Цивільний процес України: Проблеми і перспективи
2. Підготовка справ до судового розгляду і процедура їх розгляду
Включення до нового ЦПК розділу VIII „Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні", положення якого були запозичені із раніше чинного Закону України „Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів", кардинально не змінило ситуацію щодо процедури розгляду справ про визнання і виконання рішень іноземних судів. Одразу необхідно відзначити, що в законодавстві не розмежовано такі поняття, як підготовка справ про визнання і приведення до виконання і поняття розгляд таких справ. Хоча за новим ЦПК існують поняття „провадження в справі до судового розгляду" та „судовий розгляд" (глави 3 та 4 розділу III нового ЦПК). Тому досить цікавою з процесуальної точки зору є ситуація щодо узгодженості положень нового ЦПК, які визначають загальний порядок розгляду справ судом щодо підготовки і розгляду по суті з цією категорією справ та справами про скасування арбітражних рішень. Проаналізуємо процесуальні строки, які встановлені у зазначених нормативних актах.
Так, за ч. 1 ст. 395 нового ЦПК про надходження клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду відповідний суд України у п´ятиденний строк письмово повідомляє боржника і пропонує йому у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання. У частині 3 ст. 122 нового ЦПК строк для прийняття рішення про відкриття або про відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше десяти днів з дня надходження її до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків, про що постановляє ухвалу. Ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі невідкладно надсилає позивачеві разом із заявою та всіма доданими до неї документами (ч.5 ст.122 нового ЦПК), оскільки саме у ст. 127 нового ЦПК говориться про обов´язок суду щодо невідкладного надіслання особам, які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження у справі. Буквально, може скластися враження, що відповідна ухвала має надсилатися навіть у порядку підготовки справи до судового розгляду, з чим важко погодитися, оскільки, на нашу думку, вона має постановлюватися до відкриття провадження у справі.
Отже, пропонується ст. 127 нового ЩІК відокремити від стадії провадження у справі до судового розгляду та перенести її у до глави 3 розділу III нового ЦПК, де йдеться про відкриття провадження у справі.
Водночас у ч. 2 ст. 395 максимальний строк для подання боржником у письмовій формі заперечень встановлено місячний термін з часу його повідомлення про одержане судом клопотання. Аналізуючи судову практику, можна прогнозувати, що останній п´ятиденний строк досить часто буде порушуватися через об´єктивні причини. Зокрема, причинами порушення строків підготовки справ стають неналежна робота пошти, відсутність квитків на транспорт тощо. Тому положення ст. 395 нового ЦПК автором вважається більш виваженими.
Тобто лише після сплину місячного терміну, в який сторони і суд можуть підготуватися до розгляду справи, справа призначається до слухання, а виходячи із строків повідомлення сторін, можна стверджувати, що справа призначається не раніше ніж за двадцять днів, що зумовлюється завчасним повідомленням про розгляд справи, тобто стягувач і боржник повідомляються письмово не пізніше ніж за 10 днів до його розгляду. Крім того, час розгляду справи за Законом може бути перенесений за заявою стягувача або боржника при наявності в одного з них або в обох поважних причин.
Хоча у ЦПК чітко не визначена стадія підготовки справи до судового розгляду, але з надісланням повідомлення про розгляд справи можна пов´язувати закінчення стадії підготовки справи і початок стадії судового розгляду.
Частиною 4 ст. 395 нового ЦПК встановлено, що розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду провадиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні, але такий порядок вважається дещо необґрунто-ваним, оскільки такі справи автором вважаються складними. Тому колегіальність при прийнятті рішень у таких справах, особливо при вирішенні питання щодо несуперечності рішення іноземного (арбітражного) суду публічному порядку, може надати більшої виваженості та ґрунтовності.
Неявка без поважних причин у судове засідання стягувача чи боржника або їх представників, якщо суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання. Як зазначалося у попередньому підрозділі, у таких випадках може застосовуватися процедура винесення заочного рішення.
Спрощений порядок розгляду справ судом досить чітко виявляється у ч. 6 ст. 395 нового ЦПК, а саме: "Розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання". Хоча у цьому положенні закладено спрощений порядок розгляду справи, але він не відповідає правилам цивільного судочинства, оскільки унеможливлює об´єктивний розгляд справи. Так, наявність протилежних позицій у справі має зумовлювати певний порядок дослідження пояснень сторін, можливість висловити додаткові пояснення тощо.
