Цивільний процес України: Проблеми і перспективи
3. Ухвала суду про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду
На питання про те, чому розгляд справи про визнання і виконання рішення іноземного суду закінчується ухвалою, можна відповісти на підставі таких доводів: по-перше, державний суд не вирішує спір між стягувачем і боржником та не переглядає справу у повному обсязі. По-друге, неприпустимо виносити два судових рішення у одній і тій самій справі. Тому відповідно до статей 209, 210 нового ЦПК суд вирішує клопотання про визнання й виконання рішення іноземного суду (арбітражу) винесенням окремого процесуального документа - мотивованої ухвали, яка поста-новлюється у нарадчій кімнаті.
Оскільки новим ЦПК не передбачається спеціальних вимог до такої ухвали суду, тому на думку автора, за аналогією із ст. 210 нового ЦПК ухвала повинна містити: час та місце її постановлення; повне найменування суб´єкта клопотання; рішення, про визнання й виконання якого йдеться, органу, що його постановив, та держави, до якої він належить; зміст цього рішення і визначені заявником межі його виконання; зміст пояснень стягувача і
Ухвала Судової Колегії в Цивільних Справах Верховного Суду України від 20.12.2000 р. та від 27.12.2000 р. //Рішення Верховного Суду України, 2001 р. та інші.
боржника (якщо вони беруть участь у судовому засіданні); відомості про подані ними додаткові докази, що стосуються умов задоволення клопотання; мотиви, з яких суд дійшов висновку (мотивувальна частина ухвали); висновок суду, порядок і строк оскарження ухвали (резолютивна частина останньої).
Найбільш складною, на нашу думку, є мотивувальна частина ухвали. У цій частині ухвали мають бути наведені встановлені судом обставини, які відповідно до міжнародного договору є підставою для визнання і надання дозволу на виконання рішення або для відмови у цьому (щодо правомочності суду, набрання рішенням законної сили, повідомлення належним чином і своєчасно боржника, який не брав участі у процесі, про час і місце розгляду справи, наявності або відсутності інших умов, від яких залежать наслідки вирішення клопотання), мотиви, з яких суд відхиляє доводи боржника про наявність обставин, що виключають можливість дати згоду на примусове виконання рішення на території України, а також повну назву міжнародного договору й законодавчого акта України (із посиланням на їх статті, частини, пункти тощо), якими керувався суд, постановлюючи ухвалу.
Узагальнюючи всю наведену у попередніх розділах інформацію можна встановити конкретні підстави, які мають бути закладені в ухвалі суду у справі про визнання і приведення до виконання рішення іноземного суду. Але на відміну від раніше чинного Закону "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів" та постанови ПВСУ "Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України" вважається необхідним провадити аналіз з найбільш широкого поняття "визнання рішення" і лише потім розглядати поняття „виконання рішення". Хоча в новому ЦПК нічого про це не сказано, але припускається, що перед приведенням рішення іноземного суду до виконання в примусовому порядку воно має досліджуватися на предмет можливості його визнання, а лише потім воно може виконуватися на підставі ст. 398.
Більше того, автор вважає, що залежно від конкретних обставин справи частина рішення іноземного суду може бути визнана державним судом, але рішення може бути не виконане. Наприклад, коли юридична особа України без спеціального дозволу уклала договір щодо об´єктів, які вилучені з цивільного обігу, а контрагент вимагає виконання умов договору, то таке рішення арбітражного суду не може бути виконане на території України, хоча борг юридичної особи державним судом міг бути визнаний.
Отже, вважається, що умови визнання рішення іноземного суду потенційно мають відрізнятися від умов його виконання. При цьому акцент при визнанні рішення має робитися на публічному порядку, а при його виконанні - на неможливості застосування до громадянина або до юридичної особи, які знаходяться під юрисдикцією України, примусового порядку виконання рішення суду, якщо існують сумніви в об´єктивності постановленого іноземним судом рішення. Коли всі аспекти постановленого рішення, на які посилався боржник, будуть перевірені і не буде встановлено порушень процедури розгляду справи арбітражним судом, то рішення іноземного арбітражного суду державою має не тільки визнаватися, а й забезпечуватися його примусове виконання. Тобто досягається паритет не тільки у внутрішніх відносинах, за якими держава має зобов´язання перед громадянами та юридичними особами, а й у зовнішніх, оскільки при ратифікації міжнародних договорів державою беруться зобов´язання перед іноземними державами та їх суб´єктами.
