Цивільний процес України: Проблеми і перспективи
1. Підвідомчість, підсудність та порядок подання клопотань про визнання і виконання рішень іноземних судів
Аналіз питань підвідомчості і підсудності клопотань про визнання і виконання рішень іноземних судів доцільно розпочати з проблемних аспектів. Якщо питання підсудності на теоретичному рівні не викликають проблем і ґрунтовно досліджені фахівцями, які визначають умови підсудності справ, то проблеми підвідомчості справ судам викликають на практиці значні труднощі. Зокрема, арбітражні суди не приймають до свого провадження справи за позовами до відповідачів, місцезнаходження яких за межами України, свідченням чого є судова практика Вищого арбітражного суду України. Виняток становлять випадки, коли міждержавними договорами чи угодами України передбачене інше, як, наприклад, у п. 2 ст. 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов´язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 р. Згідно з вказаною нормою підвідомчість спорів може визначатись угодою сторін (договірна підвідомчість) за винятками, викладеними у пунктах 3 і 4 ст. 4 зазначеної Угоди. Якщо сторони домовилися вирішити спір у арбітражному суді України, підсудність справи визначається за загальними правилами територіальної та предметної підсудності. Як правило, у судовій практиці правильно застосовуються відповідні норми .
Проблемними вважаються питання, коли вирішується спір про можливість визнання і виконання неординарних рішень іноземного суду іншим способом, ніж передбачає сучасне законодавство. Так, досліджуючи матеріали Верховного Суду України звертає на себе увагу ухвала судової колегії в цивільних справах від 21 жовтня 1998 р., за якою НВФ "Ареса-Сервіс" звернулася до суду із заявою про затвердження мирової угоди у порядку часткового виконання рішення Міжнародного арбітражного суду при Білоруській торгово-промисловій палаті від 10 квітня 1997 р. Ця справа тривалий час розглядалася судами України, а у подальшому судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України постановила: судові рішення скасувати і направити справу на розгляд суду першої інстанції . Тобто, на наш погляд, дана справа підкреслює складність вирішення питання підвідомчості, оскільки процедура визнання і виконання рішення іноземного арбітражного суду була порушена з самого початку. Мирова угода мала місце щодо часткового виконання рішення арбітражного суду, тобто це питання не може розглядати суд першої інстанції.
Автор вважає, що, визначаючи підвідомчість правового питання, суду необхідно враховувати правовий статус іноземного арбітражного рішення, а тому навіть затвердження умов мирової угоди має здійснювати суд, який мав розглядати питання про ви-знання і виконання самого рішення, а не той, що розглядав справу по суті.
Загалом клопотання про визнання й виконання арбітражного рішення (рішення третейського суду), постановленого на території держави - Договірної Сторони, відповідно до Київської Угоди вирішується компетентним судом іншої Договірної Сторони за правилами цієї Угоди. Наявність у клопотанні посилань на Нью-Йоркську або Європейську конвенції само по собі не може бути підставою для відмови в його задоволенні.
Оскільки згідно зі ст. 84 Закону "Про виконавче провадження" рішення іноземних судів (арбітражів) визнаються й виконуються в Україні за відповідними міжнародними договорами (конвенціями, угодами) за її участю, тому в разі, коли держава, про виконання рішення суду чи арбітражу якої надійшло клопотання, не є учасницею такого договору, суди України не розглядали цього клопотання і відмовляли у відкритті провадження у справі, а якщо справу було заведено, — закривали провадження в ній, крім випадків, коли арбітражні рішення відповідно до застережень України до Нью-Йоркської конвенції виконуються на умовах взаємності. Разом з тим для вирішення питання про визнання й виконання рішення немає правового значення, чи була особа, щодо якої ухвалено рішення судом (арбітражем) Договірної Сторони міжнародного договору, громадянином цієї держави, якщо інше не випливає з даного договору.
Нині клопотання про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів в Україні подаються в порядку, визначеному відповідним міжнародним договором, новим ЦПК, Законом України "Про міжнародний комерційний арбітраж" та Законом України "Про міжнародне приватне право".
Згідно зі ст. 53 Мінської конвенції воно подається до компетентного суду Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню, або до суду, що ухвалив рішення у справі у першій інстанції, який надсилає його компетентному суду. Такий самий порядок подачі клопотань передбачено договорами України з республіками Молдова , Узбекистан, Польща.
