• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Цивільний процес України: Проблеми і перспективи

2. Досвід іноземних розвинених країн у визнанні та виконанні рішень іноземних судів

При розкритті цього питання необхідно одразу зауважити, що, незважаючи на його важливість для розвитку інтеграційних процесів та, загалом, міжнародних відносин, в Україні існує незнач на кількість літератури, присвяченої цій темі. Далі у посібнику докладно аналізуватимуться міжнародні правові акти, які ра тифіковані Україною. У цьому ж підрозділі звернемо увагу на ті істотні особливості визнання та виконання рішень іноземних судів, які мають місце у країнах Європейського співтовариства, а також в інших країнах.

У світовій практиці існує три способи виконання іноземного рішення:

1. коли необхідна процедура визнання іноземного рішення, тобто так звана "видача екзекватури" (наприклад, у Франції, Бельгії);

2. коли досить перевірки правильності рішення лише з формальної точки зору, а також несуперечність його публічному порядку країни суду (наприклад, в Італії);

3. коли для судових рішень іноземних судів потрібна реєстрація рішення у особливому реєстрі (наприклад, у Великобританії).

На міжнародно-правовому рівні порядок визнання рішень іно земних судів визначається низкою міжнародних угод.

Луганська конвенція 1988 р. була спрямована на створення умов для вільного руху судових рішень у цивільних і торгових справах в Європі (ст. 1 про сферу застосування Конвенції), тому вона заслуговує на особливу увагу. Конвенція передбачає прості і надійні механізми приведення до виконання судових рішень між Договірними Державами (Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Великобританія і Північна Ірлан дія, Ісландія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Іспанія, Швеція, Швейцарія). Вона та кож містить тверді правила визначення підсудності і передбачає практично автоматичне визнання рішень, прийнятих в інших Договірних Державах. Застосування Конвенції виявилося надзвичайно успішним. На сьогодні вона діє у 19-ти Договірних державах. Нині Договірні Держави ведуть переговори про перег ляд Конвенції з метою реформування правил про юрисдикцію і спрощення процедур, пов´язаних із приведенням до виконання судових рішень. Ця реформа йде за переглядом 1-х Брюссельсь ких Правил. Нові держави ЄС також мають ратифікувати Лу ганську Конвенцію, а тому її слід вивчати фахівцям України, оскільки наша держава взяла курс на інтеграцію до ЄС.

Конвенція ґрунтується на концепції "прямої юрисдикції". Во на містить правила визначення юрисдикції, що є обов´язковими для всіх судів Договірних Держав і застосовувані на стадії ухва лення судового рішення. У цьому зв´язку була скасована не обхідність розгляду питання про юрисдикцію на стадії визнання рішення - Договірні Держави повинні забезпечити практично автоматичне визнання судових рішень, регульованих Конвенцією. У цьому зв´язку суд, що визнає рішення, не вправі розг лядати питання про наявність у нього юрисдикції відповідно до Конвенції, за винятком окремо обумовлених випадків. Перева гою системи є те, що вона спрощує процедуру виконання судово го рішення.

Положення Конвенції про юрисдикцію застосовуються (за дея кими винятками), якщо місцезнаходженням відповідача є одна з Договірних Держав. Якщо відповідач не має доміцилію в одній з Договірних Держав, суд може розглянути справу відповідно до національних правил про юрисдикцію. Однак і в такому разі йо го рішення має визнаватися в інших Договірних Державах без розгляду питання про юрисдикцію.

Створені Конвенцією механізми по-різному захищають права відповідача. Конвенція істотно обмежує волю держави з метою запобігання перешкодам ефективності створених Конвенцією процедур і посилення принципу правової визначеності.

Правила визнання і виконання іноземних судових рішень охоп люють судові рішення, винесеш в одній з Договірних Держав і такі, що підпадають під дію Конвенції. Поняття "судове рішен ня" означає будь-яке рішення, прийняте судом чи трибуналом, незалежно від його назви, у тому числі постанову, наказ, рішен ня чи виконавчий документ, а також визначення судових витрат чи витрат, виданих посадовою особою суду" (ст. 25). Конвенція охоплює також справжні документи і судові мирові угоди. Якщо попередні засоби чи заходи захисту застосовуються, вони також, як правило, можуть бути приведені до виконання відповідно до норм Конвенції. Судові рішення, відповідно до яких має виконуватися інше судове рішення, винесене в третій країні, не підпадають під дію Конвенції.