За сучасною концепцією цивільного процесу можна встановити, що підстави для відмови у задоволенні клопотання про визнання і виконання рішення іноземного суду, яке підлягає примусовому виконанню, так і рішення, яке не підлягає примусовому виконанню, узагальнені у ст. 396 нового ЦПК, про що свідчить зміст ст. 401 нового ЦПК. У частині 1 ст. 396 нового ЦПК акцент зроблено на "випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою України". Проаналізуємо їх на предмет відтворення у ч. 2 ст. 396 нового ЦПК, зокрема, якщо міжнародними договорами, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено:
1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави,на території якої воно постановлене, не набрало законної сили;
2) якщо сторона, щодо якої постановлене рішення іноземногосуду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином повідомлено пророзгляд справи;
3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженоговідповідно до закону органу України;
4) якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах,що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду Україниє справа у спорі між тими самими сторонами, з того самого пред
мета і на тих самих підставах до часу відкриття провадження усправі в іноземному суді;
5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами,згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою Українита цим Законом, строк пред´явлення рішення іноземного суду допримусового виконання в Україні;
6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду;
7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України;
8) в інших випадках, встановлених законами України.
Звернемо також увагу, що за цією нормою Україна встановила невичерпний перелік підстав для відмови у задоволенні клопотання. Автор вважає, що така позиція законодавчої влади допустима, оскільки суспільні відносини можуть змінюватися, а тому можуть виникати нові підстави для відмови у задоволенні клопотань про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів. Але ця умова буде стосуватися лише тих договорів, які мали місце після набрання чинності новим ЦПК і при відсутності конкретних умов визнання і виконання рішень судів у міжнародному договорі або у тих випадках, коли такий перелік не матиме вичерпного характеру. Автор вважає також, що наведений у новому ЦПК перелік із семи пунктів, який тепер має законодавчо встановлені межі, необхідно враховувати при підписанні і ратифікації міжнародних договорів.
Тому доцільно проаналізувати ч. 2 ст. 396 нового ЦПК на предмет її відповідності положенням міжнародних договорів і провести узагальнення міжнародного досвіду. Так, відповідно до міжнародних договорів України, зокрема згідно з Київською Угодою, державний суд відмовляє у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду на підставі таких мотивів, коли:
- визнання рішення суду може заподіяти шкоду суверенітету,безпеці чи публічному порядку держави, до якої звернено клопотання - це положення, на нашу думку, добре сформульовано іузагальнено у ст. 396 нового ЦПК як несуперечність інтересам
України (п. 7);
- згідно із законодавством Договірної Сторони, на території якоїпостановлено рішення, воно не набрало законної сили, за винятком випадків, коли рішення підлягає виконанню до набрання законної сили (п. 1) — це положення дає можливість говорити про
необхідність доповнення л. 1 ч. 2 ст. 396 нового ЦПК реченням"за винятком випадків, коли рішення підлягає виконанню донабрання законної сили";
- відповідач не брав участі у процесі внаслідок того, що йому абойого уповноваженому не було своєчасно і належним чином вручено виклик у суд, тобто дія даної норми ширша ніж п. 2, оскількипередбачає можливість повідомлення уповноваженої відповіда
чем особи;
- у справі між тими самими сторонами, про той самий предметі з тих самих підстав на території Договірної Сторони, де має бути визнано й виконано рішення, вже було постановлено рішення, що набрало законної сили, або установою цієї Договірної Сто
рони раніше було порушено провадження, або ж є визнанерішення суду третьої держави — у цій нормі також передбаченеположення, яке не відтворене у п. 4, а саме: "визнане рішеннясуду третьої держави";
- згідно з положеннями даного міжнародного договору, а в непередбачених ним випадках - згідно із законодавством Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнано йвиконано, справа належить до виключної компетенції її установи
і спір вирішено некомпетентним судом. Положення п. З, яке є аналогічним даному положенню, не викликає зауважень. При вирішенні питання, чи компетентним судом постановлено рішення, про визнання і примусове виконання якого порушено клопотання, а також при визначенні своєї компетенції щодо розгляду справи, одна зі сторін, яка проживає (перебуває) на території України, а друга — на території іншої держави, що є Договірною Стороною, суди мають виходити як із загальних положень відповідного міжнародного договору, так і з його положень, а якщо їх немає - із положень законодавства Договірної Сторони, якими встановлено виключну компетенцію судів останньої на розгляд певних категорій справ. Зокрема, згідно з Мінською конвенцією справи про право власності та інші майнові права на нерухоме майно належать до виключної підсудності судів Договірної Сторони, на території якої знаходиться майно; у справах про відшкодування шкоди, крім тих, що виникають із договорів та інших правомірних дій, компетентним є суд держави—учасниці цієї Конвенції, на території якої мала місце та чи інша обставина, що стала підставою для вимог про відшкодування шкоди (потерпілий може також пред´явити позов у суд держави—учас-нищ Конвенції, на території якої проживає відповідач);
- відсутній документ, що підтверджує угоду сторін у справі про договірну підсудність. Це положення стосується випадків розгляду справ третейськими або арбітражними судами, а тому це положення не відтворене у ч. 2 ст. 396 нового ЦПК. Арбітражне застереження має трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору, тобто арбітражній угоді надається статус самостійного цивільно-правового акта. Звідси випливає, що арбітражна угода має відповідати загальним умовам дійсності цивільно-правових договорів: законності змісту, правоздатності фізичних та юридичних осіб до участі в угоді, відповідності волі та волевиявлення сторін щодо вчиненої угоди, додержання форми арбітражної угоди. Крім того, існують специфічні умови
Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24.12.99 р. дійсності арбітражних угод, а саме: така угода має бути укладена щодо спорів, які чинне законодавство дозволяє передавати на розгляд в арбітраж (допустимість арбітражної угоди);
- закінчився строк давності примусового виконання, передбачений законодавством Договірної Сторони, суд якої виконує доручення, — це положення викладене у п. 5 і, на наш погляд, більш ґрунтовно ніж у міжнародній угоді.
У Київській Угоді не передбачено випадок, коли спір за законами України не підлягає судовому розгляду (п.6). Але це положення, вважаємо таким, що суперечить ст. 124 Конституції, оскільки всі правовідносини, що виникають у державі, можуть бути предметом розгляду суду .
Відповідно до ст. 5 Нью-Йоркської конвенції у визнанні й виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, тільки якщо ця сторона надасть компетентній владі за місцем, де запитуються визнання й виконання, докази того, що:
1) сторони в арбітражній угоді були за застосованим до них законом якоюсь мірою недієздатними. Зокрема, про можливість обмеження прав навіть на добровільній основі застерігає В. Хахулін - це положення фактично не розкрите у ч. 2 ст. 396 ново
го ЦПК, тому воно може аналізуватися з урахуванням раніше наведених автором положень, а також на практиці відтворюватисяна підставі п. 8 ч. 2 ст. 396 нового ЦПК;
2) ця угода недійсна за законом, якому сторони підпорядкували
її, а за відсутності в арбітражній угоді вказівки про нього - за законом держави, де рішення було постановлено. Це положення чітконе відтворене у ч. 2 ст. 396 нового ЦПК, але воно може бутикваліфікованим і за пунктами 3, 6, 7, 8 цієї норми. Крім того, угода може визнаватися недійсною, якщо вона обмежує право на звернення до суду, як зазначає В. Хахулін. Якщо при складанні арбітражного застереження було використано формулювання "Арбітри наділяються повноваженнями діяти як дружні посередники", то відповідно до правової доктрини ряду країн і практики МТП спір має вирішуватися не на підставі норм національного права якої-небудь держави, а відповідно до "загальних принципів справедливості", що у свою чергу може привести до невизнання арбітражного рішення ;
3) сторона, проти якої постановлено рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра або про арбітражний розгляд чи з інших причин не могла подати свої пояснення. Відповідне положення п. 2 ч. 2 ст. 396 нового ЦПК не враховує особливостей арбітражної процедури розгляду справи. Більше того, при з´ясуванні відомостей, чи було зазначене повідомлення здійснене належним чином, суд має виходити з відповідних процедур, які були визначені сторонами в арбітражній угоді чи в арбітражному застереженні або на застосування яких вони при цьому погодились, з Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ (Комісія ООН з права міжнародної торгівлі, 1976 р.), на який спиралися сторони в арбітражній угоді, чи з Європейської конвенції, а також із регламенту органу, який за угодою сторін мав здійснити арбітраж.
Зокрема, заслуговує на дослідження такий випадок з юридичної практики. Стаття 16 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж", на яку послався апеляційний суд, установлює право, але не обов´язок, подати в МКАС заяву про визначення компетенції; у статті так і написано: "може бути подана". Подача відзиву на позов не позбавляє сторону права заперечити надалі компетенцію МКАС; Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" такої заборони в прямій і винятковій формах не встановлює. Незалежно від того, зверталася сторона з відповідною заявою про компетенцію чи ні, апеляційний суд, відповідно до ст. 34 вищезгаданого Закону, самостійно мав перевірити, чи відповідав склад третейського суду арбітражній процедурі і угоді сторін. МКАС у першій частині рішення чітко вказує, чим він керується, визначаючи свою компетенцію. Підставою для компетенції є угода сторін, що може бути виражена:
- арбітражним застереженням (у тексті самого контракту);
- обміном листами, повідомленнями телетайпом, телеграфомтощо;
- окремою угодою сторін (арбітражною угодою), на підставі якоїсуперечки за усіма угодами між даними сторонами підлягаютьдозволу у визначеному арбітражі;
- обміном позовної заяви і відкликанням на позов, у якому одназі сторін затверджує наявність арбітражної угоди, а інша протицього не заперечує.
Арбітраж може послатися на одну з наведених основ і, мотивуючи свою компетенцію, закріпити її у рішенні, а апеляційна і касаційна інстанції повинні самостійно перевірити її;
4) дане рішення постановлене щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою або такого, що не підпадає під умови останньоїчи арбітражного застереження в договорі сторін, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди чи арбіт
ражного застереження. Це положення специфічне і стосуєтьсяарбітражного способу вирішення спору, а тому може бутикваліфікованим за п. 8. Але необхідно враховувати, що та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, щоохоплюються арбітражною угодою чи арбітражним застереженням, може бути визнана й виконана, якщо ці постанови можутьбути відокремлені від постанов з питань, які не охоплюються такою угодою або застереженням;
5) склад арбітражного органу або арбітражний процес не відповідали угоді сторін чи за відсутності такої. Якщо сторони в арбітражній угоді чи в арбітражному застереженні домовились пропередачу спору в арбітраж, при розгляді заяви про відсутність у
третейського суду компетенції необхідно виходити з узгодженого волевиявлення сторін. За наявності спору щодо того, хто повинен проводити арбітраж, то це питання, перш за все, має бути предметом уточнення, узгодження і врегулювання самих сторін, адже лише вони мають повноваження визначити, який саме орган здійснюватиме арбітраж. Тільки якщо сторонами письмово була виявлена в угоді або арбітражному застереженні узгоджена воля з цього питання, суд може вважати, що арбітраж має компетенцію;
6) рішення ще не стало обов´язковим для сторін або було скасоване, або його виконання було зупинене компетентною владою держави, в якій воно було постановлене чи закон якої було застосовано. Це положення стосується не тільки процедури визнання і виконання рішень іноземних судів, а й компетенції тих державних органів, на території яких постановлене рішення. Зокрема, за чинним законодавством рішення МКАС набирає законної сили через три місяці з моменту його постановлення. Тому важко встановити ті органи, які можуть його скасувати у тій державі, де воно було постановлене. Щодо виразу "рішення ще не стало обов´язковим для сторін", то його необхідно кваліфікувати за п. 1 ч. 2 ст. 396 нового ЦПК.
Отже, у визнанні й виконанні арбітражного рішення може бути також відмовлено, якщо компетентна влада (в Україні - компетентний суд) держави, в якій вони запитуються, визнає, що: об´єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законом цієї держави, зокрема, такими об´єктами можуть вважатися об´єкти, вилучені або обмежені у цивільному обігу ; визнання й виконання цього рішення суперечать публічному порядку держави.
Наведений аналіз свідчить, що деякі положення міжнародних договорів мають більш широкі межі застосування, що зумовлює необхідність перегляду положень ст. 396 нового ЦПК. Але дію деяких міжнародних конвенцій необхідно сприймати одночасно, а спільний їх аналіз свідчить про обмеження дії одних конвенцій щодо інших. Так, Україна є учасницею як Нью-Йоркської конвенції, так і Європейської. При вирішенні клопотань про визнання й виконання рішень про зовнішньоторговельний арбітраж необхідно враховувати положення ст. IX Європейської конвенції щодо оголошення арбітражного рішення недійсним, зокрема п. 2, який передбачає, що у відносинах між державами-учасни-цями цієї Конвенції, які одночасно є учасницями Нью-Йоркської конвенції, п. 1 зазначеної статті обмежує застосування статей 5,1 "є" Нью-Йоркської конвенції передбаченими в ньому випадками.
Наведені положення свідчать про складність вирішення справ про визнання і виконання рішень іноземних судів, а також підтверджують необхідність удосконалення норм нового ЦПК. Цей аналіз додатково свідчить і про необхідність такі справи розглядати колегіально.
Узагальнюючи теоретичні і практичні аспекти розгляду справ про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів, слід звернути увагу на деякі правові ситуації, що викликали труднощі при розгляді справ цієї категорії. Зокрема, пред´явлення для примусового виконання рішення іноземного суду чи арбітражу після закінчення встановленого строку для пред´явлення їх до виконання має зумовлювати відмову у дозволі на виконання незалежно від того, чи такі наслідки прямо передбачені міжнародним договором, чи він містить загальне посилання на те, що порядок виконання рішень регулюється законодавством Договірної Сторони, на території якої має бути здійснене виконання. У разі пропуску цього строку у справах про періодичні платежі, суд має визнавати і приводити до виконання рішення іноземних судів, але він зобов´язаний визначати розмір стягнення лише у межах трьох років, які рахуються до моменту звернення з відповідним клопотанням .
Якщо клопотання про визнання і виконання рішення іноземного суду вже вирішувалось компетентним судом України, судом мають бути з´ясовані такі умови: з яких підстав було відмовлено У задоволенні клопотання чи провадження у справі було закрито внаслідок відсутності необхідних умов. Наприклад, при первісному поданні клопотання рішення ще не набрало законної сили, а при повторному — відповідає вимогам законодавства, які стали причиною для відмови у задоволенні клопотання.
Про те, що справи про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів мають велике значення і не завжди приводяться до виконання, свідчить і такий приклад. Верховний Суд України відхилив скаргу корпорації \Уез1;егп N1 Епіегргізе Гипсі, у якій вона просить скасувати ухвалу апеляційного суду Кіровограда про відмову визнати і виконати рішення Американської арбітражної асоціації, яким маслозавод "Сонола" (Кіровоград) зобов´язувався сплатити фонду близько 3,7 млн доларів.
Суть спору між ^Ш8ЕГ і "Сонолою" полягає в тому, що кіровоградське підприємство відмовляється виплатити фонду кредитний борг у розмірі 3,7 млн дол., мотивуючи це тим, що фонд постачив нібито неякісне устаткування. У травні 1998 р. "Сонола" уперше не внесла платіж за кредитом \УОДВЕБ\ продовжуючи здобувати значні активи. У серпні 2001 р. Верховний суд штату Нью-Йорк виніс рішення про виплату "Сонолою" боргу перед фондом, однак ці кошти досі не повернуто. За даними Л¥№8ЕГ, у цілому фонд інвестував у "Сонолу" 5,2 млн дол. устаткуванням і коштами, купивши 46,1% акцій ЗАТ.
У наведеному прикладі важко встановити конкретні підстави для відмови у задоволенні клопотання про виконання рішення іноземного суду, але не важко визначити розходження предмета спору, який стосується якості товару та рішення у справі, оскільки останнє враховує лише зобов´язання боржника, а не його відношення до наданої інвестиції і заперечень проти позову. Двозначне сприйняття рішення Верховного суду штату Нью-Йорк зумовлене також тим, що застосовані поняття "борг" та "акції" не зовсім сумісні. Більше того, володіючи контрольним пакетом акцій, можна визначати політику підприємства, а не вимагати відшкодування боргу.
Взагалі варто використовувати досвід ряду держав про захист інтересів сумлінної сторони: якщо доведено, що права особи, яка звернулася до суду, насправді не були порушені арбітражним рішенням, ця особа має відшкодувати іншій (за її вимогою), на користь якої відбувся розгляд, усі понесені нею витрати, пов´язані з проведенням розгляду, а також сплатити штраф за кожний день прострочення добровільного виконання арбітражного рішення. Стаття 6 Нью-Йоркської конвенції надає право компетентній владі, що вирішує питання про зупинення виконання арбітражного рішення, постановити обов´язком сторони, що заперечує проти визнання і приведення рішення до виконання, надати належне забезпечення. У такий спосіб можна уникнути будь-яких зловживань, оскільки несумлінна (свідомо знаюча про неправоту своєї позиції) сторона не буде діяти собі на шкоду. Але формальне існування цього положення без його застосування в юридичній практиці не стимулюватиме сторони до належного виконання своїх обов´язків. Тому разом із удосконаленням процедури розгляду справ про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів необхідно поширювати відомості про негативні випадки, коли до сторони, яка програла справу в арбітражному суді, було вжито додаткових заходів відповідальності -відшкодування судових витрат.
Тут доцільно навести позицію провідних фахівців. "Сторона, що програла, майже завжди вирішує, що суд помилився. Сторона, що виграла, вважає, що суд виніс абсолютно законне рішення... Якщо ми переглядаємо справу, то вона переглядається на користь однієї сторони, але проти іншої... Правосуддя повинне десь закінчуватися. Це світова практика", - відзначає Голова Вищого Арбітражного Суду РФ В.Ф. Яковлев з питань про можливість перегляду за нововиявленими обставинами постанов Президії ВАС, у яких була допущена судова помилка.
Досить часто у юридичній практиці виникають випадки, коли, незважаючи на два рішення суду, до яких автором віднесено також ухвалу державного суду, відповідач-боржник висуває зауваження на прийняті рішення і заперечує проти виконання рішення іноземного суду. Така система дозволяє не тільки відстоювати свою позицію та боротися за захист порушених або оспорюваних прав, а й "вигравати" час перед виконанням власних обов´язків. Автор не вважає таку можливість зайвою, оскільки існують випадки, коли громадяни не можуть досягти об´єктивного вирішення справи у всіх судах і змушені звертатися до Європейського Суду з прав людини. Іноді рішення Європейського Суду стають підставою для захисту прав громадян, тому вважається, що має існувати щонайбільше гарантій захисту прав громадян та юридичних осіб.
Тому вирішена державним судом справа і винесена ухвала можуть стати:
1) підставою для вжиття державною виконавчою службою передбачених Законом України "Про виконавче провадження" заходів;
2) предметом подальшого оскарження.
У першому варіанті правове значення самого рішення іноземного суду, яке має виконуватися відповідно до п. 13 ст. З Закону Ук- • раїни "Про виконавче провадження", стає сумнівним, оскільки з моменту постановлення поряд із судовим рішенням іноземного суду має набувати законної сили ухвала державного суду, яка за п. 1 ст. З Закону України "Про виконавче провадження" також є підставою для вжиття державною виконавчою службою передбачених законодавством заходів. Тому вважається, що у змісті ухвали має зазначатися про надання рішенню іноземного суду законної сили на території України, таким чином буде підтверджуватися його відповідність законодавству України і можливість виконання. Надалі рішення іноземного суду разом з ухвалою державного суду нічим не відрізняються від інших виконавчих документів.
Оскільки у новому ЦПК не встановлено спеціальних вимог до змісту ухвал суду щодо визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів, вважається доцільним такі умови сформулювати відповідно до ст. 315 нового ЦПК, а також наведених раніше положень.
Так, ухвала суду щодо визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів може складатися з:
1)вступної частини;
2) описової частини із зазначенням:
- короткого змісту вимог клопотання і судового рішення іноземного суду;
- узагальнених доводів особи, яка подала клопотання;
- узагальнених доводів та заперечень інших осіб, які берутьучасть у справі;
- встановлених іноземним судом обставин;
3) мотивувальної частини із зазначенням:
- мотивів, з яких суд виходив при постановленні ухвали, і положень
міжнародного договору і закону України, якими він керувався;
4) резолютивної частини із зазначенням:
- висновку суду;
- розподілу судових витрат;
- строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.
У зв´язку з цим вважається, що новий ЦПК необхідно доповнити нормою, яка передбачала б запропонований автором зміст ухвали суду щодо визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів.
У разі відмови або при задоволенні клопотання в ухвалі зазначаються мотиви про суперечність клопотання вимогам міжнародних актів або законодавству України.
Якщо зацікавлені особи не будуть задоволені ухвалою суду, то на підставі ст. 397 та ч. 9 ст. 401 нового ЦПК вони можуть оскаржити ухвалу про визнання в Україні рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду у звичайному порядку. Так, за статтями 292, 324 нового ЦПК правом на звернення до апеляційної та касаційної інстанції наділені особи, які брали участь у суді першої інстанції, а також ті особи, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов´язки.
У разі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції того самого положення закону та визнання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов´язання України, судові рішення у цивільних справах можуть бути переглянуті у зв´язку з винятковими обставинами (ст. 354 нового ЦПК).
Вважається, що до перегляду ухвал у апеляційному та касаційному провадженні та провадженні у зв´язку з винятковими обставинами мають також застосовуватися спеціальні вимоги, які випливають з міжнародних договорів та законодавства України.