За договорами України з Республікою Грузія , Литовською , Естонською , Латвійською республіками клопотання про дозвіл на виконання рішення подається до суду, що розглядав справу у першій інстанції, а той надсилає його до суду, компетентного ухвалити за ним рішення.
Договорами між Україною і Китайською Народною Республікою , Україною та Монголією визначено, що клопотання про визнання й виконання судового рішення подається заявником до суду, який постановив це рішення, і пересилається останнім до суду іншої Договірної Сторони через її центральні установи (у даному разі - через Верховні Суди). Якщо ж заявник проживає або перебуває на території Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню, клопотання може бути подано і безпосередньо до суду цієї Сторони. Але у даному положенні не встановлюється повноваження Верховного Суду з приводу визначення підвідомчості рішення виконанню на території певної держави.
Відповідно до Київської Угоди господарюючі суб´єкти кожної з держав-учасниць можуть звертатись із клопотанням про виконання рішення загального, арбітражного (господарського) чи третейського суду однієї з них безпосередньо до компетентного суду іншої, на території якої це рішення підлягає виконанню.
Через Міністерство юстиції України зазначені клопотання пересилаються в тому разі, коли такий порядок їх подання встановлено міжнародним договором, на підставі якого в даному випадку провадиться визнання й виконання рішення. У разі, коли міжнародним договором передбачено, що відповідний іноземний суд має пересилати клопотання компетентному суду України через центральні органи, цим органом є Міністерство юстиції, якщо це прямо передбачено міжнародним договором. Якщо ж такої прямої вказівки в міжнародному договорі немає, таким центральним органом є Верховний Суд України, який за ст. 125 Конституції України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції.
У Конвенції зазначено, що із додержанням усіх наведених вище вимог щодо порядку подання, форми і змісту клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів мають подаватись і клопотання про визнання й виконання рішень судів та арбітражів України на території держави — іншої Договірної Сторони. У випадках, коли клопотання, яке згідно з установленим порядком обов´язково має подаватись лише через суд (арбітраж), що постановив рішення, або через відповідний центральний орган Договірної Сторони, подано безпосередньо компетентному суду України, останній відмовляє у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 нового ЦПК, оскільки за таких умов воно не може бути предметом судового розгляду. Разом з тим якщо клопотання, з яким сторона у справі мала право звернутися безпосередньо до компетентного суду України, направлено зазначеному суду через центральний чи інший орган Договірної Сторони, це не є перешкодою для розгляду даного клопотання.
У порядку, передбаченому статтями 35, 36 Закону "Про міжнародний комерційний арбітраж" і Нью-Йоркською конвенцією, розглядаються клопотання про визнання й виконання рішень комерційного арбітражу, що провадяться за арбітражною угодою сторін (третейського суду), а не органів судової системи держави, до відання яких законодавством останньої віднесено розгляд господарських та інших комерційних спорів (господарських, арбітражних судів тощо).
Зокрема, Нью-Йоркською конвенцією визначено, що вона застосовується щодо визнання й виконання арбітражних рішень, постановлених на території іншої держави, ніж держава, де запитуються їх визнання й виконання, за спорами, сторонами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Вона застосовується також щодо арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми рішеннями у тій державі, де запитуються їх визнання й виконання. Йдеться про арбітражні Рішення, ухвалені як арбітрами, призначеними в кожній конкретній справі, так і постійними арбітражними органами, до яких сторони звернулись (ст. 1) відповідно до їх письмової угоди про зобов´язання передавати в арбітраж усі або які-не-будь спори, що виникли або можуть виникати між ними у зв´язку з будь-якими конкретними договірними чи іншими правовідносинами, об´єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду (ст.2).
Вищезазначені міжнародні договори, за винятком Угоди про порядок вирішення спорів, пов´язаних зі здійсненням господарської діяльності, 1992 р. (далі — Київська Угода), містять норми про те, що іноземні рішення визнаються і приводяться у виконання компетентним судом держави на підставі норм, передбачених національними актами тієї держави, в якій запитується виконання, тобто норми Угоди є колізійними і відсилають до положень національного процесуального законодавства.
При цьому стаття 8 Київської Угоди визначає приведення до виконання рішення щодо клопотання зацікавленої сторони і наводить перелік документів, які необхідно додавати до клопотання. За умовами Угоди (ст. 8) зацікавлена сторона — стягувач самостійно направляє клопотання з додатком необхідних документів на адресу компетентного суду іноземної держави — учасниці СНД.