Визначеність і швидкість виконання іноземних судових рі шень реалізується через передбачену Конвенцією однакову про цедуру видачі екзекватур, яка має стадію дослідження, що про вадиться без виклику сторін за клопотанням зацікавленої сторони. У Фінляндії клопотання про видачу екзекватури подається в районний суд залежно від місця перебування сторони, проти якої повинне бути здійснене виконання залежно від місця вико нання рішення. На цій стадії суддя виносить постанову про виконання після того, як сторона подала всі необхідні документи. У визнанні рішення може бути відмовлено на підставах, встанов лених статтями 27 і 28 Конвенції .

Отже, у разі вступу України до ЄС "її правова система має бути адаптована до встановлених у Луганській конвенції умов визнання та виконання рішень іноземного суду, а тому слід привести за конодавство України у відповідність до вимог Луганської кон венції.

Загальні аспекти визнання та виконання рішень розглянемо на прикладі Фінляндії, яка є членом Європейського Співтовари ства. Зокрема, у фінському праві відсутня чітка система норм, що регулює визнання і виконання іноземних судових рішень. Через відсутність відповідного законодавчого регулювання іноземне рішення не може бути визнане чи приведене до виконан ня на території Фінляндії. Наявність відповідних національних правових норм необхідна навіть у випадках, коли рішення ви несене іноземним судом відповідно до угоди сторін. Загальний підхід фінського права в питаннях визнання і виконання іно земних судових рішень можна охарактеризувати як заборон ний. Виконання іноземних судових рішень залежить як від предмета спору, так і від країни, у якій винесене рішення. Навіть, якщо іноземне рішення не може бути визнане і вико нане, воно може бути використане сторонами як доказ визначених фактичних обставин чи змісту іноземного права в судовому процесі у Фінляндії. Доказове значення іноземного рішення за лежить від конкретної справи. При цьому міжнародні угоди, конвенції Північних країн, а також національне законодавство і законодавство Європейського Союзу є основними джерелами права у сфері визнання і виконання іноземних судових рішень. Одним з найбільш важливих міжнародних договорів у Фінляндії та Європі є Луганська конвенція про юрисдикцію визнання і виконання судових рішень у цивільних і комерцій них справах (1988 р.). Луганська конвенція ідентична Брюссельській конвенції 1968 р., положення якої були вироблені первісними членами Європейського Співтовариства. Після вступу Фінляндії в Європейський Союз вона стала учасницею цієї конвенції. Конвенція набрала сили у Фінляндії у 1992 р. (Конвенція була переглянута і замінена Рішенням ЄС № 1.3.2002 (1-е Брюссельське Рішення. - О.Є.). Вона багато в чому замінила, наприклад, конвенцію Північних країн про судове рішення й інші більш ранні міжнародні договори - Кон венція між Данією, Фінляндією, Ісландією, Норвегією і Швецією про визнання і виконання судових рішень у цивільних справах (1977 р.), двосторонню угоду між Фінляндією й Австрією з питань визнання і виконання судових рішень у цивільних справах (1986 р.).

Фінляндія приєдналася до ряду багатосторонніх угод у різних галузях матеріального права, що містять положення про визнання і приведення до виконання судових рішень. Нап риклад, Конвенція про відповідальність третіх осіб в галузі ядерної енергії (1960 р.), Конвенція про цивільну відпо відальність за збиток, заподіяний забрудненням нафтою (1969 р.), Конвенція про договори про міжнародне перевезення вантажів автомобільним транспортом (1956 р.) і Конвенція про договори про міжнародне залізничне перевезення вантажів (1980 р.). Іноземні рішення щодо судових витрат приводяться до виконання на території Фінляндії відповідно до Гаазької конвенції про міжнародний доступ до правосуддя (1980 р.). Фінське законодавство було реформоване у світлі цих міжна родних угод. Національні правила визнання і приведення до виконання іноземних рішень часто застосовуються універсаль но. Фінляндія також ратифікувала Нью-Йоркську конвенцію про визнання і приведення до виконання іноземних арбітраж них рішень 1958 р. Засновані на цій Конвенції норми Закону про арбітраж застосовуються навіть щодо арбітражних рішень, прийнятих у державах, що не є учасниками цієї Конвенції.