У новому ЦПК не встановлено порядок надання пояснень, тобто необхідно виходити із загальних положень ЦПК, що першим надає пояснення позивач. При розгляді справ про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів першим має надавати пояснення стягувач, якого не вважається доцільним повідомляти про заперечення відповідача-боржника на його клопотання.
Тому можуть виникати випадки, коли стягувач повідомлятиме зміст свого клопотання і не очікуватиме відповіді з боку відповідача-боржника. Враховуючи те, що після виступу стягувача передбачається лише заслухати пояснення відповідача-боржника, а потім дослідити докази, стягувач опиняється у „незручній" ситуації, коли він не в змозі відреагувати на заперечення відповідача. Те саме відбуватиметься й тоді, коли боржник-відповідач надішле свої письмові заперечення на клопотання стягувача, а останній не зможе з ними ознайомитися. Отож спрощений порядок розгляду справи надає явні переваги відповідачу-боржнику, з чим важко погодитися, оскільки сучасний цивільний процес має гарантувати дотримання принципів об´єктивності і змагальності. Більше того, Закон України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів", був розрахований більше на захист прав боржника, оскільки передбачалось отримати заперечення від боржника без передачі їх стягувачу і у той час мова не йшла про попереднє судове засідання та інші новели, які нині мають місце у новому ЦПК.
Так, автор вважає, що процедура попереднього судового засідання може бути використана для розгляду справи про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, коли справа буде розглядатися у повному обсязі. Необхідність розгляду справи у повному обсязі автором обґрунтовується такими обставинами:
- коли стягувач звернувся за визнанням рішення іноземного суду у порядку наказного провадження і боржник висловив обґрунтовані заперечення проти видачі наказу;
- коли на захист публічного порядку і проти визнання рішеннясуду виступили державні установи або органи місцевого самоврядування.
Зокрема, автором раніше зазначалося, що для захисту публічного порядку мають залучатися державні органи та органи місцевого самоврядування, але вони не є суб´єктами спірних взаємовідносин за клопотанням про визнання та виконання в Україні рішення іноземного арбітражного суду. Тому для залучення їх до участі має існувати відповідна ухвала суду, оскільки у спрощеному порядку учасниками процесу є тільки дві сторони: стягувач та боржник, а за відповідною ухвалою повинен здійснюватися перехід від спрощеного розгляду справи до звичайного із залученням зацікавлених осіб, коли виконання рішення суду вплине на права третіх осіб або необмеженого кола суб´єктів, інтереси яких вправі та зобов´язані захищати державні органи та органи місцевого самоврядування. Ухвала суду про перехід від спрощеного - наказного порядку розгляду заяви до позовного новим ЦПК не передбачена, оскільки наказне провадження закінчується скасуванням судового наказу (ч. 1. ст. 106 нового ЦПК).
Перелік тих питань, які суд має вирішити при розгляді справи про визнання та виконання в Україні рішення іноземного арбітражного суду свідчить про вагомість і значимість судового рішення, а не про формальний характер судового розгляду. Хоча загальновизнаним вважається положення, що клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів (арбітражів) суд розглядає у визначених ними межах і не може входити в обговорення правильності цих рішень по суті, вносити до останніх будь-які зміни. Але за п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України" міжнародні договори України про правову допомогу не виключають для суду, що має розглядати клопотання, можливості уточнити дані, необхідні для вирішення останнього. Більше того, міжнародні договори України з республіками Грузія, Молдова, Польща, Естонською, Латвійською республіками передбачають, що в тому разі, коли при дачі дозволу на виконання рішення у суду виникне сумнів у чомусь, він може зажадати пояснень від особи, яка порушує клопотання, а також опитати боржника по суті останнього і за наявності необхідності запитати роз´яснення суду, який постановив рішення.
У такому порядку суд може, наприклад, уточнити місце проживання боржника, з´ясувати, чи справді він викликався в судове засідання при розгляді справи по суті, як це зазначено у приєднаній до клопотання довідці, чи набрало рішення законної сили, чи виконувалось воно раніше, з якого часу має провадитися стягнення за ним, чи відбулося після постановлення рішення правонаступництво у зв´язку з реорганізацією юридичної особи або смертю фізичної особи, які були стороною у справі.
Зокрема, коли документ, поданий на підтвердження виклику сторони в судове засідання, не свідчить про те, яким чином та коли їй вручено цей виклик, або цей факт викликає сумнів і боржник оспорює даний факт, суд повинен з´ясувати дійсні обставини її виклику на підставі інших поданих сторонами доказів, а в необхідних випадках — зробити запит до суду, що постановив рішення, й оглянути документи про виклик сторони, встановлені процесуальним законодавством, за яким провадився розгляд справи. При цьому, вважається, що посилатися на неналежне повідомлення про розгляд справи можна лише у тому випадку, коли рішення суду було винесене без участі у розгляді справи боржника.
Зміст повноважень державного суду, що встановлений у міжнародних договорах і про які йдеться у постанові ПВСУ, свідчить про те, що для реалізації наданих повноважень суду необхідно звертатися до визначених осіб, але вони можуть знаходитися у інших країнах. Така обставина зумовлює необхідність визначити, яким чином має здійснюватися зворотній зв´язок між державним судом та арбітражним судом, що постановив рішення.
Вважається, що державний суд не може безпосередньо звертатися до арбітражного суду, а зворотній порядок звернення має відповідати передачі клопотання про визнання та виконання в Україні рішення іноземного арбітражного суду. Такої самої концепції дотримується ПВСУ, яким встановлено, якщо за міжнародним договором клопотання передаються тільки через центральні органи Договірних Сторін і він не передбачає можливості з´ясування питань, щодо яких виник сумнів, безпосередньо через суд, що постановив рішення, необхідні уточнення здійснюються через органи, визначені цим договором (через Міністерство юстиції або Верховний Суд України).
Проблемним можна вважати й положення постанови ПВСУ щодо того випадку, коли за даними адресного обліку, органів ОВІР тощо боржник не проживає на території України (вибув із неї) і не має там майна, суд закриває провадження у справі на підставі п. 1 ст. 205 нового ЦПК, оскільки за цих умов клопотання не може бути предметом розгляду компетентного суду України, але без належного дослідження цих обставин неможливо однозначно встановити, що боржник справді не перебуває на території України.
Наприклад, у практиці трапляється, що іноземні громадяни прострочують час перебування на території України, але це не свідчить про їх виїзд. Ця обставина зумовлює адміністративне стягнення - сплату штрафу, а тому необхідно брати до уваги безспірні докази того, що іноземний громадянин справді не перебуває на території України. Більше того, при відповіді на це запитання може виникнути ще одне: до якої країни виїхав боржник? Тому вважається, що у такому випадку необхідно провадити розшук боржника.
Під час підготовки і розгляду справи по суті не може бути встановлено однозначно чи перебуває майно боржника на території України. Винятком із такого висновку буде випадок, коли за дорученням іноземного суду на майно боржника мала бути накладена заборона відчуження, але цього зробити не вдалось, оскільки такого майна не було виявлено. В усіх інших випадках, навіть тоді, коли про це заявляє боржник, цю умову вважається недоцільним брати до уваги до моменту її належної перевірки державною виконавчою службою.
Вважається не зовсім обґрунтованим також положення про повноваження державного суду, зазначені у ч. 7 ст. 395 нового ЦПК. Зокрема, у разі коли рішення іноземного суду вже виконувалося раніше, суд України визначає, в якій частині чи з якого часу воно підлягає виконанню. Але у даному випадку державний суд має виконувати лише контрольну функцію, тобто виходить, що перед приведенням до виконання рішення іноземного суду державний суд встановлює, в якій частині це рішення вже виконане. Так, за п. 4 ст. 395 нового ЦПК до клопотання додається документ, що визначає, в якій частині чи з якого часу рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщо воно вже виконувалося раніше). Тому державний суд має не визначати, а лише перевіряти зміст документа, наданого стягу-вачем на підтвердження заборгованості боржника і на обґрунтування тієї частини рішення, що залишилась невиконаною. Повертаючись до вищенаведеного матеріалу, вважається доцільним акцентувати увагу й на тому, що часткове виконання рішення іноземного суду на території зарубіжної країни не має впливати на спрощення порядку визнання та приведення до виконання його в Україні.
Не зовсім відповідає сучасній процедурі виконання рішень і положення щодо того, коли в рішенні іноземного суду суму стягнення зазначено в іноземній валюті, суд, який розглядає це клопотання, визначає суму в національній валюті за курсом Національного банку України на день постановлення ухвали. Таке переведення вартості позову було б доцільним у тому випадку, коли перерахування і купівля валюти здійснювалися б лише Національним банком України. Якщо ж припустити те, що виконання рішення здійснюється державною виконавчою службою не тільки щодо державних установ, а також недержавних та іноземних юридичних осіб, то такий перерахунок позбавить державного виконавця можливості реально встановити обсяги стягнення, оскільки, як правило, курс Національного банку України є нижчим від курсу комерційних банків. Крім того, при стягненні боргу з іноземної юридичної особи, яка, як правило, має на своєму розрахунковому рахунку кошти в іноземній валюті, потребуватиметься здійснювати зворотний перерахунок: з гривні на валюту, зазначену у рішенні. Тобто, коли на розрахунковому рахунку юридичної особи певна сума в іноземній валюті, то здійснювати перерахунок у такому випадку взагалі сумнівно. Тому вважається, що проти такого перерахунку вправі заперечувати стягувач, оскільки його право на повне відпікодування завданої шкоди може ставитися під сумнів і в тому випадку, коли тривале виконання рішення іноземного суду може призвести до знецінення гривні.
В усякому разі, такий перерахунок має здійснюватися перед винесенням ухвали про визнання рішення і приведенням його до виконання, оскільки у випадку відмови у визнанні рішення арбітражного суду така дія втрачатиме своє правове значення.
Всі наведені аргументи встановлюють необхідність ставитись до процедури визнання рішення і приведення його до виконання не формально, а враховувати реальні процесуальні аспекти розгляду справи арбітражним судом та правові наслідки визнання та виконання такого рішення на території України. Тому автор вважає, що залежно від змісту заперечень боржника-відповідача й зумовлюватиметься перелік тих питань, які й має встановити державний суд перед тим, як визнати рішення арбітражного суду і привести його до виконання.
Оскільки у процедурі наказного провадження не передбачено можливості стягувачу висловити свого ставлення до заперечень боржника, то такий розгляд має здійснюватися у загальнопозов-ному порядку. Позитивність же попереднього судового засідання для встановлення всіх необхідних для об´єктивного розгляду справи обставин безперечна, тому автором робиться лише акцент на тому, що принципом діяльності державного суду при розгляді таких справ має стати змагальність.
Тобто, якщо за ч. З ст. 130 нового ЦПК сподіватися на укладення мирової угоди у таких справах важко, то загальне спрямування попереднього судового засідання на термінове та правильне вирішення справи, автор вважає позитивним. Якщо ж суд у попередньому судовому засіданні не вирішив питання про визнання та виконання рішення іноземного суду, він вчиняє ряд процесуальних дій, а саме:
1) уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову;
2) вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у розгляді справи по суті;
3) визначає факти, які необхідно встановити для вирішенняспору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягаютьдоказуванню;
4) з´ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, тавстановлює строки для їх надання;
5) вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків,про проведення експертизи, залучення до участі в справі спеціаліста, перекладача або про судові доручення щодо збирання доказів;
6) вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову;
7) у невідкладних випадках провадить огляд на місці, оглядписьмових і речових доказів;
8) визначає розмір витрат, пов´язаних з розглядом справи, тастроків їх оплати;
9) вчиняє інші дії, необхідні для розгляду справи по суті;
10) визначає час і місце розгляду справи по суті.
Тобто формальний бік наступного судового розгляду має бути з´ясований у попередньому судовому засіданні. Навіть питання про вжиття заходів до забезпечення позову мають вирішуватися у попередньому судовому засіданні, якщо вони не були вжиті раніше.
Додаткові процесуальні заходи також мають дисциплінувати сторони. Зокрема, у разі неявки у попереднє судове засідання відповідача без поважних причин або неповідомлення ним причин неявки розгляд справи по суті проводиться на підставі доказів, про надання яких було заявлено в попередньому судовому засіданні, а також у поданих до цього засідання письмових запереченнях. У подальшому прийняття інших доказів залежить від суду, що розглядає справу по суті.
Тому автор погоджується з тим, що попереднє судове засідання є обов´язковим для кожної справи, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом, оскільки це положення має позитивно відобразитися на об´єктивності і змагальності цивільного процесу. Тобто незалежно від характеру розглядуваних питань попереднє судове засідання буде застосовуватися перед розглядом справи по суті, у тому числі й при розгляді справ про визнання і виконання рішення іноземного суду.
У сучасній юридичній практиці виникають питання про приведення до виконання не тільки рішень міжнародного комерційного арбітражу, а й іноземних судів і арбітражів. Якщо формальний бік рішення міжнародного комерційного арбітражу має бути адаптований до чинного законодавства України, то іноземні рішення перед їх зверненням до виконання мають адаптуватись до особливостей українського законодавства. Загалом автор вважає, що формально правильне іноземне рішення суду або арбітражу може бути таким, що не відповідає вимогам чинного Закону „Про виконавче провадження". Тому вважається доцільним встановити спеціальні вимоги до рішення іноземного суду, які мають бути з´ясовані судом України, що буде вирішувати питання про приведення до виконання рішення іноземного суду . З цією позицією можна погодитися, оскільки статтями 18 , 19 Закону України „Про виконавче провадження" встановлені чіткі вимоги до процесуальних документів, але не сказано, хто ж має ці процесуальні вимоги виконувати — іноземний суд перед надісланням документів до України чи суд України, який визнає і приводить до виконання рішення іноземного суду. Дії повноважного суду України залежатимуть від повноти та ґрунтовності рішення іноземного суду.
Дане дослідження зумовлене тим, що при виникненні у державного виконавця питань з приводу вчинення виконавчих дій, він за ст. 5 Закону „Про виконавче провадження" має право звертатись до органу, який видав виконавчий документ, за роз´ясненням рішення, порушувати клопотання про зміну порядку і способу виконання, відстрочку та розстрочку виконання рішення. У розглядуваній ситуації таким органом буде суд України, який допустив виконання рішення на території України і видав виконавчий лист. Тому при вирішенні питання про допуск до виконання рішення іноземного суду чи арбітражу уповноважений суд України вправі звертатись до іноземного суду чи арбітражу, який прийняв рішення, що підлягає виконанню. Більше того, якщо у державного виконавця виникнуть питання щодо роз´яснення відповідного рішення, він має звертатись за роз´ясненнями у зворотному порядку — до суду України, який допустив, привів до виконання судове рішення іноземного суду, а той у свою чергу, до іноземного суду чи арбітражу. Але суд України має бути наділений і повноваженнями давати відповіді на запитання, які виникатимуть під час виконання рішення. Зокрема, може постати питання: в якій мірі він вправі впливати на порядок виконання рішення іноземного суду, яке законодавство має застосовуватися під час його виконання тощо?
Так, згідно зі ст. 19 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено вимоги до виконавчого документа, у якому мають зазначатись:
1) назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ;
2) дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ;
3) найменування (для юридичних осіб) або ім´я (прізвище, ім´ята по батькові, за його наявності для фізичних осіб) стягувача іборжника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) абомісце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційний кодсуб´єкта господарської діяльності стягувача та боржника зайого наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (дляфізичних осіб - платників податків), а також інші відомості,якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчийдокумент, які ідентифікують стягувача чи боржника чи звертатись до уповноважених органів із заявою про роз яснення відповідного рішення чи змісту документа.
При цьому, у ст. 83 Закону „Про виконавче провадження" формально встановлюється, що виконавче провадження щодо іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб, які відповідно проживають чи зареєстровані на території України, застосовуються положення Закону без будь-яких особливостей, тобто за загальними правилами. Щодо конституційних принципів рівності прав громадян України і іноземців ця норма є справедливою, але вона не відповідає особливостям у правоздатності та дієздатності іноземних громадян. Отже, такий порядок не враховує певних особливостей, які пов´язані із статусом іноземного громадянина.
Водночас, для юридично грамотного виконання рішення щодо іноземного громадянина, необхідно враховувати такі особливості, як його правоздатність і дієздатність. Так, правоздатність іноземних громадян за ч. 2 ст. 17 Закону "Про міжнародне приватне право" прирівняна до правоздатності громадян України, але це має стосуватись лише випадків, коли вони на законних підставах перебувають на території України. Так, це випливає із ст. 25 Закону "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", а саме: іноземці та особи без громадянства можуть в´їжджати в Україну за дійсними паспортними документами, які їх замінюють. Законність перебування іноземних громадян та осіб без громадянства на території України встановлюється постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р. "Про Правила в´їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію" та постановою Кабінету Міністрів України "Про запровадження нового порядку оформлення візових документів для в´їзду в Україну" від 20 лютого 1999 р. № 227. При цьому іноземці повинні одержати у встановленому порядку в´їзну візу, якщо інше не передбачено законодавством України (ч. 1. ст. 25 Закону). Отже, виходить, що в разі незаконного перебування іноземця на території України, він має бути депортованим. Тому може постати питання про те, чи може виконуватись рішення суду, якщо особа незаконно знаходиться на території України? Фактично це положення в законодавстві не регламентоване. Тут можна встановити, що деякі виконавчі провадження будуть поглинатись депортацією іноземного громадянина, наприклад, про виселення, а тому вони не повинні виконуватись. Отже, апріорі можна вважати, що рішення не підлягає виконанню державною виконавчою службою України, якщо іноземець підлягає депортації. Але це положення повинне мати певні особливості, оскільки в разі існування певних зобов´язань, які чинні на території України, стягнення може звертатись на майно іноземця, що може бути підтверджено ч. 2 ст. 4 Закону „Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів".
Щодо дієздатності іноземних громадян, то за ст. 18 Закону України "Про міжнародне приватне право" цивільна дієздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої вона є, тобто за її особистим законом. Тому для встановлення дієздатності іноземного громадянина у виконавчому провадженні (тобто для встановлення можливості особи брати безпосередню участь у виконавчому провадженні, а не через представника) державний виконавець має з´ясувати це питання у тих органів, які прийняли рішення, що підлягає виконанню, або через керівництво відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласне, Київське та Севастопольське міське управління юстиції або шляхом звернення до консульського відділу Міністерства закордонних справ України. Особливо це є доцільним, коли вік іноземного громадянина до 21 року. Якщо ж цю обставину не встановлювати, то вчинені державним виконавцем дії будуть неправомірними, якщо іноземний громадянин не володіє повною дієздатністю і не зможе користуватись наданими йому законодавством правами.
Це положення також стосується й осіб без громадянства, правовий статус яких регламентований законами України "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991 р. і "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 р. та біженців. Хоча у ст. 83 Закону „Про виконавче провадження" не встановлено такий статус, як біженець, але на цю категорію осіб можуть поширюватись загальні правила виконавчого провадження, а тому необхідно керуватися законами України „Про біженців" від 21 червня 2001 р. та „Про виконавче провадження".
Крім того, Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., учасницею якої є Україна, у ст. 5 однією із основних консульських функцій, поряд із захистом фізичних та юридичних осіб, визначає представництво або забезпечення належного представництва громадян (фізичних та юридичних осіб) акредитованої держави в судових органах країни перебування. Тому при розгляді справ про визнання і приведення до виконання рішення, за яким передбачається звернення стягнення на майно іноземного громадянина, уповноважений суд має повідомляти консульство держави, про розгляд справи щодо прав та обов´язків громадянина, який знаходиться під юрисдикцією цієї держави.
Крім того, щодо участі консулів спочатку у розгляді справ про визнання і приведення до виконання рішення, за яким передбачається звернення стягнення на майно іноземного громадянина, та у виконавчому провадженні слід розрізняти такі випадки:
1) коли іноземний громадянин бере участь як стягувач, а боржником є громадянин України, то ніяких особливостей, крім зазначених раніше не буде;
2) коли іноземний громадянин виступатиме у виконавчому провадженні як боржник, то необхідно враховувати такі особливості:
- відповідно до Віденської конвенції та інших міжнародних договорів встановлюються різні імунітети щодо майна, що знаходиться на території консульського або дипломатичного представництва. Зокрема, ст. 43 Віденської конвенції встановлено, що консульські посадові особи і консульські службовці не підлягають юрисдикції судових або адміністративних органів держави перебування щодо дій, здійснених ними при виконанні консульських функцій. Однак положення цієї статті не застосовуються щодо цивільного позову: а) що випливає з договору, укладеного консульською посадовою особою або консульським службовцем, за яким вони прямо чи побічно не прийняли на себе обов´язків агента держави, що представляє, або Ь) третьої сторони за шкоду, спричинену нещасним випадком в державі перебування, що викликано дорожньо-транспортним засобом, судном або літаком;
- майно іноземця може знаходитись як на території України, так і за її межами, а тому в першу чергу звертатиметься стягнення на майно, що знаходиться на території України, а у разі його недостатності державний виконавець має ініціювати виконання рішення на території країни, громадянином якої є іноземець. Щодо можливості ініціювати розшук майна в третіх країнах, що є доцільним у сучасних умовах широкої міграції не тільки громадян, а й капіталів, то це питання ускладнене банківською таємницею. В міжнародній практиці поширені й випадки подвійного громадянства, а тому процес виконання рішення може стосуватись двох країн, громадянином яких є боржник. Але виконання рішення на територіях інших країн є можливим лише в тих випадках, коли вони є учасниками ратифікованих дво- або багатосторонніх угод, учасницею яких є й Україна.
Значний вплив на правильне сприйняття виконання рішень іноземних судів і арбітражів має постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України" від 24 грудня 1999 р. № 12. Деякі положення цієї Постанови стосуються діяльності як Державної виконавчої служби, так і повноважень судів, які приводять рішення до виконання. Так, якщо рішення іноземного суду (арбітражу), на виконання якого в Україні було дано дозвіл компетентним судом, не повністю виконане і повернене стягувачу (через вибуття боржника за межі України тощо), у разі звернення стягувача за продовженням його виконання останнє провадиться згідно з раніше даним дозволом. У тому ж разі, коли рішення іноземного суду (арбітражу) постановлене Щодо кількох боржників, частина яких не проживає (не перебуває) в Україні і не має на її території майна, суд розглядає питання про визнання й виконання цього рішення лише щодо боржників, які проживають (перебувають) на території України або мають там майно.
Безоплатно для заявника і боржника провадиться лише розгляд компетентним судом України клопотання про визнання й виконання рішення іноземного суду та арбітражу. При дачі таким судом дозволу на примусове виконання рішення на території України воно здійснюється за відповідними правилами Закону "Про виконавче провадження", у тому числі щодо відшкодування судових витрат на проведення виконавчих дій.
Але деякі положення нового ЦПК щодо визнання і виконання рішень іноземних судів потребують тлумачення не тільки науковців, а й конкретизації в законодавстві. Так, буквальний аналіз ст. 84 Закону "Про виконавче провадження" свідчить про набрання "відповідним рішенням законної сили", але відповідне рішення може надсилатись до виконання на території України лише після набрання ним законної сили. Аналогічним є й положення ст. 391 нового ЦПК про стягнення періодичних платежів, яке може бути пред´явлене до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів, яке може бути пред´явлене до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.
Але ці нормативні акти встановлюють різні стадії виконання рішень, а саме: суди України розглядають питання щодо визнання таких рішень, а тому вони й надають цим рішенням законної сили на території України; Державна виконавча служба займається виконанням рішення, але лише після його визнання. При цьому строк розгляду питання про визнання рішення може бути тривалим, але він має вважатись об´єктивною підставою для поновлення строку виконання рішення, якщо він буде пропущений.
Тому в цій ситуації має окремо регламентуватись строк звернення до суду за визнанням рішення, а також має конкретизуватись поняття „законна сила рішення", оскільки державний виконавець може рахувати строк набрання рішенням законної сили з того моменту, коли уповноважений суд України визнає його і останнє рішення не буде оскарженим. Про те, що процедура визнання рішення іноземного суду не формальність, свідчать ті рішення і ухвали судів України, якими відмовлено у визнанні рішень іноземних судів .
Оскільки поняття „законна сила іноземного рішення" не конкретизована в Законі, державний виконавець може рахувати строк таким чином, щоб не зменшувати строк дії рішення і не порушувати прав стягувача. При цьому питання підвідомчості рішень судам України не перевіряється державним виконавцем, адже для нього кожне судове рішення, що набрало законної сили, є загальнообов´язковим.