Цивільний процес України: Проблеми і перспективи

1. Виникнення та еволюція заочного провадження в цивільному процесі

Модель заочного провадження, що була введена до нового ЦПК порівняти з іншими моделями заочного провадження, головним чином, із заочним провадженням, що було відображене у Статуті цивільного судочинства 1864 р. та ЦПК УСРР 1924 р. Такий аналіз норм та інститутів старого процесуального законодавства має на меті збагатити сучасне цивільне процесуальне право та сприятиме правильному застосуванню на практиці невідомого ЦПК України 1963 р. заочного провадження.

Інститут заочного рішення має глибокі історичні корені. Ситу ація, коли одна із сторін не з´являлася до суду, в різні часи спричиняла різні наслідки. Суд оцінював неявку сторони, зокре ма відповідача, залежно від ролі суду в державі та можливості вплинути на недобросовісну поведінку особи. Так склалося істо рично, що неявка вважалася „непослухом" та посяганням на громадський порядок, що у стародавні часи, при змішуванні цивіль ного процесу з кримінальним, тягло за собою застосування санкцій кримінального характеру. Більше це стосувалося відповідача, оскільки вважалося, що позивачеві немає не обхідності ігнорувати судовий розгляд. Іноді ухилення від явки в суд викликало з боку держави вжиття суворих заходів, навіть насильства. Водночас всі ці заходи вважалися крайніми та застосо вувалися лише за безуспішності інших способів викликати відповідача.

У римському праві за неявки однієї зі сторін у суд, процес по справі мав свої особливості. Так, відсутність на місці та в час (аЬвеїШа) тягла для відсутньої сторони такі наслідки. Як зазнача лося в Законах XII Таблиць, в разі неявки однієї зі сторін на судо вий розгляд, її чекали до полудня, після чого справа вирішувала ся на користь прибулої сторони, що було покаранням за неявку.

Іншим варіантом вирішення справи без участі відповідача було положення, згідно з яким проти сторони, що не з´явилася на про цес, претор застосовував пііззіоп іп Ьопа - право користування майном відповідача, що ухиляється від суду , а якщо сторона не з´являлася і на розгляд, то програвала процес. При цьому єдиною підставою для вирішення справи на користь позивача була відсутність відповідача під час розгляду справи, необхідності довести заявлені вимоги не пред´являлось, тому суд не досліджував докази, подані на обґрунтування позивачем своїх вимог.

Організація заочного провадження відбулася в когниційному провадженні, що змінило і порядок вирішення справи. Неявка у суд при цьому вважалася неповагою до суду (сопіитасіа), після четвертого виклику у суд з попередженням, що справа буде вирі шена за відсутності сторони, а іноді і раніше, суддя приймав рі шення на підставі твердження присутньої сторони, що могло і не означати шкоди для відсутнього. Тепер позивач, при неявці відповідача, допускався до доказів своїх прав, тобто був зобов´яза ний навести докази, і рішення виносилося на підставі аналізу відповідного матеріалу. Засновувався такий порядок на непокорі відповідача запрошенню, що здійснювалося від імені судового магістрату. Запрошення було остаточним та супроводжувалося вказівкою на те, що неявка потягне за собою вирішення справи без участі відповідача .

Якщо присяжному судді були відомі причини неявки відповідача, що заслуговують на увагу (наприклад, державна справа, полон, військова служба, хвороба), він міг призначити справу на інший день. Навіть після пропуску цієї відстрочки сторони могли надавати виправдовуючі їх неявку причини, і судовий магістрат був правомочний здійснити відновлення в попередній стан.

Однак при такій організації заочного провадження не передбачалася можливість оскарження відповідачем винесеного рішення у спрощеному порядку. За німецьким правом, відповідач, що не з явився, підлягав різ ним штрафам та невигодам, а за канонічним процесом - екскому- нікації, тобто відлученню від церкви, поки не „стане на суд".

Оскільки часто мета примусових заходів не досягалася, то в італійському, а надалі — й у загальнонімецькому процесах ХУ-ХУІ століть, примусові до явки заходи почали замінятися припущенням, що неявка відповідача рівноцінна ІШз сопіезіа- ііоп пе^а-йуе (заявленню присутності суду позовних вимог, тобто відкриттю словесного змагання), тому позивач може допускатися до представлення своїх доказів та висновків із них, на підставі яких суд постановляв рішення. Рішення, постановлене на однос торонній підставі, нерідко було несправедливим, однак згідно з тодішніми поглядами щодо непохитності судових рішень, поста новлених при ухиленні від суду, вже не підлягало зміні.

