Цивільний процес України: Проблеми і перспективи
5. Правові підстави визнання і виконання рішень іноземних судів на території України
Сучасний економічний розвиток України та її суб´єктів, а також взаємовідносини з іноземними юридичними та фізичними особами зумовлює необхідність більш докладно проаналізувати правові підстави визнання і виконання рішень іноземних судів. Звернення до цієї теми зумовлене тим, що, незважаючи на скасування Закону України „Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів", процедура визнання і виконання в Україні рішень іноземних судів щодо діяльності судів, уповноважених розглядати такі питання, яка закріплена у новому ЦПК є недосконалою. Тому автор вважає важливим висвітлення проблемних питань визнання і виконання рішень іноземних судів також з урахуванням вимог, встановлених у Законі України „Про виконавче провадження" та інших нормативних актах.
Теоретичними дослідженнями цієї теми в такому обсязі і ракурсі щодо одночасного розгляду матеріальних і процесуальних аспектів визнання і виконання рішень іноземних судів в Україні до цього часу ніхто не займався. Найближчими за темою дослідженнями займались лише окремі автори , але на відміну від інших метою даного дослідження є об´єднати процедуру визнання і виконання рішень іноземних судів та висвітлити властиві діяльності державних органів проблеми виконання таких рішень.
Правовими підставами для визнання і виконання рішень іноземних судів, автор вважає доцільним поділити на суб´єктивні і об´єктивні. До суб´єктивних автором віднесені підстави, пов´язані безпосередньо з особою, яка подає клопотання про визнання та виконання рішення, а саме:
- неможливість здійснення в Україні прав та інтересів суб´єктівбез визнання за ними права, встановленого іноземним судом абоарбітражним судом України;
- необхідність ліквідації наслідків правопорушення без виконання рішення іноземного суду на території України.
Держава має дбати про охорону і захист прав своїх суб´єктів і за межами своєї території, що було б неможливим через державний суверенітет, якби за міжнародними договорами ця країна не допускала подібного захисту прав та інтересів іноземних громадян та юридичних осіб на своїй території. Тому саме до об´єктивних підстав автором віднесені міжнародні договори та законодавство України, відповідно до якого допускається визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів та арбітражів.
Автор вважає, що це питання має бути врегульоване не тільки нормами міжнародного права, а й адаптоване до правових умов кожної із договірних країн. Порівнюючи це положення зі свободою договору за формою та змістом, що пропонується внести до норм міжнародного права , автор дійшов висновку про необхідність конкретизації і договірних відносин, і наступних судових рішень, і подальшого їх визнання та приведення до виконання. У противному разі, неконкретні умови договорів мають ставати підставою для примусового стягнення грошових коштів з громадян України без визначення меж захисту прав конкретного суб´єкта.
До внутрішнього законодавства України, яким регулюється визнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражів, слід віднести такі нормативні акти: Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж", „Про міжнародне приватне право (розділ XIII) та норми нового ЦПК (розділ VIII).
Нижче наведено міжнародні акти, якими регулюється визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів та арбітражів в Україні:
1) Конвенція про правову допомогу і правові відносини уцивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена державами-членами Співдружності Незалежних Держав у м. Мінську22 січня 1993 р. (далі - Мінська конвенція). Крім України, учасницями цієї Конвенції є республіки Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Грузія, Киргизька Республіка та Російська Федерація.Але дану Конвенцію ратифіковано Верховною Радою України іззастереженням, що Україна бере на себе зобов´язання визнаватий виконувати рішення, постановлені на територіях держав—учасниць Конвенції за винятком визнання і виконання виконавчихнаписів та нотаріальних актів щодо грошових зобов´язань;
2) Угода про порядок вирішення спорів, пов´язаних зі здійсненням господарської діяльності, підписана урядами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у м. Києві 20 березня1992 р. (далі - Київська Угода). До учасниць даної Угоди нале
жать республіки Білорусь, Вірменія, Таджикистан, Казахстан, Туркменистан, Узбекистан, Киргизька Республіка, Російська федерація та Україна. Угода регламентує відносини тільки в галузі господарського права і є спеціальною. За Угодою 1992 р. (ст.7) держави - учасниці СНД взаємно визнають і виконують рішення компетентних судів, що набрали законної сили. У деяких країнах на практиці ця Угода використовується і для визнання рішень арбітражних (третейських) судів;
3) Конвенція про визнання й виконання іноземних арбітражних рішень, укладена у м. Нью-Йорку в 1958 р. (далі - Нью-Йоркська конвенція). Відповідно до ст. 2 цієї Конвенції термін"арбітражне рішення" включає як рішення, постановлені арбітрами, призначеними в кожній окремій справі, так і рішення, постановлені постійними арбітражними органами, до яких звернулися сторони. Сторонами у таких справах можуть бути і фізичні,і юридичні особи. Учасницями цієї Конвенції є значна частинадержав світу, в тому числі Україна;
4) Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж, підписана в м. Женеві 21 квітня 1961 р., ратифікована Верховною Радою УРСР 25 січня 1963 р. (далі — Європейська конвенція), якою передбачено деякі особливості проведення арбітра
жу порівняно з положеннями Нью-Йоркської конвенції;
5) двосторонні договори України:
- про правову допомогу та правові відносини в цивільних і кримінальних справах:
з Республікою Грузія (підписано 9 січня 1995 р., ратифіковано Україною 22 листопада 1995 р. В розумінні цього Договору цивільними визнаються також сімейні справи);
з Естонською Республікою (підписано 15 лютого 1995 р., ратифіковано Україною 22 листопада 1995 р. Згідно з цим Договором цивільними вважаються також сімейні справи);
з Республікою Молдова (підписано 13 грудня 1993 р., ратифіковано Україною 10 листопада 1994 р. Вжите у цьому Договорі поняття "цивільні справи" охоплює також сімейні і трудові справи);