У Фінляндії клопотання про видачу екзекватури подається в районний суд залежно від місця перебування сторони, проти якої здійснюватиметься виконання чи залежно від місця приведення до виконання рішення. На цій стадії суддя виносить постанову про виконання після того, як сторона подала всі не обхідні документи. У визнанні рішення може бути відмовлено на підставах, встановлених міжнародними договорами. У Фін ляндії скарги на рішення подаються до апеляційного суду. Рішення останнього може бути оскаржене до Верховного Суду. Апеляційний суд вправі призупинити провадження за клопо танням особи, яка подала скаргу. Суд також вправі поставити приведення до виконання в залежність від надання гарантій за безпечення виконання .

Підводячи підсумок, можна зробити висновок про значну роль міжнародних договорів у врегулюванні цього питання у Фінлян дії. Слід також зазначити, що переваги у врегулюванні міжнародних і міждержавних відносин мають міжнародні конвенції, які порівняно з міждержавними угодами мають більшу юридич ну силу.

Порівнюючи арбітражне врегулювання спорів в Україні з ана логічною процедурою в англійській правовій системі, можна стверджувати, що в Англії перший арбітражний закон був прий нятий у 1889 р., а тому процедура арбітражного врегулювання спорів пройшла довший шлях розвитку ніж в Україні. Хоча деякі дослідники знайшли „прототипи арбітражних судів" у російській історії ще на початку XIX століття , але радянський період роз витку господарських відносин не давав суттєвого розвитку арбітражним судам. Проте арбітражне врегулювання спорів і в цій країні не можна вважати абсолютним. Деякі вчені відзнача ють недоліки судового контролю, оскільки при застосуванні арбітрами норм процесуального та матеріального права була відсутня мотивація при мотивуванні і винесенні рішення . Ці та інші положення свідчать про об´єктивну необхідність переглядати арбітражне судове рішення, яке згідно зі ст. 105 Закону Англії „ Про арбітраж" встановлює відповідні повноваження суду граф ства або Високого суду. Підставами для такого перегляду є:

• відсутність компетенції арбітражу вирішувати спори по суті (зокрема, арбітри повинні переконатися в тому, що сторони сформулювали третейське застереження, що наділяє правом Лондонський арбітражний міжнародний суд розглянути спір);

• недотримання правил процедури арбітражного розгляду, що мають серйозний характер (відповідно до ст. 68 Закону під серйозним недотриманням розуміється помилкова дія, що потягла за собою значний збиток стороні, яка звернулася з апеляцією);

• наявність недоліків у застосуванні права (як відомо, ст. 46 Закону дозволяє сторонам вибрати матеріальне право, у противному разі застосовуються колізійні норми. Проте суд у ході розгляду справи може явно неправильно тлумачити і застосовувати питання права, внаслідок чого саме рішення буде безперечно сумнівним. У такому випадку сторони при обопільній згоді вправі звернутися в державний суд);

• присутність у судовому рішенні непевних положень щодо наслідків винесеного арбітражного правозастосовчого акта (ця підстава виражена в п. 2 (£) ст. 68 Закону і стосується, найімовірніше, не самого рішення, а можливих варіантів розвитку подій);

• виявлення обману, зробленого однією із сторін чи з відома даної сторони (названа підстава, зазначена в п. 2 (§) ст. 68 Закону, подібна до тих, згідно з якими державний суд переглядає рішення у зв´язку з нововиявленими обставинами) .

Неважко помітити, що англійські підстави визнання і приведен ня до виконання рішень дещо відрізняються від загальноприйня тих норм, які мають місце в міжнародних договорах і конвенціях. Деякі принципи англійської процедури викладені настільки широ ко, що можуть використовуватись для перегляду рішення по суті, без чого неможливо встановити „наявність недоліків у застосуванні права", якщо не обмежувати цю норму конкретними положення ми. Така можливість, що існувала "сазе зіаіесі" ("сазе зііаіесГ - вста новлені в справі факти, на основі яких суд вирішує питання права (англ.) в Англії дозволяла стороні передавати "питання права" на розгляд у Верховний суд у Лондоні. Як стверджує К. Содерлунд, ма буть, будь-який юрист, який володіє деякими новаторськими на вичками, може трансформувати будь-яке питання в "питання пра ва" і, отже, провести повторний розгляд арбітражної справи у відповідному державному суді. На практиці ця можливість дуже лякала діловий світ щодо вибору місця проведення арбітражу Англію, що призвело до остаточного скасування в Англії звичаю "сазе віаііесі" у міжнародному арбітражі .

