Порівняльне літературознавство
8.3. Типологія стильового напряму
Стиль є головним типологічним критерієм у визначенні літературного напряму, проте - не єдиним. Дослідникам ще не вдалося домовитися про чіткіше розмежування понять «літературний стиль» і «літературний напрям», «літературна течія», «літературна школа». Ті й інші споріднені поняття перехрещуються й накладаються, межі між ними нечіткі, але їх можна й треба диференціювати. На відміну від мистецької групи (її творять однодумці на основі особистих контактів, спільної праці над спільними проектами - «Руська трійця», «Молода Муза», гурт неокласиків), літературного покоління (вікова й естетична спільність митців), напряму чи його складової - течії (це основні одиниці внутрішнього розмежування літературного процесу, які передбачають широкий діапазон спільних стильових і програмово задекларованих естетичних та ідеологічних засад), стиль - поняття суто творче, що окреслює розпізнавану індивідуальну чи колективну тенденцію у використанні традиційної поетики і не передбачає згаданих особистісних, вікових, програмних критеріїв. Натомість напрям стосується й інших складників літературного руху: він виробляє мистецьку ідеологію - програмні естетичні засади, які проголошують у маніфестах і обговорюють у дискусіях; він диференціюється на течії й угруповання, формує власне функціональне середовище (видавничі інституції, критику й публіку).
Кожна літературна доба має власне стильове обличчя, тому в літературній періодизації, у визначенні літературної епохи важливим критерієм є провідна стильова тенденція (чи сукупність таких тенденцій). Наприклад, друга половина XIX ст. визнана добою Реалізму, тому що реалізм був провідною і панівною стильовою тенденцією, хоча й не єдиною - романтична течія продовжила своє існування в ранній прозі Івана Франка («Петрії і Довбущуки»), ліриці Якова Щоголева, перерісши наприкінці століття в символісгично-неоромантичні течії. Отже, поняття «літературна доба» і «напрям» перехрещуються, але не збігаються.
До поняття «метод» сучасне українське літературознавство відчуває недовіру. Річ у тім, що воно було запроваджене за часів Й. Сталіна і М. Ґорького як украй ідеологізований замінник таких понять, як «стиль», «напрям», і митцям, які сповідували різні естетичні уподобання, силоміць накинули уніфікований «метод соціалістичного реалізму», що став для них системою партійної і самоцензури.
Звичайно, стильові поняття і класифікації неминуче схематизують будь-який мистецький феномен. Адже мистецьке обличчя письменника, напряму чи епохи має чимало рис, які годі втиснути у стислу формулу. Погоджуючись із Д. Чижевським щодо зв´язків Т. Шевченка з романтизмом, Ю. Шерех застеріг, що «замкнути» митця в цих рамках - «все одно, що на клітці тигра написати "кішка"» Тому, аби уникнути спрощення, не обмежуймося наклеюванням етикеток, а намагаймося якомога повніше описати багатство стильових прикмет. Пам´ятаймо, що будь-яке означення, як-от «романтизм», це лишень ім´я, спільне для багатьох самобутніх явищ, таких як Шевченко, Байрон чи Петефі. Творчість видатних митців містить численні стильові риси, що, як правило, виходять далеко поза межі того чи того літературного напряму. Наприклад, поєднання реалістичних і романтичних прикмет спостерігаємо в Миколи Гоголя («Вечори на хуторі біля Диканьки»), Чарлза Діккенса («Різдвяна пісня у прозі»), Оноре де Бальзака («Шагренева шкіра»),
Пантелеймона Куліша («Чорна рада»), Марка Вовчка («Кармелюк»), Марка Твена («Пригоди Гакльберрі Фінна») та в багатьох інших хрестоматійних явищах.
Стильовий синтез властивий новаторам, які узагальнюють попередній творчий досвід, прокладаючи шляхи новому мистецтву. Таким є неокласицизм Еліота чи тичинівський «кларнетизм», що поєднав символізм та імпресіонізм з авангардистськими тенденціями і прадавніми міфо-фольклорними традиціями.