Усунення цієї несправедливості відбулося з розвитком заочного провадження у французькому процесі Ордонансом 1667 р. Для запобігання незмінності рішення, заснованого на односторонніх матеріалах, вводилося правило, що в разі неявки відповідача, рі шення постановляється раг йеГаиі;, тобто до та без сприйняття та розгляду доказів. Це рішення могло скасовуватися простим від зивом та явкою відповідача на розгляд справи.

В історії національного цивільного процесу перше згадування про наслідки відсутності сторони при розгляді справи міститься у „Руській правді", згодом за Псковською судною грамотою (ХУ-ХУІ ст.) позивач при неявці відповідача отримував безсудну грамоту, на підставі якої, при участі пристава, міг вимагати або негайного задоволення від відповідача, або примусити його до яв ки в суд або до представлення поруки. Останнє означало, що від повідач повинен бути взятий на поруки родичами з тим, щоб во ни до-ставили його в суд, а якщо не зможуть цього зробити, то бу дуть відповідати за нього перед позивачем.

За „Укладенням" 1649 р. „ослушників" били батогами та ув´язнювали. Отже, виклик був не лише способом повідомлення, але й переслідуванням, притягненням до суду. При загальній безграмотності виклики провадилися усно або, хоча і посилалася відповідачеві „зазивна грамота", однак адресат не вмів прочитати її, а також розписатися в тому, що вислухав або отримав її. За таких умов завжди можна було заперечити доставлення виклику. Тому, щоб уникнути спорів, запрошувалися свідки бути при сутніми при виклику.

В результаті проведеної кодифікації українського права, що закінчилася у 1743 році, було підготовлено проект кодексу українського права, який називався "Права, по которьім судится малоросийский народ". Він, проте, так і не набрав чинності юри дично, але застосовувався на практиці. У ньому зазначалося, що рішення постановляється в разі третьої неявки відповідача за викликом суду, при цьому відповідачеві призначався штраф за неявку .

Крім того, на Лівобережній Україні в другій половині XVII - першій половині XVIII ст. діяли джерела права різних держав, зокрема Литовський статут 1588 р., „Саксон", або „Рга\уа роізкіе МаусіеЬигзкіе пагуюаіасе Зресиіит Вахопіт" 1581 р., „Поря док", або „Роггасіек за

Поступово ці суворі заходи перестали застосовуватися, оскільки вони суперечили характеру цивільних справ, як спорів про при ватні права та інтереси, до розгляду яких ще невідомо, хто зі сторін справді правий, позивач чи відповідач. Пом´якшення способу виклику потягло за собою й менш суворі наслідки неявки, що створи ло передумови для виникнення заочного порядку розгляду справи.

Отож, в українських землях відзначається більш прогресивний вплив польського та німецького законодавства в силу перебуван ня українських земель з 1648 по 1654 роки під впливом Заходу, що й відображає застосування інституту заочного рішення набага то раніше, ніж в Росії, де заочне рішення стало відомим лише з часів прийняття Статуту цивільного судочинства 1864 р. Заочне провадження вводилося на кшталт французького статуту. Якщо відповідач не з´являвся взагалі, або не з´являвся до змагання, то суд постановляв заочне рішення, що втрачало силу представлен ням з боку відповідача відзиву про скасування рішення, разом з відповіддю на позовне прохання. Проте, на відміну від французького статуту, де заочне рішення постановлялося без розгляду до казів, за Статутом цивільного судочинства суд присуджував пози вачеві лише вимоги, доведені ним, тобто на підставі наданих пози вачем доказів, які повинні бути розглянуті судом.

Заочним вважалося рішення, прийняте у справі без участі від повідача, що не з´явився та не просив про розгляд справи за його відсутності.

Заочне провадження при цьому полягало в такому:

спір вирішувався на підставі дослідження односторонніх пояс нень, наданих позивачем;
заочне рішення могло бути відізване відповідачем через суд, що його виніс, або оскаржене до вищестоящої інстанції.

К. Малишев згадував про два види заочних рішень: постанов лене за неявкою відповідача та постановлене за неявкою позивача. При цьому з давніх часів наслідки неявки позивача втілювали ся у двох системах:

закриття провадження за позовом без розгляду його по суті та звільнення відповідача від суду за позовною вимогою;
постановлення заочного рішення по суті справи.