Апеляційний суд, розглянувши клопотання про скасування рі шення арбітражу, вправі повернути його арбітрам для повторно го вирішення комерційного спору, саме такий підхід описано у ст. 68 Закону Англії "Про арбітраж" .

Становить інтерес для аналізу належності розглядуваного інсти туту до певних галузей права і положення Цивільного кодексу Квебеку (Канада), відповідно до якого питання про визнання та приведення до виконання іноземних рішень і про юрисдикцію іно земних влад входить до титулу 4 цього Кодексу . Це положення є цікавим у декількох напрямах, оскільки, по-перше, Квебек не є самостійним суб´єктом міжнародного права, а тому не може вста новлювати особливі умови визнання і приведення до виконання рішень іноземних судів. По-друге, важко вважати процедуру виз нання і приведення до виконання складовою частиною цивільно го права. У такому випадку доцільно поділяти питання процедури визнання та приведення до виконання і матеріальні та процесу альні підстави відмови у задоволенні відповідних клопотань. То му немає правових підстав для аналізу конкретних норм ЦК Квебеку на предмет їх суттєвої відмінності від загальновизнаних і зас тосованих в міжнародних конвенціях. Такий приклад свідчить про те, що неможливо питання визнання і приведення до виконан ня вирішувати на рівні адміністративних одиниць держави, нап риклад, Автономної Республіки Крим, оскільки, ратифікуючи відповідні угоди, держава бере на себе виконання їх умов на всій її території. Зокрема, це положення можна підтвердити на підставі федерального законодавства РФ, в якому відтворено загальні для всієї території принципи визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів та арбітражів.

У Киргизькій Республіці, яка також знаходиться на стадії ре формування законодавства, деякі автори відзначають ті правові наслідки, які могли виникнути при приєднанні до Нью-Йоркської конвенції з певними застереженнями. Факт приєднання без засте режень насамперед має значення при розгляді питання про сферу застосування Нью-Йоркської конвенції. Відповідно до п. 1 ст. І да на Конвенція застосовується щодо визнання і приведення до вико нання арбітражних рішень, винесених на території держави іншої, ніж та держава, де висунуто клопотання про визнання і приведення до виконання таких рішень. Водночас пункт 3 цієї ж статті передбачає винятки з цього правила і надає право будь-якій державі під час підписання, ратифікації чи приєднання на основі взаємності заявити, що вона буде застосовувати її положення до арбітражних рішень, винесених тільки на території іншої до говірної держави. Зокрема, таке право використало багато дер жав, у числі яких Бельгія, Франція, Німеччина, Швейцарія, Австрія, Данія, Японія .

Друге, про що Киргизька Республіка могла заявити, - що Кон венція буде застосовуватися тільки щодо спорів, що виникають за договірними чи іншими правовідносинами, що вважаються торговими за національним законодавством Киргизстану. Однак Киргизька Республіка цими правами не скористалася, тому в Киргизстані положення Нью-Йоркської конвенції будуть засто совуватися до арбітражних рішень, винесених на території будь- яких інших країн - учасників Конвенції. Положення Нью- Йоркської конвенції можуть застосовуватися судами республіки до арбітражних рішень, винесених як у рамках разового арбітра жу (асі-пос), так і в рамках постійно діючих арбітражних судів (інституціональний арбітраж). Приводячи Цивільний процесу альний кодекс та інші закони цивільно-правового характеру у відповідність до нової редакції Конституції Киргизької Рес публіки, поза всяким сумнівом, законодавець мусить враховува ти вищезгадані фактори й обставини.

Отже, вважається, що після підписання і ратифікації Нью- Йоркської конвенції, вносити зміни в умови її визнання не можна. Крім того, з наведеного матеріалу випливає, що питання визнання і приведення до виконання рішень в Україні та Киргизькій Республіці вирішуються однаково і рішення арбітраж них судів можуть виконуватись в обох країнах на підставі Нью- Йоркської конвенції.

