При визначенні правової природи судового наказу прослідко-вується тісний взаємозв´язок цивільного процесу і виконавчого провадження. Зокрема, сукупність правових норм, що регулю ють відносини між судом, з одного боку, та заявником (кредито ром), боржником, з іншого, які виникають при видачі судового наказу, є інститутом цивільного процесуального права. А регу лювання правовідносин, пов´язаних з примусовим виконанням судового наказу, здійснюється нормами законодавства про вико навче провадження.

Проте судовий наказ при цьому має істотну особливість, що від окремлює його від інших судових актів. Адже він одночасно є як актом, що постановляється органом судової влади, та процесу альним документом, так і виконавчим документом, що виконується органами державної виконавчої служби відповідно до процедури виконавчого провадження.

При вивченні цього питання на увагу заслуговує законодавче визначення судового наказу, дане у ст. 95 ЦПК України: судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. З цим визначенням не можна погодитись, оскільки поняття „судовий наказ" і поняття „ судове рішення" не збігаються, маючи різний зміст і різне зна чення.

Слід зазначити, що в науці цивільного процесуального права як сьогодення, так і минулого, а також у цивільному процесуальному законодавстві взагалі нема такого терміна, як „форми судово го рішення". ЦПК України 1963 р. не містив загальної назви рі шення суду та його ухвали, однак у підручниках українських та російських процесуалістів вони поєднуються під загальною наз вою „постанови суду першої інстанції". На такій позиції стоять процесуалісти і при аналізі відповідних положень нового ЦПК України, вважаючи сумнівною доцільність запозичення в цивіль ний процес родового поняття „судові рішення" з кримінального судочинства . До речі, це питання ставилося ще в 1959 р. ра дянським процесуалістом Авдюковим М.Г., який писав, що „термін „рішення" вживається іноді як узагальнюючий щодо всіх процесуальних актів, що виносяться судовими органами, тобто в значенні суджень суду з усіх питань, віднесених до його компетенції незалежно від форми його вираження. У літературі з цивільного процесу як узагальнюючий щодо всіх судових актів вживають термін „постанова" . З цього приводу М. Штефан заз начає, що „рішення, ухвали, постанови судів виступають проце суальною формою вираження діяльності по застосуванню права і мають узагальнюючу назву — судові постанови".

Не на користь визначенню судового наказу в ст. 95 ЦПК України є і порівняння з поняттям судового наказу в ЦПК РФ. Так, згідно зі ст.121 ЦПК РФ судовий наказ - це судова постанова, ви несена суддею одноособово на підставі заяви про стягнення гро шових сум або про витребування рухомого майна від боржника за вимогами, передбаченими ст. 122 цього Кодексу.

Крім того, в новому ЦПК України у ст.208, що має назву „Види су дових рішень" зазначено, що судові рішення викладаються у двох формах: 1) ухвали; 2) рішення. З наведеного є незрозумілим, чим відрізняється поняття „форми судового рішення" від поняття „види судового рішення", тобто тут відчувається брак юридичної техніки.

Звернувшись до монографій радянських років, присвячених су довому рішенню (а саме тоді ця тема була детально досліджена процесуалістами) , можна впевнено говорити про те, що жоден із вчених-процесуалістів не називає ухвали суду „судовими рішеннями" і не ототожнює ці два зовсім різні процесуальні докумен ти, вбачаючи відмінність між ними в тому, що судове рішення ви носиться в результаті розгляду цивільної справи по суті шляхом вирішен«Я/впору між сторонами, а ухвала суду містить відповідь на всі інші запитання, що виникають в ході процесу. Різний підхід до названих процесуальних документів вбачається навіть з положень Конституції України та ЦПК України, де судовому рішенню надається більш важливе значення, ніж ухвалі, зокре ма судове рішення ухвалюється іменем України (ст.124 Консти туції України, ст.209 ЦПК України).

З викладеного випливає, що судовий наказ є постановою судді, тому теоретичне поняття „постанови суду" розширюється і вклю чає такі види судових актів:

1) рішення суду;

2)ухвала суду;

3) судовий наказ.

Водночас слід звернути увагу на особливий характер судового наказу як судового акта, який на відміну від рішення суду та ух вали, видається не після розгляду справи по суті, а передує йому.

Характеризуючи судовий наказ, можна виділити такі його оз наки:

  1. судовий наказ є судовою постановою, що видається суддею одноособово;

  2. судовий наказ видається у спрощеному порядку, без розгля ду справи по суті;

  1. судовий наказ видається за доказами, наданими лише однією зі сторін (стягувачем);

  2. судовий наказ виноситься з вимог, які можна назвати без спірними. У даному випадку уточненню підлягає той аспект, що спір між стягувачем та боржником існує, оскільки стягувач звер тається до суду із заявою про видачу судового наказу, однак дока зи правочину для суду є безспірними, надані стягувачем докази достатні для вирішення справи в порядку наказного проваджен ня, інакше спір підлягатиме вирішенню за правилами позовного провадження;

  3. судовий наказ видається при наявності певних умов:

  • надання стягувачем разом із заявою про видачу судового нака зу всіх доказів, що підтверджують зобов´язання боржника, з копіями доданих документів відповідно до кількості боржників;

  • надані суду документи дають вичерпні відомості щодо обставин справи;

  • заявлені стягувачем вимоги не викликають заперечень з боку боржника.