Говорячи про заочне рішення, постановлене за відсутності по зивача, К. Малишев виділяв два напрями: а) постановлення за очного рішення з дослідженням справи, тобто з розглядом доку ментів та інших доводів та доказів, вислуховування заперечень відповідача, з призначенням за необхідності перевірки доказів тощо; б) позивачеві відмовляють у позові та вказують на неявку, не вимагаючи від відповідача будь-яких заперечень по суті позову.

Обидва напрями не використовувалися у Статуті цивільного су дочинства, однак було можливим постановлення заочного рішення на підставі дослідження справи по суті, за наявності прохання про це відповідача, але для скороченого провадження у окружних судах (яке виділялося у Статуті в особливе провадження).

У дореволюційному цивільному процесі всі рішення поділялися на:

змагальні рішення, тобто ті, що постановлялись після усного чи письмового змагання сторін;
заочні рішення, що постановлялися без участі однієї або обох сторін у провадженні.

Заочні рішення, в свою чергу, поділяли на такі види: 1) заочне рішення, коли справа розглядалася за відсутності однієї зі сторін (не завжди позивача), без надання нею письмового пояснення. У всіх таких випадках вважалося, що є заочне прова дження та постановляються заочні рішення. Однак будь-яких особливостей це провадження та ці рішення не мали. Заяви та клопотання сторони, що з´явилася, обговорювалися за загальни ми правилами, а рішення підлягали оскарженню в загальному по рядку;

2) заочне рішення у вузькому, технічному смислі, пов´язане з особливими наслідками. Це означало встановлення особливих правил, пов´язаних з необхідністю відстояти інтереси відповідача, який у випадках, коли повістка про виклик до суду була вру чена не йому особисто або коли він викликався через публікацію, міг не знати про пред´явлений до нього позов, а дізнався про пос тановлене рішення лише при зверненні рішення до виконання. Напевне, він не був позбавлений можливості оскаржити його до другої інстанції. Однак при цьому принципи рівноправності сторін та двох інстанцій порушуються, оскільки відповідач повинен буде надати свої заперечення відразу в суді другої інстанції. Для запобігання такого результату і вводилися особливі правила.

Заочним рішенням у вузькому смислі слова називали рішення, постановлене судом на клопотання позивача, без словесних пояс нень відповідача, викликаного належним чином у засідання та такого, що не брав будь-якої участі у провадженні справи.

Виділялося чотири умови, при яких постановлялося заочне рішення:

заочне рішення постановлялося на прохання позивача, що міг заявити його усно у засіданні суду чи письмово у формі клопо тання про розгляд справи за його відсутності;
воно постановлялося за відсутності відповідача, коли ж від повідач запізнився, однак прибув на судове засідання до поста новлення рішення та дав словесні пояснення, то рішення не вва жалося заочним. Не було воно заочним і тоді, коли відповідач пе ребував у залі засідання, однак не надав будь-яких пояснень, незважаючи на вимогу суду;
відповідач має бути викликаним встановленим у законі по рядком (повісткою або через публікацію). Інакше слухання спра ви відкладалося;
потрібно, щоб відповідач абсолютно не брав участі у прова дженні ні особисто, ні через повіреного, тобто якщо він з´явився хо ча б у одне засідання з приватного питання (наприклад, з питання Щодо підсудності чи забезпечення позову), або навіть якщо він подав будь-яку заяву чи прохання до суду, то рішення, постановлене за йо го відсутності, вже не є заочним, оскільки в такому разі виникають сумніви щодо повідомлення про пред´явлений до нього позов.

Витяг із заочного рішення посилався відповідачеві, який мав право подати на заочне рішення апеляцію на загальних підста вах, або відзив у двотижневий строк з часу отримання ним витя гу із заочного рішення або з часу пред´явлення йому повістки про виконання рішення. У відзиві на заочне рішення повинне було міститися прохання про визнання рішення недійсним та запере чення проти позовних вимог. Отримавши відзив, окружний суд постановляв ухвалу про його прийняття або неприйняття. У разі прийняття відзиву, призначалося засідання для повторного роз гляду справи, при цьому суд постановляв нове рішення, після чого перше втрачало свою силу.

Значна увага на той час приділялася правилам визначення випадків неявки сторін у судове засідання. Так, Енгельман І.Є. зазначав, що рішення не вважається заочним, якщо суд розгля- нуз справу за відсутності однієї або обох сторін, що не з´явилися у призначений строк, однак кожна з них окремо просила суд роз глянути справу за її відсутності та повідомити про рішення за місцем перебування.