Звертаючись до докладного аналізу юридичної практики та за конодавства РФ, що стосується визнання та виконання інозем них рішень, можна помітити суттєві відмінності від аналогічних положень в Україні. Так, питання визнання та приведення до виконання рішень іноземних судів та арбітражів регламентова но в РФ з урахуванням підвідомчості і підсудності справ судам. Зокрема, за ст. 241 Арбітражного процесуального кодексу РФ від 24 липня 2002 р. № 95-ФЗ рішення судів іноземних держав, прийняті ними по спорах і інших справах, що виникають при здійсненні підприємницької й іншої економічної діяльності (іно земні суди), рішення третейських судів і міжнародних ко мерційних арбітражів, прийняті ними на територіях іноземних держав по спорах і інших справах, що виникають при здійсненні підприємницької й іншої економічної діяльності (іноземні арбіт ражні рішення), визнаються і приводяться до виконання в Російській Федерації арбітражними судами, якщо визнання і приведення до виконання таких рішень передбачене міжнародним договором Російської Федерації і федеральним законом. Але у Російській Федерації визнання і виконання рішень, що виплива ють з господарських правовідносин, може здійснюватися не тільки арбітражними судами, але і судами загальної юрис дикції. Наприклад, 7 квітня 1999 р. Липецький обласний суд виніс ухвалу про визнання рішення господарського суду Мінсь кої області, 1 жовтня 2000 р. Тамбовським обласним судом вине сена ухвала про визнання рішення господарського суду м. Мінська тощо.

Останнє положення відрізняє законодавство РФ та відповідне законодавство України, оскільки визнання та приведення до ви конання рішень іноземних арбітражних судів в Україні здійс нюється з порушенням загального принципу підвідомчості, оскільки оспорювання арбітражного рішення (функція контролю щодо арбітражу) виникає між юридичними особами, тому має розглядатись господарськими судами, а не судами загальної юрисдикції, як це передбачено ч. 2 ст. 6 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж".

Відповідно до § 328 Цивільного процесуального кодексу ФРН на території цієї держави не виконуються рішення іноземних судів, якщо: 1) справа розглядалася в суді іноземної держави, якому згідно з німецьким законодавством вона непідвідомча; 2) відповідач не був належним чином або своєчасно повідомлений про розгляд справи, внаслідок чого він не зміг захистити свої інтереси; 3) раніше було винесено рішення між цими сторонами з того самого предмета, з тих самих підстав, яке визнане у країні виконання, або якщо порушена справа між цими сторонами з тим самим предметом і з тих самих підстав в країні виконання; 4) виз нання і виконання іноземного судового рішення може призвести до порушення основних засад публічного порядку та охоронюва- них прав осіб у країні виконання; 5) не забезпечена взаємність ви конання. Останній припис ставить визнання і виконання рішен ня німецького судового органу в залежність від того, чи буде воно виконане на території тієї країни, де винесене. Усі перелічені ви ще фактори відіграють важливу роль. Однак взаємність як передумова визнання і виконання іноземних судових рішень, посідає особливе місце. У книзі «Міжнародний цивільний процес» Н.Нагель і П-Готвальд наводять перелік держав, у яких взаємність ви конання рішень юрисдикційних органів ФРН забезпечена на умовах взаємності. Серед країн, де взаємність як обов´язковий принцип міжнародного права не забезпечена, фігурує Україна. А це означає, що рішення українських судів не виконуються у ФРН, а німецьких - в Україні.

Отже, рішення іноземних судів та арбітражних судів можуть визнаватися і виконуватися в Україні на засадах взаємності, яка убезпечується міжнародними договорами, укладеними нашою державою. Оскільки такий договір не укладений між Україною і ФРН, рішення українських судів в Німеччині та німецьких в Україні не можуть бути виконані. Виняток становлять лише рішен ня Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово- промисловій палаті України і аналогічного органу ФРН, які мо жуть бути виконані, оскільки обидві країни є учасницями відповідних міжнародних конвенцій .