У разі, якщо стягувач не має інформації про компетентний суд іноземної держави, то відповідно до ч. 2 ст. 53 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах зацікавлена сторона вправі направити своє клопотання в суд, що виніс рішення в справі у першій інстанції, який пересилає його зі своїм супровідним листом у компетентний суд іноземної держави - учасниці СНД.
Зокрема, компетентним судом Республіки Білорусь є суд за місцем перебування боржника або за місцем перебування його майна відповідно до п. 2 Додатка 2 до Господарського процесуального кодексу. Компетентні суди в інших державах — учасницях СНД встановлюються законодавчими актами цих держав. Інформацію про компетентні суди іноземних держав господарські суди областей вправі запитувати у відділі міжнародних відносин Управління законодавства і міжнародних відносин Вищого Господарського Суду Республіки Білорусь. Київська Угода є єдиним чинним міжнародним договором, що встановив, що для виконання рішення, яке вступило в силу, стягувач разом із клопотанням повинен надати виконавчий документ суду, що виніс рішення. Тут припускається, що за відсутності яких-небудь спірних обставин, має забезпечуватися оперативне приведення до виконання судових рішень . Тобто Вищим Господарським Судом Республіки Білорусь визначається необхідність надавати разом із рішенням арбітражного суду виконавчий документ суду, що виніс рішення, але арбітражні суди виконавчих документів не складають. Це положення ускладнюватиме визнання і виконання рішень арбітражних судів.
У республіці Узбекистан, незважаючи на ратифіковані міжнародні договори, компетенція судів з розгляду і вирішення питання про визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів взагалі до останнього часу не вирішене на законодавчому рівні, а судова практика свідчить про протекціонізм системи державних судів щодо національних суб´єктів .
Отже, однією з основних вимог щодо підвідомчості рішення іноземного суду чи арбітражу є визнання такого рішення на міждержавному або міжнародному рівні. Тому суди України повинні з´ясовувати наявність міжнародних договорів про взаємне надання правової допомоги між Україною і державою, про визнання й виконання рішення суду чи арбітражу якої надійшло клопотання . Наприклад, департамент зовнішньоекономічної діяльності Міністерства економіки на своєму сайті надав інформацію про те, якими міжнародними угодами регламентовано порядок арешту морських суден, а саме:
Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 грудня 1999 р.
- Брюссельська конвенція про уніфікацію деяких правилсудів, що стосуються арешту (1952 р.). Учасники: країниЗахідної Європи; Україна в даній Конвенції не бере участі;
- Конвенція про морські застави й іпотеки (1967 р.). Учасники:країни Західної Європи; Україна в даній Конвенції не бере участі; Брюссельська конвенція про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень у відношенні цивільних і комерційних питань (1968 р.). Примітка: Конвенція регулюєвзаємини між країнами, що є учасниками Римської угоди про Європейське Співтовариство;
- Луганська конвенція про визнання і приведення до виконанняіноземних арбітражних рішень у відношенні цивільних і комерційних питань (1988 р.). Примітка: Конвенція регулює взаєминиміж країнами, що є учасниками Маастрихтської угоди про Європейський Союз і Римську Угоду про Європейське Співтовариство;
- Конвенція ООН по морському праву (1982 р.)
Отже, питання, пов´язані з визнанням та виконанням рішень іноземних судів і арбітражів на території інших країн можна вирішувати у кількох напрямах: 1) визнання та виконання цих рішень на території країн-учасниць на підставі багатосторонніх міжнародних конвенцій; 2) визнання і виконання рішень судів та арбітражів одних країн на території інших на підставі укладених між ними двосторонніх міжнародних договорів; 3) виконання рішень на підставі національного законодавства країн, де вони виконуються . Але до цього переліку можна додати й взаємне визнання арбітражних рішень двох країн щодо суб´єктів третіх країн.
Слід зазначити, що у розділі VIII нового ЦПК мають місце дві глави, які регулюють процедуру визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, шо підлягає примусовому виконанню (глава 1, статті 390-398) та визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню (глава 2, статті 399-401).
Так, у ст.392 нового ЦПК йдеться про те, що питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду на клопотання стягувача розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника. Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України або його місце проживання (перебування) або місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника.