетичне викладання забезпечує елементи для нового знання: учитель сам визначає поєднання елементів того нового, чого він повинен навчати; синтез полягає в усвідомленому поєднанні цілого з елементів, що попередньо представлені окремо.
Підсумовуючи свої роздуми про значення методів навчання в загальній системі виховання, Й.Гербарт висловлював упевненість у тому, що постійне збудження і підтримання “енергійним викладанням” багатосторонній інтерес створить перспективу для усього розвитку особистості.
Розвиток багатостороннього інтересу у процесі виховуючого навчання повинен, за Й.Гербартом, сприяти досягненню можливих завдань виховання шляхом розвитку інтелектуальних і духовних сил вихованця. Поряд з навчанням, формуванню моральності повинно було слугувати також власне виховання. На відміну від навчання, виховання у власному розумінні цього поняття визначається ним як відношення або взаємодія вихователя і вихованця для безпосереднього впливу на душу з метою освічення її. Виховання повинно бути спрямоване на реалізацію необхідних завдань з тим, щоб безпосередньо спрямовувати почуття, бажання, волю і дії дітей.
Вважаючи за найголовніше розвиток формального мислення учнів, Й.Гербарт відводив головне місце в навчальному плані стародавнім мовам і математиці, які нібито найкраще дисциплінують розум учня. Меншу роль відводив він предметам природничого циклу.
Й.Гербарт вважав, що дитина у своєму розвитку проходить шлях, пройдений людством. Звідси він робив висновок, що дитині ближче і зрозуміліше життя стародавніх народів, ніж сучасників. У цьому зв’язку вчений вказував на необхідність до 14 років вивчати переважно мови, літературу та історію античного світу, а також математику і географію.