У разі неявки відповідача до суду позивач мав альтернативу і міг просити суд:

про новий виклик відповідача;
про постановлення заочного рішення, яким йому присуджу ються всі вимоги, ним доказані.

Якщо позивач просив про розгляд справи за його відсутності, то в разі неявки відповідача без такого прохання, у цій вимозі присутнє й прохання про постановлення заочного рішення: „право вимагати рішення, що не підлягає відзиву, обіймає собою право вимагати рішення, що підлягає відзиву".

Відзив допускався лише тоді, коли заочне рішення постановлено проти відповідача, а не на його користь, і мав відповідати ви могам, які пред´являлись до апеляційної скарги.

З прийняттям відзиву призначалося нове засідання, та поста новлене в ньому рішення позбавляло сили заочне. Якщо відпові дач не з´являвся повторно, то постановлювалося знову заочне рішення, на яке відзив не допускався, а могла бути принесена лише апеляція.

Оскільки заочне рішення могло бути постановлено лише проти відповідача, то і відзив міг подавати лише він. Позивач, який не задоволений заочним рішенням, оскільки задоволено було лише те, що доказано, міг приносити лише апеляцію.

Т. Яблочков , визначаючи причини неявки відповідача в суд, відзначав, що неявка могла бути наслідком бажання відповідача сховатися від позивача, або наслідком зловживань позивача, що умисно приховував місце проживання відповідача, щоб його не повідомили про справу.

Характеризуючи заочне рішення, А.Гольмстен стверджував, що воно (заочне рішення) завжди одностороннє, завжди недоско нале та далеке від ідеалу того судового рішення, що є результатом боротьби протилежних думок, змагання сторін. Вчений виділяв дві теорії щодо поведінки відповідача:

теорію мовчазного визнання;
теорію суддівської перевірки.

Перша полягала в тому, що відповідач, який був відсутнім, виз навав всі вимоги позивача, котрий з´являвся до суду. Ця пре зумпція не виправдовувалася дійсністю, оскільки існувало безліч причин неявки відповідача та не було підстав надавати їй вирішального значення. До того ж визнання мало суттєве значен ня у цивільному процесі, щоб його можна було презюмувати, не маючи до того підстав.

Друга теорія - суддівської перевірки, мала розумну підставу: неявка відповідача позбавляла його права захисту, однак не ство рювала виключного становища для позивача, оскільки він пови нен був довести всі заявлені ним вимоги.

На думку К. Малишева , різниця між заочними та змагальними рішеннями стосувалася лише питання щодо існування чи не існування, істинності або неправдивості фактів, наведених позивачем на підтвердження позову. Відповідач, ухиляючись від захисту, зовсім не заперечував проти позову, не спростовував по зовних фактів іншими протилежними їм фактами. Однак виражалася в його неявці „заперечення" позовних фактів чи їх виз нання? Відповідаючи на це питання, К. Малишев визнавав, що російське законодавство не знало будь-яких припущень на ко ристь визнання, навпаки, заочним рішенням суд присуджував позивачеві лише вимоги, ним доведені.

Слід зазначити, що такий процесуальний порядок розгляду справи у заочному провадженні дуже нагадує той, що нині закріплений в новому ЦПК України. Проте звертає на себе увагу те, що в Статуті цивільного судочинства не йшлося про зазначен ня причин неявки відповідача у судове засідання та їх підтверд ження, що означає те, що суд не з´ясовував цих фактів. Лише при провадженні справ у земського начальника або міського судді у відзиві на заочне рішення відповідач зобов´язувався пояснити причину своєї неявки до призначеного строку, і якщо вона визна валася судом неповажною, попереднє рішення залишалося в силі.

ЦПК РСФРР 1923 р. відмовився від застосування такого інсти туту цивільного процесу, як заочне рішення. У пояснювальній записці до проекту ЦПК РСФРР це пояснювалося тим, що після того, як волею сторони перебіг справи отримав свій початок, вона могла бути зупинена лише остаточною відмовою від позову, прос та неявка в судове засідання не зупиняла розгляду справи та не створювала будь-яких особливих прав для відсутньої сторони. Будь-яких заочних рішень з особливими наслідками проект не передбачав .

Радянські вчені, коментуючи відсутність у ЦПК РСФРР заочного рішення , наголошували на тому, що у відповідача при постанов- ленні заочного рішення було більше гарантій, ніж у позивача, що проти нього не буде постановлено неправильного рішення, та з нього присудять лише те, що з наданих позивачем доказів йому справді належить, чим відповідач ставився у привілейоване становище.

Неявка відповідача за ЦПК РСФРР 1923 р. не давала йому жодних мінусів, однак і не створювала будь-яких плюсів. Вважало ся, що як не можна змусити позивача пред´явити позов, так само не можна, змусити відповідача вступити у позов. ЦПК (з деякими винятками) визнавав за відповідачем право на вступ до процесу, а не обов´язок. Неявка відповідача в судове засідання без поважних причин як вперше, так і при повторному виклику не створювала для нього будь-яких презумпцій, а суд у таких випадках розглядав справу без його пояснень та на підставі тих даних, які були у суду.

На відміну від ЦПК РСФРР, у ЦПК УСРР, який був прийнятий З вересня 1924 р., інститут заочного рішення був збережений. Порівняно з положеннями дореволюційного законодавства (Статуту цивільного судочинства 1864 р.), де заочне рішення виноси лося лише за умови відсутності відповідача у суді при розгляді справи, ЦПК УСРР 1924 р. розширював поняття змісту заочного рішення, фактично передбачаючи варіанти постановлення заочного рішення за таких умов:

за відсутності відповідача;
за відсутності позивача;
за відсутності обох сторін;
за участі у справі кількох позивачів або відповідачів — щодо тих, що не з´явилися, яким направлялися копії рішення.

Так, ст. 98 ЦПК УСРР закріплювала, що неявка у засідання сторін, щодо яких суду відомо, що повістки їм були вручені, не є перешкодою до розбору та рішення справи, причому, у випадку розгляду справи за відсутності однієї зі сторін (заочне рішення), копія такого рішення надсилалася стороні, що не з´явилася, у семиденний строк.

Закриття провадження у справі за неявкою сторін у судове засідання не передбачалося правилами цивільного судочинства та було недопустимим.

Суд повинен був вирішити справу на підставі всіх матеріалів, які були у справі. При недостатності матеріалів або вбачаючи не обхідність особистих пояснень сторін, що не з´явилися, суд відкладав розгляд справи і надавав їм строк для подання додатко вих доказів або сам, зі своєї ініціативи, якщо це було можливо та необхідно, збирав ці докази (викликав свідків, експертів, прова див огляд тощо).

ЦПК не давав відповіді на запитання: чи вважаються рішення заочним в тому випадку, якщо вся справа розглядалася за відсут ності сторони, або у випадку відсутності сторони лише у останньому у справі засіданні. На практиці ця ситуація була вирішена остаточно шляхом надання роз´яснень Верховним Судом УСРР, який, коментуючи конкретну справу, дійшов висновку про те, що „заочним слід вважати рішення при неучасті відповідача або представника у справі, у останньому засіданні і хоча б він вступив вже у справу та у деякі засідання являвся".

Розгляд справи за відсутності сторони давав останній пільгу подати на заочне рішення відзив в суд, що постановив заочне рішен ня, протягом двох тижнів з дня вручення їй копії заочного рішен ня або повістки про виконання рішення.

Однак не кожне заочне рішення давало право стороні, що не з´явилася до слухання, подати відзив на це заочне рішення. Це було можливим, коли:

- заочне рішення було постановлене не на користь, а проти сто рони, що не з´явилася (наприклад, якщо не з´явився позивач, а наданих ним доказів було достатньо для підтвердження позову і позов був задоволений; або не з´явився відповідач, а суд визнав позов недоведеним та відмовив у ньому - в таких випадках сторо на, що не з´явилася, не могла подати відзив, оскільки у неї були відсутні підстави вимагати нового розгляду);

- неявка сторони мала бути викликана поважними причинами.
У разі, якщо причини неявки визнавалися поважними, то справа призначалася до слухання повторно, а суд постановляв нове рішення. В іншому випадку народний суддя або заступник голови окружного суду постановляв залишити відзив без розгляду, а попереднє рішення залишалося в силі. Постанова суду про залишення відзиву без розгляду оскарженню не підлягала, а стороні, що його подала, надавалося право подати на заочне рішення касаційну скаргу у загальному порядку та у загальний строк.

Заочне провадження проіснувало в Україні до 5 листопада 1929 р., тобто до прийняття ЦПК УРСР у новій редакції. Знач ним чином цьому сприяло законодавство РРФСР, в якому ще при прийнятті ЦПК 1923 р. заочного провадження вже не містилося. Законодавець відмовився від застосування у проце суальному законодавстві заочного провадження, головним чином, через нові підходи до принципу об´єктивної істини, встановити яку вважалося неможливим без участі у справі однієї зі сторін, не порушивши при цьому її прав та інтересів у соціалістичному цивільному процесуальному праві.

ЦПК УРСР 1963 р. містив норму (ст.172), що встановлювала обов´язок сторін з´явитися в судове засідання, та передбачав на кладення штрафу (для обох сторін) за неявку у судовий розгляд без поважних причин. У разі неявки як відповідача, так і позива ча, суд відкладав провадження у справі незалежно від причин не явки. Несприятливі процесуальні наслідки (залишення заяви без розгляду) могли настати лише в разі повторної неявки сторін без поважних причин, що не просили про розгляд справи за їх відсут ності, а пізніше (в редакції від 23 січня 1981 р.) — в разі повторної неявки позивача без поважних причин або неповідомлення ним причин неявки -на повторний виклик із вказівкою необхідності надати особисті пояснення. Таким підходом захищалися процесуальні права відповідача. Зрозуміло, що для відповідача нічого не змінювалося і в його матеріальних правах та обов´язках, про те позивач не міг бути задоволений такими наслідками - його по зовні вимоги виявлялися нереалізованими.

Законом № 1464-ІП від 17 лютого 2000 р. до ст.172 ЦПК Ук раїни були внесені суттєві зміни, що спрямовувалися на захист інтересів позивачів від тих відповідачів, що затягували розгляд справи, зловживаючи своїми правами та не з´являючись на неод норазові виклики до суду. Суть змін зводилася до такого. Як за значено в ч.З ст.172 ЦПК, „у разі повторної неявки в судове засідання, незалежно від причин, позивача або відповідача, яким повідомлено у встановленому порядку про час і місце судового засідання, суд розглядає справу за наявності у справі достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін". Отже, суд був звільнений від обов´язку викликати відповідача у судове засідання до його особистої явки, а позивач міг отримати судове рішення в скорочені строки. Водночас на практиці це було можливим не за всіма категоріями справ. Наприклад, якщо справа була склад ною та потребувала дослідження великого обсягу доказів, вияви ти та дослідити які без участі відповідача у справі було важко, суд опинявся у досить незручному становищі.

Прослідкувати застосування інституту заочного рішення є мож ливість і на прикладі інших країн. Наприклад, у Польщі заочне рішення серед інших видів судових рішень займає особливе місце і за процедурою прийняття, і за своєю суттю. Судова процедура скоро чується до мінімуму. Тут діє презумпція: мовчання відповідача евен туально підтверджує його згоду з позовом; правомірність домагання санкціонується на підставі процесуальних фактів неявки відповідача та відсутності заперечень з його боку. З позиції позивача заочне рішення не поступається звичайному та має перевагу, оскільки у по зивача відсутня необхідність доказувати, спростовувати аргументи противної сторони. З огляду на те, що інтерес позивача задоволь няється повністю, у нього немає приводу для незгоди та звернення зі скаргою до суду другої інстанції. При цьому постановлене судом за очне рішення не завжди відповідає справжнім обставинам справи, тобто не узгоджується з принципом судової істини.

В Англії в основу заочного провадження покладено стародавній принцип: той, хто ігнорує виклик суду, ухиляється від участі у справі, — винний, він визнає позовні вимоги і фактично сам виносить рішення проти себе. Метою заочного провадження в англійському цивільному процесі є швидке отримання рішення по суті спору, а засобом його досягнення є спрощення регламенту. Регламент при цьому фактично зведений до оголошення рішення проти бездіяльного боржника, про що інша сторона заявляє клопотання з посиланням на сплив часу для реєстрації явки чи надання належних документів. Як зазначає В. Пучинський , в Англії в кількісно му відношенні заочний розгляд справи домінує над звичайним.

Водночас спрощеність заочного провадження є перебільшеною, про що свідчить те, що рішення постановляє не суддя, а його помічник — майстер. Він не веде будь-якого розгляду з дослідженням доказів і фактів, що належать до суті конфлікту, а лише уточнює, дотримані чи ні процесуальні формальності (наприклад, чи вручено відповіда чеві повідомлення про порушення справи). Рішення суду занадто лаконічне: зазначення позовних вимог, констатація порушень сто рони і декларація про програш нею спору.