Якщо порівнювати судовий наказ із судовим рішенням, можна виділити ряд суттєвих відмінностей, виходячи з певних кри теріїв:

1. За характером заявлених вимог.

Судове рішення ухвалюється з будь-якої цивільної справи по зовного або окремого провадження, у ньому викладається владне судження суду з будь-якої заявленої позивачем вимоги. Врахову ючи те, що автором заперечується передбачена ЦПК України не вичерпність підстав для видачі судового наказу , в наказному провадженні вирішується обмежене законом коло вимог, передбачених ст.96 ЦПК України, що означає неможливість видачі су дового наказу в усіх інших випадках;

2. За порядком дослідження доказів.

Судове рішення ухвалюється після судового засідання, де сто рони та інші особи, які беруть участь у справі, в силу принципу диспозитивності розпоряджалися своїми процесуальними правами, в якому надавалися та досліджувалися докази (пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновок експерта тощо), особи, які беруть участь у справі, виступали в судових дебатах, здійснювалося повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічно го засобу. Судовий наказ видається на підставі ознайомлення суд ді з наданими документами;

3. За процесуальним порядком розгляду.

Судове рішення ухвалюється судом як результат змагальної форми процесу, з дотриманням принципів гласності та відкри тості судового розгляду, де кожна сторона повинна довести обста вини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або за перечень. Судовий наказ видається без судового засідання, тобто без розгляду справи по суті, без виклику стягувача та боржника та на підставі письмових документів;

4. За ознакою обґрунтованості.

Судове рішення має бути мотивованим. Зокрема, в мотиву вальній частині судового рішення зазначаються обставини, встановлені судом, і правовідносини, визначені відповідно до них, мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсут ність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти, визначає чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи, інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким. Судовий наказ, на від міну від судового рішення, не мотивується, а лише містить модель поведінки боржника, тобто зобов´язання виконати певні дії;

5. За порядком ухвалення.

Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в на- радчій кімнаті та проголошується прилюдно, при цьому головую чий роз´яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. Щодо видачі судового наказу встановлюється спрощена процеду ра, що не вимагає дотримання зазначених вимог;

6. За часом набрання законної сили.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апе ляційне оскарження не було подано. За новими правилами ЦПК України ускладнений порядок оскарження судового рішення шляхом встановлення двохетапного оскарження рішення суду: спочатку подається заява про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а за нею - апеляційна скарга протягом двадцяти днів після подання зазначеної заяви. Якщо заяву про апеляційне ос карження було подано, однак апеляційна скарга не подавалася у встановлений законом строк, рішення суду набирає законної си ли після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Судовий наказ набирає законної сили протягом трьох днів у разі ненадходження заяви від боржника після закінчення строку на її подання (10 днів з дня отримання копії судового наказу боржником) та за наявності даних про отримання боржником ко пії наказу, після чого суд видає його стягувачеві для пред´явлен ня до виконання;

7. За своєю юридичною силою.

Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити рішення, це віднесено до повноважень суду вищестоящої інстанції і лише в разі оскарження рішення. Судовий наказ, навпаки, може бути скасований судом, що його видав, за заявою боржника в разі заперечення проти вимог стягу- вача, про що судом постановляється ухвала;

8. За порядком оскарження.

Судове рішення може бути оскаржене з підстав та в порядку, передбаченому законом. Судовий наказ може лише оспорюватися, після чого він підлягає обов´язковому скасуванню, про що су дом постановляється ухвала. В ухвалі про скасування судового наказу суд одночасно роз´яснює, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред´явлення позову;

9. За своїм змістом.

Якщо розглядати судове рішення як процесуальний документ, то воно складається із вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин. Судовий наказ складається лише зі вступної та резолютивної частин;

10. За суб´єктним складом.

Термінологія щодо стягувача і боржника як сторін наказного провадження була запозичена з виконавчого провадження, де ст.11 Закону України „Про виконавче провадження" від 21 квіт ня 1999 р. № 606-ХІУ визначає стягувача як фізичну або юри дичну особу, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ, а боржника - як фізичну або юридичну особу, яка зо бов´язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов´язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення.

Отже, в наказному провадженні стягувачем є особа, якій нале жить право вимоги і яка звертається до суду із заявою про видачу судового наказу, а боржником - особа, з якої стягувач просить здійснити стягнення. Застосування поняття „заявник" пояс нюється не помилкою законодавця, а тим, що особа, яка звер тається до суду із заявою про видачу судового наказу набуде про цесуального становища стягувача лише в разі прийняття заяви про видачу судового наказу і, навпаки, не стане ним в разі відмови судом у прийнятті заяви про видачу судового наказу або в разі залишення її без руху та поверненні заявнику;

11. За зверненням до виконання.

Судове рішення є підставою до виконання. На підставі судового рішення, що набрало законної сили (за винятком випадків негайного виконання рішення), видається виконавчий лист, що є вико навчим документом. Судовий наказ сам є виконавчим докумен том, тому отримання будь-яких інших документів у суді після його видачі не потрібне.

Виходячи з викладеного, судовий наказ можна визначити як немотивовану судову постанову, що видається в передбачених за коном випадках, без розгляду справи по суті, на підставі наданих заявником (стягувачем) документів при умові відсутності запере чень з боку боржника та з метою захисту порушених прав та інтересів фізичних або юридичних осіб.