Відповідно до статті 314 ГПК Республіки Білорусь рішення іноземних судів визнаються і виконуються, якщо це передбачено за конодавством, у тому числі міжнародними договорами Рес публіки Білорусь, або на засадах взаємності. Умови і порядок ви знання і виконання рішень іноземних судів визначаються відпо відно до Додатка 2 до ГПК, якщо міжнародними договорами Рес публіки Білорусь не встановлене інше. Процедура визнання для виконання рішень, установлена ст. 314 Господарського процесу ального кодексу і врегульована Додатком 2 до даного Кодексу, зокрема, вона є подібною щодо рішень іноземних міжнародних арбітражних (третейських) судів, що знаходяться за межами Рес публіки Білорусь (так само, як і інших іноземних судових рішень). Варто розрізняти порядок виконання рішень іноземних арбітражних судів і рішень, винесених відповідно до Закону Рес публіки Білорусь "Про міжнародний арбітражний (третейський) суд". Рішення Міжнародного арбітражного суду при Білоруській торгово-промисловій палаті, а також судів, що знаходяться на те риторії Республіки Білорусь, не потребують визнання. Повнова женнями щодо здійснення перевірки наявності обставин, за якими рішення Міжнародного арбітражного суду при Біло руській торгово-промисловій палаті може бути скасовано, наділе ний тільки Вищий Господарський Суд . Хоча така практика і за конодавство Республіки Білорусь суперечить положенням Нью- Йоркської конвенції, але вони сприяють розвитку власного арбітражу.

Щодо дії міжнародних угод слід відзначити, що за тією практи кою, яка склалась у Республіці Білорусь, існує чітка підсудність, відповідно до якої визнання і виконання рішень по господарсь ких спорах буде здійснюватися господарськими судами, а рішень, що випливають з будь-яких інших правовідносин, - су дами загальної юрисдикції .

Отже, у Республіці Білорусь існує законодавство та юридична практика, які не відповідають вимогам Нью-Йоркської кон венції, оскільки до рішень арбітражів іноземних країн застосовуються істотно вищі вимоги, ніж до рішень арбітражних судів, які створені у Республіці Білорусь.

Становить інтерес те, як у Республіці Білорусь сприймають Київську конвенцію. Київська Угода хоча і згадує в ч. 2 ст. З, що суб´єкти кожної з держав — учасників СНД вправі на території інших держав - учасників СНД звертатися в суди, арбітражні (господарські) суди, третейські суди за вирішенням цивільно- правових спорів, але дана Конвенція ніяк не регулює порядок ви конання рішень третейських судів. Дана Конвенція регулює ви знання і приведення до виконання рішень тільки державних судів. Це випливає зі змісту ст. 8 Конвенції, що встановлює пе релік документів, доданих до клопотання в компетентний суд. У цьому обов´язковому переліку згадується "виконавчий документ", виданий судом. Отже, при визнанні та приведенні до ви конання рішень арбітражних судів, які знаходяться під юрис дикцією України, будуть застосовані вищі вимоги, ніж це перед бачено для власних арбітражних судів Республіки Білорусь, а то му в Україні мають бути створені адекватні умови виконання рішень арбітражних судів Республіки Білорусь.

Однак сучасна юридична практика сприйняття рішень арбітражних і третейських судів України також заслуговує на увагу через те, що вона впливатиме за аналогією на сприйняття зовніш ніх арбітражних рішень. Тому проаналізуємо приклад з юридич ної практики України. Так, рішенням Конституційного Суду Ук раїни від 24 лютого 2004 р. у справі за конституційним зверненням спільного підприємства "Мукачівський плодоовочевий кон сервний завод" про офіційне тлумачення положення пункту 10 статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" (справа про виконання рішень третейських судів) буквально зазначене таке: "Положення пункту 10 статті 3 Закону України "Про вико навче провадження" у взаємозв´язку зі статтею 18 цього Закону треба розуміти так, що рішення третейських судів водночас є ви конавчими документами, на підставі яких за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення дер жавні виконавці районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби мають забезпечити примусове виконання рішень цих судів, якщо інше не передбачено законом".

Розуміючи те, що Рішення Конституційного Суду України є обов´язковим для виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене, вважаємо все-таки його таким, що може бути обговореним і проаналізованим, зокрема щодо тих його наслідків, які матимуть широке застосування. По-перше, прий няте Конституційним Судом України рішення стосується не ок ремого випадку захисту прав спільного підприємства "Мукачівський плодоовочевий консервний завод", а поширювати меться на всі рішення третейських судів, тому наслідки необхід но простежувати і відповідно до Закону України "Про міжнарод ний комерційний арбітраж", який вимагає рішення арбітражних (третейських) судів перед їх зверненням до примусового виконан ня офіційно, тобто спеціально уповноваженими судами, визнава ти та приводити до виконання. Тепер це положення стає колізійним, хоча й чітко регламентоване Законом "Про міжнародний комерційний арбітраж".