з Республікою Польща (підписано 24 травня 1993 р., ратифіковано Україною 4 лютого 1994 р. Під цивільними в цьому Договорі маються на увазі також сімейні і трудові справи);
з Китайською Народною Республікою (підписано 31 жовтня 1992 р., ратифіковано Україною 5 лютого 1993 р. За цим Договором термін "цивільні справи" включає також торгові, господарські, шлюбно-сімейні і трудові справи);
- про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах із Литовською Республікою (підписано 7 липня 1993 р., ратифіковано Україною 17 грудня 1993 р.);
- про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах із Латвійською Республікою (підписано 23 травня 1995 р., ратифіковано Україною22 листопада 1995 р.);
- про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах ізМонголією (підписано 27 червня 1995 р., ратифіковано Україною1 листопада 1996 р., згідно з яким термін "цивільні справи" охоплює також торгові, господарські, сімейні та трудові справи);
- про правову допомогу та правові відносини в цивільних ісімейних справах із Республікою Узбекистан (підписано 19 лютого 1998 р., ратифіковано Україною 5 листопада 1998 р.);
6) згідно із Законом від 12 вересня 1991 р. "Про правонаступництво України" (ст.7) нотами України, надісланими в січні 1994 р. до посольств іноземних держав, з якими у СРСР були двосторонні договори про правову допомогу, про застосування цих договорів щодо України, поки обидві сторони не домовляться про інше, а також відповідно до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978 р., яка набула чинності для України 6 листопада 1996 р. і передбачає, що двосторонній міжнародний договір, який у момент правонаступництва держав був чинним щодо території, що є об´єктом правонаступництва, вважається чинним між новою незалежною державою та іншою державою-учасницею, коли вони чітко про це домовились або внаслідок їх поведінки вони мають вважатися такими, що висловили зазначену домовленість, в Україні застосовуються положення таких міжнародних угод СРСР:
- Договору між СРСР та Народною Республікою Албанія про надання правової допомоги в цивільних, шлюбно-сімейних такримінальних справах від ЗО червня 1958 р.;
- Договору між СРСР та Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне надання правової допомоги від 23 лютого 1982р.;
- Договору між СРСР та Народною Республікою Болгарія пронадання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 19 лютого 1975 р.;
- Договору між СРСР та Угорською Народною Республікою пронадання правової допомоги в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 15 липня 1958 р., а також Протоколу від 15 липня 1958 р. про внесення змін і доповнень до цього Договору;
- Договору між СРСР та Соціалістичною Республікою В´єтнампро правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальнихсправах від 10 грудня 1981 р.;
- Договору між СРСР та Грецькою Республікою про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від 21 травня 1981 р.;
- Договору про взаємне надання правової допомоги між СРСР таІракською Республікою від 22 червня 1973 р.;
- Договору між СРСР та Народною Демократичною Республікою Ємен про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від 6 грудня 1985 р.;
- Договору між СРСР та Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах від 19 січня 1984 р.;
- Договору між СРСР та Корейською Народно-ДемократичноюРеспублікою про надання правової допомоги в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 16 грудня 1957 р.;
- Договору між СРСР та Республікою Куба про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 28 листопада 1984р.;
- Договору між СРСР та Румунською Народною Республікоюпро надання правової допомоги в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 3 квітня 1958 р.;
- Договору між СРСР та Туніською Республікою про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від 26 червня 1984 р.;
- Договору між СРСР та Фінляндською Республікою про правовий захист та правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 11 серпня 1978 р.;
- Договору між СРСР та Федеративною Народною РеспублікоюЮгославія про правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 24 лютого 1962 р.;
- Конвенції між СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 25 січня 1979 р.;
7) у зв´язку з офіційним оформленням правонаступництва України для неї залишається чинною Конвенція з питань цивільного процесу, що була укладена в Гаазі 1 березня 1954 р. і набула чинності для СРСР з 26 липня 1967 р. (далі — Гаазька конвенція).
З наведеного переліку можна зробити також висновок про те, що деякі країни зазнали суттєвих змін у державному устрої, наприклад, Іракська Республіка, Федеративна Народна Республіка Югославія, а тому уповноважені державою органи вправі звертатись до Міністерства закордонних справ України з приводу уточнення сучасного стану взаємного визнання договірних зобов´язань.
Особливу увагу необхідно приділити тому факту, що Конвенція про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958 р.), оскільки вона є міжнародною угодою спеціальної дії, спрямована на визнання і приведення до виконання рішень іноземних міжнародних арбітражних судів, застосовується також і до учасників - членів СНД, що підписали Конвенцію про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 29 грудня 1958 р.). Київська Угода хоча і згадує в ч. 2 ст. З, що господарюючі суб´єкти кожної з держав - учасниць СНД вправі на території інших держав -учасниць СНД звертатися в суди, арбітражні (господарські) суди, третейські суди для вирішення цивільно-правових суперечок, ніяк не регулює порядок виконання рішень третейських судів. Дана Угода регулює визнання і приведення до виконання рішень тільки державних судів. Це випливає зі змісту ст. 8, що встановлює перелік документів, які додаються до клопотання в компетентний суд. У цьому обов´язковому переліку згадується "виконавчий документ", виданий судом. Виконавчий документ видається тільки державним судом, третейські суди, крім рішення, ніяких виконавчих документів не видають. Крім того, Конвенція про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень, (Нью-Йорк, 1958 р.) містить дещо інший перелік основ відмови на прохання зацікавленої сторони у визнанні і приведенні до виконання арбітражного рішення.